ВЕРХОВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

Іменем України

25 липня 2023 року

Київ

справа №160/14095/21

адміністративне провадження №К/990/30146/22

Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді - Гімона М.М. (суддя-доповідач),

суддів: Білоуса О.В., Бившевої Л.І., Блажівської Н.Є., Васильєвої І.А., Гончарової І.А., Дашутіна І.В., Желтобрюх І.Л., Олендера І.Я., Ханової Р.Ф., Хохуляка В.В., Шишова О.О., Юрченко В.П., Яковенка М.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження як суд касаційної інстанції справу № 160/14095/21 за позовом Головного управління ДПС у Київській області до Товариства з обмеженою відповідальністю «ФЛЕКСАЙ», Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «ЩЕДРО» про стягнення коштів, провадження у якій відкрито за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «ЩЕДРО» на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2022 року (головуючий суддя - Семененко Я. В., судді: Бишевська Н. А., Добродняк І. Ю.),

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2021 року Головне управління ДПС у Київській області, утворене як відокремлений підрозділ Державної податкової служби (далі - позивач, ГУ ДПС) звернулося до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ФЛЕКСАЙ», Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «ЩЕДРО» (далі - відповідачі, ТОВ «ФЛЕКСАЙ», ТОВ «ТД «ЩЕДРО» відповідно), в якому просило:

- застосувати наслідки, визначені частиною третьою статті 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), шляхом стягнення з ТОВ «ФЛЕКСАЙ» (код ЄДРПОУ 40405897) на користь ТОВ «ТД «ЩЕДРО» (код ЄДРПОУ 36094135) коштів в сумі 84285252,00 грн, що були отримані за недійсним правочином;

- застосувати наслідки, визначені частиною третьою статті 228 ЦК України, шляхом стягнення з ТОВ «ТД «ЩЕДРО» (код ЄДРПОУ 36094135) коштів в сумі 84285252,00 грн в дохід держави, як таких що були отримані за недійсним правочином.

На обґрунтування своїх вимог ГУ ДПС посилалося на те, що в судовому порядку (справа №810/3647/17) визнано недійсним договір, укладений між ТОВ «ФЛЕКСАЙ» та ТОВ «ТД «ЩЕДРО», у зв`язку з чим, на переконання ГУ ДПС, наявні підстави для застосування наслідків недійсності правочину, які встановлені статтею 228 ЦК України.

Дніпропетровський окружний адміністративний суд рішенням від 21 грудня 2021 року у задоволенні позову відмовив.

Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 27 вересня 2022 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове, яким позов задовольнив у повному обсязі.

Вирішуючи спір між сторонами, суди встановили такі обставини.

Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань:

- ТОВ «ФЛЕКСАЙ» (код ЄДРПОУ 40405897) зареєстрований як суб`єкт підприємницької діяльності - юридична особа 07 квітня 2016 року та взятий на облік у контролюючих органах за №10291606126 (в тому числі станом на 21 грудня 2021 року перебуває на податковому обліку в ГУ ДПС), керівник підприємства ОСОБА_1;

- ТОВ «ТД «ЩЕДРО» (код ЄДРПОУ 36094135) зареєстрований як суб`єкт підприємницької діяльності - юридична особа 28 серпня 2008 року та взятий на облік у контролюючих органах за №13952 (в тому числі станом на 21 грудня 2021 року перебуває на податковому обліку в Головному управлінні ДПС у Дніпропетровській області), керівник Махнюк Дмитро Володимирович.

Станом на час розгляду справи судом першої інстанції в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відсутні відомості щодо припинення підприємницької діяльності відповідачів.

