Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
https://reyestr.court.gov.ua/Review/82599556
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 квітня 2019 року
м. Київ
Справа № Б-19/207-09
Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду:
Погребняка В.Я. - головуючий, суддів: Білоуса В.В., Жукова С.В., Катеринчук Л.Й., Пєскова В.Г., Ткаченко Н.Г.,
за участі секретаря судового засідання Співака С.В.
учасники справи:
боржник - Фізична особа-підприємець Кравченко Андрій Іванович ,
арбітражний керуючий (ліквідатор) Докашенко Дмитро Віталійович - особисто,
учасник провадження (відповідач) - ОСОБА_2 ,
представник відповідача - Солдатов О.О., адвокат (Ордер серія ЧН № 066269 від 05.04.2019, Договір про надання правничої допомоги від 05.04.2019),
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу
ліквідатора Фізичної особи-підприємця Кравченка Андрія Івановича арбітражного керуючого Докашенка Дмитра Віталійовича
на ухвалу Господарського суду Харківської області від 24.05.2018
у складі судді: Яризька В.О.,
та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 05.09.2018
у складі колегії суддів: Здоровко Л.М. (головуючий), Слободін М.М., Шутенко І.А.
у справі за заявою
Фізичної особи-підприємця Кравченка Андрія Івановича
про визнання банкрутом
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
задоволено заяву ліквідатора ФОП Кравченка А.І. арбітражного керуючого Докашенка Д.В. про витребування майна банкрута;
витребувано у гр. ОСОБА_2 на користь ФОП Кравченка А . І . однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 ;
визнано за громадянином Кравченком А.І. право власності на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 ;
уповноважено ліквідатора Докашенка Д.В. здійснити дії щодо державної реєстрації права власності на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
постанову Харківського апеляційного господарського суду від 22.06.2017 та ухвалу Господарського суду Харківської області від 18.01.2017 у справі № Б-19/207-09 скасовано;
справу № Б-19/207-09 в частині розгляду заяви ліквідатора про витребування майна та визнання права власності передано на новий розгляд до Господарського суду Харківської області в іншому складі суду.
Суд касаційної інстанції вказав на те, що апеляційний господарський суд не вжив заходів щодо з`ясування наявності поважних причин пропуску ліквідатором строку позовної давності, а також обґрунтованості заявленого апелянтом в суді апеляційної інстанції клопотання про застосування строку позовної давності. З огляду на те, що клопотання апелянта про застосування строку позовної давності не було предметом розгляду місцевого господарського суду справу №Б-19/207-09 направлено на новий розгляду до суду першої інстанції.
Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
13.1. Ухвалою суду від 22.08.2016, яка набрала законної сили, було визнано недійсними результати проведення аукціону від 26.04.2013 з реалізації однокімнатної квартири АДРЕСА_1 , згідно вимог Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції до 19.01.2013, яка є предметом забезпечення (Договір іпотеки нерухомого майна від 15.04.2008) з ПАТ "ВТБ Банк" (правонаступник ТОВ "ФК "Довіра та гарантія" - ухвала суду від 13.05.2014).
13.2. Ухвалою суду від 28.09.2016 (набрала законної сили) було визнано недійсним Договір купівлі-продажу від 17.05.2013 квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Макушевою Н.В. за реєстраційним № 440.
У пункті 3.1 Договору купівлі-продажу спірної квартири від 17.05.2013, який був укладений між ліквідатором ФОП Кравченка А.І. арбітражним керуючим Фоміним Г.В. та переможцем аукціону - ОСОБА_7 , зазначено про те, що сума договору складає 64 300,00 грн.; ці гроші отримані ліквідатором від покупця після узгодження цього договору ще до його підписання.
13.3. В матеріалах справи відсутні докази того, що ліквідатор перерахував отримані від переможця аукціону кошти на депозитний рахунок нотаріуса, в порядку встановленому ч. 7 ст. 48 Закону про банкрутство, а також відсутні докази розрахунку з кредиторами.
