Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
https://reyestr.court.gov.ua/Review/111739064
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 травня 2023 року
м. Київ
cправа № 910/7975/21
Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду:
Волковицька Н. О. - головуючий, судді: Багай Н. О., Берднік І. С., Дроботова Т. Б., Зуєв В. А., Краснов Є. В., Мачульський Г. М., Могил С. К., Рогач Л. І., Случ О. В., Суховий В. Г., Чумак Ю. Я.,
секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Державного підприємства "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" та Фонду державного майна України
на рішення Господарського суду міста Києва від 23.09.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.06.2022 у справі
за позовом Державного підприємства "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерпроект",
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Фонд державного майна України,
про визнання недійсним договору.
У судовому засіданні взяли участь представники відповідача - Сурник В. М. і третьої особи - Кулибаба В. О.
1.1. У травні 2021 року Державне підприємство "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" (далі - ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" та/або позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерпроект" (далі - ТОВ "Інтерпроект" та/або відповідач) про визнання недійсним інвестиційного договору від 02.11.2015 № 823, укладеного між ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" і ТОВ "Інтерпроект" (далі - спірний договір).
1.2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що спірний договір містить всі ознаки договору про спільну діяльність, у зв`язку з чим згідно з Порядком укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296 (далі - Порядок № 296), укладення договорів, зокрема про спільну діяльність, державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, потребує погодження Кабінету Міністрів України у формі відповідного розпорядження. Лише після цього суб`єкт господарювання може здійснювати заходи щодо забезпечення укладення такого договору. Оскільки ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" погодження Кабінету Міністрів України на укладення спірного договору не отримувало, на думку позивача, договір укладено із перевищенням повноважень, без належного обсягу дієздатності, що суперечить положенням частин 1, 2 статті 203, частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Крім того, беручи до уваги положення частини 1 статті 207 Господарського кодексу України (далі - ГК України), а також оскільки за умовами спірного договору передбачено відчуження земельної ділянки державної власності без погодження Фонду державного майна України (далі - ФДМУ та/або третя особа) на укладення такого договору, ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" вважає, що це спричиняє істотні збитки Державі, а також суперечить інтересам держави і суспільства.
1.3. У відзиві на позовну заяву відповідач заперечив проти позовних вимог, зокрема зазначив, що за умовами спірного договору (пункт 12.5) право на земельну ділянку залишається за позивачем, земельна ділянка не є вкладом позивача у діяльність із реалізації договору, укладення такого правочину не припиняє права позивача на земельну ділянку, яка протягом дії договору залишається за ним. Відповідач також акцентував, що як визначили сторони у пункті 12.6 спірного договору, за своєю правовою природою він є договором змішаної інвестиційно-підрядної форми.
Крім цього, ТОВ "Інтерпроект" у відзиві на позовну заяву просило застосувати позовну давність до спірних позовних вимог.
1.4. ФДМУ надав письмові пояснення, в яких, зокрема, зазначив, що спірний договір за своєю правовою природою є договором про спільну діяльність, для укладення якого необхідне погодження Кабінету Міністрів України. Третя особа також зауважила, що оспорюваний правочин передбачає відчуження об`єкта будівництва на користь відповідача та відчуження земельної ділянки, яка обліковується на балансі ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця", що зумовлює визнання договору недійсним.
2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.09.2021 у справі № 910/7975/21 (суддя Щербаков С. О.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 30.06.2022 (Скрипка І. М. - головуючий, судді Михальська Ю. Б., Іоннікова І. А.), у задоволенні позову відмовлено.
2.2. Судові рішення мотивовані тим, що за своїм змістом спірний договір містить елементи зобов`язальних правовідносин з приводу інвестування (інвестиційний договір), підряду (договір підряду) та інші, що не дає змоги дійти висновку про можливість комплексного застосування до окремих частин договору інших положень чинного законодавства, ніж ті, що регламентують порядок здійснення інвестиційної діяльності та особливості виникнення, зміни та припинення правовідносин підряду.
Ураховуючи наведене, твердження позивача стосовно того, що спірний договір має характер договору про спільну діяльність і під час його укладення мали застосовуватися положення Порядку № 296 щодо отримання погодження Кабінету Міністрів України на укладення такого правочину, суди визнали необґрунтованими.
Крім цього, проаналізувавши зміст листа Міністерства аграрної політки та продовольства України від 02.11.2015 № 37-27-1-13/17961, суди дійшли висновку, що орган управління позивача (на час укладення спірного договору) надав дозвіл на зміну в установленому законодавством порядку цільового призначення частини земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:91:066:0098, орієнтовною площею 55,22 га, при цьому зазначений лист не містить заперечень Міністерства аграрної політки та продовольства України щодо укладення та подальшого виконання, зокрема, спірного договору. Суди звернули увагу, що цей лист надав сам позивач разом із заявою про усунення недоліків позовної заяви. Наведене спростовує твердження позивача стосовно того, що йому невідомо походження такого листа.
Суди попередніх інстанцій також установили, що розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20.11.2019 № 1101-р "Про передачу цілісних майнових комплексів державних підприємств, установ та організацій до сфери управління Фонду державного майна України" та актом приймання-передачі цілісного майнового комплексу ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" зазначений комплекс було передано зі сфери управління Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України до сфери управління ФДМУ.
Доводи позивача про відсутність погодження ФДМУ суди спростували з огляду на те, що цілісний майновий комплекс ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" було передано зі сфери управління Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України до сфери управління ФДМУ в 2019 році, натомість спірний договір укладено між сторонами у 2015 році, відповідно, для його укладення отримання погодження ФДМУ на той час не вимагалося.
Посилання скаржників на положення статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) суди відхилили з огляду на те, що ця стаття не врегульовує питання переходу права власності на багатоквартирний житловий будинок (який є об`єктом будівництва згідно з оскаржуваним договором).
Щодо застосування позовної давності місцевий господарський суд, із висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що оскільки у задоволенні позову суд відмовив по суті, з підстав необґрунтованості позовних вимог, позовна давність як спосіб захисту саме порушеного права при вирішенні цього спору застосуванню не підлягає.
3.1. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду міста Києва від 23.09.2021 та постановою Північного апеляційного господарського суду від 30.06.2022 у справі № 910/7975/21, ФДМУ та ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" звернулися до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційними скаргами, в яких просять рішення і постанову скасувати, прийняти нове рішення, яким позовну заяву задовольнити повністю.
3.2. Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пунктів 1, 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
3.3. На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржники наголошують, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували положення статті 203, частини 3 статті 228 ЦК України, частини 1 статті 207 ГК України (чинної до 17.06.2018) без урахування висновку щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 07.02.2018 у справі № 910/131/17, від 14.06.2018 у справі № 925/1219/17, від 20.03.2019 у справі № 922/1391/18 та від 07.10.2020 у справі № 911/2574/18, від 14.06.2018 у справі № 925/1219/17 та від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц, від 28.02.2019 у справі № 646/3972/16-ц. У контексті наведених правових позицій скаржники звертають увагу на те, що спірний договір суперечить інтересам держави та суспільства.
3.4. ФДМУ та позивач також зазначають, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, застосували положення статті 1130 ЦК України та Порядку № 296 без урахування висновку щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 910/4501/17.
3.5. Крім цього, скаржники зауважують, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, застосували положення статті 120 ЗК України без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18, згідно з яким усе побудоване на землі, переданій у постійне користування певній особі, належить такій особі.
3.6. ФДМУ та ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" також просять узяти до уваги те, що Верховний Суд у своїх рішеннях неодноразово викладав правову позицію, відповідно до якої правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст договору, тому оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їхніх дій, так і певних правових наслідків (постанови Верховного Суду від 01.07.2021 у справі № 917/549/20, від 03.11.2020 у справі № 920/611/19, від 01.10.2020 у справі № 910/21935/17).
