ВЕРХОВНИЙ СУД

https://reyestr.court.gov.ua/Review/115746216

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2023 року

м. Київ

cправа № 925/200/22

Верховний Суд у складі суддів судової палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду (надалі - Корпоративна палата): Кондратової І.Д. - головуючої, Бакуліної С.М., Баранця О.М., Вронської Г.О., Губенко Н.М., Кібенко О.Р., Кролевець О.А., Студенця В.І.,

за участю секретаря судового засідання Омельчук А.В.,

представників:

позивача - Чернілевського В.Г. (адвокат),

відповідача - Романюка Х.П. (адвокат),

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Приватного підприємства "Агротрейд Групп"

на рішення Господарського суду Черкаської області

(суддя - Зарічанська З.В.)

від 12.08.2022,

додаткове рішення Господарського суду Черкаської області

від 25.08.2022,

постанову Північного апеляційного господарського суду

(головуючий - Пономаренка Є.Ю., судді - Руденко М.А., Кропивна Л.В.)

від 06.03.2023

та додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду

(головуючий - Пономаренка Є.Ю., судді - Андрієнко В.В., Руденко М.А.)

від 27.03.2023

у справі за позовом Приватного підприємства "Агротрейд Групп"

до ОСОБА_1

про стягнення 4 707 000, 00 грн.

Суть спору

У справі розглядається спір між приватним підприємством та його учасником щодо сплати додаткового внеску на виконання рішення загальних зборів учасників про збільшення статутного капіталу, що було прийнято до набрання чинності Законом України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю".

Перед Верховним Судом постали, зокрема, такі питання:

Чи є приватне підприємство товариством з обмеженою відповідальністю?
Чи є підстави для відступу від висновку Верховного Суду щодо застосування норм статті 144 ЦК України, частини першої, другої статті 16, пункту а) частини першої статті 59 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства"?
Чи є рішення загальних зборів учасників про збільшення статутного капіталу, що прийняте до набрання чинності Законом України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", підставою для вимог щодо його примусового виконання за позовом товариства до його учасника?
Чи застосовується стаття 18 Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" до рішень загальних зборів про збільшення статутного капіталу, що були прийняті до набрання чинності цим Законом?
Які наслідки нездійснення додаткових внесків учасником на виконання рішення зборів учасників підприємства про збільшення статутного капіталу, прийнятого до набрання чинності Законом України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю"?

Короткий зміст позовних вимог та заперечень

18 лютого 2022 року Приватне підприємство "Агротрейд Групп" (далі - Підприємство) звернулось до Господарського суду Черкаської області з позовом, просило стягнути з ОСОБА_1 (далі - Учасник) 4 707 000,00 грн заборгованості.
Позовні вимоги обґрунтовані невиконанням зобов`язання зі сплати додаткового внеску на виконання рішення загальних зборів учасників від 18 січня 2015 року про збільшення статутного капіталу Підприємства. Позивач вважає, що відповідач зобов`язаний виконати цей обов`язок відповідно до вимог статті 530 ЦК України у строк, що встановлений у вимозі від 18 лютого 2022 року.
Відповідач проти позову заперечував з таких підстав:

- надані позивачем докази стосуються лише періоду з 15.01.2022 по 16.02.2022, тому не є належними (достатніми) доказами для підтвердження обставин невнесення відповідачем додаткового вкладу;

- інший учасник Підприємства, який одночасно є керівником, не надав будь-які документи та інформацію щодо діяльності Підприємства;

- рішення загальних зборів учасників Підприємства і статут не встановлюють строки та порядок сплати додаткових внесків;

- збільшення статутного капіталу Підприємства шляхом внесення додаткових внесків є правом учасників;

- загальні наслідки невиконання договірних зобов`язань не застосовуються до корпоративних правовідносин, які склалися між сторонами з приводу збільшення статутного капіталу;

- наслідки спливу строків внесення додаткових внесків визначені у статті 18 Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю".

Фактичні обставини справи, встановлені судами

18.09.2015 загальні збори учасників Підприємства ухвалили рішення, що оформлено протоколом № 17/09:

- вивести ОСОБА_2 зі складу учасників, з передачею належної йому частки у статутному капіталі Підприємства у розмірі 9 500 000,00 грн, що складає 100 %, таким чином: - 4 750 000,00 грн, що складає 50 % статутного капіталу Підприємства - на користь громадянина України ОСОБА_3 ; 4 750 000,00 грн, що складає 50 % статутного капіталу Підприємства - на користь громадянина України ОСОБА_1 (пункт 1);

- у зв`язку з набуттям ОСОБА_3 та ОСОБА_1 частки у статутному капіталі - включити їх до складу учасників Підприємства, які володіють в сукупності 100 % статутного капіталу (пункт 2);

- у зв`язку із торгово-виробничою необхідністю збільшити розмір статутного капіталу підприємства до 19 500 000,00 грн та розподілити статутний капітал наступним чином: - частка ОСОБА_3 та ОСОБА_1 складає 9 750 000,00 грн, що становить 50 відсотків та 50 часток у статутному капіталі Підприємства (пункт 3);

- затвердити нову редакцію статуту Підприємства та провести державну реєстрацію змін до статутних документів Підприємства (пункти 4, 5).

22.09.2015 проведена державна реєстрація змін до установчих документів Підприємства.
Відповідно до пунктів 5.1, 5.3 статуту статутний капітал Підприємства складається з внесків учасника у грошовій або майновій формі і може бути збільшений за рахунок додаткових внесків. Статутний капітал може доповнюватись внесками у вигляді будов, споруд, та інших матеріальних цінностей, придбаних учасником на власні кошти.

Позивач на підтвердження сплати додаткового внеску в сумі 293 000,00 грн надав копії банківських виписок АТ "Укрсоцбанк" за 25.05.2016 та за 27.05.2016, відповідно до яких 25.05.2016 відбулося поповнення статутного фонду від імені ОСОБА_1 на суму 144 000,00 грн та 27.05.2016 на суму 149 000,00 грн.
Відповідно до картки рахунку 46, що надало Підприємство, заборгованість відповідача за період 01.12.2015 -30.06.2019 становить 3 462 958,15 грн (а.с. 28, том 1).
Позивач надав копію вимоги від 18.01.2022 до відповідача щодо виконання зобов`язання по сплаті додаткового внеску у розмірі 4 707 000,00 грн. Докази отримання цієї вимоги відповідачем в матеріалах справи відсутні.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції по суті позовних вимог

Рішенням Господарського суду Черкаської області від 12.08.2022 у задоволенні позову відмовлено повністю.
Суд першої інстанції врахував висновки Верховного Суду у постанові від 18.06.2020 у справі № 922/1393/19, що вирішення питань, пов`язаних із невнесенням учасником свого додаткового вкладу, закон відносить до виключної компетенції загальних зборів.
Рішення суду першої інстанції мотивовано так:

(1) позивач надав виписку по рахунку 46, як доказ заборгованості відповідача в сумі 4 707 000,00 грн. Однак суд не визнав виписку достатнім доказом, оскільки: у ній зазначена заборгованість лише в сумі 3 462 958,15 грн, вона не є первинним документом; стосується даних станом на 30.06.2019, а не на дату подання позову; позивач сам вносить інформацію до рахунку 46.

(2) з огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 29.06.2021 по справі № 916/2813/18 (пункти 8.13-8.26) Підприємство у цій справі є товариством з обмеженою відповідальністю;

(3) до спірних правовідносин підлягає застосуванню законодавство про господарські товариства в редакції до 14.06.2018, а також чинне законодавство, оскільки спірні правовідносини між учасниками тривають;

(4) за Законом України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства" встановлення порядку внесення додаткових вкладів у товаристві з обмеженою відповідальністю є компетенцією загальних зборів учасників;

(5) учасники товариства мали право (а не обов`язок) визначити у статуті порядок внесення додаткових внесків при збільшенні статутного капіталу. У статуті Підприємства учасники не визначили, як саме вносяться додаткові внески при збільшенні статутного капіталу. Однак вони передбачили, що такі внески можуть бути здійснені у грошовій або майновій формі. Тому аргументи позивача, що додатковий внесок має бути здійснено виключно у грошовій формі не відповідає положенням статуту. Норма статті 13 Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" щодо оцінки негрошового вкладу не застосовується, оскільки ця норма не діяла на момент прийняття рішення про збільшення статутного капіталу;

(6) у статуті Підприємства не був передбачений порядок внесення додаткових внесків, він міг бути визначений виключно рішенням зборів учасників товариства;

(7) за відсутності рішення зборів учасників Підприємства про порядок, строк та форму внесення додаткових внесків директор не має права вимагати від учасника ОСОБА_1 сплати додаткового внеску;

(8) адвокат, уповноважений директором, діяв поза межами компетенції директора, встановивши учаснику строк для внесення додаткового внеску;

(9) стаття 18 Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" визначає, що питання про внесення додаткових вкладів учасниками товариства вирішують виключно загальні збори учасників. Ця стаття не передбачає такого виду корпоративної відповідальності за невиконання (неналежне виконання) учасником свого обов`язку із внесення додаткового вкладу до статутного капіталу товариства як стягнення додаткового вкладу у примусовому порядку. Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 18.06.2020 у справі № 922/1393/19;

(10) стаття 530 ЦК України визначає, що кредитор має право вимагати виконання зобов`язання боржником у будь-який час, якщо строк виконання не встановлений. Однак у цій справі Підприємство не є кредитором, оскільки не має права вимагати виконання зобов`язання учасником внести додатковий внесок;

(11) зобов`язанню учасника внести додатковий внесок до статутного капіталу Підприємства кореспондується право Підприємства в особі вищого органу - загальних зборів учасників прийняти одне з рішень, визначених у частині десятій статті 18 Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю";

(12) Підприємство не має права стягувати з учасника додатковий внесок. Відповідач не порушував права позивача, тому суд відмовляє у задоволенні позову.