13.4. Згідно представленої ліквідатором інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 9642003 від 13.05.2016, власником однокімнатної квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 35,9 кв. м., житлової площею 15,8 кв. м. є гр. ОСОБА_2 , на підставі Договору купівлі-продажу № 1300 від 13.05.2015, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Гібадуловою Л.А.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Отже, боржник висловив свою згоду та волю на реалізацію належного йому майна з метою задоволення вимог кредиторів.
16.1. Громадянка ОСОБА_2 набула право власності на спірну квартиру на підставі відплатного Договору купівлі-продажу від 13.05.2015, укладеного з гр. ОСОБА_8 , відповідно до пункту 4 якого, продаж майна здійснено за 444 753, 00грн, що, на момент укладення договору, еквівалентно 21 000 доларів США, які отримані продавцем при підписанні цього договору з урахуванням умов діючого законодавства. Продавець своїм підписом під цим договором підтверджує проведення зі сторони покупця повного розрахунку за продану квартиру, та відсутність щодо нього претензій майнового та фінансового характеру.
16.2. Визнаючи результати аукціону та Договір купівлі-продажу від 17.05.2013 недійсними, місцевий господарський суд встановив наявність допущених порушень порядку організації та проведення 26.04.2013 аукціону колишнім ліквідатором боржника - арбітражним керуючим Фоміним Г.В. з реалізації майна боржника - 1-кімнатної квартири АДРЕСА_1 , проте,
16.3. Не перерахування колишнім ліквідатором - арбітражним керуючим Фоміним Г.В. на депозитний рахунок нотаріуса та/або заставному кредитору - ПАТ "ВТБ Банк", правонаступником якого є ТОВ "Фінансова компанія "Довіра та гарантія" отримані від покупця грошові кошти не спростовує наявність волі ліквідатора на продаж спірного майна.
Більше того, саме на ліквідатора боржника Законом про банкрутство покладено обов`язки щодо здійснення ліквідаційної процедури боржника, визнаного банкрутом, та забезпечує задоволення вимог кредиторів у встановленому Законом про банкрутство порядку.
Матеріали справи не містять доказів, що гр. ОСОБА_2 була обізнана щодо справи про банкрутство ФОП Кравченко А.І. та реалізації його майна у межах справи про банкрутство.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
КАСАЦІЙНЕ ПРОВАДЖЕННЯ
Підставою передачі визначено необхідність відступлення від правової позиції наведеної Верховним Судом у постанові від 01.08.2018 по справі № 908/431/14, яка полягає у тому, що здійснення ліквідатором - арбітражним керуючим права власності, зокрема розпорядження майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених Законом про банкрутство, не є вираженням волі власника майна (банкрута) на вибуття такого майна з його володіння (аналогічний висновок про застосування норм права викладений у постанові Верховного Суду від 21.06.2018 у справі № 927/939/17). За висновками Суду, оскільки спірне майно вибуло з власності Банкрута (проведення аукціону) з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема, Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", тому підлягає поверненню володільцю, шляхом його витребування у відповідачів як добросовісних набувачів, в порядку ч. 1 ст. 388 ЦК України
УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи скаржника
(ліквідатора Фізичної особи-підприємця Кравченка Андрія Івановича арбітражного керуючого Докашенка Дмитра Віталійовича )
34 . В обґрунтування заявлених вимог, скаржник посилається на порушення ст.ст. 216, 387, 388 ЦК України.
35.1. змістом ч. 1 ст. 388 ЦК України передбачена необхідність встановлення обставин вибуття майна із володіння власника, який вважає своє право порушеним та вимагає повернення майна, а не особи, яка в подальшому здійснила продаж цього майна відповідачу;
35.2. під час визнання результатів аукціону недійсними (ухвала від 22.08.2016) судом встановлено ряд порушень пов`язаних як з процедурою підготовки до проведення аукціону так і під час проведення самого аукціону, включаючи оформлення його результатів, які у сукупності стали підставою визнання Договору купівлі-продажу від 17.05.2013 недійсним.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
36.1. Відповідно до ст. 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
36.2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
36.3. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.