3.7. Крім цього, на думку скаржників, суди попередніх інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 05.07.2021 у справі № 910/12556/20, від 12.05.2021 у справі № 905/2340/19, від 10.02.2021 у справі № 904/5934/17, вдалися до надмірного формалізму та не врахували фактичних обставин справи, а також порушили положення статей 13, 73- 86, 91 ГПК України щодо належності доказів, що призвело до порушення принципу змагальності.
3.8. На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, ФДМУ зазначає про таке.
Беручи до уваги положення статті 1130 ЦК України, пунктів 2.1, 3.1 спірного договору, очевидним, на думку ФДМУ є те, що ані самої назви, ані прямого зазначення сторонами у договорі, що цей правочин є інвестиційним договором, недостатньо для визначення його правової природи та правовідносин, що ним урегульовані. Натомість правова природа договору, а відповідно, і норми законодавства, якими регулюються правовідносини, що виникають із нього, визначаються відповідно до змісту такого договору.
Скаржник наголошує, що всупереч вимогам Порядку № 296 спірний договір укладено без погодження з Кабінетом Міністрів України.
Крім того, ФДМУ вважає, що сторони спірного договору обрали саме такий вид договору з метою уникнення необхідності застосування положень абзацу 2 частини 2 статті 13 Закону України "Про управління об`єктами державної власності", за змістом яких під час укладення договорів про спільну діяльність розмір частки державних підприємств, установ і організацій, а також господарських товариств, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, має становити не менш як 50 відсотків спільного майна учасників спільної діяльності (станом на дату укладення договору).
Тому, на переконання ФДМУ, за результатами касаційного розгляду цієї справи Верховний Суд має сформулювати висновок щодо застосування положень статті 1130 ЦК України з урахуванням вимог абзацу 2 частини 2 статті 13 Закону України "Про управління об`єктами державної власності", відповідно до якого правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст договору, тому оцінюючи відповідність волі сторін - у тому числі сторін договору про спільну діяльність, під час укладення якого розмір частки державних підприємств, установ і організацій, господарських товариств, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, має становити не менш як 50 відсотків спільного майна учасників спільної діяльності (станом на дату укладення договору) - та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їхніх дій, так і певних правових наслідків.
Формування такого правового висновку, на думку ФДМУ, є необхідним задля того, аби у майбутньому уникнути випадків прийняття без попереднього погодження з органом управління майном рішення щодо вилучення чи добровільної відмови від користування земельною ділянкою, укладання договорів про спільну діяльність (спільний обробіток земельних ділянок) та інших видів договорів, що може призвести до вилучення або зміни цільового призначення земельних ділянок (їх частин), закріплених за державним підприємством на праві постійного користування.
3.9. У тексті касаційної скарги ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" також звертає увагу на те, що спірний договір укладено всупереч положенням статті 15 Закону України "Про інвестиційну діяльність". Зокрема, спірний договір передбачав залучення коштів державного підприємства, тому відповідно до цих положень обов`язковим мало бути проведення державної експертизи інвестиційного проєкту, чого зроблено не було.
3.10. На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржники, посилаючись на положення пункту 4 частини 3 статті 310 цього Кодексу, зазначають про встановлення судами попередніх інстанцій обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, а саме листів ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" від 18.03.2015 № 281 та Міністерства аграрної політки та продовольства України від 02.11.2015 № 37-27-1-13/17961. При цьому, як наголошує позивач, суди попередніх інстанцій належним чином не з`ясували обставин, що мають значення для справи. Так, у листі від 02.11.2015 № 37-27-1-13/17961 Міністерства аграрної політики та продовольства України не йшлося про прийняття жодних рішень, зокрема про погодження укладення спірного договору.
3.11. Позивач також акцентує на порушенні судами попередніх інстанцій норм процесуального права, а саме на безпідставній відмові у задоволенні клопотань позивача про витребування доказів, а також про залучення Кабінету Міністрів України як третьої особи та помилковий розгляд цієї справи без його участі.
3.12. У тексті касаційної скарги позивач також просить суд застосувати правовий принцип "jura novit curia" або "суд знає закони", який неодноразово було застосовано Верховним Судом. Так, за результатами розгляду касаційної скарги у справі № 917/1739/17 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.12.2019 зазначила: "Якщо учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює їх правильну правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення належні до застосування норми права". На думку скаржника, відповідних правових висновків Верховний Суд дійшов і в інших справах, про що йдеться, зокрема, у постановах від 20.01.2020 у справі № 916/556/19, від 05.02.2020 у справі № 924/196/19, від 30.01.2020 у справі № 904/1093/19, від 20.01.2020 у справі № 902/803/17.
4.1. Від ТОВ "Інтерпроект" надійшли відзиви на касаційні скарги, в яких відповідач заперечує проти доводів касаторів і просить залишити без змін оскаржувані рішення та постанову.
ТОВ "Інтерпроект" вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку щодо суті позовних вимог та оцінки правової природи спірного договору. Водночас, як наголошує відповідач, у разі якщо Верховний Суд дійде протилежного висновку, це не спростує висновку судів про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки позов у цій справі подано із пропуском позовної давності, що дослідив суд першої інстанції. При цьому, на думку ТОВ "Інтерпроект", позивач не довів жодними належними, достовірними та допустимими доказами наявність об`єктивно непереборних обставин, пов`язаних із дійсними труднощами для вчинення процесуальних дій у встановлений строк, тому причини пропуску строку звернення із вимогою про визнання недійсним спірного інвестиційного договору не можна вважати поважними.
Таким чином, у разі встановлення судом касаційної інстанції порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та (або) процесуального права суд має право змінити мотивувальну частину оскаржуваних рішень та відмовити позивачеві у задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності, що повністю узгоджується із принципом процесуальної економії та дасть змогу оперативно розглянути справу.
4.2. У додаткових письмових поясненнях ТОВ "Інтерпроект" просить відмовити у задоволенні касаційної скарги ФДМУ повністю. При цьому відповідач зауважує, що аргументи ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" про відсутність фактичного контролю за господарською діяльністю позивача та реального управління державним підприємством, доказом чого начебто є відкриті кримінальні провадження, за відсутності у таких провадженнях постановлених судом вироків, які набрали законної сили, у жодному разі не підтверджують наведених обставин. ТОВ "Інтерпроект" наголошує, що позивач протягом усього часу не був позбавлений можливості самостійно звернутися до суду за захистом своїх нібито порушених прав.
4.3. ФДМУ у заяві від 09.09.2022 № 10-25-12463 просить суд приєднати до матеріалів справи постанову Верховного Суду від 27.07.2022 у справі № 910/7966/21, касаційні скарги задовольнити повністю, рішення та постанову скасувати, прийняти нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.
5.1. 06.10.2022 Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду: Волковицька Н. О. - головуючий, судді: Багай Н. О., Берднік І. С., Дроботова Т. Б., Зуєв В. А., Краснов Є. В., Мачульський Г. М., Могил С. К., Случ О. В., Суховий В. Г., Уркевич В. Ю., Чумак Ю. Я. ухвалив, зокрема, прийняти до розгляду судовою палатою для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справу № 910/7975/21 за позовом ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" до ТОВ "Інтерпроект", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ФДМУ, про визнання недійсним договору.
Крім того, Суд ухвалив звернутися до фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді для підготовки наукового висновку у справі, що переглядається, з метою дотримання єдності судової практики щодо порядку застосування положень Закону України "Про інвестиційну діяльність", статей 875, 876, 1130 ЦК України.
Фахівцям Науково-консультативної ради при Верховному Суді поставлені такі запитання:
5.2. У наукових висновках, що надійшли у справі, надано відповіді на кожне із поставлених запитань. Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду, ухвалюючи судове рішення у справі, що переглядається та формулюючи відповідну правову позицію, загалом покладається на доктринальний підхід, застосований фахівцями у висновках для вирішення поставлених Судом питань.
