Рішення Верховного Суду від 11.03.2020 № Пз/9901/17/19 (№200/9195/19-а) - щодо розрахункової величини для нарахування суддівської винагороди

 

http://reyestr.court.gov.ua/Review/88124771

 

РІШЕННЯ

Іменем України

 

11 березня 2020 року

Київ

справа №200/9195/19-а

адміністративне провадження №Пз/9901/17/19

 

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді Мартинюк Н.М.,

суддів Дашутіна І.В., Єресько Л.О., Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,

 

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи зразкову справу №200/9195/19-а

за позовом ОСОБА_1

до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області,

третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України в Донецькій області,

про визнання дій протиправними і зобов`язання вчинити дії,

 

ВСТАНОВИВ:

 

І. ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ

 

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області (далі також - «ТУ ДСА України в Донецькій області»), третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України в Донецькій області, в якій просила:

 

- визнати протиправними дії відповідача щодо нарахування й виплати позивачу як судді Красноармійського міськрайонного суду Донецької області за період з 4 грудня 2018 року до 30 червня 2019 року суддівської винагороди із застосуванням розміру посадового окладу 15 прожиткових мінімумів;

 

- зобов`язати ТУ ДСА України в Донецькій області провести нарахування й виплату суддівської винагороди судді Красноармійського міськрайонного суду Донецької області ОСОБА_1 на підставі рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 на основі 15 мінімальних заробітних плат з урахуванням раніше виплаченої суми.

 

ІІ. РУХ СПРАВИ

 

Вказана позовна заява надійшла до Донецького окружного адміністративного суду 23 липня 2019 року.

 

Ухвалою від 26 липня 2019 року цей суд відкрив провадження у справі.

 

6 серпня 2019 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду надійшло подання судді Донецького окружного адміністративного суду про розгляд адміністративної справи №200/9195/19-а як зразкової.

 

Ухвалою від 16 серпня 2019 року Верховний Суд відкрив провадженні у зразковій справі №200/9195/19-а.

 

ІІІ. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ПОЗИЦІЇ ПОЗИВАЧКИ І ЗАПЕРЕЧЕНЬ ВІДПОВІДАЧА

 

ОСОБА_1 в обґрунтування свого позову звертає увагу на висновки, зроблені Конституційним Судом України у рішенні від 4 грудня 2018 року №11-р/2018, а також на те, що положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 6 грудня 2016 року №1774-VIII (далі - «Закон України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII»), що застосовуються відповідачем до правовідносин з визначення розміру суддівської винагороди, є дискримінаційними та не відповідають принципам правової визначеності, якості закону та пропорційності. Посилаючись на позицію Європейського суду з прав людини (далі - «ЄСПЛ»), викладену у рішенні «Кечко проти України», позивачка також вказує на те, що відсутність бюджетних коштів не може бути підставою для невиплати їй суддівської винагороди у розмірі, передбаченому законом.

 

Так, ОСОБА_1 вказує, що рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII. Згідно цього рішення вказане положення належить застосовувати у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».

 

Позивачка вважає, що відповідно до зазначеного рішення Конституційного Суду України кожен суддя, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання, починаючи з 4 грудня 2018 року мав право на отримання суддівської винагороди на основі посадового окладу в розмірі 15 мінімальних заробітних плат. Разом з тим, відповідач нараховує суддівську винагороду на підставі розміру прожиткового мінімуму, керуючись Законом України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII. ОСОБА_1 вважає такі дії ТУ ДСА України в Донецькій області дискримінаційними, оскільки і судді, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і судді, які його не пройшли з незалежних від них причин, однаково здійснюють правосуддя та володіють однаковим обсягом прав та обов`язків судді, отримуючи водночас різні розміри суддівської винагороди.

 

Також позивачка звертає увагу на те, що положення Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII не відповідають принципам правової визначеності і «якості закону». Ці доводи обґрунтовує тим, що ані вказаним Законом, ані жодним іншим законом не скасовано й не внесено змін до чинного законодавства (частини другої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року, пункту 23 Прикінцевих та перехідних положень цього ж Закону, частини першої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року, статей 8 Законів України про Державний бюджет України на 2018 і 2019 роки), яке позивачка вважає зрозумілим, доступним, чітким і передбачуваним.

