Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
https://reyestr.court.gov.ua/Review/88211046
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 лютого 2020 року
м. Київ
Справа № 922/719/16
Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду:
Погребняка В. Я. - головуючий, суддів: Банаська О. О., Білоуса В. В., Васьковського О. В., Жукова С. В., Катеринчук Л. Й., Огородніка К. М., Пєскова В. Г., Ткаченко Н. Г.,
за участі секретаря судового засідання Сотник А. С.,
учасники справи:
боржник - Публічне акціонерне товариство «Науково-технічний інститут транскрипції, трансляції і реплікації»,
арбітражний керуючий (ліквідатор) Шинкарчук А. В. - не з`явився,
кредитор - Товариство з обмеженою відповідальністю «Пірс»,
представник кредитора - не з`явився,
за участі:
Товариство з обмеженою відповідальністю «Голд Тесоро» - ОСОБА_3 (директор, особисто),
ОСОБА_3 - особисто,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги:
1) Товариства з обмеженою відповідальністю «Пірс»;
2) Публічного акціонерного товариства «Науково-технічний інститут транскрипції, трансляції і реплікації» в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Шинкарчука Андрія Володимировича, -
на ухвалу Господарського суду Харківської області від 29.05.2019
у складі судді Яризька В. О.
та постанову Східного апеляційного господарського суду від 16.09.2019
у складі колегії суддів: Пуль О. А. (головуючий), Крестьянінов О. О., Шевель О. В.
у справі за заявою
Публічного акціонерного товариства «Науково-технічний інститут транскрипції, трансляції і реплікації»
про визнання банкрутом,
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
- визнати недійсним договір від 01.07.2015 про застосування врегулювання за договором іпотеки (посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Сульженко Ж. О. 13.02.2009 за реєстровим № 86), укладений між ПАТ «Науково-технологічний інститут транскрипції, трансляції і реплікації» та Товариством з обмеженою відповідальністю «АНТЬЄ» (далі - ТОВ «АНТЬЄ»), посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Погрібною Т. Г.;
- залучити TOB «АНТЬЄ» до розгляду цієї заяви як особи, на права та обов`язки якої може вплинути рішення з господарського спору;
- зобов`язати ТОВ «АНТЬЄ» повернути до ліквідаційної маси банкрута - АТ «НТІ ТТР» майно, яке він отримав від боржника, а саме нежитлові приміщення 5-го поверху № 1-6, 35-71, 71а,72-91, II в літ. «А-5», загальною площею 1287,7 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1;
- визнати ТОВ «АНТЬЄ» заставним кредитором АТ «НТІ ТТР» на суму 1 153 000,00 грн, грошові вимоги якого внести окремо до реєстру вимог кредиторів, як забезпечені заставою майна (іпотекою).
визнано недійсним договір від 01.07.2015, посвідчений ПН ХМНО Погрібною Т. Г., про застосування врегулювання за договором іпотеки, посвідчений ПН ХМНО Сульженко Ж. О. 13.02.2009 за реєстровим № 86;
у задоволенні заяви в іншій частині вимог відмовлено.
- витребувати з чужого незаконного володіння у ОСОБА_3 майно, а саме нежитлові приміщення 5-го поверху № 1-6, 35-71, 71а, 72-91, II в літ. «А-5», загальною площею 1287,7 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , та повернути до складу ліквідаційної маси банкрута - ПАТ «Науково-технологічний інститут транскрипції, трансляції і реплікації»; - визнати право власності на нежитлові приміщення 5-го поверху № 1-6, 35-71, 71-а, 72-91, II в літ. «А-5», загальною площею 1287,7 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , за ПАТ «Науково-технологічний інститут транскрипції, трансляції і реплікації».
На переконання ліквідатора боржника, ОСОБА_3 не є добросовісним набувачем зазначеного нерухомого майна, оскільки ОСОБА_3 став власником спірного майна на підставі договору купівлі-продажу від 05.12.2016, тобто під час розгляду судом заяви про визнання недійним договору від 01.07.2015 про застосування врегулювання за договором іпотеки від 13.02.2016. При цьому ОСОБА_3 знав, що він набуває у власність майно, договір про відчуження якого є предметом спору в суді, оскільки він брав участь у справі як представник ТОВ «АНТЬЄ».
Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
- витребування з чужого незаконного володіння у ОСОБА_3 майна та повернення до складу ліквідаційної маси банкрута - ПАТ «Науково-технологічний інститут транскрипції, трансляції і реплікації»;
- про визнання права власності на нежитлові приміщення 5-го поверху № 1-6, 35-71, 71-а, 72-91, II у літ. «А-5», загальною площею 1287,7 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , за ПАТ «Науково-технологічний інститут транскрипції, трансляції і реплікації»;
- залишено без розгляду зустрічну заяву ОСОБА_3 про визнання права власності на нежитлове приміщення 5-го поверху №1-6, 35-71, 71а, 72-91, ІІ у літ. «А-5», розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 1287,7 кв. м;
- задоволено клопотання ОСОБА_3 про скасування заходів забезпечення позову;
- скасовано заходи забезпечення позову (накладення арешту), вжиті ухвалою суду від 26.02.2018, а саме: скасовано арешт на нежитлові приміщення 5-го поверху № 1-6, 35-71, 71а, 72-91, II у літ. «А-5», загальною площею 1287,7 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 667572663101.