6.1. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, 02.11.2015 між ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" (сторона-1) і ТОВ "Інтерпроект" (сторона-2) укладено спірний договір, предметом якого є зобов`язання та права сторін щодо їх дій по будівництву об`єкта на земельній ділянці з метою отримання кожною зі сторін своєї частини у збудованому об`єкті або іншого майна та/або коштів у порядку та на умовах, визначених у договорі.
У порядку та на умовах зазначеного договору сторона-1 як землекористувач земельної ділянки залучає сторону-2 до будівництва об`єкта на земельній ділянці та делегує стороні-2 забезпечити проєктування та спорудження об`єкта, а сторона-2 зобов`язується на свій ризик за рахунок власних або залучених сил, коштів, матеріалів, засобів, техніки та устаткування забезпечити в повному обсязі проєктування та спорудження об`єкта відповідно до проєктної документації.
За визначенням термінів, наведених у розділі 1 спірного договору:
Земельна ділянка - частина земної поверхні (територія) орієнтовною площею 55,22 га, що знаходиться в межах земельної ділянки загальною площею 70,0206 га, кадастровий номер 8000000000:91:066:0098, розташована за адресою: проспект Правди (навпроти із проспектом Василя Порика) у Подільському районі міста Києва, надана стороні-1 на праві постійного користування. Межі земельної ділянки зазначені у додатку № 1 до цього договору (пункт 1.1.6 спірного договору).
Згідно з пунктом 4.1 спірного договору сторона-1 у встановленому законодавством порядку здійснює функції землекористувача земельної ділянки, виконує в межах своєї компетенції відповідні дії щодо надання дозвільних документів на проєктування та спорудження об`єкта, а також на звільнення земельної ділянки від існуючих об`єктів, а також у встановленому законодавством порядку (в тому числі Положенням про замовника-забудовника (єдиного замовника, дирекцію підприємства, що будується) і технічний нагляд, затвердженим постановою Держбуду СРСР від 02.02.1988 № 16) здійснює функції замовника будівництва об`єкта в частині, що передбачена цим договором; згідно з договором бере участь у відрахуваннях (переданні) та платежах, передбачених законодавством щодо об`єкта.
За умовами пункту 5.1.3 спірного договору фінансування будівництва об`єкта здійснюється стороною-2 відповідно до укладених стороною-2 правочинів (у т. ч. контрактів, договорів, рахунків) безпосередньо виконавцям (проєктувальникам, підрядникам, постачальникам тощо) по мірі необхідності, згідно з черговістю реалізації договору.
Порядок, строки та джерело фінансування будівництва об`єкта визначаються стороною-2 на власний розсуд відповідно до договору і законодавства. Сторона-2 може використовувати як власні кошти, так і кошти, залучені на будь-яких не заборонених законодавством умовах від фізичних та юридичних осіб у способи, що не суперечать законодавству, самостійно укладаючи відповідні договори (пункт 5.1.4 спірного договору).
За умовами пункту 5.2 спірного договору, враховуючи статус сторони-1 та з метою економії державних коштів, сторони погодили, що розрахунки між сторонами за договором здійснюються шляхом отримання у власність (господарське відання) частин об`єкта (майнових прав на них) або іншого майна та/або коштів у наступному порядку:
5.2.1. За виконання своїх зобов`язань за договором сторона-1 отримує у свою власність (господарське відання) 5 % від площі житла в об`єкті.
5.2.2. Решту 95 % площі житла в об`єкті та 100 % площі нежилого призначення в об`єкті отримує у свою власність сторона-2.
Згідно з пунктом 5.2.3 спірного договору за згодою сторін замість частини об`єкта, вказаної у пункті 5.2.1 договору, стороні-1 можуть бути надані стороною-2 нежитлові та/або жилі приміщення в інших об`єктах нерухомого майна та/або грошові кошти у розмірі не менше ніж 5 % від вартості майнових прав на площі житла в об`єкті за експертною оцінкою, проведеною відповідно до законодавства за ініціативою сторони-1. У такому разі сторона-2 отримує у власність об`єкт у повному обсязі.
Цей договір вступає в силу з моменту його підписання повноважними представниками сторін і діє до моменту остаточного виконання сторонами своїх зобов`язань, проте в будь-якому випадку до моменту реєстрації права власності на об`єкт (пункт 11.1 спірного договору).
Крім цього, як установили суди, від позивача - ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" спірний договір підписав генеральний директор Кириченко Віктор Аркадійович, який діяв на підставі статуту.
Відповідно до Статуту ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця", затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 26.11.2013 № 687, це підприємство засновано на основі державної власності, входить до сфери управління Міністерства аграрної політики та продовольства України (уповноважений орган управління) і є підзвітним йому.
Згідно з пунктом 11.2.11 Статуту ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" уповноважений орган управління здійснює моніторинг та погоджує питання, пов`язані із вилученням чи добровільною відмовою від користування земельними ділянками або їх частинами, які закріплені за підприємством на праві постійного користування.
Із матеріалів справи вбачається, що позивач у листі від 18.03.2015 № 281 повідомив Міністерству аграрної політки та продовольства України, що від ТОВ "Інтерпроект" надійшла пропозиція укласти інвестиційний договір на здійснення забудови частини земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:91:066:0098, орієнтовною площею 55,22 га, така пропозиція ТОВ "Інтерпроект" відповідає затвердженій містобудівній документації, у зв`язку з чим ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" просило Міністерство аграрної політки та продовольства України, зокрема, погодити редакції інвестиційних договорів і надати дозвіл на проведення позивачем роботи щодо зміни в установленому законодавством порядку цільового призначення частини земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:91:066:0098, орієнтовною площею 55,22 га для здійснення комплексного будівництва житлової та громадської забудови з об`єктами соціально-побутового, торгівельного, комунально-складського призначення, інженерно-транспортною інфраструктурою та створення озеленених територій загального користування.
У свою чергу, Міністерство аграрної політки та продовольства України у листі-відповіді від 02.11.2015 № 37-27-1-13/17961 повідомило позивачеві, що з урахуванням детального плану території багатофункціонального житлового району, затвердженого рішенням Київської міської ради від 22.05.2013 № 398/9455, Міністерство аграрної політки та продовольства України не заперечує щодо зміни цільового призначення земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:91:066:0098, орієнтовною площею 55,22 га в порядку, передбаченому ЗК України, з метою реалізації умов укладених інвестиційних договорів, зокрема з ТОВ "Інтерпроект", відповідно до Закону України "Про інвестиційну діяльність".
Наказом Головного управління Держгеокадастру у місті Києві від 19.07.2016 № 26-1-СГ ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" було надано згоду на поділ земельної ділянки, кадастровий номер: 8000000000:91:066:0098, площею 70,0206 га (земельна ділянка, в межах якої відповідно до умов інвестиційного договору від 02.11.2015 № 823 ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" залучило до будівництва об`єкта ТОВ "Інтерпроект").
Наказом Головного управління Держгеокадастру у місті Києві від 08.11.2018 № 26-1-СГ ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" було надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:91:066:0102, площею 55,2225 га, розташованої за адресою: місто Київ, Подільський район, проспект Правди (навпроти із проспектом Василя Порика), цільове призначення якої змінюється із земель сільськогосподарського призначення державної власності, наданих для ведення сільськогосподарської діяльності, на землі житлової та громадської забудови для здійснення комплексного будівництва житлової та громадської забудови з об`єктами торгівельного, соціально-побутового призначення та об`єктами інженерної, транспортної інфраструктури та дорожнього господарства.