 

Обґрунтовуючи порушення принципу пропорційності ОСОБА_1 вказує на те, що держава не дотримала тих вимог щодо цього принципу, які визначені у рішенні ЄСПЛ від 15 жовтня 2013 року у справі «Савіцкас та інші проти Литви».

 

У відзиві на позовну заяву відповідач просить відмовити у задоволенні позову. Зазначає, що відповідно до пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів і заробітної плати працівників та інших виплат, а Конституційний Суд України не приймав рішень про визнання вказаного Закону таким, що не відповідає Конституції України в частині застосування прожиткового мінімуму для працездатних осіб як розрахункової величини для визначення посадових окладів.

 

Також ТУ ДСА в Донецькій області звертає увагу на те, що оскільки положення Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII є чинними, то ані в Законах України про Державний бюджет України на 2018, 2019 роки, ані у відповідних кошторисах не передбачено призначень для обрахування суддівської винагороди, обчисленої на підставі розміру мінімальної заробітної плати. До того ж здійснення розрахунку посадового окладу судді виходячи з розміру мінімальної заробітної плати означало б нецільове використання відповідачем бюджетних коштів.

 

Одночасно ТУ ДСА в Донецькій області зазначає, що задоволення позовних вимог призвело б до ситуації, в якій суддя, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання отримував би суддівську винагороду із розрахунку посадового окладу від мінімальної заробітної плати, а суддя, який пройшов таке оцінювання - від прожиткового мінімуму. Тобто суддя, який подає заяву про проходження кваліфікаційного оцінювання в такому випадку має розраховувати на те, що після його завершення розмір посадового окладу зменшиться, що не відповідає його правомірним очікуванням. Отже, посилаючись на рішення у справі «Брумареску проти Румунії», відповідач вважає, що його дії узгоджуються з практикою ЄСПЛ в контексті дотримання державою принципів правової визначеності і правомірних або законних очікувань.

 

Відтак, ТУ ДСА в Донецькій області вважає, що діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

 

Позивачка відповіді на відзив суду не подала.

 

Третя особа пояснень щодо позову або відзиву на позов суду не подала.

 

ІV. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ ВЕРХОВНИМ СУДОМ

 

Указом Президента України «Про призначення суддів» від 31 липня 2012 року №461/2012 ОСОБА_1 призначено строком на 5 років на посаду судді Будьоннівського районного суду міста Донецька.

 

Указом Президента України «Про переведення суддів» від 14 лютого 2015 року №83/2015 позивача в межах п`ятирічного строку переведено на роботу на посаду судді до Красноармійського міськрайонного суду Донецької області.

 

Наказом Голови Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 24 лютого 2015 року ОСОБА_1 призначено на посаду судді цього суду за переведенням із Будьоннівського районного суду міста Донецька, зараховано до штату суду й встановлено надбавку за вислугу років у розмірі 15% посадового окладу (стаж роботи - 2 роки 6 місяців 23 дні).

 

Позивачці наказом Голови Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 28 серпня 2017 року №04-к/г встановлено щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 20% посадового окладу з 27 серпня 2017 року (стаж роботи - 5 років).

 

Наказом Голови цього ж суду від 7 листопада 2018 року №06-к/г ОСОБА_1 встановлено щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 20% посадового окладу, починаючи з 5 серпня 2018 року (стаж роботи - 8 років 11 місяців 8 днів).

 

Із доданих до позовної заяви копій розрахункових листів випливає, що суддівська винагорода позивачці в грудні 2018 року виплачувалась із розрахунку посадового окладу в розмірі: 26430 грн (тобто, 15 * 1762 грн), а з січня до червня 2019 року включно - в розмірі: 28815 грн (15 * 1921 грн), тобто виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2018, 2019 років відповідно.

 

Не погоджуючись із таким розрахунком посадового окладу, а відтак і з розміром надбавки за вислугу років, що розраховується у відсотковому відношенні від розміру посадового окладу, ОСОБА_1 звернулася до суду з цим позовом.

 

V. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)

 

Положеннями частини другої статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

 

Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (стаття 130 Основного Закону України).