Протягом липня - жовтня 2016 року між відповідачами здійснювалися господарські операції з купівлі-продажу соняшникової олії. На виконання даного договору сторонами були оформлені податкові накладні №1-3 від 13 липня 2016 року, №4, №8 від 14 липня 2016 року, №9, №10 від 15 липня 2016 року, №11-12 від 18 липня 2016 року, №13-16 від 19 липня 2016 року, №17, №20 від 20 липня 2016 року, №21-24 від 21 липня 2016 року, №25-27 від 22 липня 2016 року, №28 від 23 липня 2016 року, №29 від 25 липня 2016 року, №31-33, №35, №37 від 26 липня 2016 року, №36, №39, №38, №41, №42, №44, №46, №48 від 27 липня 2016 року, №50 від 30 липня 2016 року, №52, №54 від 02 серпня 2016 року, №55від 03 серпня 2016 року, №58-65 від 04 серпня 2016 року, №70 від 05 серпня 2016 року, №69, №72, №74 від 06 серпня 2016 року, №76, №78 від 07 серпня 2016 року, №79, №80 від 08 серпня 2016 року, №81, №82 від 09 серпня 2016 року, №109-115 від 02 вересня 2016 року, №122 від 05 вересня 2016 року, №119, №121 від 06 вересня 2016 року, №124, №126 від 07 вересня 2016 року, №128 від 08 вересня 2016 року, №132 від 12 вересня 2016 року, №133 від 13 вересня 2016 року, №134, 135 від 14 вересня 2016 року, №136 від 15 вересня 2016 року, №139-140 від 16 вересня 2016 року, №141-143 від 17 вересня 2016 року, №144-149 від 18 вересня 2016 року, №150-151 від 19 вересня 2016 року, №152-153 від 20 вересня 2016 року, №154-157 від 22 вересня 2016 року, №158 від 23 вересня 2016 року, №159-161 від 26 вересня 2016 року, №162-164 від 27 вересня 2016 року, №165-168 від 29 вересня 2016 року, №170-173 від 30 вересня 2016 року, №176-180 від 03 жовтня 2016 року, №181-182 від 04 жовтня 2016 року, №183-186 від 05 жовтня 2016 року, №191 від 11 жовтня 2016 року на загальну суму 84285252,00 грн.

22 червня 2017 року Броварський міськрайонний суд Київської області ухвалив вирок у справі №361/3421/17, яким затвердив угоду про визнання винуватості, укладену між прокурором відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення Генеральної прокуратури Рихальським В.В. та обвинуваченим ОСОБА_1 (керівника ТОВ «ФЛЕКСАЙ»). Останнього визнано винним у пред`явленому обвинуваченні за вчинення кримінального правопорушення, злочину, передбаченого частиною п`ятою статті 27, частиною першою статті 205 КК України та призначено йому покарання за цією статтею у вигляді штрафу у розмірі 500 неоподаткованих мінімумів доходів громадян - в сумі 8500,00 грн.

За змістом означеного вироку, підписання та надання ОСОБА_1 реєстраційних документів ТОВ «ФЛЕКСАЙ» невстановленій досудовим розслідуванням особі, дало змогу здійснювати незаконну діяльність, прикриваючись імітацією підприємницької діяльності перереєстрованого товариства, розпоряджатися рахунком товариства № НОМЕР_1 (код валюти 980) відкритого в Черкаському ГРУ ПАТ КБ «ПриватБанк» у м. Черкаси (код банку 354347) та № НОМЕР_2 (код валюти 980) відкритого в Черкаському ГРУ ПАТ КБ «ПриватБанк» у м. Черкаси (код банку 354347), здійснювати прибуткові та видаткові операції за цим рахунком на власний розсуд, складати від його імені фіктивні господарські угоди та фіктивні первинні документи, що свідчать про реалізовані товари, роботи (послуги), складати та видавати документи податкової звітності з метою прикриття незаконної діяльності, що полягала у незаконному формуванні податкового кредиту та заниженні сум податку на додану вартість до сплати в бюджет України платниками податків: ТОВ «НАЙЗОН» (код ЄДРПОУ 40406251), ТОВ «ВЕЙДЕН» (код ЄДРПОУ 40476748), ТОВ «ПРОЛАЙД» (код ЄДРПОУ 40405965), ТОВ «ВАЙТ РЕСУРС» (код ЄДРПОУ 40226866), ТОВ «ЛОГІСТИК-ТРЕЙД» (код ЄДРПОУ 39731107), ТОВ «ЮГЕВРОТРАНС» (код ЄДРПОУ 36622779), ТОВ «ЯБЛУНЕЦЬКЕ ХЛІБОПРИЙМАЛЬНЕ ПІДПРИЄМСТВО» (код ЄДРПОУ 954030), ПАТ «УКРАГРОПРОМТОРГ» (код ЄДРПОУ 5470868), ТОВ «ТД «ЩЕДРО» (код ЄДРПОУ 36094135), ТОВ-ПІДПРИЄМСТВО «АВІС» (код ЄДРПОУ 13304871), ТОВ ПХК «ІДЕАЛ» (код ЄДРПОУ 32643182), ТОВ «ФЛАГМАН К» (код ЄДРПОУ 40308299).