Відповідно до наказу Головного управління Держгеокадастру у місті Києві від 01.03.2019 № 26-1-СГ було затверджено проєкт землеустрою, розроблений Товариством з обмеженою відповідальністю "Конкорд Юг", щодо відведення земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:91:066:0102, ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" за адресою: місто Київ, Подільський район, проспект Правди (навпроти із проспектом Василя Порика) у Подільському районі міста Києва, цільове призначення якої змінюється із земель сільськогосподарського призначення державної власності, наданих для введення сільськогосподарської діяльності, на землі житлової та громадської забудови з об`єктами торгівельного, соціально-побутового призначення та об`єктами інженерної, транспортної і інфраструктури та дорожнього господарства (категорія земель - землі житлової та громадської забудови, код КВЦП 02.10).
Згідно з пунктом 3 зазначеного наказу змінено цільове призначення земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:91:066:0102, площею 55,2225 га із цільового призначення для іншого сільськогосподарського призначення (код КВЦПЗ 01.13), вид використання - для ведення сільськогосподарської діяльності, на цільове призначення для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку з об`єктами торгово-розважальної та ринкової інфраструктури (код КВЦПЗ 02.10), вид використання - для здійснення комплексного будівництва житлової та громадської забудови з об`єктами торгівельного, соціально-побутового призначення та об`єктами інженерної, транспортної інфраструктури та дорожнього господарства.
Суди попередніх інстанцій також установили, що у зазначених наказах Головного управління Держгеокадастру у місті Києві від 08.11.2018 № 26-1-СГ і від 01.03.2019 № 26-1-СГ також міститься посилання на лист Міністерства аграрної політки та продовольства України від 02.11.2015 № 37-27-1-13/17961.
Ураховуючи формування земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:91:066:0102, між ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" (сторона-1) і ТОВ "Інтерпроект" (сторона-2) 16.07.2019 укладено додаткову угоду № 1 до спірного договору, відповідно до якої сторони дійшли згоди викласти підпункт 1.1.6 пункту 1 договору у такій редакції: 1.1.6. Земельна ділянка - частина земної поверхні (територія) орієнтовною площею 55,2225 га, кадастровий номер 8000000000:91:066:0102, що розташована за адресою: проспект Правди (навпроти із проспектом Василя Порика) у Подільському районі міста Києва, яка надана стороні-1 на праві постійного користування. Межі земельної ділянки визначені в додатку № 1 до цього договору (пункт 1.6 договору в редакції додаткової угоди від 16.07.2019 № 1).
Суд також установив, що оскільки згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20.11.2019 № 1101-р "Про передачу цілісних майнових комплексів державних підприємств, установ та організацій до сфери управління Фонду державного майна" та актом приймання-передачі цілісного майнового комплексу ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" такий комплекс було передано зі сфери управління Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України до сфери управління ФДМУ, отримання погодження ФДМУ станом на дату вчинення оспорюваного договору не вимагалося.
Суди встановили, що у матеріалах справи наявні докази часткового виконання сторонами своїх зобов`язань за спірним договором.
7.1. Здійснивши розгляд касаційних скарг, дослідивши наведені у них доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.
7.2. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини 1 та 2 статті 300 ГПК України).
7.3. Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду, переглянувши у касаційному порядку рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду у межах доводів і вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку, що доводи скаржників про неврахування господарськими судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права частково отримали підтвердження.
7.4. Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду також звертає увагу, що під час ухвалення рішення у цій справі тут і далі Суд застосовує норми права, які були чинними на дату укладення спірного договору.
7.5. Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду зауважує, що звертаючись із позовом про визнання недійсним правочину, позивач згідно з вимогами статей 13, 74 ГПК України повинен довести наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення. Без доведення позивачем обставин недодержання сторонами в момент вчинення оспорюваного правочину конкретних вимог законодавства суд не має підстав для задоволення відповідного позову.
7.6. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (таку правову позицію викладено, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17).
7.7. У частині 1 статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, згідно з якою, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
7.8. Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їхніх дій, так і певних правових наслідків.
Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 19.08.2020 у справі № 915/1302/19.
7.9. Водночас якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відповідно до статті 235 ЦК України є удаваним.
7.10. Верховний Суд у постановах від 02.02.2022 у справі № 927/1099/20 та від 03.11.2021 у справі № 918/1226/20 зазначив, що за удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. У такій ситуації є два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Отже, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин.
7.11. З`ясувавши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має встановити, який саме правочин вчинено сторонами, та вирішити спір із застосуванням норм, які регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
7.12. Крім цього, у постанові від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що: "… такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується лише до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує висновок щодо нікчемності правочину. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. Подібні висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19, пункти 53, 54), від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18, пункти 74,75) та багатьох інших. Аналогічно позовна вимога про визнання неукладеного правочину нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу, що якщо на виконання спірного правочину товариством сплачені кошти або передане інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не приводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини першої статті 216, статті 387, частин першої, третьої статті 1212 Цивільного кодексу України)".
7.13. Звертаючись із позовом у цій справі, ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" доводило, зокрема, що спірний договір містить ознаки договору про спільну діяльність, а тому позивач повинен був отримати погодження Кабінету Міністрів України на його укладення. Оскільки такого погодження отримано не було, ДП "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" вважає, що спірний договір укладено у порушення вимог частин 1, 2 статті 203, частини 1 статті 215 ЦК України. Крім того, посилаючись на положення частини 1 статті 207 ГК України, а також те, що за умовами спірного договору передбачено відчуження земельної ділянки державної власності без погодження ФДМУ на укладення такого договору, позивач акцентував, що зазначене спричиняє істотні збитки Державі, а також суперечить інтересам держави і суспільства
7.14. Суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, дійшли висновку, що спірний договір за своєю правовою природою є змішаним господарським договором з елементами підрядних відносин і відносин з приводу інвестування та не є договором про спільну діяльність, оскільки обов`язки щодо здійснення конкретних дій, обумовлених предметом договору, фактично покладено на одну сторону - відповідача, без ознак сумісної діяльності, спільності вкладень або ж поєднання трудової участі.
7.15. Проте Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду вважає наведений висновок судів попередніх інстанцій передчасним і таким, що не ґрунтується на вимогах законодавства та дослідженні усіх обставин і зібраних у справі доказів та доводів учасників справи, з огляду на таке.
7.16. Загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України визначаються Законом України "Про інвестиційну діяльність".
7.17. Відповідно до статті 1 зазначеного Закону України "Про інвестиційну діяльність" (тут і далі - у редакції, чинній на момент укладення спірного договору) інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об`єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.
7.18. Згідно з частиною 1 статті 2 Закону України "Про інвестиційну діяльність" інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.
7.19. За змістом статті 4 цього Закону об`єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об`єкти власності, а також майнові права.
Забороняється інвестування в об`єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом.
Інвестування та фінансування будівництва об`єктів житлового будівництва з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління, може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств, виконання зобов`язань за якими здійснюється шляхом передачі об`єкта (частини об`єкта) житлового будівництва. Інші способи фінансування будівництва таких об`єктів визначаються виключно законами.
7.20. Наведена норма свідчить про наявність спеціальних умов (у виді імперативної норми) для будівництва об`єктів житлового будівництва у разі інвестування у будівництво за рахунок власних або залучених коштів фізичних та юридичних осіб.
7.21. Відповідно до статті 5 Закону України "Про інвестиційну діяльність" суб`єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави. Інвестори - суб`єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об`єкти інвестування. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності. Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.
7.22. Із зазначеного можна зробити висновок, що будь-яка особа, якій законом не заборонена така діяльність, має право прийняти рішення про інвестування та реалізувати це рішення як шляхом вкладення інвестицій у будь-який не заборонений проєкт, так і шляхом реалізації цього проєкту. При цьому закон не забороняє збіг інвестора та учасника в одній особі.
7.23. Згідно з частиною 5 статті 7 Закону України "Про інвестиційну діяльність" інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об`єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України.