- наявність спору в суді про визнання недійсним договору ще не свідчить про те, що оспорюваний правочин є чи може бути визнаний недійсним;
- спірне майно було придбано ОСОБА_3 не у боржника - АТ «НТІ ТТР» чи ТОВ «АНТЬЄ», а у фізичної особи ОСОБА_4 за оплатним договором, при цьому в реєстрі прав були відсутні заборони щодо відчуження такого майна;
- договір про відчуження майна (договір від 01.07.2015 про застосування врегулювання за договором іпотеки) був визнаний недійсним на підставі статті 20 Закону про банкрутство, якою встановлено саме обов`язок кредитора, тобто контрагента боржника, з яким було вчинено правочин до або після порушення провадження справи про банкрутство (покупець або заставодержатель майна боржника), повернути майно в ліквідаційну масу або відшкодувати його вартість і не передбачено права витребувати таке майно від особи, яка не є стороною оспорюваного договору та учасником у справі про банкрутство.
9.1. 13.02.2009 між АТ «НТІ ТТР» (іпотекодавець) і ТОВ «АНТЬЄ» (іпотекодержатель) було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Сульженко Ж. О. та зареєстрований в реєстрі за № 86.
9.2. Предметом іпотеки (з урахуванням змін, внесених сторонами до договору іпотеки 19.05.2009) за цим договором є нежитлові приміщення 5-го поверху № 1-6, 35-71, 71а, 72-91, II в літ. «А-5» загальною площею 1287,7 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
9.3. 01.07.2015 в рахунок виконання основного зобов`язання (за договором купівлі-продажу цінних паперів № Б13 від 12.02.2009) між ТОВ «АНТЬЄ» (Іпотекодержателем) та АТ «НТІ ТТР» (Іпотекодавцем) укладено договір про застосування врегулювання за договором іпотеки.
9.4. Відповідно до пункту 1 договору про врегулювання за договором іпотеки АТ «НТІ ТТР» передало, а ТОВ «АНТЬЄ» прийняло у власність нежитлові приміщення 5-го поверху № 1-6, 35-71, 71а,72-91, II в літ. «А-5» загальною площею 1287,7 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1, в рахунок виконання основного зобов`язання, забезпеченого договором іпотеки зазначеної нерухомості, яке на час укладання цього договору становило 1 153 000,00 грн.
9.5. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 15.02.2018 у справі № 922/719/16 визнано недійсним договір від 01.07.2015 про застосування врегулювання за договором іпотеки відповідно до статті 20 Закону про банкрутство, а саме як такий, що укладений менше ніж за рік до порушення справи про банкрутство АТ «НТІ ТТР» за значно нижчою ціною від її дійсної ринкової вартості, що призвело до суттєвого зменшення активів боржника, які можна було б спрямувати на погашення вимог кредиторів.
9.6. Спірне майно у подальшому було декілька разів відчужене за договорами купівлі-продажу (інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна):
- за договором купівлі-продажу нежитлових приміщень, укладеного між ТОВ «АНТЬЄ» (продавець) та ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , посвідченого 01.07.2015 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Погрібною Т. П. за реєстровим № 982;
- за договором купівлі-продажу нежитлових приміщень, укладеного між ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 (продавці) та ОСОБА_8 (покупець), посвідченого 21.09.2015 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Погрібною Т. П. за реєстровим № 1515;
- за договором купівлі-продажу: 149/250 часток нежитлових приміщень, укладеного між ОСОБА_8 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець), посвідченого 04.08.2016 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Поляком Д. В. за реєстровим № 1387; 101/250 часток нежитлових приміщень - укладеного між ОСОБА_8 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець), посвідченого 18.08.2016 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Трофименко Є. В. за реєстровим № 935;
- за договором купівлі-продажу нежитлових приміщень, укладеного між ОСОБА_4 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець), посвідченого 05.12.2016 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кірією Юлією Олегівною за реєстровим № 2785.
9.7. Згідно з наданою суду інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 114767834 від 21.02.2018 власником нежитлових приміщень 5-го поверху № 1-6, 35-71, 71а, 72-91, II в літ. «А-5» загальною площею 1287,7 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , на час подання заяви ліквідатора боржника від 22.02.2018 є гр. ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 05.12.2016 № 2785, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Кірією Ю. О.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
апеляційну скаргу ТОВ «Пірс» залишено без задоволення;
ухвалу Господарського суду Харківської області від 29.05.2019 у справі № 922/719/16 залишено без змін.
