Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
https://reyestr.court.gov.ua/Review/78749896
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 жовтня 2018 року
м. Київ
Справа № Б-50/112-09
Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду:
Погребняка В.Я. - головуючий, суддів: Білоуса В.В., Жукова С.В., Катеринчук Л.Й., Пєскова В.Г., Ткаченко Н.Г.,
за участі секретаря судового засідання Співака С.В.
учасники справи:
боржник - Фізична особа-підприємець Чупрій Ярослав Володимирович,
ліквідатор ФОП Чупрія Я.В. арбітражний керуючий Онищенко Костянтин Сергійович,
представник ліквідатора - не з'явився,
заінтересована особа - ОСОБА_4,
представник заінтересованої особи - не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу
Ліквідатора Фізичної особи-підприємця Чупрія Ярослава Володимировича арбітражного керуючого Онищенка Костянтина Сергійовича
на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 01.02.2018
у складі колегії суддів: Тарасова І.В. (головуючий), Білоусова Я.О., Крестьянінов О.О.
у справі за заявою
Фізичної особи-підприємця Чупрія Ярослава Володимировича
про визнання банкрутом
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст процедури та заявлених вимог
- арешт та заборону вчиняти будь-які нотаріальні дії із зазначеним майном, відповідно до ухвали Фрунзенського районного суду м. Харкова від 04.11.2016 у справі №645/747/16-Ц (номер запису про обтяження: 17464436);
- обтяження забороною на нерухоме майно ПАТ "УкрСиббанк" (підстава виникнення обтяження: Договір іпотеки, серія та номер:4178, виданий 05.10.2007, видавник: ПН ХМНО Харченко І.А., на підставі листа ПАТ "УкрСиббанк" від 07.07.2012 за № 2907/30-31, номер запису про обтяження: 15486776);
- іпотеку ТОВ "Кей-Колект" (підстава виникнення іпотеки: договір відступлення права вимоги за договорами іпотеки, серія та номер: 649-650, виданий 13.02.2012, видавник: Приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Саєнко Е.В., договір іпотеки від 27.08.2007, номер запису про іпотеку: 15486853);
- іпотеку ПАТ "УкрСиббанк" (підстава виникнення іпотеки: Договір іпотеки, серія та номер: 4178, виданий 27.08.2007, видавник: ПН ХМНО Харченко І.А., на підставі листа ПАТ "УкрСиббанк" від 07.07.2012 за №2907/30-31, номер запису про іпотеку: 15486836).
Вимоги арбітражного керуючого ґрунтуються на правовому висновку Верховного Суду України у справі № 908/4804/14 (щодо застосування ст.ст. 12, 16 Господарського процесуального кодексу України в системному аналізі з положеннями Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом") та приписах п.6 ч.1 ст. 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону станом на дату прийняття постанови про визнання ФОП Чупрія Я.В. банкрутом, тобто 12.10.2009).
Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
ухвалу Господарського суду Харківської області від 30.06.2017 у справі №Б-50/112-09, в частині задоволення заяви ліквідатора ФОП Чупрія Я.В. арбітражного керуючого Оніщенка К.С. про скасування арешту та заборони щодо двокімнатної квартири АДРЕСА_1, номер запису про обтяження: 17464436, - скасовано;
прийнято в цій частині нове рішення, яким у задоволенні заяви ліквідатора ФОП Чупрій Я.В. арбітражного керуючого Оніщенка К.С. відмовлено.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
КАСАЦІЙНЕ ПРОВАДЖЕННЯ
УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи скаржника
(Ліквідатора ФОП Чупрія Я.В. арбітражного керуючого Онищенка К.С.)
Доводи заінтересованої особи (ОСОБА_4)
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
З 19.01.2013 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" № 4212-VI від 22.12.2011.
Відповідно до пункту 11 розділу Х Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 22.12.2011 № 4212-VI положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом. Положення цього Закону, що регулюють ліквідаційну процедуру, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом, якщо на момент набрання ним чинності господарським судом не було прийнято постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
Враховуючи, що постанову про визнання ФОП Чупрія Я.В. банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури у справі № Б-50/112-09 прийнято 12.10.2009, до спірних правовідносин , щодо зняття арештів та заборон з майна боржника, застосовуються приписи Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції Закону, що діяла до 19.01.2013, відтак обмеження встановлені частиною 3 статті 8 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 22.12.2011 № 4212-VI (щодо можливості касаційного оскарження судових актів у справі про банкрутство), в даному випадку не застосовуються.
До того ж, приймаючи до уваги, що апеляційне провадження у справі № Б-50/112-09 здійснювалось, відповідно до приписів частини 1 статті 269 ГПК України, у межах вимог апеляційної скарги ОСОБА_4 щодо оскарження ухвали господарського суду Харківської області від 30.06.2017 про скасування арештів та заборон, вчинених щодо двокімнатної квартири АДРЕСА_1, а, зокрема скасування обтяження № 17464436, накладеного ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 04.11.2016 як забезпечення позову у цивільній справі №645/747/16-ц (за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_9., ОСОБА_8 та ОСОБА_12, за участю третіх осіб: приватного нотаріуса ХМНО Салиги Наталії Анатоліївни та арбітражного керуючого Онищенка К.С., ТОВ "Кей-Колект", про визнання добросовісним набувачем, залишення у власності майна та зняття з майна всіх обмежень права власності), Верховний Суд, в даному касаційному провадженні, перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в частині скасування обтяження № 17464436.