Головне управління ДФС у Київській області у жовтні 2017 року звернулося до Київського окружного адміністративного суду із позовом до ТОВ «ФЛЕКСАЙ» і ТОВ «ТД «ЩЕДРО» про визнання правочину недійсним.

Київський окружний адміністративний суд рішенням від 21 січня 2021 року у справі №810/3647/17, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2021 року, позов задовольнив у повному обсязі. Визнав недійсним правочин, укладений між ТОВ «ФЛЕКСАЙ» (ідентифікаційний код 40405897) та ТОВ «ТД «ЩЕДРО» (ідентифікаційний код 36094135) за наслідками виконання якого складено податкові накладні від 13 липня 2016 року №1-3, від 14 липня 2016 року №4, №8, від 15 липня 2016 року №9, №10, від 18 липня 2016 року №11-12, від 19 липня 2016 року №13-16, від 20 липня 2016 року №17, №20, від 21 липня 2016 року №21-24, від 22 липня 2016 року №25-27, від 23 липня 2016 року №28, від 25 липня 2016 року №29, від 26 липня 2016 року №31-33, №35, №37, від 27 липня 2016 року №36, №39, №38, №41, №42, №44, №46, №48, від 30 липня 2016 року №50, від 02 серпня 2016 року №52, №54, від 03 серпня 2016 року №55, від 04 серпня 2016 року №58-65, від 05 серпня 2016 року №70, від 06 серпня 2016 року №69, №72, №74, від 07 серпня 2016 року №76, №78, від 08 серпня 2016 року №79, №80, від 09 серпня 2016 року №81, №82, від 02 вересня 2016 року №109-115, від 05 вересня 2016 року №122, від 06 вересня 2016 року №119, 121, від 07 вересня 2016 року №124, 126, від 08 вересня 2016 року №128, від 12 вересня 2016 року №132, від 13 вересня 2016 року №133, від 14 вересня 2016 року №134, 135, від 15 вересня 2016 року №136, від 16 вересня 2016 року №139-140, від 17 вересня 2016 року №141-143, від 18 вересня 2016 року №144-149, від 19 вересня 2016 року №150-151, від 20 вересня 2016 року №152-153, від 22 вересня 2016 року №154-157, від 23 вересня 2016 року №158, від 26 вересня 2016 року №159-161, від 27 вересня 2016 року №162-164, від 29 вересня 2016 року №165-168, від 30 вересня 2016 року №170-173, від 03 жовтня 2016 року №176-180, від 04 жовтня 2016 року №181-182, від 05 жовтня 2016 року №183-186, від 11 жовтня 2016 року №191.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ГУ ДПС про застосування наслідків недійсності правочину, суд першої інстанції врахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 20 червня 2018 року у справі №802/470/17-а, від 16 жовтня 2019 року у справі №2а-1670/8497/11, від 03 вересня 2020 року у справі №2А/0370/3414/12, згідно з якими санкції, встановлені частиною першою статті 208 Господарського кодексу України (далі - ГК України), є конфіскаційними, та стягуються за рішенням суду в дохід держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, не є цивільно-правовими, є адміністративно-господарськими як такі, що відповідають визначенню частини першої статті 238 ГК України, а тому такі санкції можуть застосовуватися лише протягом строків, встановлених статтею 250 ГК України.