 

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

 

Частинами першою, другою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

 

Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за:

1) вислугу років;

2) перебування на адміністративній посаді в суді;

3) науковий ступінь;

4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

 

Частина третя цієї ж статті встановлює базові розміри посадового окладу суддів судів різних інстанцій, розрахунковою величиною яких є прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

 

Пунктом 22 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року (положення якого діяли на час існування спірних правовідносин до моменту виключення цього пункту Законом України від 16 жовтня 2019 року №193-IX) було передбачено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом (тобто Законом від 2 червня 2016 року), мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді(здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом. Судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 1 січня 2017 року отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 рік, №№41-45, сторінка 529; 2015 рік, №№18-20, сторінка 132 із наступними змінами).

 

Пункт 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року (положення якого діяли на час існування спірних правовідносин до моменту виключення цього пункту Законом України від 16 жовтня 2019 року №193-IX) передбачав, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 рік, №№41-45, сторінка 529; 2015 рік, №№18-20, сторінка 132 із наступними змінами).

 

Згідно з частиною першою статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI (в редакції Закону «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII) суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України "Про Конституційний Суд України" та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

 

Частиною третьою цієї ж статті передбачено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.

 

Однак, 4 грудня 2018 року Конституційний Суд України прийняв рішення №11-р/2018, яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII. Це положення належить застосовувати у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».

 

Разом з тим, 6 грудня 2016 року був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №1774-VIII, що набрав чинності 1 січня 2017 року.

 

Пунктом 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів і заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року.

 

Згідно пункту 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

 

VI. ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ ЗРАЗКОВОЇ СПРАВИ

 

Надаючи правову оцінку доводам сторін щодо розрахункової величини для визначення розміру посадового окладу суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, в тому числі з урахуванням висновків Конституційного Суду України, викладених у рішенні від 4  грудня 2018 року №11-р/2018, колегія суддів зазначає таке.

 

Вказаним рішенням Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI (у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII). Частина третя статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року до визнання її неконституційною встановлювала розмір посадового окладу судді місцевого суду - 10 мінімальних заробітних плат. Ця норма застосовувалася для визначення розміру посадового окладу тих суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, як це було передбачено положеннями пункту 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року.

 

Визнаючи неконституційним положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року Конституційний Суд України зауважив, що законодавець неодноразово вносив зміни до вказаного закону щодо розміру посадового окладу, в результаті яких оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат. Такі зміни суд визнав посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.

 

У рішенні від 4  грудня 2018 року №11-р/2018 Конституційний Суд України вказав на звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів через зменшення гарантованого розміру винагороди судді у спеціальному законі, тобто у зв`язку зі зміною абсолютної величини такої винагороди.

 

Натомість Законом України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII, який набрав чинності 1  січня 2017 року, змінено підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати працівників, а також інших виплат (наприклад, для розрахунку розміру плати за надання адміністративних послуг, у колективних договорах та угодах усіх рівнів). Тобто цим Законом запроваджено нову розрахункову величину для визначення розмірів тих чи інших виплат шляхом заміни мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум.

 

Отже, з прийняттям Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII зміни зазнав не розмір суддівської винагороди, а розрахункова величина.

 

Верховний Суд зауважує, що рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018, на яке посилається позивачка, не вирішувалось питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при розрахунку посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому рішенні, не впливають на конституційність норм Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII, зокрема пункту 3 його Прикінцевих та перехідних положень.

 

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі № 520/11431/18 та від 9 серпня 2019 року у справі №826/9404/17.

 

Крім того, варто зазначити, що відповідно до статей 7, 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи з 1 грудня 2016 року становив 1600 грн, як і розмір мінімальної заробітної плати, який також становив 1600 грн.

 

Відповідно до статей 7, 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи з 1 січня 2017 року становив 1600 грн, а розмір мінімальної заробітної плати - 3200 грн.

 

З викладеного випливає, що до 1 січня 2017 року розмір посадового окладу судді становив 16000 грн (10 х 1600 грн мінімальної заробітної плати), з 1 січня 2017 року розмір посадового окладу судді, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання, також становив 16000 грн. (10 х 1600 грн).