06.03.2023 Північний апеляційний господарський суд ухвалив постанову, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Суд апеляційної інстанції врахував правовий висновок, що викладений у пунктах 5.2.3, 5.2.5 постанови Верховного Суду від 31.10.2018 у справі № 905/2639/17, що особа не може вважатися такою, що не виконала зобов`язання із внесення додаткового вкладу, у випадку відсутності відповідного рішення загальних зборів учасників товариства, яким би були встановлені форма, порядок та строки внесення учасниками Товариства додаткових внесків у зв`язку зі збільшенням розміру статутного капіталу.
Суд апеляційної інстанції дійшов таких висновків:

(1) відповідача не можна вважати учасником, який не виконав зобов`язання внести додатковий внесок, оскільки в матеріалах справи відсутнє рішення загальних зборів учасників Підприємства, яке б стало підставою для внесення змін до статуту, в т.ч. затвердженого після прийняття рішення про збільшення розміру статутного капіталу підприємства, яке б визначало, як учасники повинні вносити додаткові внески для збільшення статутного капіталу Підприємства;

(2) учасники Підприємства не вирішували питання про встановлення форми, порядку та строків внесення ними додаткових вкладів, у зв`язку із збільшенням статутного капіталу Підприємства, ні на момент проведення загальних зборів, на яких було прийнято таке рішення, ні після проведення цих зборів. Тому посилання позивача на наявність у відповідача обов`язку щодо сплати додаткового внеску у строк, встановлений статтею 530 ЦК України, є необґрунтованими;

(3) державна реєстрація рішення загальних зборів про збільшення розміру статутного капіталу не є підставою для набуття зобов`язання зі сплати додаткових внесків учасниками Підприємства, на що посилається скаржник. Для цього необхідно прийняти рішення про форму, порядок і строки внесення додаткових внесків у зв`язку зі збільшенням розміру статутного капіталу;

(4) стаття 18 Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" не передбачає такого виду корпоративної відповідальності за невиконання (неналежне виконання) учасником свого обов`язку із внесення додаткового вкладу до статутного капіталу товариства як стягнення додаткового вкладу у примусовому порядку;

(5) суд не вправі втручатися у господарську діяльність товариства та брати на себе функції органів управління товариством. Питання, пов`язані із внесенням/невнесенням учасником товариства свого додаткового вкладу, вирішують виключно загальні збори учасників;

(6) загальні збори учасників Підприємства не приймали рішень відповідно до статті 18 Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" та щодо врегулювання корпоративного конфлікту у межах своєї компетенції в порядку, визначеному законом;

(7) стаття 18 Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" чітко визначає наслідки спливу строку для внесення додаткових вкладів. Іншої норми, яка б регулювала б питання пов`язані із рішеннями про внесення додаткового внеску, не існує. Тому аргументи скаржника про неможливість застосування положень цього Закону до даних правовідносин є необґрунтованими. Державна реєстрація змін до установчих документів в частині відомостей про розмір статутного капіталу не може бути підставою для задоволення позовних вимог;

(8) з огляду на підстави відмови у задоволенні позовних вимог обставини щодо суми заборгованості не підлягають встановленню.

Короткий зміст судових рішень з питання про витрати на оплату послуг адвоката

Додатковим рішенням Господарського суду Черкаської області від 25.08.2022, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.03.2023, заяву відповідача про вирішення питання розподілу судових витрат (витрат на професійну правничу допомогу) задоволено частково. Стягнуто з позивача на користь відповідача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 76 000, 00 грн. У решті заяви - відмовлено.
Додаткове рішення мотивовано тим, що:

- згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що підлягає сплаті відповідною стороною розмір понесених витрат на професійну правничу допомогу адвоката, що заявлений до відшкодування, становить 102 000,00 грн;

- позивач не надав суду заперечень щодо заявленого розміру судових витрат;

- сума витрат, заявлених до відшкодування, істотно перевищують суму 60000,00 грн, що була визначена в попередньому (орієнтовному) розрахунку;

- обґрунтованим є збільшення розміру правничої допомоги лише на суму 16000,00 грн за участь у 4 судових засіданнях, оскільки представник відповідача не міг передбачити точну кількість судових засідань;

- суд, керуючись частиною шостою статті 129 ГПК України, за власною ініціативою відмовляє у відшкодуванні судових витрат в частині їх перевищення, за винятком витрат на правову допомогу щодо участі у судових засіданнях, оскільки відповідач не довів, що він не міг передбачити такі витрати на час подання попереднього (орієнтовного) розрахунку;

- суд присуджує відшкодування відповідачеві лише у розмірі 76 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу (60 000,00 грн - що були визначені у попередньому (орієнтовному) розрахунку та 16 000,00 грн - за участь у 4 судових засіданнях, не передбачених у попередньому (орієнтовному) розрахунку).

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції щодо розподілу витрат на оплату послуг адвоката, констатував, що присуджений до стягнення розмір витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції, є доведеним, документально обґрунтованим та таким, що відповідає критерію розумної необхідності цих витрат.
Суд апеляційної інстанції відхилив аргументи позивача, викладені в апеляційній скарзі, що присуджена до стягнення сума (76 000,00 грн) є завищеною та не відповідає часу, витраченому адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг).
Суд виходив з того, що втручання у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони можливе лише за наявності обґрунтованих заперечень та доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. Позивач не довів неспівмірності понесених відповідачем при розгляді цієї справи у суді першої інстанції витрат на професійну правничу допомогу із складністю даної справи та наданим адвокатом обсягом послуг, нерозумності розміру таких витрат, беручи до уваги ціну позову.
27.03.2023 Північний апеляційний господарський суд ухвалив додаткову постанову, якою задовольнив частково заяву відповідача про розподіл витрат професійної правничої допомоги у суді апеляційної інстанції стягнув з Підприємства на користь Учасника 14 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції. У задоволенні решти заяви відмовив.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що:

- акт здачі-приймання правової допомоги згідно з договором не є безумовною підставою для відшкодування судом з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі, позаяк розмір таких витрат має бути доведений та документально обґрунтований;

-заявлений до стягнення розмір витрат на професійну правничу допомогу в сумі 28 000,00 грн, понесених відповідачем у зв`язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції, є неспівмірним із складністю справи та наданим адвокатом обсягом послуг;

- правова позиція сторін в суді апеляційної інстанції не змінювалася, адвокату відповідача не було потрібно вивчати додаткові джерела права, законодавство, що регулює спір у справі, фактично відзив містить узагальнену позицію відповідача по справі, яка наводилася ним ще в суді першої інстанції, тому погоджені 16 000,00 грн за 4 годинb роботи над шістьма сторінками відзиву на апеляційну скаргу не є сумою, співмірною зі складністю справи;

- час, витрачений адвокатом на участь у трьох судових засіданнях, що вказаний в акті, не відповідає дійсності;

-справедливим та співмірним розміром витрат відповідача на професійну правничу допомогу є 14 000,00 грн, беручи до уваги невідповідність заявленої до стягнення суми наданому обсягу адвокатських послуг та доводи позивача щодо зменшення розміру заявлених заявником витрат на правову допомогу.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та підстава (підстави) відкриття касаційного провадження. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційні скарги

Щодо судових рішень по суті позовних вимог

23. Підприємство у касаційні скарзі просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

24. Підставою касаційного оскарження судових рішень скаржник визначив пункти 1, 2, 3, 4 частини другої статті 287 ГПК України.