7.24. Із викладеного вбачається, що інвестиційні правовідносини є різновидом господарських правовідносин, які виникають між суб`єктами інвестиційної діяльності (інвесторами та іншими учасниками) щодо підготовки, реалізації інвестицій, відшкодування витрачених коштів та отримання прибутку від такої діяльності.
При цьому основним способом реалізації інвестицій є інвестиційна діяльність, яка полягає у практичних організаційних діях відповідних суб`єктів з метою знаходження інвестиційних ресурсів (майнових та інтелектуальних цінностей), виборі об`єктів підприємницької та інших видів діяльності і вкладення в ці об`єкти зазначених ресурсів для отримання прибутку (доходу) або досягнення певного соціального ефекту.
Отже, за своїм змістом інвестиційна діяльність полягає у трансформації цінностей (інвестицій) в об`єкти такої діяльності та наступне одержання доходу за рахунок приросту капітальної вартості зазначених інвестицій або від їх використання.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 01.10.2020 у справі № 910/21935/17 та від 27.07.2022 у справі № 910/7966/21 (ухваленій у подібних правовідносинах).
7.25. Що стосується вжитого у переліку ознак інвестицій терміна "соціальний ефект", зміст якого у частині 1 статті 1 Закону України "Про інвестиційну діяльність" проте не розкрито, можна зазначити таке.
7.26. У загальному сенсі поняття "соціальний ефект" може означати результат, пов`язаний із життям та стосунками людей у суспільстві. У контексті інвестиційної діяльності про досягнення соціального ефекту йдеться у разі здійснення інвестицій в об`єкти соціальної сфери або в інші об`єкти, інвестування в які сприяє досягненню встановлених законодавством пріоритетів соціальної політики держави.
В інвестиційній діяльності у галузі будівництва безпосередній соціальний ефект як результат інвестиційної діяльності може мати прояв, наприклад, у передачі частини збудованих житлових приміщень органам місцевого самоврядування для забезпечення житлом громадян, які потребують поліпшення житлових умов, передачі нежитлових приміщень органам освіти, культури, медицини тощо, в будівництві об`єктів соціальної інфраструктури як складової комплексної забудови територій.
При цьому не можна віднести до безпосереднього соціального ефекту передачу частини житлових та нежитлових приміщень учаснику спільної інвестиційної діяльності внаслідок розподілу спільно досягнутого результату інвестування. Водночас для кваліфікації вкладу суб`єкта як інвестиції достатньо одного із результатів, передбачених частиною 1 статті 1 Закону України "Про інвестиційну діяльність", а саме створення прибутку (доходу) та/або досягнення соціального ефекту.
7.27. У статті 9 Закону України "Про інвестиційну діяльність" визначено, що основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб`єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода) або проспект цінних паперів (рішення про емісію цінних паперів).
7.28. Аналіз наведених норм законодавства свідчить, що інвестиційний договір - це господарсько-правова угода, яка укладається між суб`єктами інвестиційної діяльності (замовником та інвестором), у якій фіксується факт вкладання коштів або інших матеріальних чи інтелектуальних цінностей в об`єкт інвестування та у якій визначається мета (отримання прибутку та/або соціального ефекту), регламентуються права та обов`язки сторін.
7.29. З огляду на викладене інвестиційна діяльність (у широкому сенсі) може здійснюватися на підставі договору і може бути кваліфікована як спільна господарська діяльність, яка здійснюється шляхом об`єднання вкладів (інвестицій) та зусиль учасників задля досягнення визначеної ними мети діяльності (створення прибутку та/або досягнення соціального ефекту).
7.30. Оскільки, як уже зазначалося, інвестиційна діяльність здійснюється не за галузевим принципом, а може стосуватися будь-якої галузі та сфері економіки, договір, який опосередковує інвестиційну діяльність, може бути змішаним, тобто містити положення різних видів господарських договорів залежно від предмета й цілей інвестування (договору про спільну діяльність, капітального будівництва, кредитування, купівлі-продажу, довірчого управління майном тощо).
Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 29.01.2019 у справі № 916/4644/15.
7.31. Укладення змішаного договору передбачено частиною 2 статті 628 ЦК України, відповідно до положень якої сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. Законодавець не виокремлює у змішаному договорі "основні" ("домінантні") та другорядні елементи, тому до змішаних договорів не може застосовуватися критерій істотності або пріоритетності окремих його елементів (прав та обов`язків) над іншими.
7.32. Змішаний договір є юридико-технічним інструментом інтеграції, завдяки якому можна уникнути дроблення регулювання договірних відносин їх учасниками, коли необхідно досягти відповідної мети. Втім, не завжди можливо об`єднати ("змішати") в одному договорі умови, які належать до різних інститутів договірного права. У будь-якому змішаному договорі можуть бути зафіксовані такі умови, які доповнюють, уточнюють одна одну, але у жодному разі не є взаємовиключними, так само як і юридичні цілі договорів, що об`єднуються (правовий результат, на який спрямована воля сторін) не можуть бути суперечливими.
7.33. За наведеним правилом тип договору визначається за специфікою матеріальних відносин, що опосередковуються договором, або колом юридичних умов, об`єктивно необхідних для утворення певного договірного зобов`язання.
7.34. Якщо укладений договір опосередковує різнорідні відносини (два або більше їх різновидів) та об`єднує умови, об`єктивно необхідні для формування єдиного зобов`язання за рахунок різних типів зобов`язань, такий договір є змішаним.
7.35. Якщо із змісту конкретного договору (незалежно від того, як він поіменований сторонами) вбачається, що він містить ознаки договору про спільну діяльність, на відносини сторін поширюються загальні норми ЦК України про спільну діяльність та інших актів законодавства, якими встановлено спеціальні норми про спільну діяльність, розраховані на певне коло суб`єктів господарювання. Отже, суттєвою для змішаного договору є також єдність мети, що досягається шляхом врегулювання різних правовідносин.
7.36. У свою чергу, загальні положення про спільну діяльність викладено у статтях 1130 та 1131 ЦК України.
7.37. Відповідно до статті 1130 цього Кодексу за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов`язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об`єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об`єднання вкладів учасників.
7.38. Статтею 1131 ЦК України передбачено, що договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.
7.39. Отже, зі змісту наведених положень законодавства вбачається, що за своєю суттю спільна діяльність є договірною формою об`єднання осіб для досягнення спільної мети.
7.40. Договір про спільну діяльність за визначенням завжди охоплює ознаку інвестиції в широкому сенсі. Об`єднання вкладів означає формування майнового субстрату простого товариства на момент його виникнення, без якого (об`єднання) ведення спільної діяльності відповідно до цілей договору та його предмета неможливе. Іншими словами, фактичне об`єднання учасниками вкладів повинно слугувати матеріальною основою їх спільної діяльності та забезпечувати досягнення її мети.
7.41. Залежно від цілей, визначених учасниками спільної діяльності, така діяльність може здійснюватися на основі об`єднання вкладів учасників або без об`єднання їх вкладів.
7.42. Спільна діяльність, що здійснюється на основі об`єднання вкладів учасників, визначається як просте товариство (частина 2 статті 1130 ЦК України), що не має цивільної (господарської) правосуб`єктності (без створення юридичної особи).
7.43. Об`єднання вкладів означає формування майнової бази простого товариства на момент його виникнення, без якого (об`єднання) ведення спільної діяльності відповідно до цілей договору та його предмета неможливе. Іншими словами, фактичне об`єднання учасниками вкладів повинно слугувати матеріальною основою їх спільної діяльності та забезпечувати досягнення її мети.
7.44. Мета договору простого товариства повинна бути спільною, законною та мати господарський характер, якщо учасниками договору є суб`єкти господарської (підприємницької) діяльності.
7.45. При цьому вкладом учасника відповідно до положень статті 1133 ЦК України вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв`язки.
7.46. Із цією ознакою пов`язане і запровадження спеціального режиму, який законодавець встановлює для внесеного учасниками майна та отриманого в результаті спільної діяльності результату: внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом.