Крім того, апеляційний господарський суд дійшов таких висновків:
«Згідно з частиною третьою статті 216 Цивільного кодексу України правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Вказана норма свідчить про те, що у даному випадку застосовуються наслідки визнання договору недійсним, що передбачені частиною другою статті 20 Закону про банкрутство, оскільки такі наслідки є виключенням щодо положень статті 216 Цивільного кодексу України.
Відповідно до частини другої статті 20 Закону про банкрутство у разі визнання недійсними правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника на підставах, передбачених частиною першою цієї статті, кредитор зобов`язаний повернути в ліквідаційну масу майно, яке він отримав від боржника, а у разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент здійснення правочину або вчинення майнової дії.
Вказаною нормою передбачено саме обов`язок кредитора, тобто контрагента боржника, з яким було вчинено правочин до або після порушення провадження справи про банкрутство (покупець або заставодержатель майна боржника), повернути майно до ліквідаційної маси або відшкодувати його вартість, та не передбачено право витребувати таке майно від особи, яка не є стороною оспорюваного договору та учасником у справі про банкрутство».
Короткий зміст вимог касаційних скарг
КАСАЦІЙНЕ ПРОВАДЖЕННЯ
20.1. Справа передана на розгляд палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з метою дотримання єдності судової практики, враховуючи остаточність постанови Верховного Суду, з огляду на наявність різної судової практики з питань застосування наслідків визнання правочинів (договорів) недійсними з підстав, визначених статтею 20 Закону про банкрутство (справи № 904/7733/13, № 906/1765/15).
20.2. Суд касаційної інстанції у постанові від 03.10.2018 у справі № 906/1765/15 погодився з висновком судів попередніх інстанцій про те, що оскільки майно, витребування якого є предметом заяви ліквідатора, вибуло на підставі правочину, який було визнано недійсним на підставі абзацу другого частини першої статті 20 Закону про банкрутство (боржник здійснив відчуження нерухомого майна (актив) безоплатно), зазначена обставина є свідченням того, що майно за такими договорами вибуло всупереч волі власника, а отже, у цій справі може бути застосовано статті 216 та 388 ЦК України. Аналогічний висновок про застосування норм права викладено в постанові Верховного Суду України від 11.06.2014 у справі № 6-52цс14.
20.3. У постанові від 13.03.2019 по справі № 904/7733/13 (за заявою ПАТ КБ «Приватбанк» до ТОВ «Торговий дім «Приват» про визнання банкрутом) Верховний Суд дійшов висновку, що в разі визнання недійсним правочину з підстав, коли боржник у справі про банкрутство безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони та наявна угода щодо заміни сторони у такому правочині, судам слід застосовувати положення частини першої статті 216 ЦК України та частини другої статті 20 Закону про банкрутство і покладати обов`язок щодо повернення майна на ту особу, яка безпосередньо отримала майно від боржника у справі про банкрутство.
УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи скаржників
(ТОВ «Пірс» та ПАТ «Науково-технологічний інститут транскрипції, трансляції і реплікації» в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Шинкарчука А. В.)
Доводи ТОВ «Голд Тесоро» та ОСОБА_3
- ОСОБА_3 та ТОВ «Голд Тесоро» є добросовісними набувачами спірного майна;
- визнаний недійсним договір від 01.07.2015 позасудового врегулювання за договором іпотеки від 13.02.2009 не може свідчити про відсутність волі сторін на його укладення, оскільки він визнаний недійсним зі спеціальних підстав, передбачених статтею 20 Закону про банкрутство;
- ні ОСОБА_3 , ні ТОВ «Голд Тесоро» не мають жодних правовідносин ні з боржником, ні з ТОВ «АНТЬЄ», тому обов`язок щодо повернення майна не може бути покладено на ОСОБА_3 або ТОВ «Голд Тесоро»;
- воля ПАТ «НТІ ТТР» була спрямована на досягнення розумної ділової мети, а саме на погашення боргу за рахунок свого майна, а не на виведення активів з метою порушити права кредиторів.
Доводи ОСОБА_9 та ОСОБА_6
- у результаті визнання недійсним договору про відчуження майна на підставі статті 20 Закону про банкрутство підлягають застосуванню наслідки, передбачені частиною другою статті 20 Закону про банкрутство, оскільки такі наслідки є винятком щодо положень статті 216 ЦК України;
- ОСОБА_3 набув право власності на спірне нерухоме майно на підставі оплатного договору купівлі-продажу, за яким відбулося повне виконання, були відсутні будь-які обмеження та обтяження стосовно предмета цього правочину;
- правомірність набуття ОСОБА_3 права власності не була спростована у встановленому цивільним законодавством порядку.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
31.1. Відповідно до статті 300 ГПК України (в редакції до внесення змін Законом від 15.01.2020 № 460-ІХ, яка підлягає застосуванню у цій справі), переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
31.2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
31.3. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову в суді касаційної інстанції не допускається.
31.4. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина четверта статті 300 ГПК України в редакції до внесення змін Законом від 15.01.2020 № 460-ІХ, яка підлягає застосуванню у цій справі).