25. Касаційна скарга обґрунтована наступним:

(1) приватне підприємство не є господарським товариством, а є окремою організаційно-правовою формою підприємств, яке може бути перетворено в господарське товариство лише шляхом перетворення (реорганізації). Правові висновки Верховного Суду сформовані внаслідок неправильного застосування норм статті 108 ЦК України, статей 2, 34 - 36 Закону України "Про підприємства в Україні", що є підставою для відступу від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), щодо застосування норм Закону України "Про господарські товариства", Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" безпосередньо до діяльності приватних підприємств; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2019 у справі № 917/1338/18 (провадження № 12-23гс19), постановах Верховного Суду від 03.10.2018 у справі № 917/1887/17, від 31.10.2018 у справі № 905/2639/17, що характеристика юридичної особи як приватного підприємства - це характеристика того, на підставі якої власності його створено і за всіма характеристиками приватне підприємство є господарським товариством (пункт 2 частини другої статті 287 ГПК України);

(2) суди з посиланням на висновки Верховного Суду, що приватне підприємство є господарським товариством, неправильно застосували норми статті 18 Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю". Цей Закон стосується діяльності товариств з обмеженою відповідальністю та товариств з додатковою відповідальністю, тому його норми до діяльності приватного підприємства можуть застосовуватися лише за аналогією закону. Спірні правовідносини врегульовано нормами матеріального права (статей 173, 174, 176, 193 ГК України, статей 509, 526, 530, 598, 599, 610 ЦК України), оскільки зобов`язання між сторонами є організаційно-господарським, що унеможливлює застосування норм Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" за аналогією;

(3) суди не врахували висновки щодо застосування положень статті 8 ЦК України, що викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 909/337/19, від 08.06.2022 у справі №2-591/11, постанові Верховного Суду від 04.02.2021 у справі № 910/4474/20, від 06.03.2018 у справі № 907/167/17, що аналогію закону можна застосовувати виключно у разі подібності спірних правовідносин та відсутності їх регулювання законом. Висновок Верховного Суду щодо характеру правовідносин, які виникають між учасником приватного підприємства та приватним підприємством при невнесенні ним додаткового вкладу до статутного капіталу та реєстрації за таким учасником частки у збільшеному розмірі, відсутній (пункти 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України);

(4) суди неправильно застосували норму частини десятої статті 18 Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", яка взагалі не регулює спірні правовідносини. Одне з рішень, визначених у цій частині, є підставою для внесення змін до відомостей про розмір статутного капіталу, розміри часток у статутному капіталі чи склад учасників. Натомість у спірних правовідносинах внесення змін до відомостей про розмір статутного капіталу в результаті збільшення статутного капіталу Підприємства вже відбулося, державну реєстрацію змін до установчих документів юридичної особи здійснено. Загальні збори Підприємства не можуть прийняти рішення в порядку частини десятої статті 18 Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", так як попередньо не приймали рішення відповідно до частини третьої цієї статті (пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України);

(5) суд апеляційної інстанції порушив норми пункту 5 частини першої статті 35, частини першої статті 38 ГПК України, оскільки в ухваленні рішення брали участь судді, яким було заявлено відвід, що був безпідставно визнаний необґрунтованим. Судді зобов`язані були заявити самовідвід, а ця справа підлягала передачі для розгляду іншому суду (пункт 4 частини другої статті 287, пункт 2 частини першої статті 310 ГПК України);

(6) суди не дослідили докази у справі, які подані скаржником на підтвердження наявності суми заборгованості, а саме: рішення загальних зборів та первинні документи щодо часткового виконання зобов`язання (пункт 4 частини другої статті 287, пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України);

(7) суд апеляційної інстанції порушив норми статей 108, 109 ГПК України, оскільки безпідставно відмовив у прийнятті висновку науково-правової експертизи Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України щодо спірного питання, який не є доказом, однак має значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 287, пункт 3 частини третьої статті 310 ГПК України).

Щодо судових рішень з питання про витрати на оплату послуг адвоката

05.04.2023 позивач подав касаційну скаргу на додаткове рішення Господарського суду Черкаської області від 25.08.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.03.2023.
Позивач просить скасувати судові рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні заяви відповідача про вирішення питання розподілу судових витрат (витрат на професійну правничу допомогу) відмовити в повному обсязі.
Касаційна скарга обґрунтована неправильним застосуванням норм статей 509, 526, 527, 545 ЦК України, статей 126, 129 ГПК України без урахування висновків Верховного Суду, що викладені у постановах від 20.07.2021 у справі № 922/2604/20, від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19. Скаржник посилається на те, що:

- відповідно до статті 129 ГПК України на суд покладається обов`язок перевірки обґрунтованості заявлених судових витрат;

- обсяг наданих послуг повинен визначатись у звіті про пророблену роботу, а не в акті прийому-передачі наданих послуг;

- суди не перевірили факт оплати відповідачем адвокатських послуг;

-суди не надали оцінки визначеній вартості години роботи адвоката. Перевірка обґрунтованості заявлених витрат покладається на суд, оскільки заперечення щодо формування вартості надання послуги не включено до переліку критеріїв, що визначено у частині четвертій статті 126 ГПК України;

-визначена ціна адвокатської послуги за 1 годину в розмірі 4000 грн/год. не відповідає ринковим цінам адвокатських послуг, оскільки середня ринкова ціна 1 години роботи адвоката у місті Києві становить 850,00 грн;

-дійсний обсяг наданих послуг в суді 1 інстанції, за належного обґрунтування мав становити суму, що не перевищувала 15 000,00 грн;

-завищені тариф на послуги та години їх наданих, відсутність оплати за послуги понад 1 рік свідчить про зловмисну домовленість відповідача та його представника при підписанні договору № 01/02 22 від 01.02.2022 року, метою якої є покладення на позивача додаткових витрат під виглядом витрат на правову допомогу, що є зловживанням процесуальними правами.

26.04.2023 позивач подав касаційну скаргу на додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.03.2023.
Позивач просить скасувати додаткову постанову та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні заяви відповідача про вирішення питання розподілу судових витрат (витрат на професійну правничу допомогу) відмовити повністю.

Касаційна скарга обґрунтована неправильним застосуванням норм статей 509, 526, 527, 545 ЦК України, статей 126, 129 ГПК України без урахування висновків Верховного Суду, що викладені у постановах від 20.07.2021 у справі № 922/2604/20, від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19, щодо розподілу судових витрат. Скаржник посилається на те, що:

- при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін;

- середня ринкова ціна 1 (однієї) години роботи адвоката у місті Києві становить 850,00 грн. Розмір гонорару (4000,00 грн за годину роботи), визначений відповідачем та його представником, є завідомо завищеним, не відповідає витраченому часу роботи адвоката, неспівмірним з ринковими цінами адвокатських послуг, особливо у воєнний стан;

- суд апеляційної інстанції не звернув увагу на неринкову ціну години роботи адвоката, не застосував норми ЦК України, що регулюють питання прийому- передачі зобов`язань сторонами та не перевірив здійснення фактичної оплати наданих послуг по підписаному сторонами акту, помилково визначив розмір витрат на правову допомогу у сумі 14 000,00 грн.

Позиція інших учасників

19.06.2023 до Верховного Суду від відповідача надійшли відзиви на касаційні скарги. Відповідач заперечує проти задоволення касаційних скарг, просить оскаржувані судові рішення залишити без змін, як такі, що ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідач зазначає:

(1) скаржник вмотивовано не обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі №916/2813/18, безпідставно послався на Закон України "Про підприємства в Україні", який станом на 18.09.2015 втратив чинність;

(2) відсутні підстави для врахування правового висновку Верховного Суду щодо застосування норми статті 8 ЦК України, оскільки приватне підприємство відноситься до господарських товариств, тому суди правильно застосовували до спірних правовідносин норми Закону України "Про господарські товариства";

(3) під час визначення наявності в учасника Підприємства обов`язку із внесення додаткового вкладу, слід враховувати положення протоколу, статуту Підприємства і норми законодавства, які були чинними на момент прийняття рішення про збільшення статутного капіталу, тому доводи скаржника щодо необхідності застосування до правовідносин положення ЦК України, що встановлюють порядок виконання зобов`язання, є необґрунтованими;

(4) Верховний Суд вже сформував судову практику щодо правовідносин, які виникають між господарським товариством та його учасником стосовно внесення додаткових вкладів:

- питання внесення змін до статуту є компетенцією загальних зборів товариства. Суд не може здійснювати функції учасників товариства, здійснювати аналіз та надавати оцінку прийнятим учасниками рішень (постанова від 21.01.2021 у справі №926/3973/17);

- строк, протягом якого учасники товариства зобов`язані оплатити свій додатковий вклад, визначається не частиною третьою статті 144 ЦК України (в редакції, чинній станом на 20.04.2011), а встановлюється за погодженням учасників товариства та закріплюється у статуті товариства або окремих рішеннях загальних зборів учасників (постанова від 16.06.2020 у справі №911/1089/19);

- подібні правові висновки наведені також у постановах Верховного Суду від 18.06.2020 у справі № 911/938/19, від 31.10.2018 у справі № 905/2639/17;

(5) наслідки невнесення додаткового вкладу визначені у частині десятій статті 18 Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", яка підлягає застосуванню;

(6) у законодавстві України не передбачений такий вид корпоративної відповідальності, як примусове стягнення з учасника додаткового вкладу до статутного капіталу, особливо у випадку не визначення загальними зборами таких ключових моментів, як: строк, форма, порядок внесення;

(7) суд дослідив всі докази у справі, позивач був не позбавлений можливості надати висновок експерта в галузі права до суду першої інстанції, висновок науково-правової експертизи не є письмовим доказом, яким сторона може підтверджувати обставини, на які вона посилається у позові;

(8)аргументи щодо обґрунтованості відводу є безпідставними. Факт перебування Новікова М.М. на посаді судді апеляційної інстанції більш ніж 6 років тому не є достатнім для висновку про наявність у представника Чабана Д.Ф. впливу на склад суду під час розгляду справи.