 

Вказане означає, що розмір посадового окладу судді, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання, після зміни розрахункової величини Законом України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII насправді не змінився, що свідчить про відсутність порушення гарантії позивачки щодо розміру її матеріального забезпечення внаслідок внесених цим Законом змін. До того ж внаслідок прийняття Конституційним Судом України рішення від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 розмір суддівської винагороди для суддів, що не пройшли кваліфікаційного оцінювання, зріс із дня набрання цим рішення законної сили, оскільки абсолютна величина посадового окладу змінилася з 10 на 15.

 

Отже, враховуючи викладене, колегія суддів відхиляє доводи позивача про те, що з набранням законної сили рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 винагорода судді повинна розраховуватися на основі мінімальних заробітних плат, і погоджується з доводами відповідача про необхідність застосування у такому випадку як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року.

 

До того ж, необхідно зазначити, що на час існування спірних правовідносин (з грудня 2018 року до червня 2019 року включно), пункт 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року щодо порядку визначення суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, був чинним, а тому ТУ ДСА України в Донецькій області правомірно керувалося його положеннями. Натомість, з огляду на викладене, відповідач не мав правових підстав керуватися нормами Законів України про Державний бюджет України на 2018, 2019 роки і застосовувати мінімальну заробітну плату як розрахункову величину. В зв`язку з цим колегія суддів враховує доводи ТУ ДСА України в Донецькій області про те, що у кошторисах на 2018-2019 роки не було передбачено призначення для обрахування суддівської винагороди, обчисленої на основі мінімальної заробітної плати.

 

Стосовно доводів ОСОБА_1 про те, що диференціація у визначенні розміру суддівської винагороди залежно від факту проходження суддею кваліфікаційного оцінювання має дискримінаційний характер, Верховний Суд зазначає таке.

 

Згідно з практикою ЄСПЛ дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства» від 11 червня 2002 року, заява №36042/97). Відмінність у ставленні також є дискримінаційною, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (рішення у справі «Ван Раалте проти Нідерландів» від 21 лютого 1997 року, заява №20060/92; рішення ЄСПЛ у справі «Пічкур проти України» від 7 листопада 2013 року, заява №10441/06).

 

Аналогічний підхід у своїх рішеннях використовує і Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. В іншому разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (рішення Конституційного Суду України від 7 липня 2004 року №14-рп/2004).

 

Наявність правомірної, об`єктивно обґрунтованої мети, способи досягнення якої є належними та необхідними, також виключає дискримінацію, що випливає з визначень прямої та непрямої дискримінації, наданих у Законі України «Про засади запобігання і протидії дискримінації в Україні».

 

Так, проходження суддями кваліфікаційного оцінювання відповідає конституційним положенням, зокрема приписам частини десятої статті 131 («…Відповідно до закону в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення добору суддів… оцінювання…»), підпункту 4 пункту 16-1 Перехідних положень Конституції України («Відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом).

 

Мета встановлення відмінностей у порядку визначення суддівської винагороди також є істотною, оскільки Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року №1401-VIII і Закон України «Про судоустрій і статус суддів України» від 2 червня 2016 року №1402-VIII стали основою інституційної реформи судової влади в Україні, закріпили оновлені засади правового статусу судді, в тому числі щодо порядку зайняття посад і підтвердження здатності здійснення правосуддя у відповідних судах. Як зазначено у Пояснювальній записці до проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», внесені ним зміни були необхідними в першу чергу для утвердження незалежності судової влади, зокрема шляхом її деполітизації, для посилення відповідальності судової влади перед суспільством, а також для запровадження належних конституційних засад кадрового оновлення суддівського корпусу. Метою цих заходів є практична реалізація принципу верховенства права і забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд справи незалежним і безстороннім судом.