32.1. Предметом цього розгляду є вимоги ліквідатора ПАТ «Науково-технологічний інститут транскрипції, трансляції і реплікації»:
- витребувати з чужого незаконного володіння у ОСОБА_3 майно, а саме нежитлові приміщення 5-го поверху № 1-6, 35-71, 71а, 72-91, II в літ. «А-5», загальною площею 1287,7 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , та повернути до складу ліквідаційної маси банкрута - ПАТ «Науково-технологічний інститут транскрипції, трансляції і реплікації»;
- визнати право власності на нежитлові приміщення 5-го поверху № 1-6, 35-71, 71-а, 72-91, II в літ. «А-5», загальною площею 1287,7 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1, за ПАТ «Науково-технологічний інститут транскрипції, трансляції і реплікації».
32.2. Підставою заявлених вимог є визнання недійсним у межах справи № 922/719/16 (про банкрутство ПАТ «Науково-технологічний інститут транскрипції, трансляції і реплікації») договору від 01.07.2015, посвідченого ПН ХМНО Погрібною Т. Г., про застосування врегулювання за договором іпотеки, посвідченим ПН ХМНО Сульженко Ж. О. 13.02.2009 за реєстровим № 86, укладеного між ТОВ «АНТЬЄ» (Іпотекодержателем) та АТ «НТІ ТТР» (Іпотекодавцем).
32.3. Договір від 01.07.2015 визнано недійсним на підставі статті 20 Закону про банкрутство, а саме як такий, що укладений менше ніж за рік до порушення справи про банкрутство АТ «НТІ ТТР» за значно нижчою ціною від її дійсної ринкової вартості, що призвело до суттєвого зменшення активів боржника, які можна було б спрямувати на погашення вимог кредиторів.
32.4. Згідно з частиною першою статті 20 Закону про банкрутство правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора з таких підстав:
боржник безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог;
боржник виконав майнові зобов`язання раніше встановленого строку;
боржник до порушення справи про банкрутство взяв на себе зобов`язання, в результаті чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим;
боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови, що в момент прийняття зобов`язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів;
боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів боржнику перевищувала вартість майна;
боржник прийняв на себе заставні зобов`язання для забезпечення виконання грошових вимог.
32.5. Стаття 20 Закону про банкрутство регулює відносини, що виникли між боржником, кредитором та іншими особами з приводу дій боржника щодо розпорядження своїм майном, вчинені в період до порушення справи про банкрутство або після порушення справи про банкрутство. Зазначена стаття визначає підстави оспорювання майнових дій боржника з метою забезпечення зберігання майна в інтересах кредиторів або повернення майна боржника, у разі його вибуття, до ліквідаційної маси.
32.6. Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. У період протягом року, що передував відкриттю процедури банкрутства або після порушення справи про банкрутство, дії щодо будь-якого вилучення (відчуження) боржником своїх майнових активів є підозрілими і можуть становити втручання у право власності кредиторів, і, отже, відчуження майна боржником повинно здійснюватися з огляду на права кредиторів щодо забезпечення їх вимог активами боржника, а неврахування інтересів кредиторів у такому випадку є зловживанням з боку боржника своїми правами щодо розпорядження майном як власника, за умови, що відчуження майна завідомо призводить до зменшення обсягу платоспроможності боржника і завдає шкоди кредиторам.
32.7. Оскільки період часу з моменту виникнення грошового зобов`язання у боржника, у тому числі у разі загрози неплатоспроможності або надмірної заборгованості, до дня порушення справи про його банкрутство є підозрілим періодом, а правочини (договори, майнові дії) боржника, вчинені у цей період часу, є сумнівними, частиною першою статті 20 Закону про банкрутство встановлено правову презумпцію сумнівності правочинів та майнових дій боржника, вчинених ним протягом зазначеного в Законі строку, тому будь-який правочин боржника щодо відчуження ним свого майна може бути визнаний недійсним на підставі наведеної норми, а майнові дії спростовані із застосуванням наслідків, передбачених цією нормою.
Позиція щодо застосування норми права висловлена Верховним Судом у постановах від 13.02.2019 у справі № 04/01/5026/1089/2011, від 30.01.2019 у справі № 910/6179/17, від 23.04.2019 у справі № 19/5009/2383/11, від 30.01.2019 у справі № 910/7827/17.
32.8. Розглядаючи спори у порядку статті 20 Закону про банкрутство, належить брати до уваги, що дії боржника, зокрема (але не виключно), щодо безоплатного відчуження майна, відчуження майна за ціною, значно нижчою від ринкової, для цілей, не спрямованих на досягнення розумної ділової мети, або про прийняття на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, або відмова від власних майнових вимог, якщо вони вчинені у підозрілий період, можуть свідчити про намір ухилитися від розрахунків з контрагентами та спрямовані на завдання шкоди кредиторам.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц надано визначення угодам (правочинам) боржника, що вчинені боржником на шкоду кредиторам. Такі угоди поіменовано фраудаторними правочинами.