36.4. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Справа № Б-19/207-09 була порушена на підставі заяви боржника ФОП Кравченка А.І., в порядку ст.ст. 47-49 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону України № 2343-12 від 14.05.1992, до набрання чинності з 19.01.2013 змін, внесених Законом України від 22.12.2011 № 4212-VI).
З урахуванням приписів Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 22.12.2011 № 4212-VI, в цій справі застосуванню підлягають норми Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції Закону від 14.05.1992 № 2343-ХІІ (зі змінами та доповненнями, що діяли до 19.01.2013).
Згідно з преамбулою до Закону № 2343-ХІІ, він встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів.
Відповідно до ст. 53 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов`язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом у порядку, встановленому законом.
Такий порядок визначений ст. ст. 47-49 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у визначеній редакції), які регулюють процедуру банкрутства суб`єкта підприємницької діяльності - громадянина.
Статті 47-48 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачають спрощений порядок провадження у справі про банкрутство суб`єкта підприємницької діяльності-громадянина, який застосовується під час ліквідації банкрута без застосування процедур розпорядження майном та санації.
Відповідно до вимог ст. 48 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", одночасно з прийняттям заяви про порушення справи про банкрутство громадянина-підприємця господарський суд накладає арешт на майно громадянина-підприємця, за винятком майна, на яке згідно з цивільним процесуальним законодавством України не може бути звернено стягнення, та майна, що перебуває у заставі з підстав, не пов`язаних із здійсненням такою особою підприємницької діяльності.
Наслідки визнання громадянина-підприємця банкрутом встановлені, крім ч. 5 ст. 48 Закону про банкрутство , також і ст. 23 Закону про банкрутство.
За приписами ч. 7 ст. 47 Закону про банкрутство, яка встановлює особливості формування ліквідаційної маси банкрута - громадянина - підприємця, у разі визнання громадянина-підприємця банкрутом до складу ліквідаційної маси не включається, зокрема, майно громадянина-підприємця, на яке згідно з чинним законодавством України не може бути звернено стягнення.
Відповідно до ч. 7 ст. 48 Закону про банкрутство, продажу підлягає все майно громадянина-підприємця за винятком майна, що не включається до складу ліквідаційної маси.
Предметом цього судового розгляду є вимога ліквідатора ФОП Кравченка А.І. арбітражного керуючого Докашенка Д.В. про витребування з володіння гр. ОСОБА_2 та визнання права власності на майно банкрута - однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , з підстав визнання судом недійсними результатів аукціону, на якому був здійснений продаж майна банкрута, та договору купівлі-продажу майна, укладеного між арбітражним керуючим Фоміним Г.В. і переможцем за результатами проведеного аукціону.
Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах (аукціоні), яка складається з підготовки, проведення торгів (опублікування інформаційного повідомлення певного змісту про реалізацію нерухомого майна; направлення письмових повідомлень про дату, час, місце проведення прилюдних торгів, а також стартову ціну реалізації майна), продажу майна (забезпеченні переходу права власності на майно боржника до покупця - учасника прилюдних торгів (аукціону)), та враховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів (аукціонів), складання за результатами їх проведення акта про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, аукціон є правочином.
За приписами ст. 202 ЦК України, правочин - це дія особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Відповідно до ст. 328 вказаного Кодексу, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів; право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно із ст.ст. 319, 321, 658 ЦК України, власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд; право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні; право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові.
За приписами ст. 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо, відповідно до ст. 388 цього Кодексу, майно не може бути витребуване у нього.
Відповідно до ст.ст. 12, 15, 16, 20 ЦК України, особа здійснює свої цивільні права, в тому числі право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права, на власний розсуд. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.
Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Цивільний кодекс України передбачає, зокрема, такий самостійний спосіб захисту права власності та інших речових прав, як витребування майна із чужого незаконного володіння - віндикацію (ст. 388 ЦК України), у тому числі й від добросовісного набувача.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України).