 

Венеціанська комісія у своєму висновку від 30 червня 2017 року №JUD-UKR/298/2017 [RJU/AT] щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів України» від 2 червня 2016 року зазначила, що процедура, передбачена в пункті 20 Прикінцевих та перехідних положень вказаного Закону та підпункті (4) пункту 16-1 Прикінцевих положень Конституції України (підтвердження відповідності суддів займаним посадам), має обмежену сферу та час застосування. Зважаючи на існуючу слабкість судової системи та майже повну відсутність довіри до неї з боку суспільства, вимога, щоб ці судді пройшли процедуру оцінювання, котра може призвести до їх звільнення, може бути зрозумілою та, мабуть, навіть виправданою за виняткових обставин залежно від того, як проводитиметься процедура оцінювання та за умови суворого дотримання належних гарантій.

 

Відтак запровадження кваліфікаційного оцінювання суддів було зумовлене істотною метою, що полягала у відновленні довіри до судової влади в Україні, а тому проведення такого оцінювання є об`єктивно виправданим і необхідним для суспільства.

 

Процедура кваліфікаційного оцінювання врегульована Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року і передбачає відповідні критерії та етапи, проводиться прозоро і публічно (глава 1 Розділу V). Обраний підхід до встановлення відповідності суддів займаним посадам шляхом кваліфікаційного оцінювання неконституційним не визнавався, а тому відсутні підстави для визнання обраного способу неналежним, а відповідних процедур кваліфікаційного оцінювання - необґрунтованими чи несправедливими.

 

Отже, встановлені чинним на час існування спірних правовідносин законодавством відмінності у визначенні розміру суддівської винагороди тих суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і тих, які його не проходили, не можна вважати дискримінаційними, оскільки ці відмінності були обумовлені легітимною й істотною метою, відповідали конституційним положенням, були об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими.

 

Верховний Суд бере до уваги доводи позивачки про те, що вона не пройшла кваліфікаційного оцінювання з незалежних від неї причин. На цю проблему звернула увагу Венеціанська комісія за демократію через право у висновку №969/2019 від 9 грудня 2019 року CDL (2019) 027 «Щодо змін до законодавчих актів, які регулюють статус Верховного Суду та органів суддівського врядування» (стосовно Закону України №193 від 16 жовтня 2019 року), зазначивши, що різниця у суддівській винагороді між повторно призначеними суддями та іншими суддями дійсно є проблемою, яка повинна бути вирішена шляхом доопрацювання процедури повторного оцінювання.

 

Відтак Верховний Суд вважає, що недосконалість здійснення процедури кваліфікаційного оцінювання в аспекті його оперативності (швидкості) не може автоматично означати дискримінаційний характер кваліфікаційного оцінювання як такого.

 

Окрім іншого, позивачка зазначає про те, що держава не дотримала вимог принципу пропорційності, які визначені у рішенні ЄСПЛ від 15 жовтня 2013 року у справі «Савіцкас та інші проти Литви».

 

Так, у справі «Савіцкас та інші проти Литви» (рішення від 15 жовтня 2013 року, заява №66365/09 і 5 інших заяв) ЄСПЛ визнав подану заяву неприйнятною, оскільки застосовувані державою заходи економії мали загальний характер, що виражався у пропорційному зменшенні заробітної плати не лише суддів, а й усього публічного сектору через об`єктивне погіршення економічної та фінансової ситуації в державі.

 

У цьому рішенні ЄСПЛ, надаючи оцінку доводам заявників (суддів) про позбавлення їх власності шляхом виплати меншої заробітної плати, якими вони обґрунтовували порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, зазначив, що будь-яке втручання у право власності має бути достатньо пропорційним меті, яку потрібно досягти. Іншими словами, має бути досягнутий «справедливий баланс» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Необхідного балансу не вдасться віднайти, якщо на особу чи осіб було покладено індивідуальний і надмірний тягар (пункт 91). Крім того, у пункті 93 цього рішення ЄСПЛ вказав, що, надаючи оцінку тому, чи був дотриманий відповідний баланс, ЄСПЛ звертає увагу на той факт, що суворі міри були прийняті у зв`язку з дійсною та неочікуваною бюджетною кризою в Литві. У цьому контексті ЄСПЛ вважає вирішальним те, що зменшення зарплат у державному секторі не виключало і судові органи. Навпаки, зниження зарплат суддів було частиною значно ширшої програми заходів жорсткої економії, що впливали на заробітну плату в усьому державному секторі. ЄСПЛ зазначив, що, незважаючи на принцип незалежності суддів, було б несправедливо ставитися до суддів як до винятку та звільняти їх від заходів жорсткої економії.