32.9. Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах зокрема:
у банкрутстві (стаття 20 Закону про банкрутство);
при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»;
у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України «Про виконавче провадження»).
32.10. Інститут визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не лише осіб, які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у справу про банкрутство, наприклад, контрагентів боржника. Визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.
32.11. З огляду на сферу регулювання Закону про банкрутство загалом і за змістом зазначеної норми статті 20, вона є спеціальною щодо загальних, установлених ЦК України підстав для визнання правочинів недійсними, тобто ця норма передбачає додаткові, специфічні підстави для визнання правочинів недійсними, які характерні виключно для правовідносин, що виникають між боржником і кредитором у процесі відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом.
33.1. Згідно з частиною другою статті 4 ЦК України основним актом цивільного законодавства є ЦК України.
33.2. Відповідно до положень частини третьої статті 104 ЦК України порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється законом. Порядок припинення суб`єкта господарювання визначений також положеннями статті 59 Господарського кодексу України (далі - ГК України).
33.3. З огляду на положення статей 4, 104, 110, 112 ЦК України, глави 23 ГК України, Закон про банкрутство є частиною цивільного/господарського законодавства, що не виключає можливості застосування до правовідносин, які регулює цей спеціальний Закон, також норм ЦК України, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника.
33.4. Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, статтею 20 ГК України, і загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.
33.5. ЦК України імперативно не визнає оспорюваний правочин недійсним, а лише допускає можливість визнання його таким у судовому порядку, при цьому визнання такого правочину недійсним відбувається судом, по-перше, за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, а по-друге, якщо в результаті судового розгляду такого звернення буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину.
Така правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 13.04.2016 у справі № 3-304га16.
33.6. Статтею 20 Закону про його банкрутство передбачені спеціальні підставі заявлення вимог про визнання правочинів недійсними і спростування майнових дій та особливі наслідки задоволення вимог, заявлених в порядку цієї статті.
33.7. У разі визнання недійсними правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника на підставах, передбачених частиною першою статті 20 Закону про банкрутство, кредитор (інші особи) зобов`язаний повернути в ліквідаційну масу майно, отримане від боржника, а у разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент здійснення правочину або вчинення майнової дії.
33.8. Така процедура спрямована на повернення до складу конкурсної маси відчужених за такими правочинами активів. Можливість оспорення та спростування майнових дій боржника насамперед необхідна для забезпечення зберігання майна боржника в інтересах конкурсних кредиторів.
34.1. Відповідно до статей 15, 16 ЦК України та статті 20 ГК України кожна особа/суб`єкт господарювання має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного/господарського законодавства.
34.2. У рішенні від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства», Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
34.3. Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
34.4. Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному обсязі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтями 6, 13 Конвенції, ратифікованої Верховною Радою України Законом від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.
34.5. У рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 №15-рп/2004 зазначено, верховенство права - це панування права в суспільстві. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Усі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.
34.6. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.
34.7. Правову позицію щодо дотримання справедливості Конституційний Суд України висловив у рішенні від 30.01.2003 № 3-рп/2003 у справі про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора: «Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах».
34.8. За змістом абзацу другого частини другої статті 16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес способом, що передбачений законом або договором, а статтею 20 ГК України передбачено можливість захисту права та законного інтересу шляхом встановлення правовідносин.
34.9. Водночас, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18)). Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18) та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).
34.10. Обраний заявником спосіб захисту має гарантувати практичну та ефективну можливість захисту порушеного права.
34.11. Арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) є одним з основних учасників справи про банкрутство. Після введення процедури ліквідації до арбітражного керуючого (ліквідатора) переходить правомочність власника та керівника боржника.
34.12. Відповідно до частини другої статті 41 Закону про банкрутство ліквідатор з дня свого призначення здійснює, зокрема, такі повноваження:
приймає до свого відання майно боржника, вживає заходів щодо забезпечення його збереження;
виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута;
подає до суду заяви про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника;
вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб, інше.
34.13. Ліквідатор у справі про банкрутство має статус особи, що за рішенням суду зобов`язана належним чином виконувати свої повноваження під час ліквідаційної процедури, зокрема ті, що спрямовані на формування ліквідаційної маси боржника та задоволення вимог кредиторів.
35.1. У цій справі ліквідатор боржника, звертаючись до суду із заявою про захист порушених, на його думку, прав власності боржника, обрав такий спосіб захисту цього права як витребування майна з чужого незаконного володіння відповідно до статті 388 ЦК України.
35.2. Глава 29 ЦК України передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) й усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).
35.3. Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Такий правовий висновок Великою Палатою Верховного Суду, з посиланням на висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17.02.2016 у справі N 6-2407цс15 - пункт 58 постанови від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18).
35.4. Під час розгляду віндикаційного позову позивач має підтвердити право власності на витребуване майно, факт вибуття майна з його володіння, наявність майна у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном. На підтвердження наявності у позивача суб`єктивного права на витребуване майно позивач повинен надати суду відповідні докази.