Дніпропетровський окружний адміністративний суд зазначив, що податкові накладні були складені за результатами недійсного правочину, укладеного між відповідачами у період з липня по жовтень 2016 року, однак, з цим позовом ГУ ДПС звернулося лише 11 серпня 2021 року, тобто поза межами граничного річного строку від вчинення правопорушення, встановленого статтею 250 ГК України. Суд дійшов висновку, що це виключає можливість застосування наслідків недійсності правочину, передбачених частиною третьою статті 228 ЦК України, та стягнення коштів.

Третій апеляційний адміністративний суд погодився з висновком суду першої інстанції щодо правової природи запропонованих у цій справі до застосування санкцій, передбачених частиною третьою статті 228 ЦК України, однак, дійшов висновку, що у цій справі ГУ ДПС не пропустило строк звернення до суду.

Свою позицію апеляційний суд мотивував тим, що захист законних інтересів держави, від імені якої діє податковий орган, не може бути нівельований тривалим періодом розгляду справи. При цьому, під розглядом справи у спірному випадку слід розуміти кримінальне провадження, наслідком якого є ухвалений вирок, який в подальшому став підставою для ухвалення судом рішення про недійсність правочину. Суд зазначив, що оскільки рішення суду, яким визнано недійсним укладений правочин, набрало законної сили 19 липня 2021 року, то лише після встановлення недійсності правочину в судовому порядку можливе застосування наслідків недійсності правочину. ГУ ДПС подало позов про застосування наслідків, передбачених частиною третьою статті 228 ЦК України, в найкоротший термін після встановлення недійсності правочину - у серпні 2021 року.

Дії, які були вчинені контролюючим органом послідовно та в межах річного строку до подання позовної заяви про застосування наслідків недійсності правочину, були обов`язковими та необхідними для захисту прав та законних інтересів, у зв`язку з чим неможливо стверджувати про те, що у спірному випадку сплили строки для застосування адміністративно-господарських санкцій. Таке тлумачення, на думку суду апеляційної інстанції, відповідає легітимній меті законодавця уникнути як звільнення особи від відповідальності у вигляді застосування санкцій, так і нівелювання права чи законних інтересів особи, яка звертається з позовом про застосування таких санкцій. Інше тлумачення не відповідало б як принципам функціонування податкової системи так і завданням адміністративного судочинства.

На підставі таких висновків, з урахуванням встановлених у справі обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Не погодившись з постановою суду апеляційної інстанції, ТОВ «ТД «ЩЕДРО» подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, просить скасувати постанову апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки Верховного Суду, відповідно до яких санкції, що є предметом розгляду у цій справі, можуть застосовуватися лише протягом строків, встановлених статтею 250 ГК України, а відтак, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ГУ ДПС. Скаржник звертає увагу, що ГУ ДПС ставить питання про те, що TOB «ФЛЕКСАЙ» зобов`язане повернути на користь ТОВ «ТД «ЩЕДРО» отримані грошові кошти, а ТОВ «ТД «ЩЕДРО» зобов`язане передати на користь держави отриманий товар. Однак, у справі №804/2455/18 суди дійшли висновку про нереальність господарських операцій ТОВ «ТД «ЩЕДРО» з ТОВ «ФЛЕКСАЙ», тобто, ТОВ «ТД «ЩЕДРО» не отримувало будь-якого товару від ТОВ «ФЛЕКСАЙ». За таких умов, на переконання скаржника, зобов`язання із передачі майна на користь держави є безпідставним, відповідно, рішення про стягнення грошових коштів ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права при відсутності висновку Верховного Суду з питання застосування статті 208 ГК України або частини третьої статті 228 ЦК України у подібних правовідносинах (за умови наявності вини лише однієї із сторін та встановленого факту відсутності поставки товару невинуватій стороні).