 

Верховний Суд зауважує, що запровадження законодавцем кваліфікаційного оцінювання та, як наслідок, окреме правове регулювання винагороди тих суддів, які його не пройшли, здійснено з огляду на ситуацію, яка виникла в державі у зв`язку з низьким рівнем довіри суспільства до судової влади в Україні. Мета цього правового обмеження є законною та зумовлена її відповідністю публічним інтересам. Крім того, зміна розрахункової величини з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум не стосується лише суддів, а поширюється на широкий спектр суспільних відносин.

 

Відтак у Верховного Суду відсутні підстави вважати, що шляхом призначення кваліфікаційного оцінювання та переходу до іншої розрахункової величини для визначення розміру посадових окладів і заробітної плати працівників державою не дотримано «справедливого балансу» між інтересами суспільства та правами суддів.

 

Одночасно, Верховний Суд зауважує, що вказане рішення ЄСПЛ у частині визначення змісту принципу пропорційності не можна повною мірою застосовувати до правовідносин, пов`язаних із врегулюванням оплати праці в Україні тих суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, й тих, які його не проходили. Безумовно, висновок ЄСПЛ про необхідність дотримання «справедливого балансу» характеризує принцип пропорційності. Однак, зважаючи на висновки у справі «Савіцкас та інші проти Литви», Верховний Суд акцентує увагу на тому, що запровадження кваліфікаційного оцінювання в Україні не пов`язано з фундаментальними змінами економічної та фінансової ситуації в державі, чим обумовлені висновки ЄСПЛ у справі «Савіцкас та інші проти Литви». До того ж у цьому рішенні фінансові обмеження стосувалися всіх суддів Литви, а також службовців публічної адміністрації.

 

З огляду на викладене, Верховний Суд відхиляє доводи позивачки про порушення Україною вимог принципу пропорційності, викладених у рішенні ЄСПЛ у справі «Савіцкас та інші проти Литви», оскільки вважає ці доводи необґрунтованими.

 

Крім того, Верховний Суд відхиляє аргументи ОСОБА_1 про невідповідність Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII принципам «якості закону» і правової визначеності, з огляду на таке.

 

Як випливає з практики ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на їх конвенційні права (рішення ЄСПЛ від 24  квітня 2008 року у справі «C. Дж. та інші проти Болгарії», заява № 1365/07, пункт 39, від 9  січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11,  пункт 170).

 

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення і застосування залежить від практики. Роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява №17862/91, пункти 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява №20372/11, пункт 65).

 

У рішенні Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року №17-рп/2010 вказано, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.

 

Позивачка обґрунтовує невідповідність Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII принципам «якості закону» і правової визначеності тим, що ані цим, ані іншими законами не скасовано й не внесено змін до норм спеціальних законів, зокрема частини другої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року, пункту 23 Прикінцевих та перехідних положень цього ж Закону, частини першої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року, а також статей 8 Законів України про Державний бюджет України на 2018 і 2019 роки.

 

У цьому контексті колегія суддів звертає увагу на вже раніше сформовані правові позиції Верховного Суду як суду касаційної інстанції щодо практики застосування наведених законодавчих норм при визначенні суддівської винагороди (постанови Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі №804/2622/17, від 9 серпня 2019 року у справі №826/9404/17, від 4 березня 2020 року у справі №809/1684/17).

 

З огляду на встановлені обставини і правове регулювання, враховуючи судову практику ЄСПЛ і висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку, що нараховуючи і виплачуючи ОСОБА_1 суддівську винагороду на основі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року у період з грудня 2018 року до червня 2019 року включно, ТУ ДСА України в Донецькій області діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України. Водночас порушень принципів недискримінації, пропорційності, «якості закону» та правової визначеності Верховний Суд не встановив.

 

Відповідно до частини десятої статті 290 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - «КАС України») у рішенні суду, ухваленому за результатами розгляду зразкової справи, Верховний Суд додатково зазначає: 1) ознаки типових справ; 2) обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права та порядок застосування таких норм; 3) обставини, які можуть впливати на інше застосування норм матеріального права, ніж у зразковій справі.