Заперечуючи проти скарг на судові рішення щодо судових витрат, відповідач вказував:

(1) витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачено чи тільки має бути сплачено (відповідний правовий висновок викладено у постановах об`єднаної палати у складі суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19 та від 22.11.2019 у справі №910/906/18, який суд апеляційної інстанції застосував до правовідносин у даній справі);

(2) суди присудили до відшкодування не всі витрати, про які просив відповідач;

(3)скаржник не навів, у чому саме полягає невідповідність призначеного судами розміру відшкодування витрат на правову допомогу критеріям розумності, реальності, дійсності та необхідності, виходячи з обставин справи та фінансового стану обох сторін;

(4) вартість однієї години роботи адвоката у розмірі 4000,00 грн (у господарських справах) відповідає ринковим цінам адвокатських послуг, що підтверджується постановами апеляційних судів та Верховного Суду у господарських справах, в яких вирішувалось питання про відшкодування судових витрат;

(5) позивач посилається на те, що ринкова вартість однієї години роботи адвоката становить 850,00 грн. Однак, вказане твердження зроблено позивачем виключно виходячи із даних відкритих інтернет джерел та реклами, без урахування умов реальних договорів про надання правової допомоги;

(6)ні в судах попередніх інстанцій, ні в касаційній скарзі скаржник не заперечував, що справа має важливе значення для сторін, оскільки ціна позову становить 4 707 000,00 грн. Присуджені до стягнення суми витрат на правову допомогу є співрозмірними із ціною позову (у суді першої інстанції 1,61 % від ціни позову, у суді апеляційної інстанції - 0,29 %);

(7) у суді першої інстанції позивач не використав своє право на подання заперечень, не брав участі у судовому засіданні;

(8) між позивачем та його представником склалась аналогічна ділова практика оплати послуг правової допомоги після підписання акту наданих послуг. У договорі про надання правової допомоги від 01.04.2018 року зазначено, що розмір гонорару визначається, виходячи із фактично здійснених дій представником, на підставі акту наданих послуг, та суми 4% від ціни спору;

(9) суд касаційної інстанції не має повноважень додатково перевіряти докази відповідно до частини другої статті 300 ГПК України.

Відповідач повідомив, що очікує понести витрати, пов`язані із розглядом справи №925/200/22 у суді касаційної інстанції у орієнтовному розмірі 50 000,00 грн.

Позиція Верховного Суду

Щодо організаційно - правової форми приватного підприємства та відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) виснувала щодо системи ознак та характеристик для визначення організаційно - правової форми приватного підприємства.
Приватне підприємство - це не окрема організаційно-правова форма юридичної особи, а класифікуюча ознака юридичних осіб залежно від форми власності (пункт 8.16 постанови).
За ознакою наявності чи відсутності учасників юридичні особи поділяються на товариства та установи, у зв`язку із чим приватне підприємство є товариством, оскільки воно має хоча б одного учасника (пункт 8.17 постанови).
Якщо приватне підприємство створене для ведення підприємницької діяльності й розподілу прибутку між учасниками (засновниками), то таке приватне підприємство є підприємницьким товариством (пункт 8.18 постанови).
Встановлення виду підприємницького товариства, до якого належить приватне підприємство, а саме, що приватне підприємство є господарським товариством або кооперативом, у кожному конкретному випадку зумовлюватиме застосування до спірних правовідносин відповідного законодавства, зокрема: законів України "Про господарські товариства", "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", "Про кооперацію", "Про сільськогосподарську кооперацію" (пункт 8.19 постанови).
Для визначення виду підприємницького товариства, до якого належить ПП у цій справі, слід виходити з такого. У справі, яка розглядається, суди встановили, що це підприємство створено з метою здійснення ринкових взаємовідносин і отримання прибутку шляхом виконання робіт і надання послуг у сферах, визначених предметом його діяльності; ПП має статутний капітал, поділений на частки, та не встановлено наявності в його статуті положень, які передбачають, що один член кооперативу має один голос у вищому органі, зокрема, з можливістю мати додаткову кількість голосів, а також що його учасники несуть відповідальність за зобов`язаннями приватного підприємства. ПП не випускає акції, а тому воно не може бути акціонерним товариством. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ПП у цій справі є товариством з обмеженою відповідальністю (пункт 8.20, 8.21, 8.22 - 8.25 постанови).
Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання застосування до ПП приписів законодавства про товариства з обмеженою відповідальністю, у постанові від 02 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (провадження № 12-86гс20), виснувала, що помилковим є застосування приписів ЦК і ГК України до визначення організаційно-правової форми юридичної особи, створеної до набрання чинності цих актів (пункт 37).
Корпоративна палата враховує цей висновок і виходить з такого.
У справі, що переглядається, на момент створення Підприємства (11.08.2003) діяв Закон України від 27 березня 1991 року N 887-XII "Про підприємства в Україні", який у частині четвертій статті 5 встановлював, що підприємство набуває прав юридичної особи від дня його державної реєстрації.
У пункті 1 статті 2 цього Закону в редакції, що діяла на момент створення Підприємства, було передбачено, що в Україні могли діяти підприємства таких видів: приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства; господарське товариство; підприємство, яке засноване на власності об`єднання громадян; комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади; державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство.
Згідно з частинами першою та другою статті 1 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства" в редакції, чинній на час створення Підприємства, господарськими товариствами за цим Законом визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об`єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.
Відповідно до Закону України від 27 березня 1991 року N 887-XII "Про підприємства в Україні" приватне підприємство можна було заснувати тільки на власності однієї фізичної особи (пункт 44 постанови Великої Палати Верховного Суду 02.11.2021 у справі № 917/1338/18). 1 січня 2004 року цей Закон втратив чинність.
18.09.2015 відповідач та інший учасник Підприємства набули частки у статутному капіталі Підприємства, рішенням загальних зборів внесли зміни до статуту, затвердили нову редакцію статуту. 22.09.2015 була проведена державна реєстрація змін до установчих документів Підприємства.

Після внесення змін до статуту Підприємства щодо кількості учасників, формування статутного капіталу, який є "однією з юридичних ознак господарського товариства" (абзац 5 підпункту 3.1 пункту 3 рішення Конституційного Суду України від 05.02.2013 № 1-рп/2013), поділу його на частки та встановлення розміру часток учасників питання визначення організаційно-правової форми юридичної особи слід вирішувати відповідно до законодавства, яке діяло на момент внесення відповідних змін, тому Корпоративна палата вважає правильним застосування до спірних правовідносин положень ЦК і ГК України, а також Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства", відповідно до яких термін "приватне підприємство" як організаційно-правова форма не вказує на особливості його управління, а свідчить лише про форму власності, на підставі якої воно засноване.
Частини перша та друга статті 50 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства" у редакції, чинній на час внесення змін до статуту, встановлювали, що товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Учасники товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів.
Установчі документи товариства з обмеженою відповідальністю, крім відомостей, зазначених у статті 4 цього Закону, повинні містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів (частина перша статті 51 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства" у вказаній редакції).
Зважаючи на те, що Підприємство діє на основі приватної власності двох осіб (засновників), статутний капітал Підприємства поділений між учасниками на частки, і суди не встановили наявності в його статуті положень, які передбачають, що один учасник має один голос у вищому органі, зокрема, з можливістю мати додаткову кількість голосів, а також що його учасники несуть відповідальність за зобов`язаннями приватного підприємства, Корпоративна палата вважає обґрунтованими висновки судів, що Підприємство є товариством, тому до спірних правовідносин застосовуються норми права, що регламентують діяльність саме цього виду господарських товариств.
Згідно з частиною четвертою статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45; № у ЄДРСР 77969515), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54; № у ЄДРСР 82568415), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23; № у ЄДРСР 90458954), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41; № у ЄДРСР 96890711), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 62; № у ЄДРСР 105301901), від 4 липня 2023 року у справі № 373/626/17 (пункт 53; № у ЄДРСР 112406156)).
Велика Палата Верховного Суду послідовно та вже неодноразово висловлювала правові позиції щодо організаційно - правової форми приватного підприємства. Судова практика є сталою, висновки є чіткими, зрозумілими і сприяють однозначному застосуванню норм права у подібних правовідносинах.
Скаржник, звертаючись з касаційною скаргою на підставі пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України, вмотивовано не обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
З огляду на вищевикладене, Корпоративна палата не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), від 11.06.2019 у справі № 917/1338/18 (провадження № 12-23гс19).

Щодо аналогії закону

Цивільне право та цивільне законодавство передбачає за відсутності норми права, що регулює спірні правовідносини, які виникли між учасниками цивільного спору, застосування при розгляді таких спорів аналогію права або аналогію закону.
Зокрема, стаття 8 ЦК України передбачає, що якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).

Інститут аналогії закону для регулювання спірних відносин застосовується лише у випадку, якщо їх не врегульовано нормами права, які безпосередньо регулюють ці відносини, зокрема, актами законодавства або договором чи статутом. Зазначений інститут при вирішенні цієї справи не застосовується, оскільки відносини з управління та діяльності приватного підприємства, як підприємницького товариства, безпосередньо врегульовані Законом України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства" в редакції, чинній на момент укладення договору (пункт 8.32 постанови Великої Палат Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20)).
Підприємство є товариством з обмеженою відповідальністю, тому спірні правовідносини регулюються нормами права, що регламентують діяльність саме цього виду господарських товариств.
З цих підстав Корпоративна палата вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування судами норм статті 8 ЦК України та поширення на відносини, які стосуються збільшення статутного капіталу Підприємства, виключно за аналогією норми ЦК, ГК України, Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства" та Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", які регламентують діяльність товариств з обмеженою відповідальністю.