Верховний Суд ухвалою від 15 листопада 2022 року відкрив касаційне провадження за поданою скаргою на підставі пунктів 1 і 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) з метою перевірки вищезазначених доводів ТОВ «ТД «ЩЕДРО».

Відзиви на касаційну скаргу не надходили, що не перешкоджає касаційному перегляду.

Ухвалою від 05 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 8 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України, оскільки вважав за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України.

Ухвалою від 19 квітня 2023 року Велика Палата Верховного Суду повернула справу до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для розгляду у відповідній колегії, оскільки дійшла висновку, що правовідносини у справах не є подібними та, більш того, правові позиції, викладені в постановах Верховного Суду України від 09 лютого 2010 року у справі № 21-1547во09 та від 26 вересня 2006 року у справі № 21-460во06 в порядку перегляду у зв`язку з винятковими обставинами, не були на момент розгляду цієї справи обов`язковими для врахування судами.

Ухвалою від 24 травня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду передав справу на розгляд судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів (далі - Судова палата) на підставі статей 346, 347 КАС України.

Ухвалою від 12 липня 2023 року Верховний Суд призначив справу до касаційного розгляду Судовою палатою в порядку письмового провадження з 25 липня 2023 року.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і дотримання ними норм процесуального права, судова палата вважає, що відсутні підстави для відступу від правової позиції Верховного Суду, застосованої судом першої інстанції, а касаційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на таке.

Ключовими питаннями, які складають межі перевірки судом касаційної інстанції правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і дотримання ними норм процесуального права, є: правильність застосування частини першої статті 208 та частини першої статті 250 ГК України, якими визначено порядок застосування наслідків недійсності правочину і строк накладення адміністративно-господарських санкцій (як наслідок, перевірці підлягає питання дотримання позивачем строку звернення до суду з позовом про застосування наслідків недійсності правочину у випадку, якщо така вимога заявлена не одночасно із вимогою про визнання правочину недійсним); правильність застосування статті 208 ГК України та частини третьої статті 228 ЦК України за умови наявності вини лише однієї із сторін та встановленого в межах іншої адміністративної справи факту відсутності поставки товару невинуватій стороні.

Вирішуючи питання щодо правильності застосування частини першої статті 208 та частини першої статті 250 ГК України, Судова палата враховує, що Верховний Суд України (постанови від 26 вересня 2006 року у справі № 21-460во06, від 09 лютого 2010 року у справі №21-1547во09) спрямував практику вирішення подібних спорів шляхом висловлення правової позиції про те, що санкції, передбачені частиною першою статті 208 Господарського кодексу України (далі - ГК України), є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в дохід держави за порушення правил здійснення господарської діяльності. Отже, такі санкції не є цивільно-правовими, а є адміністративно-господарськими, оскільки відповідають визначенню, закріпленому у частині першій статті 238 ГК України. Тому такі санкції можуть застосовуватися лише протягом строків, установлених статтею 250 ГК України. Початком перебігу зазначених у наведеній статті строків є дата виконання правочину.

У подальшому в постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №802/470/17-а, від 08 травня 2018 року у справі № 2а-3847/08/0470, від 16 жовтня 2019 року у справі №2а-1670/8497/11, від 04 червня 2020 року у справі №2а-6995/12/1370, від 26 жовтня 2021 року у справі №2а-19251/11/2670 викладено аналогічний висновок. Суд зазначав, що санкції, передбачені частиною першою статті 208 і частиною першою статті 238 ГК України можуть бути застосовані до суб`єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб`єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом. Застосування до відповідача адміністративно-господарської санкції після шести місяців з дня виявлення порушення чи закінчення одного року з дня вчинення правочину є неправомірним, а пропуск річного строку з дня вчинення спірних правочинів виключає можливість застосування судом адміністративно-господарських санкцій, шляхом стягнення в доход держави отриманого за нікчемними правочинами.

Встановивши у справі №802/470/17-а, що виконання умов договору, визнаного судом недійсним, відбувалося у травні 2013 року, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про сплив строку, встановленого статтею 250 ГК України, для застосування наслідків недійсності правочину.