 

VII. ОЗНАКИ ТИПОВИХ СПРАВ

 

1) позивачами є судді, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання з метою визначення їх здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді;

 

2) відповідачами є територіальні управління Державної судової адміністрації України;

 

3) спір виник з аналогічних підстав у відносинах, що регулюються одними нормами права (виплата суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді суддівської винагороди відповідно до пункту 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року, частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року у його первинній редакції, пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 6 грудня 2016 року №  1774-VIII, із застосуванням прожиткового мінімуму як розрахункової величини для розрахунку посадового окладу судді після набрання чинності рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018);

 

4) позивачі заявили аналогічні позовні вимоги (визнати протиправними дії відповідачів щодо нарахування й виплати суддям суддівської винагороди із застосуванням розміру посадового окладу - 15 прожиткових мінімумів та зобов`язати здійснити нарахування й виплату такої винагороди, виходячи з 15 мінімальних заробітних плат, починаючи з 4 грудня 2018 року до 30 червня 2019 року. Деякі позивачі додатково заявили вимоги про нарахування і виплату суддівської винагороди з додаванням надбавки за вислугу років у відповідних розмірах від посадового окладу).

 

VIIІ. ОБСТАВИНИ ЗРАЗКОВОЇ СПРАВИ, ЯКІ ОБУМОВЛЮЮТЬ ТИПОВЕ ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ МАТЕРІАЛЬНОГО ПРАВА І ПОРЯДОК ЗАСТОСУВАННЯ ТАКИХ НОРМ

 

Висновки Верховного Суду у цій зразковій справі належить застосовувати в адміністративних справах щодо звернення до суду суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді, з адміністративними позовами до територіальних управлінь Державної судової адміністрації України з позовними вимогами щодо: визнання протиправними дій відповідачів стосовно нарахування й виплати позивачам суддівської винагороди із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року як розрахункової величини для визначення розміру їх посадового окладу, починаючи з 4 грудня 2018 року; зобов`язання відповідачів нарахувати й виплатити таким суддям суддівську винагороду із застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення розміру їх посадового окладу, починаючи з 4 грудня 2018 року.

 

ІХ. ОБСТАВИНИ, ЯКІ МОЖУТЬ ВПЛИВАТИ НА ІНШЕ ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ МАТЕРІАЛЬНОГО ПРАВА, НІЖ У ЗРАЗКОВІЙ СПРАВІ

 

Зміна фактичних обставин справи і правового регулювання спірних правовідносин є обставинами, які можуть впливати на інше застосування норм матеріального права, ніж у зразковій справі. Зокрема, що стосується зміни правового регулювання, то такою обставиною варто вважати виключення пункту 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року №1402-VIII (який встановлював окремий порядок обчислення суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання) у зв`язку з прийняттям Закону України від 16 жовтня 2019 року №193-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування», що набрав чинності 7  листопада 2019 року. Також на інше застосування норм матеріального права, ніж у зразковій справі, може вплинути визнання неконституційними тих норм права, на яких ґрунтується правова позиція у цій справі.

 

Отже, з огляду на встановлені обставини й відповідне правове регулювання, Верховний Суд дійшов висновку про необґрунтованість позову ОСОБА_1 та, як наслідок, відсутність підстав для його задоволення.

 

Враховуючи результат розгляду цієї справи і надані сторонами документи про понесені судові витрати, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для розподілу таких витрат.

 

Керуючись статтями 241-246, 250, 255, 262, 262, 290 КАС України, Верховний Суд

 

ВИРІШИВ:

 

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України в Донецькій області, про визнання дій протиправними і зобов`язання вчинити дії.

 

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.

 

У разі подання апеляційної скарги рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду.

 

Рішення може бути оскаржене до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня його ухвалення.

 

Повний текст цього рішення складено 11 березня 2020 року.

 

...........................

 

...........................

 

...........................

 

...........................

 

...........................

 

Н.М.          Мартинюк

І.В.          Дашутін

Л.О.          Єресько

А.В.          Жук

Ж.М.          Мельник-Томенко,

Судді          Верховного Суду