Як зазначено у п. 24 цієї Постанови, ухвалою Верховного Суду від 22.05.2018 справу № Б-50/112-09 Господарського суду Харківської області було передано на вирішення судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в порядку статті 303 ГПК України.
Передача даної справи на розгляд Палати зумовлена необхідністю відступлення від висновків Верховного Суду, наведених у постанові від 14.03.2018 по справі №10/Б-5022/1359/2011, з метою дотримання єдності судової практики, враховуючи остаточність постанови Верховного Суду.
Так, у постанові від 14.03.2018 по справі № 10/Б-5022/1359/2011 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, переглянувши у касаційному порядку ухвалу суду першої інстанції від 22.11.2016 та постанову апеляційного суду від 05.04.2017, дійшов до наступних висновків:
- зняття заборон та арештів з майна боржника, який знаходиться в процедурі банкрутства, в порядку статті 23 Закону про банкрутство (в редакції Закону України №2343-ХІІ, до внесення змін Законом України №4212-VІ від 22.12.2011) є безумовним, стосується будь-яких органів і посадових осіб, у тому числі реєструючих, правоохоронних органів та не потребує прийняття окремих судових рішень, а також сплати додаткових коштів;
- якщо посадова особа ухиляється від виконання постанови суду про визнання боржника банкрутом, зацікавлена особа вправі звернутися до суду з відповідною заявою (клопотанням, скаргою);
- розгляд відповідної заяви (клопотання, скарги) здійснюється виключно в межах справи про банкрутство;
- господарський суд вправі своєю ухвалою безпосередньо скасовувати арешти та знімати інші заборони щодо відчуження майна в ліквідаційній процедурі;
- висновки про покладення обов'язку щодо вчинення дій по зняттю арешту та заборони на кредитора та інших осіб є неналежним способом захисту.
Під час розгляду цієї справи (№ Б-50/112-09), судами попередніх інстанцій встановлено, що арешт нерухомого майна, двокімнатної квартири АДРЕСА_1, накладено ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 04.11.2016 як забезпечення позову у цивільній справі № 645/747/16-ц (пункт 10 цієї Постанови), тобто судом цивільної юрисдикції.
За висновками господарського суду апеляційної інстанції (пункт 17 цієї Постанови), нормами Господарського процесуального кодексу України не передбачено скасування арештів, накладених в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України, оскільки скасування арешту майна, яке застосовано в межах цивільного провадження здійснюється відповідно до порядку, визначеного Цивільним процесуальним кодексом України.
Враховуючи межі розгляду справи судом касаційної інстанції (пункт 34 цієї Постанови), предметом дослідження в даному касаційному провадженні є питання співвідношення процесуальних повноважень різних судових юрисдикцій під час застосування Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", зокрема приписів статті 23 (в редакції Закону України від 14.05.1992 № 2343-ХІІ (зі змінами та доповненнями) до набрання чинності з 19.01.2013 змін, внесених Законом України від 22.12.2011 № 4212-VI).
При цьому, слід зауважити, що враховуючи визначений Судом предмет дослідження, питання накладення арештів чи інших обмежень щодо розпорядження майном боржника, визнаного господарським судом банкрутом, будь-якими іншими органами (крім судових) і посадовими особами, у тому числі реєструючими, правоохоронними органами - у цій справі судовою палатою не розглядаються.
35.1. Щодо провадження у справі про банкрутство
За приписами статті 1 Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України №1798-ХІІ від 06.11.1991, далі - ГПК), підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Відповідно частини 4 статті 2 ГПК України (в названій редакції), господарський суд порушує справи про банкрутство за письмовою заявою будь-кого з кредиторів, боржника.
Пунктом 1-1 Розділу X "Прикінцеві та Перехідні положення" Закону України "про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції Закону України №4212-VI від 22.12.2011 передбачено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом. Положення цього Закону, що регулюють ліквідаційну процедуру, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом, якщо на момент набрання ним чинності господарським судом не було прийнято постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
Положення Закону, що регулюють продаж майна в провадженні у справі про банкрутство, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом.
В справі, що розглядається, застосуванню підлягають норми Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції Закону України від 14.05.1992 № 2343-ХІІ (зі змінами та доповненнями) до набрання чинності з 19.01.2013 змін, внесених Законом України від 22.12.2011 № 4212-VI.
Згідно з преамбулою до Закону № 2343-ХІІ, він встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів.
Відповідно до статті 53 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом у порядку, встановленому законом.
Такий порядок визначений статтями 47-49 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", які регулюють процедуру банкрутства суб'єкта підприємницької діяльності - громадянина.