Щодо наслідків нездійснення додаткових внесків на виконання рішення зборів про збільшення статутного капіталу, прийнятого до набрання чинності Закону про ТОВ

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 117 ЦК України учасники господарського товариства зобов`язані виконувати свої зобов`язання перед товариством, у тому числі ті, що пов`язані з майновою участю, а також робити вклади (оплачувати акції) у розмірі, в порядку та засобами, що передбачені установчим документом.
Учасники господарського товариства зобов`язані додержуватися вимог установчих документів товариства, виконувати рішення його органів управління; вносити вклади (оплачувати акції) у розмірі, порядку та коштами (засобами), що передбачені установчими документами, відповідно до цього Кодексу та закону про господарські товариства (частина третя статті 88 ГК).
Учасники товариства зобов`язані виконувати свої зобов`язання перед товариством, в тому числі і пов`язані з майновою участю, а також вносити вклади (оплачувати акції) у розмірі, порядку та засобами, передбаченими установчими документами (пункт б частини першої статті 11 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства").
Слідуючи буквальному тлумаченню приписів пункту "б" частини першої статті 11 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства", пункту 2 частини першої статті 117 ЦК України та частини третьої статті 88 ГК України, учасник має обов`язок вносити додаткові вклади, якщо розмір, порядок та засоби передбачені установчими документами.
Встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками додаткових вкладів є компетенцією зборів товариства з обмеженою відповідальністю (пункт а частини першої статті 59 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства").
Відповідно до частини шостої статті 144 ЦК України у редакції, що діяла станом на момент прийняття рішення загальних зборів, збільшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю допускається після внесення усіма його учасниками вкладів у повному обсязі. Порядок внесення додаткових вкладів встановлюється законом і статутом товариства.
Аналогічні положення були закріплені в частині восьмій статті 52 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства".
Закон не визначав порядок внесення додаткових вкладів, проте встановлював, що це є компетенцією зборів учасників, які мали це узгодити у статуті.
Таке законодавче врегулювання питання щодо майнової участі у товаристві відповідає суті й змісту корпоративних відносин і ґрунтується на засадах свободи договору, справедливості, добросовісності та розумності (пункти 3, 6 частини першої статті 3 ЦК України).
Відповідно до встановлених судами обставин статут та рішення про збільшення статутного капіталу не регулюють порядок та строки здійснення додаткових внесків. Правові наслідки їх не сплати рішення та статут також не визначали.
У постанові від 31.10.2018 № 905/2639/17 Верховний Суд сформулював висновок щодо застосування статті 144 ЦК України, статті 52 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства". Зокрема, Верховний суд виснував, що "Закон розрізняє поняття внесення вкладу до статутного капіталу товариства під час його створення та додаткових вкладів, тобто таких, що здійснюються при збільшенні вже складеного статутного капіталу. Не допускається звільнення учасника товариства від обов`язку внесення первинного вкладу до статутного капіталу товариства, заявленого на момент державної реєстрації товариства, тоді як збільшення статутного капіталу вже існуючого товариства шляхом внесення додаткових вкладів учасниками є їх правом, а не обов`язком. Таке право реалізується шляхом прийняття відповідного рішення зборами товариства, які вправі самостійно визначати розмір, форму і порядок внесення учасниками додаткових вкладів. Строк, протягом якого учасники товариства зобов`язані оплатити свій додатковий вклад, визначається не статтею 140 ЦК України, а встановлюється за погодженням учасників товариства та закріплюється у статуті товариства або окремих рішеннях загальних зборів учасників".
У цій справі розглядався спір про оскарження рішення загальних зборів учасників товариства про виключення його учасника у зв`язку з невиконанням ним протягом 10 років рішення загальних зборів учасників товариства щодо внесення додаткового внеску до статутного капіталу товариства. Верховний Суд погодився з висновками судів, що учасник не може вважатися таким, що не виконав зобов`язання з внесення додаткового вкладу, оскільки учасники не вирішували питання про порядок та строки внесення ними додаткових вкладів у зв`язку із збільшенням статутного капіталу товариства, ні на момент проведення загальних зборів, на яких було прийнято таке рішення, ні після проведення цих зборів (пункт 5.2.5).
Такий висновок Верховного Суду щодо застосування статті 144 ЦК України, статті 52 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства" було викладено також й у постанові від 03.04.2018 у справі № 911/2340/17, постанові від 09.04.2019 у справі № 923/650/17 (пункт 4.4), а також у постанові від 18.06.2020 у справі № 911/938/19 (пункт 4.5). У цій же постанові Верховний Суд зробив висновок, що правове регулювання (норми частини другої статті 52 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства" та частини третьої статті 144 ЦК України) стосується наслідків невнесення учасниками своєї частки до закінчення першого року з дня державної реєстрації товариства, а не внесення учасниками додаткових вкладів.
Узагальнено цей висновок полягає у наступному. Закон розрізняє поняття внесення вкладу до статутного капіталу товариства під час його створення та додаткових вкладів, тобто таких, що здійснюються при збільшенні вже складеного статутного капіталу. Учасник товариства зобов`язаний внести первинний вклад до статутного капіталу товариства. Невнесення учасником товариства первинного вкладу до закінчення першого року з дня державної реєстрації товариства тягне за собою наслідки, передбачені статтею 144 ЦК України та статтею 52 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства". Збільшення статутного капіталу товариства шляхом внесення додаткових вкладів учасниками є їх правом, яке реалізується шляхом прийняття відповідного рішення зборами товариства. Невнесення учасником додаткового внеску не є підставою для виключення учасника з господарського товариства.
Корпоративна палата вважає, що такі висновки колегій суддів є таким, що може бути врахований у цій справі mutatis mutandis (з урахуванням відповідних відмінностей), підстав для відступу від нього не вбачає.
Корпоративна палата зауважує, що ця справа, як і справа № 905/2639/17, також стосується питання наслідків невиконання протягом 7 років рішення про збільшення статутного капіталу товариства (яке було реалізовано: внесено зміни до статуту та зареєстровані відповідні зміни щодо збільшеного розміру статутного капіталу товариства та часток учасників), але за твердженням товариства, додатковий вклад учасником, що володіє 50 % статутного капіталу товариства, фактично не було внесено. Однак, що стосується конкретних обставин цієї справи, рішення про виключення не приймалось, проте товариство в особі його директора (який одночасно є іншим учасником з часткою у статутному капіталі у розмірі 50 %) звернулось з позовом до іншого учасника про стягнення додаткового внеску в примусовому порядку. Обставини, чи виконав рішення та вніс інший учасник Підприємства (його директор) свій додатковий вклад, сторони не доводили.
Корпоративна палата не вважає цю відмінність вирішальною із двох підстав.
По-перше, у цій справі, як і у справі № 905/2639/17, суди зробили висновок, що учасник не може вважатися таким, що не виконав зобов`язання з внесення додаткового вкладу, оскільки учасники не вирішували питання про порядок та строки внесення ними додаткових вкладів у зв`язку із збільшенням статутного капіталу товариства, ні на момент проведення загальних зборів, на яких було прийнято таке рішення, ні після проведення цих зборів.
По-друге, Корпоративна палата виснувала, що само по собі рішення загальних зборів про збільшення статутного капіталу не є підставою для вимог щодо його обов`язкового виконання шляхом стягнення вкладу на користь товариства, оскільки відповідно до суті корпоративних правовідносин збільшення статутного капіталу вже існуючого товариства шляхом внесення додаткових вкладів учасниками є правом учасників. По суті таке рішення є рішенням про можливість внести додатковий вклад. Та обставина, що таке рішення стало підставою для внесення змін до статуту та реєстрацію цих змін, не змінює суть такого зобов`язання, яке є добровільним зобов`язанням майнового характеру, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.
Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї (частина друга статті 14 ЦК України). Збільшення статутного капіталу шляхом здійснення додаткового внеску могло бути реалізовано учасником виключно на добровільний основі без застосування примусу, якщо інший порядок внесення додаткових внесків та наслідки невиконання не були прямо обумовлені в рішенні загальних зборів або статуті, що допускалось за змістом пункту б частини першої статті 11, частини восьмій статті 52, пункту "а" частини першої статті 59 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства", пункту 2 частини першої статті 117, частини шостої статті 144 ЦК України та частини третьої статті 88 ГК України. У справі, що переглядається, інше не було передбачено.
Корпоративна палата також звертає увагу на те, що спірні правовідносини у справі виникли на підставі рішення, що було прийнято у 2015 році, за 7 років до подання позову у цій справі, і за 3 роки - до набрання чинності новим Законом України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", який регламентує інакше порядок збільшення статутного капіталу та наслідків несплати додаткових внесків.
До 15 грудня 2017 року, до впровадження в Україні масштабної судової реформи, яка включала внесення змін до Конституції України та законів України, судом касаційної інстанції у цій категорії спорів був Вищий господарський суд України. Цей суд розглядав питання застосування чинного на той час законодавства, котре регулювало питання, що становлять предмет спору. Зокрема, у постанові від 04 лютого 2010 року Вищий господарський суд України у справі № 05/47-09(16/179-07) з предметом позову про стягнення з учасника на користь товариства невнесеної частки до статутного фонду товариства з обмеженою відповідальністю у зв`язку з невиконаннямрішення загальних зборів учасників товариства та вимог законодавства зробив висновок, що "збільшення статутного капіталу вже існуючого товариства шляхом внесення додаткових вкладів учасниками є, скоріше, їх правом, а не обов`язком. Таке право реалізується шляхом прийняття відповідного рішення зборами товариства, які вправі самостійно визначати розмір, форму і порядок внесення учасниками додаткових вкладів. Законодавством не передбачений обов`язок товариства на стягнення несплаченої учасниками товариства суми внесків. Відповідне рішення щодо такого стягнення загальними зборами не приймалось".
Висновки у постановах Вищого господарського суду України не підлягають обов`язковому врахуванню відповідно до статті 236 ГПК України. Водночас однакове правозастосування забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність усіх перед ним і юридичну визначеність у державі, яка керується верховенством права, а також впливає на громадське розуміння справедливості та правосуддя і на рівень довіри до суду. Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень може спричинити порушення права на справедливий суд, гарантованого у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.05.2020 у справі № 761/21898/16-ц (пункт 10.5), від 30.06.2020 у справі №333/6816/17 (пункт 10.3)). Такі саме роз`яснення та рекомендації наведені у Висновку №20 (2017) Консультативної ради європейських суддів про роль судів у забезпеченні єдності застосування закону від 10.11.2017.
Закон імперативно врегулював питання щодо дій Товариства у разі невнесення (неповного внесення) учасниками своїх вкладів до закінчення встановленого річного строку. Згідно з частиною третьою статті 144 ЦК України, частиною другою статті 52 Закону України "Про господарські товариства" загальні збори учасників Товариства приймають одне з таких рішень: про виключення із його складу тих учасників, які не внесли (не повністю внесли) свої вклади, та про визначення порядку перерозподілу часток у статутному капіталі; про зменшення статутного капіталу та про визначення порядку перерозподілу часток у статутному капіталі; про ліквідацію Товариства (абзац восьмий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 05.02.2013 № 1-рп/2013). Водночас у законодавстві України існувала суттєва законодавча прогалина у питанні правових наслідків для товариства та його учасників, якщо учасники не внесли додаткові внески на виконання рішення про збільшення статутного капіталу, і загальні збори учасників товариства не прийняли про зменшення статутного капіталу та про визначення порядку перерозподілу часток у статутному капіталі