Водночас, у справі № 2а-3847/08/0470 Верховний Суд, виходячи із встановленої обставини щодо виконання сторонами спірного правочину у жовтні 2007 року, дійшов висновку, що позов про стягнення коштів у порядку, визначеному частиною першою статті 208 ГК України, заявлений у строк, встановлений статтею 250 цього Кодексу, оскільки річний строк для застосування таких санкцій, перебіг якого розпочинається з дня порушення суб`єктом установлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, на час звернення до суду з позовом (квітень 2008 року) не закінчився.

Аналіз наведених постанов Верховного Суду дає підстави для висновку, що на сьогодні існує усталена позиція про те, що відповідальність, передбачена частиною першою статті 208 ГК України, є адміністративно-господарською санкцією і строк для її застосування визначає стаття 250 ГК України.

Судова палата не знаходить підстав для відступу від висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 20 червня 2018 року у справі №802/470/17-а, від 08 травня 2018 року у справі № 2а-3847/08/0470, від 04 червня 2020 року у справі №2а-6995/12/1370, від 26 жовтня 2021 року у справі №2а-19251/11/2670, виходячи з такого.

Згідно зі статтею 228 ЦК України, редакція якої не змінювалась з 01 січня 2011 року, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (частина перша). У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави (частина третя).

Відповідно до статті 202 ГК України господарське зобов`язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов`язання; у разі поєднання управненої та зобов`язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами. Господарське зобов`язання припиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду. До відносин щодо припинення господарських зобов`язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Статтею 208 ГК України встановлено, що якщо господарське зобов`язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов`язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов`язанням, а у разі виконання зобов`язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави (частина перша). У разі визнання недійсним зобов`язання з інших підстав кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за зобов`язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов`язання не передбачені законом (частина друга).

Підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України контролюючі органи, визначені підпунктом 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 цього Кодексу, наділені правом звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюванних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

Верховний Суд у своїх постановах зазначав, що відповідно до частини першої статті 208 ГК України застосування санкцій можливе лише судом, що кореспондується з положеннями статті 41 Конституції України, згідно з якими конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Відповідно, з цих підстав суд і дійшов висновку, що передбачені частиною першою статті 208 ГК України санкції є конфіскаційними.

Так, наслідками недійсності правочину, передбаченими статтею 208 ГК України, є стягнення в доход держави коштів (майна) за рішенням суду за своєю природою є заходом державного примусу, що застосовується до порушників, тобто мають ознаки, притаманні конфіскації майна, оскільки за своїм змістом і порядком передбачають примусове вилучення отриманого, і таке вилучення здійснюється на користь держави.

Основною групою заходів державного примусу, які застосовують до суб`єктів фінансового права у випадку вчинення протиправних діянь, є юридичні санкції - передбачені нормою права заходи державного примусу, які застосовуються залежно від виду юридичної відповідальності, що покладається на суб`єктів правовідносин. За галузевою належністю вони поділяються на фінансово-правові санкції та санкції інших галузей права.

Так, відповідальність за правопорушення у сфері господарювання встановлена у Розділі V ГК України, який містить п`ять глав, що регулюють: загальні засади відповідальності учасників господарських відносин (глава 24); відшкодування збитків у сфері господарювання (глава 25); штрафні та оперативно-господарські санкції (глава 26); адміністративно-господарські санкції (глава 27); відповідальність суб`єктів господарювання за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства (глава 28).

Статтею 216 ГК України встановлено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.

Відповідно до статті 217 ГК України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції. Крім зазначених у частині другій цієї статті господарських санкцій, до суб`єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції - уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Стаття 238 ГК України врегульовує порядок застосування адміністративно-господарських санкцій до суб`єктів господарювання. Так, за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб`єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб`єкта господарювання та ліквідацію його наслідків. Види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами.