Провадження у цій справі порушено в порядку статей 47-49 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону України № 2343-12 від 14.05.1992, зі змінами та доповненнями, чинними до 19.01.2013).
Статті 47-48 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачають спрощений порядок провадження у справі про банкрутство суб'єкта підприємницької діяльності-громадянина, який застосовується під час ліквідації банкрута без застосування процедур розпорядження майном та санації.
Відповідно до вимог статті 48 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", одночасно з прийняттям заяви про порушення справи про банкрутство громадянина-підприємця господарський суд накладає арешт на майно громадянина-підприємця, за винятком майна, на яке згідно з цивільним процесуальним законодавством України не може бути звернено стягнення, та майна, що перебуває у заставі з підстав, не пов'язаних із здійсненням такою особою підприємницької діяльності.
Наслідки визнання громадянина-підприємця банкрутом встановлені крім частини 5 статті 48 Закону про банкрутство , також і статтею 23 Закону про банкрутство.
За приписами частини 7 статті 47 Закону про банкрутство, яка встановлює особливості формування ліквідаційної маси банкрута - громадянина - підприємця, у разі визнання громадянина-підприємця банкрутом до складу ліквідаційної маси не включається, зокрема, майно громадянина-підприємця, на яке згідно з чинним законодавством України не може бути звернено стягнення.
У свою чергу, відповідно до частини 7 статті 48 Закону про банкрутство, продажу підлягає все майно громадянина-підприємця за винятком майна, що не включається до складу ліквідаційної маси.
Із винесенням ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство пов'язуються певні правові наслідки, зокрема: вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів; розгляд вимог конкурсних, забезпечених і поточних кредиторів та вирішення майнових спорів здійснюється в порядку, передбаченому Законом № 2343-XII; арешт майна боржника чи інші обмеження щодо розпорядження майном боржника можуть застосовуватися виключно господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, постановою Господарського суду Харківської області від 12.10.2009 у справі № Б-50/112-09 ФОП Чупрія Я.В. визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.
З моменту визнання боржника банкрутом майно боржника перебуває в особливому правовому режимі, який виключає можливість будь-яких дій щодо нього органами виконавчої служби, зокрема, накладення арештів чи інших обтяжень, оскільки виконання зобов'язань боржника, якого визнано банкрутом, здійснюється в межах провадження у справі про банкрутство, а виконавче провадження, навіть якщо воно було порушено щодо боржника, має бути закінченим (пункт 8 частини 1 статті 39 Закону України "Про виконавче провадження").
За приписами частини 1 статті 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону України №2343-ХІІ, до внесення змін Законом України № 4212-VІ від 22.12.2011), з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, зокрема, скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається.
Як зазначено вище, в цій справі спірним є питання застосування приписів статті 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" щодо зняття арештів та заборон, накладених на майно боржника (під час триваючої процедури банкрутства - ліквідації) судом цивільної юрисдикції в межах розгляду цивільної справи.
Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом (як у редакції до набрання чинності з 19.01.2013 змін, так і у редакції після внесення змін відповідно до Закону України № 4212-VІ від 22.12.2011) не містить норми, яка б встановлювала конкретні підстави для скасування господарським судом арешту або заборони, накладених на майно боржника судом іншої, ніж господарська юрисдикція, зокрема, у цивільному провадженні.
Поряд з цим, межі застосування вказаної норми можуть бути визначені через встановлення природи арештів чи інших обмежень щодо розпорядження майном боржника, визнаного банкрутом.
35.2. Щодо встановлення правової природи арештів
Щоб встановити правову природу арештів, слід визначити що являє собою по суті арешт. Наслідком такої дії (арешту) є накладення заборони на право розпоряджатися майном, це тимчасовий захід, який триває до визначення подальшої долі відповідного майна.
У розумінні приписів статей 15 16 ЦК України, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Статтею 41 Конституції України, зокрема, визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.
Відповідно статті 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно зі статтями 319, 321 ЦК України, власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд; право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР, яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року та є частиною національного законодавства України, гарантовано, що "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном, відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".
Втручання у право власності повинно не лише переслідувати за фактами та у принципі "законну ціль" у "загальному інтересі", але також має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між вжитими заходами та метою, яку прагнули досягти будь-якими заходами, застосованими державною, у тому числі заходами, спрямованими на здійснення контролю за користуванням майном фізичною особою. Ця вимога виражена у понятті "справедливий баланс", який має бути встановлений між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи. Завдання досягти цього балансу відображено у структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції в цілому. У кожній справі, що стосується стверджуваного порушення цієї статті необхідно встановити, чи було покладено на відповідну особу непропорційний та надмірний тягар внаслідок втручання держави (рішення у справі "Хуттен-Чапська проти Польщі").
