flag Судова влада України
| Українська | English |
ВЕРХОВНИЙ СУД

Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел

Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46

Постанова Верховного Суду від 21 березня 2023 року у справі № 240/7411/21 (провадження № К/990/7095/22)

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 березня 2023 року

м. Київ

справа № 240/7411/21

адміністративне провадження № К/990/7095/22  

Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду

судді-доповідача Бучик А.Ю.,

суддів Берназюка Я.О., Єзерова А.А., Коваленко Н.В., Кравчука В.М., Мороз Л.Л., Рибачука  А.І., Стародуба О.П., Стеценка С.Г., Стрелець Т.Г., Тацій Л.В., Чиркіна С.М., Шарапи В.М.,

розглянув в порядку письмового провадження адміністративну справу

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 23.06.2021 (головуючий суддя Попова О.Г.) та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 14.02.2022, (колегія суддів у складі головуючого судді Полотнянка Ю.П., суддів Драчук Т.О., Ватаманюка Р.В.)

у справі № 240/7411/21

за позовом ОСОБА_1

до Міністерства оборони України

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії.

І. СУТЬ СПРАВИ

У цій справі вирішувалося питання щодо відступу від висновків Верховного Суду на підставах суперечності пункту 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII Конституції України (ч. 4 ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України).

ІI. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

  1. Позивач ОСОБА_1 проходив військову службу в Збройних Силах України. З 12.11.2014 до 16.12.2014 та з 08.04.2016 до 22.07.2016 позивач брав безпосередню участь в антитерористичній операції (далі - АТО), забезпеченні її проведення і обороні незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України.
  2. Згідно із довідкою до акта огляду МСЕК під час первинного огляду 28.11.2018 ОСОБА_1 з 20.11.2018присвоєно ІІІ групу інвалідності, причиною якої визначено травму, пов`язану із захистом Батьківщини. Визначено дату повторного переогляду 28.11.2021.
  3. У зв`язку з присвоєнням ІІІ групи інвалідності, що є наслідком травми, пов`язаної із захистом Батьківщини, ОСОБА_1 виплачено одноразову грошову допомогу відповідно до ст. 16 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та їх сімей» (далі - Закон № 2011-ХІІ) в розмірі 440 500 грн.
  4. 25.11.2020 Житомирською обласною МСЕК № 2 позивачу з 25.11.2020 встановлено ІІ групу інвалідності, причиною якої є травма, пов`язана із захистом Батьківщини.
  5. Позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_1 зі заявою про виплату йому одноразової грошової допомоги згідно із ст.   16 Закону № 2011-ХІІ як особі з інвалідністю ІІ групи з 25.11.2020.
  6. ІНФОРМАЦІЯ_1 направив до Міноборони України висновок щодо призначення позивачу одноразової грошової допомоги як особі з інвалідністю ІІ групи, внаслідок травми, пов`язаної із захистом Батьківщини.
  7. Протоколом засідання комісії Міноборони України від 15.02.2021 № 18 ОСОБА_1 відмовлено у призначенні одноразової грошової допомоги з покликанням на пункт 4 ст. 16-3 Закону № 2011-ХІІ та пункт 8 Порядку №975 у зв`язку із тим, що заявникові змінили групу інвалідності уже після сплину дворічного терміну з моменту первинного встановлення групи інвалідності.

ІІІ. ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ

  1. Вважаючи відмову протиправною, 21.04.2021 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства оборони України, у якому просив:

- визнати протиправним і скасувати рішення Міноборони України про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги як особі з інвалідністю ІІ групи з 25.11.2020, внаслідок травми, пов`язаної із захистом Батьківщини, оформлене протоколом засідання Комісії з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті), каліцтва або інвалідності військовослужбовців та інвалідності осіб, звільнених з військової служби від 15.02.2021 №18;

- зобов`язати Міноборони України призначити, нарахувати та виплатити одноразову грошову допомогу у розмірі 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 01 січня 2020 року, як особі з інвалідністю ІІ групи з 25.11.2020, внаслідок травми, пов`язаної із захистом Батьківщини, відповідно до Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 №975 (далі - Порядок № 975), з урахуванням попередніх виплат.