Види адміністративно-господарських санкцій визначає стаття 239 ГК України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб`єктів господарювання такі адміністративно-господарські санкції: вилучення прибутку (доходу); адміністративно-господарський штраф; стягнення зборів (обов`язкових платежів); застосування антидемпінгових заходів; припинення експортно-імпортних операцій; застосування індивідуального режиму ліцензування на умовах та в порядку, визначених законом; зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб`єктом господарювання певних видів господарської діяльності; анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб`єктом господарювання окремих видів господарської діяльності; обмеження або зупинення діяльності суб`єкта господарювання; ліквідація суб`єкта господарювання; інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.

Як зазначалося вище, підпункт 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України наділяє контролюючі органи, правом звертатися до суду із позовами до підприємств щодо визнання оспорюванних правочинів недійсними та застосуванням відповідних наслідків недійсності (статті 208 ГК України), а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

При цьому, вказана норма є процесуальною, тобто такою, яка визначає (закріплює) право контролюючих органів бути учасниками відповідних адміністративних правовідносин, врегульованих нормами Кодексу адміністративного судочинства України, а не визначає підстави для визнання правочинів недійсними з відповідними наслідками. Відповідно, реалізація підпункту 20.1.3 пункту 20.1 статті 20 ПК України можлива виключно у разі наявності відповідних матеріальних норм, зокрема, положень ГК України, які за своєю суттю є адміністративно-господарськими санкціями, та які за визначенням частини першої статті 208 ГК України, можуть бути застосовані до суб`єктів господарювання уповноваженими органами державної влади за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності.

Згідно зі статтею 250 ГК України адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб`єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб`єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом (частина перша). Дія цієї статті не поширюється на штрафні санкції, розмір і порядок стягнення яких визначені Податковим кодексом України, законами України "Про валюту і валютні операції", "Про банки і банківську діяльність", "Про платіжні послуги" та іншими законами України, контроль за дотриманням яких покладено на податкові та митні органи (частина друга). Дія цієї статті не поширюється на адміністративно-господарські санкції, передбачені законами України "Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції" та "Про загальну безпечність нехарчової продукції" (частина третя).

Таким чином, за своєю суттю наслідки, передбачені статтею 208 ГК України, є адміністративно-господарськими санкціями, які повинні застосовуватись у межах строків, визначених статтею 250 ГК України.

Отже, застосування до відповідачів адміністративно-господарських санкцій після шести місяців з дня виявлення порушення чи закінчення одного року з дня вчинення правочину є неправомірним.

Цей строк повинен розглядатися як такий, що встановлює терміни, протягом і в межах яких податковий орган, на якого ПК України покладено обов`язок з контролю за додержанням податкового та іншого законодавства, має право ініціювати перед судом питання застосування наслідків недійсності правочину (процесуальний строк звернення до суду), оскільки застосування таких наслідків є видом адміністративно-господарської санкції, яка передбачена главою 27 Розділу V ГК України. Цей строк також повинен розглядатися і як граничний строк для вжиття (накладення) таких заходів судом (матеріально-правовий строк - строк давності).

Зазначене знайшло своє стале безпосереднє застосування в судовій практиці Верховного Суду.

З урахуванням вищевказаного, Судова палата погоджується з висновком суду першої інстанції, що звертаючись до суду 16 серпня 2021 року з позовом про застосування наслідків недійсності правочину, ГУ ДПС пропустило процесуальний строк звернення до суду.

При цьому, Верховний Суд вказує, що звертаючись у жовтні 2017 року до Київського окружного адміністративного суду із позовом до ТОВ «ФЛЕКСАЙ» і ТОВ «ТД «ЩЕДРО» про визнання правочину недійсним, ГУ ДПС не було обмежене правом заявити вимогу про застосуванням відповідних наслідків недійсності (статті 208 ГК України та 228 ЦК України), проте не скористалось таким правом.