Разом з тим, ЄСПЛ у низці своїх рішень нагадував, що вилучення власності в інтересах судочинства, яке не позбавляє власника його майна, а тільки тимчасово припиняє його можливості користуватися та розпоряджатися цим майном, зазвичай пов'язане із здійсненням контролю за використанням власності, що охоплюється сферою застосування другого абзацу ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (рішення від 22.02.1994 у справі "Раймондо проти Італії", ухвала щодо прийнятності від 07.11.2006 у справі "Адамчик проти Польщі", рішення у справах "Карамітров та інші проти Болгарії" від 10.01.2008 та "Боржонов проти Росії" від 22.01.2009).
Отже, допускається накладення судами арешту або інших обмежень щодо розпорядження майном особи в порядку господарського, адміністративного, цивільного, кримінального судочинства при розгляді справ, що віднесені процесуальним законом до їх юрисдикції, за умови дотримання таких вищенаведених вимог встановлених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції як законність, пропорційність та загальний інтерес.
З наведеного також слідує, що ухвалення судом рішення про обмеження права власності в порядку одного виду судочинства ніякою мірою не виключає можливість застосування такого обмеження в порядку іншого виду судочинства.
У відповідності до статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
За змістом положень статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України, суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
У справі "Zand v. Austria" 12.10.1978 ЄСПЛ зазначив: "судова влада у демократичному суспільстві регулюється законами, джерелом яких є Парламент". Зазначений термін охоплює не лише "правові підстави існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". З огляду на це, не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
35.3. Щодо суті предмета дослідження
Сучасна система права України значною мірою сприйняла концепцію поділу права на приватне і публічне, поклавши в основу такого поділу зміст інтересу. Там, де відносини ґрунтуються на владно-розпорядчих засадах, йдеться про загальний, публічний, а не приватний інтерес.
Однак слід зазначити, що поділ права на приватне та публічне тільки за критерієм інтересу (матеріальний критерій) в сучасних умовах можливий, але навряд чи є універсальним, в деяких випадках неможливо чітко визначити: чий інтерес має перевагу - приватний чи публічний. У зв'язку з цим до критеріїв поділу можна віднести метод регулювання приватних та публічних відносин, властивий сфері приватного та сфері публічного права.
Таким чином, публічне право - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що побудовані на засадах влади та підпорядкування їх учасників владним інституціям, і пов'язані з державними або суспільними інтересами.
Приватне право - це сукупність правових норм, які за допомогою диспозитивного методу, забезпечують і регулюють відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій незалежності їх учасників.
При цьому, між приватним і публічним правом немає і не може бути "різкої демаркаційної лінії". Так, у приватному (цивільному) праві застосовуються суто публічні інститути (наприклад, державна реєстрація юридичних осіб, обмеження права власності, публічний договір, договір приєднання тощо). Навпаки, у публічному праві можна знайти приклади регулювання відносин на загальних засадах цивільного права.
Отже, право регулює відносини, в яких суб'єкти здійснюють свої права та обов'язки, які в свою чергу, також можна поділити на приватноправові та публічно-правові.
Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, або такий, що йому не суперечить. Спір є приватноправовим, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Публічно-правовий спір є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади.
Публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. Так, наприклад положеннями ст. 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними, як такі, що порушують публічний порядок.
Узагальнюючи наведене вище, колегія суддів вважає необхідним вказати, що суд кожної юрисдикції захищає суспільний порядок у межах власної предметної юрисдикції.
Відповідно до статті 6 Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.
Термін "юрисдикція" вживається саме для визначення повноважень і предмета діяльності судів загальної юрисдикції.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Розмежування юрисдикцій прийнято вирішувати за допомогою критеріїв, тобто передбачених законом умов, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
35.4. Щодо судової юрисдикції з питань накладення арештів
Згідно із частиною 1 статті 18 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Європейським судом з прав людини було встановлено порушення "самої суті права заявника на доступ до суду", а отже, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР, яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року та є частиною національного законодавства України, вказавши, що "заявниця опинилася у замкнутому колі, у ситуації, коли внутрішньодержавні суди вказували один на одного і відмовлялись розглядати її справу, зважаючи на нібито обмеження своїх судових повноважень. Внутрішньодержавні суди фактично залишили заявницю у судовому вакуумі без будь-якої вини з її сторони". Європейський суд з прав людини також наголосив, що "погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту" (рішення у справі "Безімянная проти Росії" (Bezymyannaya v. Russia) від 22 грудня 2009 року (заява N 21851/03).
Таким чином, з метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
Виділяють такі критерії розмежування судової юрисдикції:
1) суб'єктний - суб'єктний склад правовідносин;
2) предметний - характер спірних матеріальних правовідносин;
3) пряма вказівка в законі - вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
При цьому, перші два критерії (суб'єктний і предметний) вважаються загальними та, як правило, застосовуються в сукупності.
Згідно із частиною 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права.
Так, за приписами частини 1 статті 4 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, що діяла до 15.12.2017), господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, Господарського процесуального кодексу України, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до частини1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (в редакції, що діяла до 15.12.2017), цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право".
Адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, Кодексу адміністративного судочинства України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (частина 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, в редакції, що діяла до 15.12.2017).
Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України. Кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України (стаття 1 Кримінального процесуального кодексу України, в редакції, що діяла до 15.12.2017).
35.4.1. Господарський процес
У разі якщо сторонами у справі є юридичні особи, то незалежно від підстав арешту (опису) майна (конфіскація за відповідним судовим рішенням, стягнення боргу за рішенням господарського суду чи виконавчим написом нотаріуса тощо) та враховуючи характер спору, позови про зняття арешту з майна згідно зі статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви ліквідатором ФОП Чупрія Я.В. арбітражним керуючим Оніщенком К.С. про скасування всіх арештів та заборон вчиняти будь-які нотаріальні дії з нерухомим майном), ст.ст. 1, 12 ГПК України (у редакції, чинній на час подання заяви ліквідатором ФОП Чупрія Я.В. арбітражним керуючим Оніщенком К.С. про скасування всіх арештів та заборон вчиняти будь-які нотаріальні дії з нерухомим майном) підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. У такому ж порядку вирішуються питання про юрисдикцію спорів за участю фізичних осіб-підприємців, якщо арешт майна пов'язаний з їх підприємницькою діяльністю.
За приписами статті 431 ГПК України (у визначеній вище редакції), особа, яка має підстави побоюватись, що подача потрібних для неї доказів стане згодом неможливою або утрудненою, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реальна загроза їх порушення, має право звернутися до господарського суду з заявою про вжиття передбачених статтею 43 2 цього Кодексу запобіжних заходів до подання позову.
Запобіжні заходи включають:
1) витребування доказів;
2) огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав;
3) накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб (стаття 432 ГПК України).
Арешт може бути накладений на будь-яке майно, зокрема й те, яке не пов'язане із тим порушенням права або загрозою порушення, яке зазначено в заяві. Тобто законодавець не обмежує кола речей, на які може бути накладено арешт.
Опис та арешт майна боржника здійснюються згідно з порядком, встановленим у п. 4.2 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 N 512/5.
Відповідно до статті 37 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", накладення арешту на рухоме майно на підставі рішення суду для забезпечення цивільного позову або при порушенні провадження у справі про банкрутство громадянина-підприємця належить до публічних обтяжень, і відповідно до статті 43 цього ж Закону це обтяження реєструється на підставі заяви обтяжувача в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Слід мати на увазі, що публічне обтяження набирає чинності з моменту його реєстрації в Державному реєстрі (стаття 37 Закону).
Господарський суд за заявою сторони, прокурора або з власної ініціативи має право вжити передбачених статтею 67 ГПК України (у визначеній вище редакції) заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.
Згідно статті 67 вказаного Кодексу, позов забезпечується: накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачу; забороною відповідачеві вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.
Стаття 18 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону України № 2343-ХІІ, до внесення змін Законом України №4212-VІ від 22.12.2011) встановлює, що господарський суд має право за клопотанням сторін або учасників справи про банкрутство чи за своєю ініціативою вжити заходів до забезпечення вимог кредиторів. Господарський суд за клопотанням розпорядника майна, кредиторів або з власної ініціативи може заборонити боржнику укладати без згоди арбітражного керуючого (розпорядника майна) правочини (договори), а також зобов'язати боржника передати цінні папери, майно, інші цінності на зберігання третім особам, вчинити чи утриматися від вчинення певних дій або вжити інших заходів для збереження майна боржника (у тому числі шляхом позбавлення боржника права розпорядження його нерухомим майном без згоди розпорядника майна або суду, який розглядає справу про банкрутство; накладення арешту на конкретне рухоме майно боржника), про що виноситься ухвала.
15 грудня 2017 набрав чинності Закон України від 03.10.2017 № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції.
Господарський процесуальний кодекс України, в редакції, чинній на час розгляду справи Верховним Судом, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (п.п. 1, 10, 15 ч.1 ст. 20 цього Кодексу).
35.4.2. Цивільний процес
Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви ліквідатором ФОП Чупрія Я.В. арбітражним керуючим Оніщенком К.С.), згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге - суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
Спори про право цивільне, пов'язані з належністю майна, на яке накладено арешт, розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, як суб'єкт цивільних, земельних, сімейних правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.
При цьому, суди повинні керуватися принципом правової визначеності і не допускати наявності провадження, а відтак і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами з того самого предмета, але судами у різних юрисдикціях.
35.4.3. Кримінальний процес
За наявності кримінального провадження власник чи інший володілець майна може звернутися до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права власності у загальному порядку, якщо такий спір є спором цивільним.
У разі, якщо право власності особи порушене у кримінальному провадженні, така особа, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, має право на звернення з клопотанням про скасування арешту та вирішення інших питань, які безпосередньо стосуються її прав, обов'язків чи законних інтересів, у порядку, передбаченому КПК України. Така правова позиція викладена у постанові Великої палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 461/233/17-ц.
Арешт майна це тимчасове, до скасування у встановленому Кримінальним процесуальним кодексом України порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому Кримінальним процесуальним кодексом України порядку.
Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі, відчуження. Слідчий, прокурор повинні вжити необхідних заходів з метою виявлення та розшуку майна, на яке може бути накладено арешт у кримінальному провадженні, зокрема шляхом витребування необхідної інформації у Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, інших державних органів та органів місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб.
Тобто, арешт, накладений в межах кримінальної справи, є заходом забезпечення кримінального провадження, застосованим згідно з нормами Кримінального процесуального кодексу України і його скасування відбувається в порядку, визначеному статтею 174 Кримінального процесуального кодексу України.
Аналогічних висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла при розгляді справ № 335/12096/15-ц (постанова від 15 травня 2018 року) та № 569/4374/16-ц (постанова від 23 травня 2018 року).
Відтак, скасування арешту, накладеного в межах кримінального провадження, в силу приписів статті 174 КПК України, не може здійснюватися судами інших юрисдикцій, що випливає також із положень статей 37, 41 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень".
35.4.4. Адміністративний процес
Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час звернення ліквідатора з відповідною заявою) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України у визначеній редакції).
Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є характер спору.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду у постановах від 16.05.2018 по справі № 910/17448/16, від 04.09.2018 по справі № 823/2042/16, визнала помилковим застосування статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосовувати виключно формальний критерій - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень), тоді як визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.
35.5. Щодо визначення юрисдикції
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Накладаючи арешт, кожен суд відповідної юрисдикції у межах свого провадження переслідує специфічну мету:
у межах кримінального провадження - збереження речового доказу для доведення вини підозрюваного тощо;
у межах цивільного провадження - збереження предмету позову (речі), її основних властивостей та характеристик або не погіршити споживчі якості у випадку її присудження позивачеві.
Всі ці відносини є формально однаково цінними для суспільства, натомість є види проваджень, у яких саме суспільство виступає ініціатором переслідування, оскільки порушення суспільних відносин у певній царині ставить загрозу для невизначеного кола осіб: скоєння кримінального правопорушення тощо.
Підсумовуючи наведене вище, слід зазначити таке.
З аналізу законодавства вбачається, що арешти чи інші обмеження щодо розпорядження майном боржника, можуть бути застосовані судами адміністративної, господарської, кримінальної та цивільної юрисдикції відповідно до норм процесуальних кодексів, зокрема:
- Кодексу адміністративного судочинства України (статті 283, 284);
- Господарського процесуального кодексу України (частина 12 статті 129, пункти 1, 9 частини 1 статті 137, частина 5 статті 336);
- Цивільного процесуального кодексу України (частина 5 статті 139, частина 11 статті 141 , пункти 1, 9 частини 1 статті 150, частина 13 статті 256, частина 5 статті 440);
- Кримінального процесуального кодексу України (стаття 170).
Таким чином, арешт майна у різних категоріях справ має різну мету.
У справах з розгляду спорів, які виникають у цивільно-правових чи господарсько-правових відносинах арешт майна відповідача, накладений судом у відповідній судовій справі, має завдання забезпечити виконання майбутнього судового рішення у цьому спорі.
У кримінальному процесі, арешт майна має інше завдання - це тимчасове позбавлення права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, з метою збереження речових доказів, конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи, відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, тобто, арешт майна у кримінальному провадженні, зазвичай, є видом покарання.
Так, у справі за позовом фізичної особи до місцевої прокуратури про звільнення майна з-під арешту (щодо зняття арешту на належну позивачу квартиру, накладеного ухвалою суду в межах кримінального провадження), постанова від 24.04.2018 у справі № 202/5044/17, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що порядок скасування арешту майна, що накладений в межах кримінального провадження, встановлюється статтею 174 КПК України, і відповідно підлягає розгляду за правилами кримінального судочинства, у КПК України, який набрав чинності в листопаді 2012, законодавцем чітко врегульовано порядок вирішення питання про зняття арешту з майна.
При цьому, Верховний Суд вказав на те, що суди першої та апеляційної інстанцій встановивши, що спірне майно визнано речовими доказами у кримінальному провадженні, дійшли правильного висновку про те, що клопотання власника майна повинно розглядатись слідчим суддею за місцем досудового розслідування у кримінальному провадженні або судом під час судового розгляду, а тому обґрунтовано відмовив у відкритті провадження у справі, на підставі пункту 1 частини 2 статті 122 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій).
Аналогічну правову позицію Велика Палата Верховного Суду висловила у постанові від 15.05.2018 у справі № 335/12096/15-ц.
На відміну від кримінального провадження, наслідки триваючого провадження про банкрутство є суспільно значущими, але не є небезпечними у порівнянні з суспільним інтересами, які захищаються шляхом накладення арешту у межах, зокрема, кримінального провадження. Це, ймовірно, може створювати певну ієрархію суспільних відносин, на захист яких судові та адміністративні органи накладають арешт або застосовують інші обмеження щодо майна боржника, у межах наданих ним повноважень.