ІV. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

  1. Житомирський окружний адміністративний суд рішенням від 23.06.2021, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 14.02.2022, відмовив у задоволенні позовних вимог.
  2. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що з дня встановлення позивачеві ІІІ групи інвалідності (20.11.2018) до встановлення ІІ групи інвалідності (25.11.2020) минуло понад два роки, а тому позивач відповідно до пункту 4 ст. 16-3 Закону №2011-XII не має права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі.
  3. Суди застосували правові висновки, наведені у постановах Верховного Суду від 15.07.2020 у справі №240/10153/19 та від 02.12.2020 у справі №1.380.2019.006957, прийнятих у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду.
  4. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ ТА ВІДЗИВУ
  5. 16.02.2022 ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 23.06.2021 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 14.02.2022, ухвалити нове - про задоволення позовних вимог.
  6. Касаційна скарга позивача мотивована тим, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували положення пункту 4 ст. 16-3 Закону №2011-XII без урахування висновку щодо його застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 22.08.2019 у справі № 826/7472/18.
  7. Зокрема, у тій справі Суд врахував, що позивачеві було призначено черговий переогляд на 18.09.2017. Він не мав обов`язку проходити переогляд раніше, тому не може зазнавати жодних негативних наслідків від того, що огляд не відбувся до 09.09.2017 (п. 31). Зважаючи на вищенаведене, Суд дійшов висновку, що дворічний строк, передбачений пунктом 4 ст. 16-3 Закону № 2011-XII, було додержано. Отже, позивач має право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, з урахуванням раніше виплаченої суми.
  8. Позивач вважає, що і в його випадку у межах дворічного терміну з моменту первинного встановлення інвалідності з 19.11.2020 (тобто в межах двох років) розпочалося лікування наслідків отриманої травми, яке є підставою для встановлення другої групи інвалідності.

Раніше лікування він не міг розпочати у зв`язку із захворюванням на коронавіpyc.

Звертає увагу, що 28.11.2018 йому встановлено ІІІ групу інвалідності, з 20.11.2018. Водночас дату наступного огляду призначено на 28.11.2020, тобто за межами дворічного терміну

Позивач намагався пройти огляд MCEK раніше призначеного строку, в межах двох років з моменту первинного встановлення втрати працездатності. Зокрема, у жовтні 2020 року він звернувся до Житомирського військового шпиталю, щоб пройти лікування та підтвердити діагноз і ознаки хвороби, з метою скерування до органів MCEK для експертизи і повторного встановлення інвалідності.

Проте, під час медичного обстеження захворів на коронавірусну хворобу COVID-19, у зв`язку із чим лікування основного діагнозу (який є підставою для встановлення інвалідності) було перенесено, а в період з 19.10.2020 до 31.10.2020 він лікувався проти коронавірусу. Після одужання, з 19.11.2020 до 25.11.2020 встановлено значне погіршення стану здоров`я, у зв`язку із чим позивач, не зволікаючи жодного дня, 25.11.2020 був скерований до Житомирської обласної MCEK N 2 для огляду на предмет встановлення йому вищої групи інвалідності, за результатами якого йому встановлено ІІ групу інвалідності.

Позивач вважає, що вжив ycix можливих заходів для проходження медичного огляду з метою скерування на експертизу до органів MCEK та встановлення йому інвалідності, а саме: своєчасно звернувся до Житомирського військового шпиталю у жовтні 2020 року. Відповідно, затримка скерування на огляд органами MCEK виникла через незалежні від нього обставини - випадкове зараження вірусом COVID-19 під час пандемії.

  1. Верховний Суд ухвалою від 14.04.2022 відкрив касаційне провадження на підставі, визначеній пунктом 1 ч. 4 ст.  328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
  2. У відзиві Міноборони України звертає увагу на законність та обґрунтованість рішень судів попередніх інстанцій з наведених у них мотивах, у зв`язку із чим просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