35.5. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
35.6. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.
35.7. При цьому в тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статті 387 ЦК України, є неефективними.
Така правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28.01.2020 у справі № 50/311-б (пункт 92) та відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у її постанові від 02.07.2019 у справі № 48/340.
35.8. Можливість витребування майна з чужого незаконного володіння законодавець ставить у залежність насамперед від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем.
35.9. Недобросовісний володілець зобов`язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна (стаття 400 ЦК України).
35.10. Тобто статтею 400 ЦК України дає підставу для висновку про те, що закон допускає необмежену віндикацію майна у недобросовісного набувача.
35.11. Згідно зі статтею 388 ЦК України недобросовісним є такий набувач, який знав або повинен був знати, що відчужувач, у якого він отримав майно, не має права його відчужувати.
35.12. За змістом частини першої статті 388 ЦК України добросовісним має вважатися той набувач, який не знав і не повинен був знати, що набуває майно в особи, яка не має право його відчужувати, а недобросовісним володільцем є та особа, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне.
35.13. Витребування майна від добросовісного набувача (особи, яка не знала і не повинна була знати про те, що особа, у якої річ придбана, не має права її відчужувати) є можливим у всіх випадках, коли майно придбане безоплатно в особи, яка не мала права відчужувати річ.
35.14. Якщо добросовісний набувач придбав річ за плату, власник має право витребувати таку річ тільки у випадках, коли вона вибула з володіння поза його (або особи, якій річ була передана власником) волею, зокрема загублена власником або іншою особою, якій річ була передана власником, або була викрадена у власника чи такої особи.
35.15. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Зазначена норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
35.16. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.
35.17. Статтею 388 ЦК України передбачено можливість витребування майна власником від добросовісного набувача, такі випадки обмежені та можуть статися за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він його передав, поза їх волею.
35.18. До того ж слід вказати на те, що волею є детерміноване i мотивоване бажання особи досягти поставленої мети. Сама по собі воля не тягне юридичних наслідків для відповідної особи. Волевиявлення - прояв волі особою зовні, завдяки чому воля стає доступною для сприйняття іншими особами.
35.19. Верховний Суд у постанові від 22.12.2018 у справі № 910/4715/16 висловив позицію про те, що статтею 388 ЦК України передбачено можливість витребування майна власником від добросовісного набувача у разі, якщо майно вибуло з володіння власника поза його волею. При цьому наявність у діях власника волі на передання майна іншій особі унеможливлює застосування вимог наведеної норми щодо витребування майна від добросовісного набувача.
35.20. Отже, можливість витребування майна, придбаного за відплатним договором, з чужого незаконного володіння закон ставить у залежність насамперед від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем. Одночасно добросовісність (недобросовісність) незаконного володільця характеризує його суб`єктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірність його придбання.
35.21. Як встановлено судами попередніх інстанцій, договір від 01.07.2015 про застосування врегулювання за договором іпотеки визнаний недійсним відповідно до статті 20 Закону про банкрутство (ухвала Господарського суду Харківської області від 15.02.2018 у справі № 922/719/16, пункт 9.5 цієї постанови); спірне майно у подальшому було відчужене декілька разів; власником спірних нежитлових приміщень (довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21.02.2018 № 114767834) на момент розгляду спору є гр. ОСОБА_3 (договір купівлі-продажу від 05.12.2016 № 2785).
35.22. З ухвали місцевого господарського суду від 15.02.2018 у цій справі вбачається, що заява ліквідатора про визнання недійсним договору від 01.07.2015 про застосування врегулювання за договором іпотеки від 13.02.2016 також містила вимоги: зобов`язати ТОВ «АНТЬЄ» повернути до ліквідаційної маси банкрута - АТ «НТІ ТТР» майно, яке він отримав від боржника, а саме нежитлові приміщення 5- го поверху № 1-6, 35-71, 71а,72-91, II в літ. «А-5», загальною площею 1287,7 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1, та визнати ТОВ «АНТЬЄ» заставним кредитором АТ «НТІ ТТР» на суму 1 153 000,00 грн, грошові вимоги якого внести окремо до реєстру вимог кредиторів як забезпечені заставою майна (іпотекою).
35.23. Господарським судом Харківської області у задоволенні зазначених вимог було відмовлено з тих підстав, що на момент розгляду заяви ліквідатора ТОВ «АНТЬЄ» не є власником спірного майна, оскільки воно відчужене ТОВ «АНТЬЄ» за договором купівлі-продажу та перебуває у власності іншої особи.
35.24. Крім того, як про це неодноразово було наголошено ліквідатором АТ «НТІ ТТР» та вбачається з Єдиного державного реєстру судових рішень, ТОВ «АНТЬЄ» перебуває в процедурі банкрутства та є неплатоспроможною (справа №922/1199/18).