Разом з тим, розгляд даних заяв у межах справ, в яких ці арешти та обтяження були накладені, значною мірою сповільнює реалізацію майна боржника у ліквідаційній процедурі.
Існуюча раніше практика касаційного суду (див. раніше посилання на постанови ВГСУ: від 15.05.2012 у справі № 19/22-10; від 24.05.2012 у справі № 5016/766/2011 (18/15); від 13.11.2012 у справі № Б19/311-08/13; від 15.05.2013 у справі № 42/132б; від 28.11.2013 у справі № 5004/1534/12; від 25.06.2014 у справі № 04/5026/1450/2012; від 20.12.2016 у справі № 8/40-Б) допускала процедуру зняття арештів і інших обмежень щодо розпорядження майном боржника в межах провадження у справах про банкрутство, з огляду на майнову природу такого спору/належність його до майнових цивільно-правових відносин.
35.6. Наукові висновки з питання скасування арештів, в порядку статті 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"
З метою формування єдності судової практики, Верховний Суд (ухвала від 21.08.2018) звернувся до фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді для підготовки наукового висновку у цій справі.
Як вбачається з висновків, що надійшли до Суду, думка науковців зі спірного питання (застосування приписів статті 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" щодо зняття арештів майна, накладених судами різних юрисдикцій) не є однозначною.
Так, за Науковими висновками Науково-дослідного інституту правого забезпечення інноваційного розвитку (кандидат юридичних наук, доцент Глібко С.В.) та Члена Науково-консультативної ради при Верховному Суді, кандидата юридичних наук, доцента Дроздова О.М., дія абзацу 7 частини 1 статті 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону України № 2343-12 від 14.05.1992, зі змінами та доповненнями, чинними до 19.01.2013) не поширюється на арешти чи інші обмеження щодо розпорядження майном боржника, визнаного банкрутом, накладені судами в порядку адміністративного, цивільного, кримінального судочинства при розгляді справ, що віднесені процесуальним законом до їх юрисдикції. При цьому, такі висновки науковців ґрунтуються на тлумаченні процесуальних повноважень господарських судів у поєднанні з системним і логічним тлумаченням норм Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України, Кримінального процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", правовій природі заходів забезпечення позовів та кримінального провадження, а також на тому, що інший підхід до спірного питання призвів би до порушення вимог статті 129 Конституції України та статті 6 Конвенції (позбавив би учасників судових проваджень різних юрисдикцій на захист їх прав у суді).
Поряд з цим, за Науковим висновком Інституту економіко-правових досліджень, дія абзацу 7 частини 1 статті 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону України № 2343-12 від 14.05.1992, зі змінами та доповненнями, чинними до 19.01.2013) поширюється на арешти чи інші обмеження щодо розпорядження майном боржника, визнаного банкрутом, накладені судами в порядку адміністративного, цивільного, кримінального судочинства при розгляді справ, що віднесені процесуальним законом до їх юрисдикції, відтак, господарський суд наділений процесуальними повноваженнями скасовувати арешт або інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Такий Висновок науковців ґрунтується на пріоритетності норм Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", щодо зняття/накладення арештів на майно боржника, з метою формування ліквідаційної маси та виконання завдання самого Закону.
Водночас, за правовими висновками Національного університету "Одеська юридична академія" та доктора юридичних наук, професора кафедри міжнародного приватного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка Бірюкова О.М., положення абзацу 7 частини 1 статті 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону України № 2343-12 від 14.05.1992, зі змінами та доповненнями, чинними до 19.01.2013) слід розуміти саме так, як вона викладена у тексті Закону, тобто зняття заборон та арештів з майна боржника є безумовним, стосується будь-яких органів і посадових осіб, у тому числі реєструючих, правоохоронних органів. Дія зазначеної норми поширюється на арешти та інші обмеження щодо розпорядження майном боржника, визнаного банкрутом, накладені судами з метою забезпечення виконання зобов'язань, що, як правило, виникли з цивільно-правових підстав (правочинів).
Проте, науковці вказали на те, що арешти, накладені у кримінальному провадженні мають іншу природу і мету, тому їх скасування має відбуватись за правилами кримінального судочинства.
Зазначені висновки ґрунтуються на розумінні правової природи відносин із неспроможності особи виконати свої майнові зобов'язання за рахунок її майна, загальних підходів до регулювання зазначених правовідносин, а також на положеннях частини 1 статті 170 Кримінального процесуального кодексу України, зміст яких вказує на імперативність цієї норми, що, зокрема, підтверджується практикою Верховного Суду.