7.47. Особливістю договору простого товариства є те, що колективне утворення, яке засновується укладенням договору (просте товариство), не є юридичною особою, але становить певну корпоративну структуру.
7.48. Беручи до уваги сутність простого товариства як неправосуб`єктного утворення, що ґрунтується на фідуціарних і рівноправних засадах задля досягнення учасниками загальної цілі шляхом об`єднання спільних зусиль та майна, а також засад розумності, добросовісності та справедливості, учасник, який не вносить вклад у спільну діяльність та/або не бере участі у спільній діяльності, не має права отримувати прибуток від її здійснення.
7.49. У нормах ЦК України про спільну діяльність термін "спільна мета" не вжито, проте єдність цілей, на які спрямовані спільні дії учасників, випливає із легального визначення простого товариства. Саме єдність мети вирізняє цю договірну конструкцію з-поміж інших видів договорів, поіменованих у ЦК України. Якщо в інших договорах зміст прав та обов`язків кожної зі сторін є різним (наприклад, покупця та продавця), права та обов`язки кожного з учасників спільної діяльності переважно збігаються із правами та обов`язками інших учасників. Єдність інтересів учасників дає змогу протиставити договір простого товариства іншим договорам, для яких досягнення результату - отримання майна, виконання робіт чи надання послуг є метою лише для одного із контрагентів. При визначенні прав та обов`язків учасників договору про спільну діяльність не застосовується модель стандартного зобов`язання із формулою "право вимоги - борг". Права та обов`язки учасників спільної діяльності не є зустрічними.
7.50. Дія принципу свободи договору (вільного укладення договору, вільного визначення його умов) як однієї із загальних засад цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України) та одного з основних принципів договірного права (стаття 627 цього Кодексу) у договірних відносинах за участю суб`єктів державного сектору економіки та в окремих сферах господарювання істотно звужується.
7.51. Утворення простого товариства на підставі договору про спільну діяльність є одним із соціально-економічних механізмів реалізації права власності, як публічної, так і приватної, внаслідок чого відбувається перерозподіл управління власністю кожного з учасників.
7.52. Правомочності власника не пов`язані винятково із класичною тріадою (володіння, користування і розпорядження), адже суб`єкт права власності має також й інші правомочності: засновницькі, регулятивні, контрольні та деякі інші, що забезпечують власнику реалізацію однієї з основних його функцій - функції управління своєю власністю. З огляду на це право власності є визначеною та забезпеченою суб`єктивним правом сукупністю правомочностей власника, яка гарнатує використання ним належного йому майна на власний розсуд та у своїх інтересах.
7.53. Підвищена увага законодавця до договорів про спільну діяльність суб`єктів державного сектору господарювання (через встановлення відповідних заборон та обмежень договірної свободи) пов`язана саме з тим, що:
- за загальним правилом частини 1 статті 1134 ЦК України внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, тобто в такому випадку змінюється правовий режим публічної власності;
- відповідно до частини 2 статті 1138 ЦК України якщо договір простого товариства пов`язаний із здійсненням його учасниками підприємницької діяльності, учасники відповідають солідарно за всіма спільними зобов`язаннями незалежно від підстав їх виникнення, тому реалізація солідарної відповідальності за боргами учасника також створює загрозу вибуття основних фондів, що належали державі, на користь інших осіб.
7.54. Саме з огляду на необхідність захисту публічних інтересів і запобігання розмиванню державної власності встановлено обмеження принципу свободи договору при укладанні договорів про спільну діяльність. Так, Порядок № 296 зобов`язує одержати погодження на укладення договору про спільну діяльність, яке надає Кабінет Міністрів України.
7.55. Відсутність такого погодження є підставою для визнання договору про спільну діяльність недійсним.
7.56. Таким чином, на відміну від договору інвестиції, укладення якого насамперед спрямовано на впорядкування відносин, пов`язаних із залученням інвестицій, та метою якого є отримання інвестором (окремим контрагентом) доходу або майнової вигоди від вкладення інвестиції, договір про спільну діяльність укладається задля досягнення визначеної сторонами мети діяльності, шляхом об`єднання вкладів (інвестицій) та зусиль учасників. При цьому правовими наслідками договору про спільну діяльність є досягнення результату - отримання майна, виконання робіт чи надання послуг для кожного із контрагентів. Саме єдність мети вирізняє цю договірну конструкцію з-поміж інших видів договорів, зокрема, договорів інвестиції та/або підряду.
7.57. Аналізуючи умови спірного договору, суди попередніх інстанцій хоча і послалися на положення Закону України "Про інвестиційну діяльність", проте не навели жодної умови договору, яка б відповідала зазначеним нормам, а тому висновок судів попередніх інстанцій, що спірний договір містить елементи інвестиційного договору, є передчасним.
7.58. У цьому контексті обґрунтованими є посилання скаржників на правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 01.07.2021 у справі № 917/549/20, відповідно до якої правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст договору, тому оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їхніх дій, так і певних правових наслідків.
7.59. Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду також вважає за необхідне звернути увагу на імперативні положення частини 4 статті 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність", які встановлюють виключний порядок інвестування та фінансування будівництва об`єктів житлового будівництва із використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, тому покладення на одну зі сторін інвестиційного договору обов`язків із фінансування будівництва об`єктів житлової забудови без дотримання зазначеного порядку не відповідає наведеним законодавчим положенням і свідчить про недійсність інвестиційного договору.
7.60. Із наведених мотивів Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду не вбачає підстав для відступу від висновку, викладеного у пункті 6.13 постанови Верховного Суду від 27.07.2022 у справі № 910/7966/21, щодо застосування положень частини 4 статті 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність", а саме стосовно особливого порядку фінансування спорудження об`єктів житлового будівництва за рахунок коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб. Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду, навпаки, ураховує зазначену правову позицію відповідно до положень частини 4 статті 300 ГПК України.
7.61. Щодо підрядних правовідносин Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду зазначає про таке.
7.62. Відповідно до частини 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
7.63. При цьому, як уже зазначалося, сторони не позбавлені права укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів. Такі елементи мають відповідати положенням актів законодавства, якими врегульовано правовідносини, на встановлення (зміну або припинення) яких спрямована воля сторін договору, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зміненого договору (частина 2 статті 628 ЦК України).
7.64. Можливість сторін на власний розсуд визначати умови договору, які і становлять його зміст, є уособленням принципу свободи договору (стаття 6 ЦК України).
Так, сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Винятком є умови, які конкретно передбачені законом щодо того чи іншого виду й у законі прямо вказано про неможливість відступу від його положень (частина 3 статті 6 ЦК України).Тобто сторони не можуть відступити від імперативних приписів.
7.65. Характеризуючи будь-який договір, важливо визначити його елементи, які не лише надають змогу з`ясувати сутність і зміст зобов`язання, але й встановити відповідність договору вимогам імперативних норм чинного законодавства та волі сторін.
7.66. Відповідно до частини 1 статті 875 ЦК України за договором будівельного підряду підрядник зобов`язується збудувати і здати у встановлений строк об`єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проєктно-кошторисної документації, а замовник зобов`язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проєктно-кошторисну документацію, якщо цей обов`язок не покладається на підрядника, прийняти об`єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх.
7.67. Отже, зобов`язання з будівельного підряду є взаємними. У розумінні наведеної норми договір будівельного підряду є різновидом підряду, до істотних умов якого належать умови про: предмет, ціну та строк. Основним предметом договору будівельного підряду є результат будівельних робіт - завершений будівництвом об`єкт або закінчені будівельні роботи відповідно до проєктно-кошторисної документації на замовлення замовника, а не процес виконання робіт чи діяльність підрядника, спрямована на створення об`єкта та його здачу.