35.25. Ураховуючи наведену правову позицію Верховного Суду та встановлені судами попередніх інстанцій обставини, палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає, що в разі коли відчуження майна відбулося іншою особою після правочину, вчиненого боржником у підозрілий період з такою іншою особою («кредитор» у розумінні статті 20 Закону про банкрутство) і визнаного недійсним з підстав, визначених частиною першою статті 20 Закону про банкрутство, ліквідатор боржника не позбавлений права заявити вимоги про витребування майна в останнього набувача відповідно до статті 388 ЦК України, звернення ліквідатора боржника із заявою в порядку статті 388 ЦК України є ефективним способом захисту порушених прав боржника, відповідає повноваженням ліквідатора боржника та не суперечить меті Закону про банкрутство.
35.26. Отже, висновки судів попередніх інстанцій про те, що у ліквідатора відсутнє право витребувати майно від особи, яка не є стороною оспорюваного договору та учасником у справі про банкрутство в порядку статті 388 ЦК України, суперечать наведеним положенням ЦК України та Закону про банкрутство.
35.27. Поряд з цим слід ще раз зауважити, що застосування приписів статті 388 ЦК України як наслідок визнання недійсним правочину чи спростування майнових дій боржника на підставі статті 20 Закону про банкрутство є можливим лише за певних умов та на підставі відповідних доказів, які наведені вище у цій постанові.
36.1. Відмовляючи у задоволенні заяви ліквідатора про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України, суд першої інстанції вказав на те, що приписами статті 20 Закону про банкрутство (за якою було визнано недійсним договір від 01.07.2015 про застосування врегулювання за договором іпотеки) передбачено саме обов`язок кредитора, тобто контрагента боржника, з яким було вчинено правочин до або після порушення провадження справи про банкрутство (покупець або заставодержатель майна боржника), повернути майно в ліквідаційну масу або відшкодувати його вартість та не передбачено права витребувати таке майно від особи, яка не є стороною оспорюваного договору та учасником у справі про банкрутство.
36.2. Водночас місцевий господарський суд відхилив доводи ліквідатора про те, що ОСОБА_3 є недобросовісним набувачем, вказавши на те, що, по-перше, наявність спору в суді про визнання недійсним договору ще не свідчить про те, що оспорюваний правочин є недійсним, по-друге, спірне майно було придбано ОСОБА_3 не у АТ «НТІ ТТР» чи ТОВ «АНТЬЄ», а у фізичної особи ОСОБА_4 за платним договором, при цьому в реєстрі прав були відсутні заборони щодо відчуження такого майна.
36.3. Суд апеляційної інстанції, погоджуючись з рішенням місцевого господарського суду, визнав доводи ТОВ «Пірс» стосовно недобросовісності ОСОБА_3 як набувача спірного майна помилковими та вказав на те, що хоча укладений між боржником та ТОВ «АНТЬЄ» правочин і є сумнівним у розумінні статті 20 Закону про банкрутство, однак він залишається цілком законним, а тому обізнаність ОСОБА_3 про наявність спору в суді про визнання недійсним договору від 01.07.2015 про застосування врегулювання за договором іпотеки від 13.02.2016 не впливає на вирішення спірних правовідносин.
36.4. Отже, за змістом оскаржених судових рішень суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку, що в разі визнання правочину недійсним в порядку статті 20 Закону про банкрутство як наслідок мають бути застосовані лише способи захисту, визначені частиною третьої цієї статті; додатково суди встановили, що ОСОБА_3 у цьому випадку є добросовісним набувачем.
36.5. З цього приводу палата суддів вважає необхідним вказати таке.
36.6. За положеннями статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
36.7. Водночас відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо згідно зі статтею 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.
36.8. Згідно з положеннями статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
36.9. Можливість витребування майна з чужого незаконного володіння законодавець ставить у залежність насамперед від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем.
36.10. Згідно зі статтею 388 ЦК України недобросовісним є такий набувач, який знав або повинен був знати, що відчужувач, у якого він отримав майно, не має права його відчужувати.
36.11. За змістом частини першої статті 388 ЦК України добросовісним має вважатися той набувач, який не знав і не повинен був знати, що набуває майно в особи, яка не має право його відчужувати, а недобросовісним володільцем є та особа , яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне.
36.12. Особливістю цієї справи є встановлення балансу інтересів боржника, кредиторів у справі про банкрутство та набувача майна, а також визначення долі спірного майна.
36.13. Основними питаннями, що їх слід було розв`язати у межах нинішньої справи, є такі:
1) питання вибуття спірного майна від позивача за його волею/поза його волею;
2) питання впливу на цю справу обставин, встановлених ухвалою Господарського суду Харківської області від 15.02.2018 (залишеною без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 08.05.2018, постановою Верховного Суду від 30.08.2018) у справі № 922/719/16, за відсутності участі відповідача, не лише у розрізі інституту захисту речових прав та Першого протоколу до Конвенції, а й через призму дотримання принципів справедливого правосуддя як частини міжнародних зобов`язань України згідно з Конвенцією, а також з огляду на мету провадження у справі про банкрутство АТ «НТІ ТТР»;
3) питання добросовісності відповідача у розрізі можливої обізнаності щодо фактів незаконного вибуття спірного майна з володіння позивача (стаття 388 ЦК України).