У своїй практиці ЄСПЛ також визнав, що, як би чітко не було сформульовано положення законодавства, у будь-якій галузі права існує неминучий елемент судового тлумачення. Завжди існуватиме потреба у роз`ясненні нечітких норм або тих, які потребують пристосування до обставин, що змінюються. Знову ж таки, хоча визначеність є вкрай необхідною, вона може спричиняти надмірну суворість, а закон повинен бути здатним відповідати обставинам, що змінюються. Таким чином, багато законів неминуче сформульовані у термінах, які тією чи іншою мірою є нечіткими, і чиє тлумачення та застосування є питаннями практики. Функція здійснення правосуддя, закріплена за судами, полягає саме у подоланні сумнівів щодо тлумачення, які залишаються (див. рішення у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії" (Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia), заява № 14902/04, пункт 568, від 20 вересня 2011 року). Наслідки такого тлумачення мають узгоджуватися з Конвенцією та практикою ЄСПЛ, яку суди застосовують як джерело права. У цьому контексті Верховний Суд зауважує, що відсутність доступного і розумно передбачуваного судового тлумачення положень закону може призвести як до встановлення порушення прав особи на справедливий судовий розгляду в аспекті дотримання вимоги правової визначеності, так і до визнання незаконним втручання у її майнові інтереси в аспекті дотримання вимог "якості" закону.
Як вже зазначалось вище в цій постанові, судова практика щодо положень Закону України "Про господарські товариства", яка застосовувалася досі і правильність якої не піддавалася серйозному сумніву під час дії цього Закону, виходила з того, що товариство, яке представлено в суді виконавчим органом (директором), не мало право на стягнення з учасника товариства суми несплаченого додаткового внеску відповідно до рішення про збільшення статутного капіталу. Скаржник не навів будь-яких попередніх судових рішень, які б тлумачили закон у такий спосіб, що товариство має право на стягнення додатково внеску в статутного капіталу в примусовому порядку. У разі задоволення касаційної скарги фактично це було би вперше, коли суди витлумачили так закон. Корпоративна палата вважає, що відсутні вагомі та достатні підстави для зміни судової практики, особливо, беручи до уваги конкретні обставини справи (інший учасник товариства володіє 50 % статутного капіталу; він є одночасно директором цього товариства; має більше впливу на управління товариством, і очевидно не буде звертатися з таким саме позовом від імені товариства про стягнення внеску з себе за наяності заборгованості, що ставить учасників у нерівне становище).
Окрім того, з огляду на неясність та нечіткість законодавства, що раніше регулювало спірні правовідносини, й враховуючи наступні зміни щодо порядку збільшення статутного капіталу, що також не передбачають можливість стягнення з учасника додаткового внеску, Корпоративна палата вважає, що відступ у даній справі від попередньої судової практики шляхом надання ретроактивно нового (іншого) судового тлумачення закону, що вже втратив чинність, суперечитиме принципу правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом. Немає жодних підстав вважати попередню практику застосування положень Закону України "Про господарські товариства" очевидно помилковою.
Корпоративна палата вважає необґрунтованими посилання скаржника на норми матеріального права (статей 173, 174, 176, 193 ГК України, статей 509, 526, 530, 598, 599, 610 ЦК України), тому відхиляє його аргументи, що зобов`язання між сторонами є організаційно-господарським.
Відповідно до частини шостої статті 3 ГК України під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб`єктами господарювання та суб`єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.
За визначенням у частині першій статті 176 ГК України організаційно-господарськими визнаються господарські зобов`язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб`єктом господарювання та суб`єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов`язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.
Відповідно до частини другої цієї статті організаційно-господарські зобов`язання можуть виникати між суб`єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб`єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб`єкта. Такі зобов`язання можуть виникати з договору та набувати форми договору (частина третя статті 176 ГК України).
В організаційно-господарських відносинах управлінську (організаційну) дію здійснює власник майна (засновник суб`єкта господарювання), а не навпаки.
Майново-господарські відносини у складі корпоративних відносин (під якими відповідно до частини третьої статті 167 ГК України, що діяла на момент прийняття рішення про збільшення статутного капіталу, розуміються відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав), що виникли між учасниками та Підприємством щодо виконання зобов`язань, пов`язаних з майновою участю (здійснення додаткового внеску), не є організаційно-господарськими.
Згідно з абзацом другим частини першої, частини четвертої статті 175 ГК України майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Суб`єкти господарювання у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов`язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов`язання не є підставою для вимог щодо їх обов`язкового виконання.
Відповідно до конкретних обставин зобов`язання товариством пов`язано з майновою участю учасника виникло відповідно до рішення про збільшення статутного капіталу, прийнятого до набрання чинності Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", мало добровільний характер для його учасників, тому не могло бути підставою як для виключення учасника з товариства, так й для вимог щодо їх обов`язкового виконання шляхом стягнення в судовому порядку за позовом товариства.
Таке засадниче положення корпоративного права про те, що учасника товариства не можна примусити вносити вклади, обумовлене особливістю корпоративних правовідносин та тим, що учасник товариства, вносячи вклади, збільшує майно товариства, але не отримує натомість майнового еквівалента, а лише право участі в товаристві у порядку, встановленому установчим документом та законом. Товариство не має права виплачувати дивіденди учаснику, який повністю або частково не вніс свій вклад (частина третя статті 27 Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю").
Чинний Закон України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" (стаття 18) інакше регулює порядок збільшення статутного капіталу за рахунок додаткових вкладів, зокрема, встановлює строк (протягом одного року з дня прийняття рішення про залучення додаткових вкладів), передбачає можливість укладення договору про внесення додаткового вкладу, за яким учасник та/або третя особа зобов`язується зробити додатковий вклад у грошовій чи негрошовій формі, а товариство - збільшити розмір його частки у статутному капіталі; визначає наслідки невнесення учасником товариства додаткового вкладу, з яким укладено договір про внесення додаткового вкладу: розірвання договору або затвердження розміру частки, виходячи з фактично внесеного ним додаткового вкладу.
Ключова відмінність у правовому регулюванні полягає в тому, що збільшення статутного капіталу за рахунок додаткових вкладів відбувається в декілька етапів: спочатку приймається рішення про збільшення статутного капіталу за рахунок додаткових вкладів, в якому визначається запланований розмір статутного капіталу та інші умови. Наступним етапом є внесення додаткових вкладів. І лише після цього приймається рішення про затвердження результатів внесення додаткових вкладів, затвердження розмірів часток учасників товариства та їх номінальної вартості з урахуванням фактично внесених ними додаткових вкладів та затвердження збільшеного розміру статутного капіталу товариства. Саме це рішення відповідно до частини п`ятої статті 17 чинного Закону України від 15 травня 2003 року N 755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" є підставою для державної реєстрації змін до відомостей про розмір статутного капіталу, розміри часток у статутному капіталі чи склад учасників товариства з обмеженою відповідальністю.
На момент прийняття рішення про збільшення статутного капіталу для внесення змін до статуту, які пов`язані із збільшенням статутного капіталу, незалежно від вартості реально внесених (сплачених) учасниками додаткових вкладів, достатньо було надати примірник оригіналу (ксерокопію, нотаріально засвідчену копію) рішення про внесення змін до установчих документів; документ, що підтверджує правомочність прийняття рішення про внесення змін до установчих документів; два примірники змін до установчих документів юридичної особи у вигляді окремих додатків або два примірники установчих документів у новій редакції (частина перша статті 29 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" у редакції, що діяла станом 18.09.2015).
Тобто етап внесення учасниками додаткових вкладів перед прийняттям рішення про внесення змін до статуту (збільшення статутного капіталу) не був обов`язковим. Одночасно Закон не врегулював питання щодо дій товариства у разі невнесення (неповного внесення) учасниками своїх додаткових вкладів, визначав виключно наслідки і дії товариства у разі невнесення учасниками своїх вкладів протягом річного строку з дня створення товариства.
За змістом пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України до загальних засад цивільного законодавства належать розумність і справедливість. Отже, законодавство треба тлумачити так, щоби його застосування на практиці призводило до справедливих і розумних результатів для учасників цивільного обороту.
Відповідно до частини третьої статті 14 ЦК України виконання цивільних обов`язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.
За загальним правилом, учасники товариства з обмеженою відповідальністю не відповідають за його зобов`язаннями і несуть ризик збитків, пов`язаних з діяльністю товариства, у межах вартості своїх вкладів (абзац перший частини другої статті 140 ЦК України).
Водночас абзац перший цієї частини визначав, що учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобов`язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників.
У частині четвертій статті 50 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства" також було передбачено, що учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобов`язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників.
Аналогічні положення містяться і в статті 2 чинного Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", яка встановлює, що учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобов`язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників.
З огляду на те, що рішення про збільшення статутного капіталу товариства було затверджено і його учасникам було визначено розмір часток без урахування фактично внесених ними додаткових вкладів, Корпоративна палата доходить висновку, що у спірних правовідносинах статтю 52 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII "Про господарські товариства" щодо можливості збільшення статутного капіталу товариства після внесення усіма його учасниками вкладів у повному обсязі слід застосовувати у системному зв`язку з частиною четвертою статті 50 цього Закону, а також статі 2 Закону України від 06 лютого 2018 року № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" щодо покладення солідарної відповідальності на учасників за зобов`язаннями товариства перед кредиторами у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників.
Такі наслідки застосовуються, якщо після набрання чинності Законом України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" учасники не прийняли рішення про зменшення статутного капіталу товариства або затвердження розмірів часток учасників товариства та їх номінальної вартості з урахуванням фактично внесених ними додаткових вкладів.
Отже наслідками невнесення додаткових вкладів відповідно до рішення про збільшення статутного капіталу, що стало підставою для внесення змін до статуту та реєстрації часток учасників товариства, є покладення солідарної відповідальності на учасника, який не вніс (не повністю) свій внесок, за зобов`язаннями товариства перед кредиторами, та обмеження виплати дивідендів.
Водночас Корпоративна палата також зауважує, що норми статті 18 Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", що регулюють порядок збільшення статутного капіталу товариства, не застосовуються до спірних правовідносин з урахуванням правил дії актів цивільного законодавства у часі. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (частини перша та третя статті 5 ЦК України).
Частина десята цієї статті встановлює правові наслідки несплати (часткової сплати) додаткових вкладів після спливу строку, встановленого попереднім рішенням про збільшення статутного капіталу шляхом залучення додаткових вкладів. У такому разі дії учасників щодо здійснення внесків впливають на розподіл часток та розмір статутного капіталу, що відображається в остаточному рішенні про затвердження результатів внесення додаткових вкладів, що є підставою для внесення змін до відомостей в ЄДР щодо нового розміру статутного капіталу товариства.
Натомість у справі, що переглядається, рішення про затвердження збільшеного розміру статутного капіталу товариства вже прийнято, зміни до статуту внесено та затверджено, відповідні відомості щодо розміру статутного капіталу зареєстровано в ЄДР.
Суди першої й апеляційної інстанцій помилково застосували норми статті 18 Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", який станом на момент прийняття рішення не набрав чинності і не встановлює правових наслідків затвердження збільшеного розміру статутного капіталу товариства без урахування фактично внесених учасниками додаткових вкладів, про що слушно зазначає скаржник. Така помилка у застосуванні статті 18 чинного Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" не вплинула на правильність вирішення спору по суті, тому не може бути підставою для скасування судових рішень, але є підставою для зміни мотивувальної частини судових рішень.
Підсумовуючи викладене, Корпоративна палата виснувала:

(1) рішення про збільшення статутного капіталу, що було прийнято до набрання Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", не є підставою для вимог щодо його примусового виконання, оскільки зобов`язання учасника зробити додатковий внесок у статутний капітал - є добровільним зобов`язанням майнового характеру, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;

(2) якщо учасник не вніс (неповністю вніс) додатковий внесок на виконання такого рішення, він не може бути зобов`язаний до цього судом. Однак він несе солідарну відповідальність за зобов`язаннями товариства перед кредиторами у межах вартості невнесеної частини вкладу, і має обмеження на виплати дивідендів. Цей обов`язок виникає внаслідок того, що рішення про збільшення статутного капіталу було затверджено, а зміни до статуту товариства було зареєстровано без урахування фактично внесених учасниками додаткових вкладів і надалі не приведено у відповідність, що впливає на права та інтереси інших осіб (кредиторів товариства, інших учасників та товариства);

(3) стаття 18 чинного Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" не застосовується до рішень загальних зборів про збільшення статутного капіталу, що були прийняті до набрання чинності цим Законом.

Щодо складу суду апеляційної інстанції

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 310 ГПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави його відводу обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою.
Доводи скаржника в частині обґрунтованості підстав для відводу зводяться до того, що до складу суду входить суддя Кропивна Л.В., яка раніше слухала справи у трійці з Новіковим М.М. (до 30.11.2015 року був суддею Київського апеляційного господарського суду та займав посаду заступника голови суду), а також судді Пономаренко Є.Ю. та Руденко М.А., які слухають справи з іншими суддями, що також слухали справи з Новіковим М.М.
Адвокат, що представляє інтереси відповідача у справі, є керуючим партнером Адвокатського об`єднання "Новіков та партнери", на сайті якого міститься інформація про Новікова М.М., як старшого партнера Адвокатського об`єднання, який на сьогодні одночасно є діючим Народним депутатом України, Головою підкомітету з питань правосуддя Комітету Верховної Ради України з питань правової політики.
Корпоративна палата, перевіривши обґрунтованість наведених доводів скаржника, погоджується з висновком суду апеляційної інстанції щодо необґрунтованості заявленого відводу.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 35 ГПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо є інші обставини, які викликають сумнів у неупередженості або об`єктивності судді.
Відповідно до статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється.
Щоб встановити, чи може суд вважатися "незалежним" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції, слід звернути увагу, inter alia, на порядок призначення його членів і строк їхніх повноважень, існування гарантій проти зовнішнього тиску та на питання наявності зовнішніх ознак незалежності. Суд зазначає, що поняття розподілу повноважень між виконавчою та судовою гілками влади набуло ще більшого значення у його практиці. Проте ні стаття 6 Конвенції, ні будь-яке інше положення Конвенції не вимагають від держав дотримання будь-яких теоретичних конституційних концепцій щодо допустимих меж взаємодії між гілками влади (див. рішення у справі «Рамос Нунеш де Карвальо е Са проти Португалії» [ВП] (Ramos Nunes de Carvalho e Sб v. Portugal) [GC], заява № 55391/13 та 2 інших, пункт 144, від 06 листопада 2018 року).
Суд нагадує, що "безсторонність", як правило, означає відсутність упередженості або необ`єктивності, а її існування або відсутність можуть встановлюватися різними шляхами. Відповідно до усталеної практики Суду існування безсторонності для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції повинно встановлюватися згідно з (i) суб`єктивним критерієм, враховуючи особисті переконання та поведінку конкретного судді (тобто, чи мав суддя будь-яку особисту упередженість або чи був він об`єктивним у цій справі), та (її) об`єктивним критерієм, тобто шляхом встановлення того, чи забезпечив сам суд (та, серед багатьох інших аспектів, його склад) достатні гарантії для того, щоб виключити будь-який обґрунтований сумнів у його безсторонності (див., наприклад, рішення у справі "Моріс проти Франції" [ВП] (Morice v. France) [GC], заява № 29369/10, пункт 73, ЄСПЛ 2015). У контексті об`єктивного критерію, крім поведінки судді, слід визначити, чи існують переконливі факти, які можуть викликати сумніви щодо його безсторонності. Це означає, що вирішуючи, чи є у відповідній справі обґрунтована причина побоюватися, що конкретний суддя або орган, який засідає в якості суду, є небезстороннім, позиція заінтересованої особи є важливою, проте не вирішальною. Вирішальним є те, чи можна вважати таке побоювання об`єктивно обґрунтованим (див. там само, пункт 76). Об`єктивний критерій, головним чином, стосується ієрархічних або інших зв`язків між суддею та іншими учасниками провадження. У зв`язку з цим навіть зовнішні прояви можуть мати певну важливість або, іншими словами, "правосуддя має не лише здійснюватися, але й має бути видно, що воно здійснюється". Адже йдеться про довіру, яку в демократичному суспільстві суди повинні вселяти у громадськість (див. там само, пункти 77 і 78).
Концепції незалежності та об`єктивної безсторонності тісно взаємопов`язані і залежно від обставин можуть вимагати спільного розгляду (див. згадане рішення у справі "Рамос Нунеш де Карвальо е Са проти Португалії" (Ramos Nunes de Carvalho e Sб v. Portugal), пункт 150).
Що стосується обставин конкретної справи, то Підприємство-скаржник не навело жодних аргументів, які б доводили відсутність достатніх гарантій, що забезпечили незалежність суддів апеляційної інстанції, які розглядали справу, від законодавчого органу в цілому та/або, зокрема, народного депутата Новікова М.М. У матеріалах справи немає нічого, що вказувало б на те, що останній мав прямий або потенційний вплив на прийняте рішення в суді апеляційної інстанції. Також відсутні докази, які б ставили під сумнів безсторонність суддів, які розглядали справу за суб`єктивним критерієм.
Щодо безсторонності та неупередженості суддів за об`єктивним критерієм з тієї причини, що Новіков М.М., який вказаний на сайті як партнер адвокатського об`єднання, що представляє інтереси сторони у цьому спорі, то Верховний Суд виходить з того, що повноваження судді апеляційного суду Новікова М.М. були припинені 8 років тому, тобто сплив значний проміжок часу. Останній не брав участь у справі, як представник. Сам собою факт, що колись Новіков М.М. був суддею суду апеляційної інстанції, не є достатньою підставою для висновку про об`єктивну обґрунтованість сумнівів заявника щодо незалежності та безсторонності суддів, що розглядали справу в суді апеляційної інстанції. Жодних зв"язків між суддями, що розглядали справу, та іншими учасниками справи не встановлено, тому побоювання скаржника щодо небезсторонності (неупередженості) суддів апеляційної інстанції є необґрунтованими.