35.7. Щодо висновків Верховного Суду у справі № 10/Б-5022/1359/2011
У постанові від 14.03.2018 у справі № 10/Б-5022/1359/2011 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, переглянувши у касаційному порядку ухвалу суду першої інстанції від 22.11.2016 та постанову апеляційного суду від 05.04.2017, дійшов до наступних висновків:
- зняття заборон та арештів з майна боржника, який знаходиться в процедурі банкрутства, в порядку ст. 23 Закону про банкрутство (в редакції Закону України №2343-ХІІ, до внесення змін Законом України №4212-VІ від 22.12.2011) є безумовним, стосується будь-яких органів і посадових осіб, у тому числі реєструючих, правоохоронних органів та не потребує прийняття окремих судових рішень, а також сплати додаткових коштів;
- якщо посадова особа ухиляється від виконання постанови суду про визнання боржника банкрутом, зацікавлена особа вправі звернутися до суду з відповідною заявою (клопотанням, скаргою);
- розгляд відповідної заяви (клопотання, скарги) здійснюється виключно в межах справи про банкрутство;
- господарський суд вправі своєю ухвалою безпосередньо скасовувати арешти та знімати інші заборони щодо відчуження майна в ліквідаційній процедурі;
- висновки про покладення обов'язку щодо вчинення дій по зняттю арешту та заборони на кредитора та інших осіб є неналежним способом захисту.
Враховуючи, що висновки, наведені Верховним Судом у цій постанові стали підставою передачі справи, що розглядається, на вирішення Палати Верховного Суду, колегія суддів вважає необхідним зазначити наступне.
Оцінюючи наведене крізь призму висновків Великої Палати Верховного Суду щодо скасування арештів на майно, накладених у межах кримінальної справи, враховуючи суть та мету таких арештів, слід дійти висновку, що дія частини 1 статті 23 Закону про банкрутство (в редакції до 19.01.2013) не має безумовного поширення на всі арешти чи інші обмеження щодо розпорядження майном боржника, визнаного банкрутом, застосовані судами в порядку адміністративного, цивільного, кримінального судочинства при розгляді справ, що віднесені процесуальним законом до їх юрисдикції.
Водночас, висновок Верховного Суду у справі № 10/Б-5022/1359/2011 про те, що зняття заборон та арештів з майна боржника, який знаходиться в процедурі банкрутства, в порядку ст. 23 Закону про банкрутство (в редакції Закону України №2343-ХІІ, до внесення змін Законом України №4212-VІ від 22.12.2011) є безумовним, стосується будь-яких органів і посадових осіб, у тому числі реєструючих, правоохоронних органів та не потребує прийняття окремих судових рішень, а також сплати додаткових коштів є по суті вірним, оскільки, безпосередньо, не стосується арештів накладених в межах судових справ різних юрисдикцій.
Також, колегія суддів погоджується з висновком Верховного Суду у наведеній вище справі про можливість звернення зацікавленої особи до суду з відповідною заявою (клопотанням, скаргою), якщо посадова особа ухиляється від виконання постанови суду про визнання боржника банкрутом.
Положення абзацу 7 частини 1 статті 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону України № 2343-ХІІ від 14.05.1992, до набрання чинності з 19.01.2013 змін, внесених Законом України від 22.12.2011 року № 4212-VI) щодо того, що з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника слід розуміти так.
З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури скасовується арешт, накладений на майно боржника, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника, за винятком арештів чи інших обмежень щодо розпорядження майном такого боржника, накладених судовими органами задля захисту суспільних відносин у публічній сфері.
Накладення арештів на майно боржника чи інших обмежень щодо розпорядження майном боржника, визнаного банкрутом, задля забезпечення приватноправових інтересів третіх осіб має тягнути за собою скасування таких арештів чи інших обмежень щодо розпорядження майном боржника.
Господарський суд, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, наділений процесуальними повноваженнями скасовувати арешт або інші обмеження щодо розпорядження майном боржника, накладені судами інших юрисдикцій задля забезпечення приватноправових інтересів третіх осіб.
За таких обставин, оскільки у цій справі, арешт на спірне майно (двокімнатна квартира АДРЕСА_1), яке включено або підлягає включенню до ліквідаційної маси боржника (ФОП Чупрій Я.В.), накладено судом цивільної юрисдикції (Фрунзенським районним судом м. Харкова), такий арешт підлягає скасуванню в межах справи про банкрутство господарським судом, який розглядає цю справу.
Таким чином, апеляційний господарський суд, неправильно застосувавши норми процесуального права, скасував рішення місцевого господарського суду, яке відповідає закону, за відсутності підстав для такого скасування, передбачених статтею 277 ГПК України, припустившись у зв'язку з цим й порушення даної норми процесуального права.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 308 ГПК України, суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону (стаття 312 ГПК України).
Зважаючи на зазначене, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а ухвала місцевого господарського суду від 3.06.2017 (в частині задоволення заяви ліквідатора ФОП Чупрія Я.В. арбітражного керуючого Онищенка К.С. про скасування арешту та заборони щодо двокімнатної квартири АДРЕСА_1, номер запису про обтяження: 17464436) - залишенню в силі.
Керуючись статтями 300, 308, 312, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд у складі палати для розгляду справи про банкрутство Касаційного господарського суду,-
ПОСТАНОВИВ:
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. Я. Погребняк
Судді В. В. Білоус
С. В. Жуков
Л. Й. Катеринчук
В. Г. Пєсков
Н. Г.Ткаченко
_03_03.png)