Віндикацією є речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульний володілець), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і таке майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
В ході розгляду віндикаційного позову позивач має підтвердити право власності на витребуване майно, факт вибуття майна з його володіння, наявність майна у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном. На підтвердження наявності у позивача суб`єктивного права на витребуване майно, позивач повинен надати суду відповідні докази.
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача, на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України, пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло із його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ухвалою Господарського суду Харківської області від 22.08.2016 визнано недійсними результати аукціону від 26.04.2013 з реалізації однокімнатної квартири АДРЕСА_1 , ухвалою суду від 28.09.2016 визнано недійсним Договір купівлі-продажу від 17.05.2013 спірної квартири.
Вказані судові рішення мотивовані тим, що спірний аукціон було проведено із порушенням порядку організації та проведення аукціону з реалізації об`єктів нерухомості, без проведення розрахунку та сплати ціни, що, як наслідок, прямо порушує права заставного кредитора ПАТ "ВТБ Банк", правонаступником якого є ТОВ "Фінансова компанія "Довіра та гарантія".
З огляду на встановлені судом порушення встановленого законодавством порядку підготовки та проведення аукціону, відсутні підстави стверджувати про наявність належної волі на вибуття спірного нерухомого майна з власності ФОП Кравченка А.І.
Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів.
Арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) є одним із основних учасників справи про банкрутство. Після введення процедури ліквідації, до арбітражного керуючого (ліквідатора) переходить правомочність власника та керівника боржника.
Відповідно до ч. 1 ст. 25 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у вказаній редакції), ліквідатор з дня свого призначення здійснює, зокрема, такі повноваження:
приймає до свого відання майно боржника, вживає заходів по забезпеченню його збереження;
виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута;
здійснює інвентаризацію та оцінку майна банкрута згідно з законодавством;
аналізує фінансове становище банкрута;
виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута;
з дня визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури повідомляє працівників банкрута про звільнення та здійснює його відповідно до законодавства України про працю тощо.
Ліквідатор у справі про банкрутство має самостійний статус як особа, що за рішенням суду зобов`язана належним чином виконувати свої повноваження в ході ліквідаційної процедури, зокрема ті, що направлені на формування ліквідаційної маси боржника та задоволення вимог кредиторів.
Право звернення з віндикаційним позовом до третіх осіб, у тому числі з підстав визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута, належить виключно ліквідатору боржника, а витребуване майно на підставі ст. 388 ЦК України - поверненню до ліквідаційної маси боржника.
Ліквідатор ФОП Кравченка А.І. арбітражний керуючий Докашенко Д.В. звернувся до місцевого господарського суду у межах справи про банкрутство з Заявою про витребування майна (однокімнатна квартира АДРЕСА_1 ) з чужого незаконного володіння гр. ОСОБА_2 та визнання права власності на витребуване майно за боржником.
Таке звернення мотивоване тим, що ліквідатором під час проведення ліквідаційної процедури, в межах наданих Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" повноважень, встановлені обставини (визнання недійсними результати аукціону від 26.04.2016 та Договору купівлі-продажу від 17.05.2013 спірної квартири), які зумовили необхідність вчинення дій з повернення майна у власність боржника, з метою формування ліквідаційної маси.
Верховним Судом у постанові від 27.11.2018 у справі № 904/6495/13 викладено наступну правову позицію: у процедурі банкрутства майно боржника вибуває з володіння власника (органу управління боржником) в момент введення ліквідаційної процедури та з призначенням ліквідатора до нього переходять права органу управління боржником.
За висновком Суду, вибуття майна з володіння власника (банкрута) відбувається не за його волевиявленням, а в силу прямої вказівки спеціального закону. Обмежуючи таким чином права власника на володіння майном, законодавець одночасно зобов`язує ліквідатора діяти добросовісно, розсудливо, обґрунтовано, у межах та у спосіб що передбачені Конституцією та законодавством про банкрутство.