Щодо інших процесуальних порушень

Відповідно до частини першої статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (частина друга статті 86 ГПК України).
Частини друга статті 300 ГПК України, яка визначає межі розгляду справи судом касаційної інстанції, та встановлює, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Згідно з пунктами 1 та 3 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу, а також, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
З огляду на висновки, сформульовані у цій постанові, Корпоративна палата погоджується з судами, що обставини фактичного внесення додаткового вкладу одним з учасників (відповідачем) не мають значення для правильного вирішення справи.
Висновок експерта у галузі права не є доказом, має допоміжний (консультативний) характер і не є обов`язковим для суду (частина перша статті 109 ГПК України), тому його не прийняття судом апеляційної інстанції не є порушення норм процесуального права.
Отже, наведені скаржниками підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, не підтвердилися під час касаційного провадження.

Щодо питання про витрати на оплату послуг адвоката

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 236 ГПК України).
Суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду, незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду (подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 (провадження № 14-435цс18)).
Основні підстави та принципи відшкодування витрат викладено у пунктах 7.1 -7.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 (провадження № 12-43гс22). Такі ж висновки сформульовані в пунктах 106-108, 146 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22). Корпоративна палат враховує наведені висновки.
Пунктом 12 частини третьої статті 2 ГПК України передбачено, що однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 ГПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 ГПК України): подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи; (4) зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу чи розподіл витрат судом (стаття 129 ГПК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Разом з тим розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків, актів виконаних робіт тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 129 ГПК України).
Водночас за змістом частини четвертої статті 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята та шоста статті 126 ГПК України).
Статтею 126 ГПК України не передбачено, що відповідна сторона зобов`язана доводити неспівмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката одразу за всіма пунктами з переліку, визначеного частиною четвертою вказаної статті (пункт 146 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22)).
У розумінні положень частин п`ятої та шостої статті 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі доведення нею недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи (пункт 7.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 (провадження № 12-43гс22), пункт 106 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22)).
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2022 року № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), пункт 7.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 (провадження № 12-43гс22)).
Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 129 ГПК України, відповідно до якої інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Разом з тим у частині п`ятій статті 129 ГПК України визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення (пункт 112 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22)).
Зокрема, відповідно до частини п`ятої статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
На предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат (пункт 115 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22)).
Такий критерій, як обґрунтованість та пропорційність (співмірність) розміру витрат на оплату послуг адвоката до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес, суд має враховувати як відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 126 ГПК України (у разі недотримання - суд за клопотанням іншої сторони зменшує розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу), так і відповідно до пункту 2 частини п`ятої статті 129 цього Кодексу (у разі недотримання - суд за клопотанням сторони або з власної ініціативи відмовляє у відшкодуванні витрат повністю або частково при здійсненні розподілу).
Отже, у разі недотримання вимог частини четвертої статті 126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята та шоста статті 126 ГПК України).
Натомість, під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою - сьомою та дев`ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу (пункт 119 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22)).
У такому випадку суд, керуючись частинами п`ятою - сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення.
Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи (пункт 120 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22)).
Висновки, аналогічні відображеним вище, раніше були викладені і в постановах Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 та від 22.11.2019 у справі № 910/906/18.
Висновки суду першої інстанції щодо відшкодування відповідачу 76000,00 грн та суду апеляційної інстанції щодо відшкодування 14000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи у суді апеляційної інстанції зроблені на підставі фактичних обставин понесення цих витрат та їх розміру, що встановлені згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують обсяг наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що підлягає сплаті відповідною стороною адвокатові.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою суду, що вирішує питання про розподіл судових витрат. Якщо оцінка доказів зроблена судом першої та/або апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів, що випливає з меж розгляду справи судом касаційної інстанції, що закріплені в частині другій статті 300 ГПК України.
Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг (пункт 54 постанови об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.11.2023 у справі № 914/2355/21).
Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також розумності їхнього розміру застосовуються, виходячи з конкретних обставин справи, тобто є оціночним поняттям. Вирішення питання оцінки суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядав конкретну справу, і мав визначати суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи та всіх обставин, що мають значення.
З матеріалів справи не вбачається того, у зв`язку із чим Корпоративна палата могла би замінити висновки судів першої та апеляційної інстанцій власною оцінкою, визначити інший розмір судових витрат, ніж той, що був доведений стороною в судах попередніх інстанцій.
Аргументи скаржника, що розмір гонорару (4000,00 грн за годину роботи), визначений відповідачем та його представником, є завідомо завищеним, оскільки середня ринкова ціна 1 (однієї) години роботи адвоката у місті Києві становить 850,00 грн не відповідає витраченому часу роботи адвоката, є неспівмірним з ринковими цінами адвокатських послуг, особливо у воєнний стан, Корпоративна палата відхиляє, беручи до уваги принцип змагальності, який знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частини шостої статті 126 ГПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтувати наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності. Для виконання цього обов`язку недостатньо загально сформульованого твердження іншої сторони про неспівмірність витрат без надання доказів та належного обґрунтування.
Позивач не заявляв таке клопотання в суді першої інстанції, відповідні докази не подав в судах попередніх інстанцій, що унеможливлює їх прийняття в суді касаційної інстанції відповідно до вимог статті 300 ГПК України, правові підстави для самостійного вирішення Верховним Судом питання про зменшення цих витрат з урахуванням наведених позивачем обставин відсутні.
Аргументи скаржника щодо відсутності доказів сплати послуг адвоката Корпоративна палата відхиляє, оскільки за висновками об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постанові від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, за змістом пункту 1 частини другої статті 126, частини восьмої статті 129 ГПК України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом за умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою. Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено.
Підсумовуючи викладене, Корпоративна палата доходить висновку, що питання про розподіл цих витрат суди попередніх інстанцій вирішили з дотриманням вимог норм статей 126, 129 України. Висновки суддів відповідають основним підставам та принципам відшкодування витрат, що сформульовані постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 (провадження № 12-43гс22), не суперечать висновкам щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційних скаргах.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право змінити рішення у відповідній частині, не передаючи справу на новий розгляд.
Згідно з положеннями статті 311 ГПК України суд змінює судове рішення, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Ураховуючи наведені вище висновки щодо неправильного застосування до спірних правовідносин норми статті 18 Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", Корпоративна палата вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції змінити у мотивувальній частині щодо застосування статті 18 Закону України від 06.02.2018 № 2275-VIII "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", виклавши в редакції цієї постанови, а в решті - залишити без змін.

Розподіл судових витрат

Відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
За змістом пункту 2 частини четвертої статті 129 ГПК України у разі у разі відмови в позові судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача.
З огляду на висновок Корпоративної палати про зміну мотивувальних частин судових рішень із залишенням без змін резолютивної частини рішення про відмову в позові, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 129, 296, 300, 301, 302 пунктами 1, 3 частини першої статті 308, статтями 309, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1.Касаційну скаргу Приватного підприємства "Агротрейд Групп" на рішення Господарського суду Черкаської області від 12.08.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.03.2023 у справі № 925/200/22 задовольнити частково.

2.Рішення Господарського суду Черкаської області від 12.08.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.03.2023 у справі № 925/200/22 змінити, виключивши з їх мотивувальних частин висновки про застосування статті 18 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю".

3.У решті рішення Господарського суду Черкаської області від 12.08.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.03.2023 у справі № 925/200/22 залишити без змін.

4.Касаційні скарги Приватного підприємства "Агротрейд Групп" на додаткове рішення Господарського суду Черкаської області від 25.08.2022, що залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.03.2023, та додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.03.2023 у справі № 925/200/22 залишити без задоволення, а судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. Кондратова

Судді С. Бакуліна О. Баранець Г. Вронська Н. Губенко О. Кібенко О. Кролевець В. Студенець

Постанова Верховного Суду від 11 грудня 2023 року у справі № 925/200/22