7.68. Що стосується ціни, то проаналізувавши положення параграфа 1 глави 61 ЦК України «Загальні положення про підряд», можна дійти висновку, що спосіб встановлення ціни (зазначення її безпосередньо у договорі, встановлення способу визначення ціни) залишається на розсуд сторін. Водночас згідно з частиною 1 статті 877 цього Кодексу у будь-якому разі обов`язковою є наявність двох документів: проєктної документації та кошторису, що визначає ціну робіт.
7.69. Відповідно до статті 876 ЦК України власником об`єкта будівництва або результату інших будівельних робіт є замовник, якщо інше не передбачено договором.
7.70. Ця норма є диспозитивною та надає сторонам договору право самостійно врегулювати свої відносини. У розвиток цього принципу законодавець у статті 880 ЦК України застосував аналогічний підхід: віднесення ризику випадкового знищення або випадкового пошкодження об`єкта будівництва на замовника або підрядника до його прийняття замовником встановлюється відповідно до вимог закону, крім випадків, коли це сталося внаслідок обставин, що залежали від замовника.
7.71. Строк договору будівельного підряду у параграфі 3 глави 61 ЦК України «Будівельний підряд», що регламентує саме цей вид договору, не визначено, а отже відповідно до статті 846 цього Кодексу строки виконання роботи або її окремих етапів встановлюються у договорі підряду.
7.72. При цьому варто звернути увагу, що жодна із наведених норм законодавства, які регулюють правовідносини будівельного підряду, не передбачає заборони на відступ від неї. Більше того, частина із цих норм мають диспозитивний характер, як то оплата робіт після прийняття замовником збудованого об`єкта (частина 4 статті 879 ЦК України), матеріально-технічне забезпечення будівництва (частина 1 статті 879 цього Кодексу), ризик випадкового знищення майна (стаття 880 ЦК України), передання та затвердження проєктно-кошторисної документації, власник об`єкта будівництва або результату інших будівельних робіт, які можуть встановлюватися у договорі за домовленістю сторін (стаття 876 цього Кодексу).
7.73. Таким чином, аби з`ясувати, чи відповідає зміст договору вимогам, які зазвичай характеризують правовідносини будівельного підряду, необхідно надати оцінку тим умовам, які сторони визначили на свій розсуд з метою отримання бажаного для них результату. Проте, розглядаючи спір у цій справі, суди попередніх інстанцій зазначили, що спірний договір містить елементи підряду, але не визначили, які саме конкретні умови (пункти) спірного договору є тими елементами договору, що створюють правовідносини будівельного підряду, та не з`ясували відповідності таких положень імперативним нормам чинного законодавства та волі сторін.
7.74. З огляду на викладене господарські суди попередніх інстанцій, виокремивши лише деякі частини та процитувавши вибірково пункти спірного договору, безпідставно не надали належної комплексної правової оцінки його умовам у сукупності (у тому числі предмету, характеру прав та обов`язків сторін, результатам виконання), у зв`язку з чим дійшли передчасного висновку про правову природу зазначеного договору. Отже, касаційні скарги підлягають частковому задоволенню, оскаржувані судові рішення - скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
7.75. При цьому під час нового розгляду справи суди мають взяти до уваги викладене у цій постанові, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об`єктивного встановлення обставин справи, прав і обов`язків сторін, з`ясувати дійсну волю сторін з урахуванням мети укладення спірного договору, у тому числі беручи до уваги текст договору, усталену практику у відносинах сторін, звичаї, подальшу поведінку сторін, визначення спрямованості їхніх дій і певних правових наслідків, і залежно від встановленого та відповідно до чинного законодавства вирішити спір із належним обґрунтуванням мотивів і підстав такого вирішення у судовому рішенні.
7.76. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду звертається до раніше зазначеної постанови Верховного Суду від 19.08.2020 у справі № 915/1302/19, зокрема до викладеного у ній правового висновку, що правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їхніх дій, так і певних правових наслідків.
Отже, Верховний Суд, зокрема у зазначеному судовому рішенні, ухваленому в іншій справі № 915/1302/19, а також у постановах від 01.07.2021 у справі № 917/549/20, від 03.11.2020 у справі № 920/611/19, від 01.10.2020 у справі № 910/21935/17, виклав висновок у подібних правовідносинах, у зв`язку з чим необхідності надання висновку у справі, що переглядається немає, як і підстав для відступу від такого висновку.
7.77. У частині надання висновку щодо застосування положень статті 1130 ЦК України з урахуванням вимог абзацу 2 частини 2 статті 13 Закону України "Про управління об`єктами державної власності", який встановить, що правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст договору, тому оцінюючи відповідність волі сторін - у тому числі сторін договору про спільну діяльність, під час укладення якого розмір частки державних підприємств, установ і організацій, господарських товариств, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, має становити не менш як 50 відсотків спільного майна учасників спільної діяльності (станом на дату укладення договору) - та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку умовам договору, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків. При цьому самостійною підставою для визнання недійсним договору про спільну діяльність є недодержання вимог абзацу 2 частини 2 статті 13 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" щодо розміру відсотків спільного майна учасників спільної діяльності, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, оскільки така норма є імперативною та підлягає застосуванню у разі, якщо такий учасник спільної діяльності вносить майно у спільну діяльність. Проте у цьому випадку немає підстав для надання правового висновку, про необхідність формування якого зазначено у касаційних скаргах, оскільки суди попередніх інстанцій не встановили, що спірний договір має ознаки договору про спільну діяльність, а Верховний Суду у такому разі відповідно до положень статті 300 ГПК України позбавлений можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду.
7.78. Отже, Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду вважає, що в цьому випадку немає підстав для формування висновків Верховного Суду із зазначених скаржниками питань.
7.79. Стосовно посилань скаржників на положення статті 120 ЗК України, доводів щодо вибуття земельної ділянки, а також порушення положень статті 50 ГПК України (зокрема незалучення третьої особи) Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункти 90, 92, 94). У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду знову звернула увагу на важливість принципу "superficies solo cedit" ("збудоване на поверхні слідує за землею"); принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш втілений у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства (пункт 8.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, провадження № 12-143гс18). Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що до відносин щодо права постійного користування землею, наданою для забудови, за аналогією закону необхідно застосовувати норми глави 34 "Право користування чужою земельною ділянкою для забудови" ЦК України, та що право власності набуває той, хто має речове право на землю. Якщо особа є суб`єктом права постійного користування земельною ділянкою, то лише вона і набуває право власності на збудовані на такій земельній ділянці об`єкти. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 97) навела висновок, що за договором між особою, якій належить право постійного користування земельною ділянкою, та її контрагентом в останнього не виникає права на землю, але виникає обов`язок особи, якій належить право постійного користування земельною ділянкою, надати контрагенту фактичну можливість здійснювати будівництво на землі. Отже, висновок по суті цього спору безпосередньо залежить від оцінки доводів сторін і встановлених обставин, з урахуванням наведених правових висновків Великої Палати Верховного Суду.
7.80. Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду відхиляє доводи скаржників про недопустимість доказів, позаяк у поданих касаційних скаргах не зазначено, у чому саме полягає недопустимість оцінених судами попередніх інстанцій доказів, натомість лише висловлено незгоду з оцінкою доказів, наданою судами у цій справі, що суперечить вимогам пункту 4 частини 3 статті 310 ГПК України та не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень. Крім цього, Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду не бере до уваги посилання скаржників на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 11.07.2018 у справі № 904/8549/17, оскільки, по-перше, правовідносини у справі № 904/8549/17 щодо визнання недійсним договору про спільну діяльність і додаткових угод до нього, зобов`язання звільнити земельну ділянку державної форми власності не є подібними до правовідносин у справі, яка переглядається, а по-друге, висновки, наведені у постанові Верховного Суду від 11.07.2018 у справі № 904/8549/17 щодо допустимості доказів, стосуються стандарту засвідчення письмових доказів і скаржники не зазначають, яким чином суди попередніх інстанцій мали врахувати такі висновки під час розгляду цієї справи.