Визнання в судовому порядку недійсним правочину з продажу майна боржника у ліквідаційній процедурі очевидно підтверджує вихід ліквідатора за межі принципів добросовісності та законності, передбачених Законом про банкрутство, та означає порушення ним тих повноважень розумного власника, якими наділив його законодавець в момент введення ліквідаційної процедури.
Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій під час попереднього та під час нового розгляду справи, спірне майно вибуло з володіння власника ( Кравченка А.І. ) в результаті проведеного з порушенням законодавства, зокрема Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", аукціону, тобто, поза його волею, колегія суддів вважає звернення ліквідатора ФОП Кравченка А.І. арбітражного керуючого Докашенка Д.В. з Завою про витребування майна, в порядку ст. 388 ЦК України, таким, що вчинено з метою захисту прав боржника та кредиторів у справі про банкрутство, у межах наданих Законом про банкрутство повноважень, у виконання вимог вказаного Закону, з урахуванням мети ліквідаційної процедури (задоволення вимог кредиторів за рахунок майна банкрута).
Колегія суддів Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду, за результатами касаційного розгляду справи № Б-19/207-09 підтримує правову позицію Верховного Суду (постанова від 01.08.2018 по справі № 908/431/14, постанова від 21.06.2018 у справі № 927/939/17), яка полягає у тому, що здійснення ліквідатором - арбітражним керуючим права власності, зокрема розпорядження майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених Законом про банкрутство (проведення аукціону з порушенням вимог Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"), не є вираженням волі власника майна (банкрута), на вибуття такого майна з його володіння, що дає підстави повернення майна володільцю, шляхом його витребування у відповідачів як добросовісних набувачів, в порядку ч. 1 ст. 388 ЦК України.
Поряд з цим, судами попередніх інстанцій, під час нового розгляду справи, наведене вище не враховано, що зумовило порушення приписів ст. ст. 387, 388 ЦК України у поєднанні з вимогами та метою Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", зокрема, ліквідаційної процедури.
Щодо застосування строків позовної давності
Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Згідно зі ст. ст. 8, 55 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
У ст. 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.
Права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, як зазначено у ч. ч. 1, 2 ст. 55 Конституції України.
Саме суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваним, можливості звернутися з відповідною заявою до компетентного суду.
У ч. ч. 1, 4 ст. 11 ЦК України передбачено, що цивільні права і обов`язки виникають як із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, так і з інших дій, які за аналогією, породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування.
У рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 № 15-рп/2004 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м`якого покарання) суд зазначив: "Відповідно до частини 1 статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права".
Правову позицію щодо дотримання справедливості Конституційний Суд України висловив у рішенні від 30.01.2003 № 3-рп/2003 у справі про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора: "Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13)".
Рішення суду має бути ефективним інструментом поновлення порушених прав.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; п. 570 рішення від 20.09.2011 за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").
Отже, позовна давність пов`язується із судовим захистом суб`єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто, сплив позовної давності позбавляє цивільне суб`єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов`язаної особи.
Інститут позовної давності покликаний також сприяти сталості цивільних відносин.
Під час попереднього апеляційного розгляду справи та під час нового розгляду справи, гр. ОСОБА_2 було заявлено клопотання про застосування до спірних правовідносин загального строку позовної давності.
З цього приводу колегія суддів вважає необхідним зазначити наступне.
Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.
Оскільки позовна давність є інститутом цивільного права, вона може застосовуватися виключно до вимог зі спорів, що виникають у цивільних відносинах, визначених у частині першій ст. 1 ЦК України, та у господарських відносинах (ст. 3 ГК України).
Позовна давність як цивільно-правова категорія наділена такими ознаками:
1) має юридичний склад;
2) позначає сплив строку;
3) має правоприпиняючий характер, оскільки припиняє право на позов в матеріальному розумінні (право на задоволення позову);
4) застосовується у випадках порушення цивільних прав та інтересів особи;
5) встановлюється щодо вимог, які мають майновий характер і деяких нематеріальних благ, передбачених законом;
6) застосовується лише за ініціативою сторони спору.