В свою чергу, висновки суду апеляційної інстанції про те, що застосування наслідків недійсності правочину можливе лише після встановлення недійсності правочину в судовому порядку є безпідставними, оскільки право на заявлення одночасно вимог про визнання правочину (угоди, договору тощо) недійсним та стягнення відповідних коштів (майна) виникло у контролюючих органів з 11 серпня 2013 року - коли ПК України був доповнений підпунктом 20.1.3 пункту 20.1 статті 20 цього Кодексу.

Вирішуючи питання щодо правильності застосування статті 208 ГК України та частини третьої статті 228 ЦК України за умови наявності вини лише однієї із сторін, Судова палата виходить з такого.

ТОВ «ТД «ЩЕДРО» у касаційній скарзі зазначає, що під час розгляду справи №361/3421/17 (у якій ухвалено вирок суду щодо затвердження угоди про визнання винуватості) вина посадових осіб ТОВ «ТД «ЩЕДРО» не встановлена. Під час розгляду справи №804/2455/18 (щодо скасування податкового повідомлення-рішення) суд дійшов висновку, що господарські операції з ТОВ «ФЛЕКСАЙ» не підтверджуються на предмет реального їх проведення. Під час розгляду справи №810/3647/17 суд не визначив реквізитів договору, зроблено посилання виключно на податкові накладні, а у резолютивній частині суд не визначив підстав з яких вказаний правочин визнається недійсним, а мотивувальна частина не дає однозначної відповіді щодо підстав для визнання правочину недійсним. Отже, за позицією скаржника, у судових рішеннях в зазначених справах встановлено, що вина TOB «ТД «ЩЕДРО» - відсутня, а операції з TOB «ТД «ЩЕДРО» були нереальними, тобто без реального постачання товару на користь ТОВ «ТД «ЩЕДРО». Враховуючи встановлений судами факт нереальності постачання товару на користь ТОВ «ТД «ЩЕДРО» - останній не отримував будь-якого товару від ТОВ «ФЛЕКСАЙ». За таких умов, зобов`язання із передачі майна на користь держави - безпідставне, а рішення про стягнення грошових коштів - таке, що винесено з порушенням норм матеріального права.

При обґрунтуванні цих доводів ТОВ «ТД «ЩЕДРО» посилалося на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України в контексті відсутності висновку Верховного Суду з питання застосування статті 208 ГК України та частини третьої статті 228 ЦК України.

Водночас зі змісту судових рішень вбачається, що суди попередніх інстанцій не вирішували питання обґрунтованості позовних вимог і наявності (відсутності) підстав для їх задоволення у спосіб, визначений позивачем у позовній заяві.

За таких обставин, в силу процесуальних обмежень щодо меж перегляду судом касаційної інстанції, визначених статтею 341 КАС України, у Верховного Суду відсутні повноваження для перегляду правильності застосування судами попередніх інстанцій положень статті 208 ГК України та частини третьої статті 228 ЦК України за умови наявності вини лише однієї із сторін та встановленого в межах іншої адміністративної справи факту відсутності поставки товару невинуватій стороні.

З урахуванням наведеного касаційна скарга ТОВ «ТД «ЩЕДРО» підлягає задоволенню, постанова Третього апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2022 року підлягає скасуванню, а постанова Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21 грудня 2021 року - залишенню в силі.

Відповідно до статті 352 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 349, статтею 352, частинами першою, п`ятою статті 355, статтями 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «ЩЕДРО» задовольнити.

Постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2022 року скасувати, а постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21 грудня 2021 року - залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді М.М. Гімон

О.В. Білоус

Л.І. Бившева

Н.Є. Блажівська

І.А. Васильєва

І.А. Гончарова

І.В. Дашутін

І.Л. Желтобрюх

І.Я.Олендер

Р.Ф. Ханова

В.В. Хохуляк

О.О. Шишов

В.П. Юрченко

М.М. Яковенко

Судове рішення оформлено суддею Бившевою Л. І. відповідно до частини третьої статті 355 КАС України.

Постанова Верховного Суду від 25 липня 2023 року у справі № 160/14095/21 (провадження № К/990/30146/22)