7.81. Крім того, на обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої частиною 4 статті 287 ГПК України, позивач посилається на те, що суд першої інстанції неправомірно відмовив у задоволенні його клопотання від 11.03.2021 про витребування доказів, які мають значення для правильного вирішення спору.
Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду відхиляє такі доводи позивача як необґрунтовані, оскільки зі змісту ухвали місцевого господарського суду від 09.09.2021 убачається, що місцевий господарський суд, керуючись положеннями статті 81 ГПК України, обґрунтував відхилення заявленого позивачем клопотання з огляду на те, що: 1) відповідність поданої копії спірного договору оригіналу сторони не ставлять під сумнів, а отже не вимагають витребувати в органів досудового розслідування оригінал такого договору, тож суд не вбачає підстав для його витребування; 2) щодо решти документів, які просить витребувати позивач, матеріали справи не містять доказів відмови (відповідних листів) Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства, ФДМУ, Кабінету Міністрів України у наданні документів, які просить витребувати позивач згідно з переліком, наведеним у клопотанні, при цьому суд зазначив, що у такому випадку, заявляючи клопотання про витребування доказів, позивач фактично перекладає свій обов`язок із доведення заявлених ним позовних вимог на суд.
7.82. На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої частиною 4 статті 287 ГПК України позивач також посилається на те, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання позивача про поновлення процесуального строку для подання клопотання про витребування доказів та визнання причин пропуску строку поважними. Водночас такі доводи спростовуються змістом ухвали апеляційного господарського суду від 20.01.2022, з якої убачається, що апеляційний господарський суд погодився із висновком місцевого господарського суду, який, керуючись статтями 80, 81, 116, 119 ГПК України, цілком правомірно відхилив заявлене позивачем клопотання, оскільки: 1) клопотання про поновлення процесуального строку для подання клопотання про витребування доказів та визнання причин пропуску строку поважними позивач жодним чином не обґрунтував; 2) матеріали справи не містять також доказів відмови (відповідних листів) відповідача, Міністерства аграрної політики та продовольства, Офісу Генерального прокурора, Національної поліції України, Державного бюро розслідувань, Служби безпеки України, Кабінету Міністрів України у наданні документів, які просить витребувати позивач згідно з переліком, наведеним у клопотанні. При цьому суд зазначив, що у такому випадку, заявляючи клопотання про витребування доказів, позивач фактично перекладає свій обов`язок із доведення заявлених ним позовних вимог на суд.
7.83. Стосовно доводів позивача щодо необхідності застосування до спірних правовідносин принципу "jura novit curia" ("суд знає закони") Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду зазначає про таке.
У рішенні ЄСПЛ від 14.04.2021 у справі за заявою № 25531/12 "Гусєв проти України" Суд нагадав, що принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні положень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вони вимагають "справедливого балансу" між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять його в явно гірше становище порівняно з його опонентом (див. рішення у справах "Авотіньш проти Латвії [ВП] () [GC], заява № 17502/07, пункт 119, й інші посилання, ЄСПЛ 2016, та "Регнер проти Чехії" [ВП] (Regner v. the Czech Republic) [GC], заява № 35289/11, пункт 146, від 19.09.2017). До того ж право на змагальний судовий процес у принципі означає надання сторонам можливості ознайомлюватися та коментувати всі надані докази або подані зауваження з метою впливу на рішення суду. Крім того, сторони повинні мати можливість подати будь-які докази, необхідні для того, аби їхні вимоги задовольнили (див. рішення у справі "Клінік дез Акація та інші проти Франції" (Clinique des Acacias and Others v. France), заява № 65399/01 та 3 інші заяви, пункти 36- 43, від 13.10.2005). Крім того, суд, який розглядає справу, повинен сам дотримуватися принципу змагальності, наприклад, якщо він розглядає справу на підставі обґрунтування або заперечення, висловленого ним за власною ініціативою (див. рішення у справі "Чепек проти Чехії" (), заява № 9815/10, пункти 45 та 51- 60, від 05.09.2013) (пункт 26).
Суд зауважив, що хоча, звичайно, саме національні суди повинні визначати правильну правову кваліфікацію позовів на підставі національного законодавства, це має відбуватися із дотриманням принципу справедливого судового розгляду, що передбачає надання належного обґрунтування принаймні стосовно питань, які є вирішальними для результату розгляду справи (пункт 30).
Недостатньо чіткі підстави для зміни правової кваліфікації позову заявника мають розглядатися як повністю невиправдані та такі, що суперечать вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно справедливості цивільного провадження і принципу змагальності судового процесу (пункт 33).
Отже, принцип "jura novit curia", з одного боку, підлягає безумовному застосуванню: суд зобов`язаний застосувати правильні норми права. З іншого боку, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. За таких умов необхідно зважати на принцип змагальності та рівності сторін. Сторін не можна позбавляти права аргументувати свою позицію в умовах нової кваліфікації.
У контексті спірних правовідносин Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду зазначає, що розсуд суду не є безмежним навіть у площині захисту порушених інтересів, тому в абзаці 2 частини 2 статті 16 ЦК України передбачено право суду захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Спір, що розглядається, стосується визнання недійсним договору. Правомірність правочину згідно зі статтею 204 ЦК України презюмується, якщо його недійсність не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зважаючи на вимоги статті 215 ЦК України, у частині 3 якої, зокрема, передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Отже, можна дійти висновку, що у спорах про визнання недійсними договорів принцип "jura novit curia", застосовується до правочинів, недійсність яких прямо встановлена законом.
7.84. Водночас Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду звертається до висновків, сформульованих у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц, від 12.10.2021 у справі № 910/17324/19, від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово акцентувала, що:
- згідно з частинами 1, 2 статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним;
- позовна вимога про визнання правочину нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо юридичних наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, оцінює правочин на предмет його нікчемності. Наведене залишилося поза увагою судів попередніх інстанцій у справі, що переглядається, як і доводи позивача, викладені у позовній заяві.
7.85. Щодо позовної давності.
Як свідчать матеріали справи, у відзиві на позовну заяву відповідач заявив про застосування позовної давності.
Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду зазначає, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Ураховуючи необґрунтованість заявлених позовних вимог по суті, позовна давність не може бути застосована до спірних правовідносин.
При цьому встановлення початкового моменту перебігу позовної давності, якого у цій справі суди попередніх інстанцій не встановлювали, має важливе значення, оскільки від нього залежать і застосування судом норм матеріального права, і правила обчислення позовної давності, і захист порушеного права.
8.1. Положеннями статті 300 ГПК України унормовано, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
8.2. Відповідно до частини 4 статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини 1 статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
8.3. За змістом пункту 8 частини 1 статті 310 ГПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення про права, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.
8.4. Відповідно до частини 4 статті 310 ГПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
8.5. Ураховуючи викладене та беручи до уваги, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, які не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, касаційні скарги підлягають частковому задоволенню, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню із направленням справи на новий розгляд до місцевого господарського суду з урахуванням висновків суду касаційної інстанції, у зв`язку з якими скасовані судові рішення.
9.1. Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється (частина 14 статті 129 ГПК України).
Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
Касаційні скарги Державного підприємства "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" та Фонд державного майна України задовольнити частково.
Рішення Господарського суду міста Києва від 23.09.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.06.2022 у справі № 910/7975/21 скасувати, а справу № 910/7975/21 передати на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Н. О. Волковицька
Судді Н. О. Багай
І. С. Берднік
Т. Б. Дроботова
В. А. Зуєв
Є. В. Краснов
Г. М. Мачульський
С. К. Могил
Л. І. Рогач
О. В. Случ
В. Г. Суховий
Ю. Я. Чумак
Постанову ухвалено з окремими думками суддів.
_03_03.png)