Застосування строку позовної давності (в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ)) забезпечує в національній системі права виконання принципу верховенства права, складовою частиною якого є правова визначеність.
Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).
До позовних вимог про визнання недійсними договорів та витребування майна на підставі ст.ст. 203, 215, 387, 388 ЦК України застосовується загальна позовна давність у три роки.
Така правова позиція була висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 17.10.2018 у справі №362/44/17, від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц, від 20.11.2018 у справі №907/50/16, від 05.12.2018 у справі №522/2201/15-ц.
Аналогічна правова позиція відображена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 911/926/17, від 23.01.2019 у справі № 916/2130/15, від 23.01.2019 у справі № 910/2868/16.
Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
При тлумаченні вимог щодо початку перебігу позовної давності, слід керуватися тим, що перебіг позовної давності починається від дня, коли про відповідні обставини, тобто про порушення права, довідалася, могла довідатися або зобов`язана була довідатися особа, яка є носієм цього права, а не інша особа, у тому числі й та, якій за законом надано повноваження по захисту цього права.
Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ч. 7 ст. 261 ЦК України винятки з правил, встановлених частинами першою та другою цієї статті, можуть бути встановлені законом.
За приписами ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.
Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, вважається таким з моменту його вчинення (ч. 1 ст. 236 ЦК України).
Для суб`єкта підприємницької діяльності) як сторони правочину (договору) днем початку перебігу позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.
Така правова позиція наведена Верховним Судом у постанові від 07.02.2019 у справі № 910/2966/18.
Як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту - коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила (аналогічна правова позиція, викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 916/1979/13, від 30.05.2018 у справі № 367/2271/15-ц, від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц).
В цьому випадку, з заявою про витребування з володіння гр. ОСОБА_2 та визнання права власності на майно банкрута - однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 звернувся ліквідатор ФОП Кравченка А.І. арбітражний керуючий Докашенко Д.В.
Ліквідатор в цьому випадку діє не як фізична особа у власних інтересах, а, з врахуванням положень ст.ст. 3-1, 25 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції до 19.01.2013, виконує повноваження ліквідатора по відношенню до банкрута ФОП Кравченка А.І. (і відповідно до ліквідаційної маси).
Закон не наводить переліку поважних причин, за наявності яких може бути поновлено строк позовної давності, і покладає розв`язання цього питання безпосередньо на юрисдикційний орган - суд, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог з врахуванням всіх обставин справи на підставі здійсненої оцінки поданих сторонами доказів.
До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. Одночасно, поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.
В силу норм Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) є суб`єктом незалежної професійної діяльності, і водночас з моменту винесення ухвали (постанови) про призначення його арбітражним керуючим (розпорядником майна, керуючим санацією, ліквідатором) до моменту припинення ним повноважень прирівнюється до службової особи підприємства - боржника; ліквідатор з дня свого призначення виконує повноваження керівника (органів управління) боржника.
Стороною у справі є ФОП Кравченко А.І. як суб`єкт господарювання, а дії арбітражного керуючого (прирівняного до службової особи боржника) у цій справі є здійсненням прав і обов`язків цієї особи відповідно до положень ст. 3-1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у визначеній редакції) та норм Глави 17 Цивільного кодексу України.
Враховуючи сталу практику Верховного Суду (зокрема, постанови від 24.04.2018 у справі № Б3/081-12/24 та від 10.07.2018 у справі № 904/8293/17, від 07.11.2018 у справі № 111/14б-03/3-06/11), заміна ліквідатора у справі та призначення нового не є підставою для поновлення строку позовної давності.
Аналізуючи застосування приписів ч. 5 ст. 267 ЦК України, Суд зазначає, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.
Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.