36.14. Дійшовши висновків про можливість застосування наслідків визнання недійсними правочинів та спростування майнових дій, передбачених виключно статтею 20 Закону про банкрутство, і обмеживши тим самим боржника в особі ліквідатора на обрання ефективного способу захисту порушеного права, суди першої та апеляційної інстанцій наведеного вище не врахували і, як наслідок, не надали повною мірою оцінки доводам заявника про добросовісність власника спірного майна, зокрема щодо пов`язаності учасників правочинів з продажу (перепродажу) спірного майна, а також обставинам представництва Бринцевим М. А. інтересів ТОВ «АНТЬЄ», тобто обізнаністю відповідача про спірність та можливу незаконність вибуття майна з володіння АТ «НТІ ТТР».
1) наявності (доведеності) обставин, які вказують на неможливість (неефективність) застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 20 Закону про банкрутство (відсутність майна, коштів у кредитора, наявність інших обставин);
2) вибуття спірного майна з володіння боржника (банкрута у справі) поза його волею;
3) доведеності обставин, які дають підстави для застосування в межах справи про банкрутство (як наслідок застосування приписів статті 20 Закону про банкрутство) приписів статті 388 ЦК України;
4) наявності доведеного статусу власника спірного майна;
5) якщо такий спосіб захисту буде визнаний судом найбільш ефективним у конкретному випадку за наявності відповідних доказів у справі.
Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вказала на наявність різної судової практики з питань застосування наслідків визнання правочинів (договорів) недійсними на підставах, визначених приписами статті 20 Закону про банкрутство (справи № 904/7733/13, № 906/1765/15).
Суд касаційної інстанції у постанові від 03.10.2018 у справі № 906/1765/15 погодився з висновком судів попередніх інстанцій про те, що оскільки майно, витребування якого є предметом заяви ліквідатора, вибуло на підставі правочину, який було визнано недійсним на підставі абзацу другого частини першої статті 20 Закону про банкрутство (боржник здійснив відчуження нерухомого майна (актив) безоплатно), зазначена обставина є свідченням того, що майно за такими договорами вибуло всупереч волі власника, а отже, у цій справі може бути застосовано статті 216 та 388 ЦК України. Аналогічний висновок про застосування норм права викладений у постанові Верховного Суду України від 11.06.2014 у справі №6-52цс14.
За результатами перегляду цієї справи судова палата дійшла висновку про те, що встановлення у статті 20 Закону про банкрутство спеціальних наслідків визнання правочинів недійсними та спростовування майнових дій боржника не виключають можливості захисту прав і законних інтересів у способи, передбачені статтею16 ЦК України та 20 ГК України, та у цьому випадку шляхом застосування приписів статті 388 ЦК України.
Наведене відповідає висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеному у постанові Верховного Суду від 03.10.2018 у справі № 906/1765/15.
З огляду на встановлені судами обставини, надану правову кваліфікацію доказам, поданим сторонами з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, судовою палатою не встановлено необхідності відступу від правової позиції, наведеної у постанові Верховного Суду від 03.10.2018 у справі № 906/1765/15.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України» від 03.04.2008 (заява № 3236/03), «Рябих проти Росії» від 03.12.2003 (заява № 52854/99), «Нєлюбін проти Росії» від 02.11.2006 (заява № 14502/04)) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Відповідно до приписів частини другої статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Отже, у касаційної інстанції відсутні процесуальні повноваження щодо переоцінки фактичних обставин справи, встановлених під час розгляду справи місцевим господарським судом та під час здійснення апеляційного провадження.
Відповідно до пунктів 1 та 2 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є, зокрема, порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази або необґрунтовано відхилив клопотання про витребування дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Ураховуючи викладене, палата суддів Касаційного господарського суду дійшла висновку про необхідність часткового задоволення касаційних скарг ТОВ «Пірс» та ПАТ «Науково-технічний інститут транскрипції, трансляції і реплікації» в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Шинкарчука Андрія Володимировича, скасування ухвали Господарського суду Харківської області від 29.05.2018 та постанови Східного апеляційного господарського суду від 16.09.2019 з направленням справи на новий розгляд до Господарського суду Харківської області.
Під час нового розгляду господарському суду належить врахувати викладене, повно та всебічно перевірити фактичні обставини справи, дати належну оцінку зібраним у справі доказам, доводам та запереченням сторін і залежно від встановленого та вимог закону постановити законне та обґрунтоване рішення.
У зв`язку зі скасуванням рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного господарського суду і передачею справи на новий розгляд, розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та касаційної скарги, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд у складі суддів палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду,
ПОСТАНОВИВ:
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. Я. Погребняк
Судді О. О. Банасько
В. В. Білоус
О. В. Васьковський
С. В. Жуков
Л. Й. Катеринчук
К. М. Огороднік
В. Г. Пєсков
Н. Г. Ткаченко
_03_03.png)