Закон не встановлює, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропуску позовної давності поважними. Як правило, це відбувається за заявою (клопотанням) позивача, з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів, однак, суд не обмежений у захисті цивільного права за відсутності такого клопотання, що підтверджується системним аналізом ч. ч. 2-5 ст. 267 ЦК України. Відповідна ініціатива про захист порушеного права може виходити і від інших учасників судового процесу.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Фінікарідов проти Кіпру" механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Фінікарідов проти Кіпру").
Частиною 3 ст. 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.
У суді апеляційної інстанції заявити про сплив позовної давності може сторона у спорі, яка доведе неможливість подання відповідної заяви в суді першої інстанції, зокрема у разі, якщо відповідну сторону не було належним чином повідомлено про час і місце розгляду справи місцевим господарським судом. Така правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17.04.2018 у справі № 200/11343/14-ц.
Так, Верховний Суд вказав на те, що: "Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції".
Як вбачається з судових рішень у справі (постанова Харківського апеляційного господарського суду від 22.06.2017), первісно, клопотання про застосування до спірних правовідносин гр. ОСОБА_2 було заявлено під час апеляційного провадження, при цьому, апеляційним судом було встановлено розгляд справи судом першої інстанції за відсутності означеної особи як відповідача в результаті неналежного повідомлення про час та дату судового засідання.
В подальшому, гр. ОСОБА_2 вказане клопотання було заявлено до суду першої інстанції під час нового розгляду справи (на підставі постанови Вищого господарського суду України від 25.10.2017).
Водночас, під час нового розгляду цієї справи, судами першої та апеляційної інстанцій позовну давність до спірних правовідносин не було застосовано, за встановленням відсутності порушеного права за захистом якого звернувся ліквідатор ФОП Кравченка А.І. арбітражний керуючий Докашенко Д.В.
Колегія суддів вважає необхідним вказати, що строки позовної давності є матеріальними строками порушених прав та законних інтересів, а також часовими межами існування суб`єктивного права у порушеному стані. Обчислення строків залежить від конкретних обставин і змісту правовідносин, а їх порушення тягне за собою відповідні юридичні наслідки.
Враховуючи межі розгляду справи судом касаційної інстанції встановлені приписами ст. 300 ГПК України (п. 36 цієї Постанови), переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
В цьому випадку, судом касаційної інстанції було встановлено порушення судами першої та апеляційної інстанцій приписів ст. 388 ЦК України і як наслідок незастосування до спірних правовідносин приписів ст. ст. 256, 257, 260, 261 ЦК України, як норм матеріального права за наявності повного встановлення всіх обставин справи.
За приписами ст. 311 ГПК України, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Враховуючи наведене вище, повноваження суду касаційної інстанції визначені процесуальним законом, за наявності встановлення всіх обставин справи, Верховний Суд дійшов висновку про можливість, в даному випадку, застосування норм матеріального права, як то 256, 257, 260, 261 ЦК України, шляхом зміни мотивувальної частини оскаржених судових рішень, враховуючи, що така зміна не призводить до зміни резолютивної частини рішень.
Відповідно до п.1) ч.1 ст. 308 ГПК України, суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань(ст. 309 ГПК України).
Поряд з цим, за приписами ст. 311 ГПК України, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Враховуючи наведене вище, колегія суддів Касаційного господарського суду дійшла висновку про відсутність підстав задоволення касаційної скарги ліквідатора ФОП Кравченка А.І. арбітражного керуючого Докашенка Д.В. з підстав пропуску строків позовної давності.
Водночас, вказане є підставою для зміни мотивувальної частини судового рішення в порядку ст.311 ГПК України.
У зв`язку з відмовою у задоволенні касаційної скарги ліквідатора ФОП Кравченка А.І. арбітражного керуючого Докашенка Д.В. на ухвалу Господарського суду Харківської області від 24.05.2018 та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 05.09.2018 у справі № Б-19/207-09, витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладається на заявника касаційної скарги.
Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 311, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду,-
ПОСТАНОВИВ:
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. Я. Погребняк
Судді В. В. Білоус
С. В. Жуков
Л. Й. Катеринчук
В. Г. Пєсков
Н. Г. Ткаченко
_03_03.png)