VІ. ПІДСТАВИ ПЕРЕДАЧІ СПРАВИ НА РОЗГЛЯД СУДОВОЇ ПАЛАТИ

  1. Ухвалою Верховного Суду від 31.08.2022 справу передано на розгляд Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав.
  2. Колегія суддів вважала за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15.07.2020 у справі №240/10153/19 та від 02.12.2020 у справі №1.380.2019.006957, прийнятих у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, а також в інших постановах Верховного Суду щодо застосування положень пункту 4 ст. 16-3 Закону № 2011-ХІІ у подібних правовідносинах, у яких викладено аналогічні висновки.
  3. Мотивуючи підстави відступу, колегія суддів вважала невиправданим законодавчо обмежувати часовими рамками (строком у два роки) настання причинно-наслідкового зв`язку між пораненням (контузією, травмою або каліцтвом), отриманим особою під час виконання обов`язків військової служби або внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням нею обов`язків військової служби, та динамікою стану здоров`я. Такий преклюзивний строк, на переконання колегії суддів, має бути об`єктивно оцінений, обумовлений індивідуальним станом здоров`я кожної особи, яка отримала поранення (контузію, травму або каліцтво) під час виконання обов`язків військової служби або внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням нею обов`язків військової служби, в межах розумного строку.
  4. Колегія суддів, яка передала цю справу на розгляд палати, виснувала, що установлені пунктом 4 ст. 16-3 Закону № 2011-ХІІ обмеження щодо виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі за умови встановлення вищої групи інвалідності (або вищого відсотка втрати працездатності) лише протягом двох років є невиправданими та такими, що непропорційно обмежують право на посилений соціальний захист військовослужбовців, гарантований частиною першою статті 46 Конституції України у взаємозв`язку з частиною п`ятою її статті 17, і вважала за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15.07.2020 у справі №240/10153/19 та від 02.12.2020 у справі №1.380.2019.006957.
  5. Колегія суддів, яка передала цю справу на розгляд палати, застосовуючи до спірних правовідносин статтю 7 КАС України, вважала, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 у справі № 913/204/18, від 10.03.2020 у справі №160/1088/19).
  6. Ухвалою судді Верховного Суду від 07.09.2022 справу призначено до розгляду Судовою палатою з розгляду справ щодо захисту соціальних прав в порядку письмового провадження без повідомлення сторін за наявними матеріалами.

VІІ. ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

  1. Ключовим питанням справи є застосування до спірних відносин правових висновків Верховного Суду щодо пункту 4 ст. 16-3 Закону № 2011-ХІІ, з огляду на суперечність  між ними та Конституцією України.
  2. У постанові Верховного Суду від 15.07.2020 (справа №240/10153/19), прийнятій у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, від якої колегія суддів мала намір відступити, Суд дійшов таких правових висновків щодо застосування пункту 4 ст. 16-3 Закону № 2011-ХІІ:

«Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII було доповнено статтями 16-1, 16-2, 16-3, 16-4 Законом України «Про внесення змін до деяких законів України з питань соціального захисту військовослужбовців» від 04.07.2012 № 5040-VI. Цей Закон набрав чинності 01.01.2014 і застосовується до правовідносин, що виникли після 01.01.2014.

Відповідно до пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII у редакції, що діяла з 01.01.2014, якщо протягом двох років військовослужбовцю, військовозобов`язаному або резервісту після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено вищу групу інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата провадиться з урахуванням раніше виплаченої суми.

Згодом, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 № 1774-VIII (набрав чинності з 01.01.2017) пункт 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII доповнено абзацом другим такого змісту: «У разі зміни групи інвалідності, її причини або ступеня втрати працездатності понад дворічний термін після первинного встановлення інвалідності виплата одноразової грошової допомоги у зв`язку із змінами, що відбулися, не здійснюється».

Змістовно абзац другий пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII є конкретизацією правової норми, яка міститься в абзаці першому. Якщо в абзаці першому передбачено умови, коли здійснюється виплата допомоги, то абзац другий передбачає умови, за відсутності яких виплата допомоги не здійснюється.

Окрім того, абзац другий пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII встановлює обмеження дворічним строком не лише для зміни групи інвалідності або ступеня втрати працездатності, а також і для зміни причини інвалідності.

Обидві ці норми (абзац перший та другий пункту 4 статті 16-3 Закону) передбачають дворічний строк, протягом якого зміна групи інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності можуть бути підставою для виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі.

Зазначені правові норми є нормами прямої дії і поширюються на всіх військовослужбовців.

З огляду на вищевикладене, судова палата вважає за необхідне відступити від правового висновку, зробленого у постановах Верховного Суду від 20.03.2018 (справа №295/3091/17), 21.06.2018 (справа № 760/11440/17), 30.09.2019 (справа № 825/1380/18) та інших, де його застосовано, та дійшла такого висновку про застосування пункту 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII:

(1) право на отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі, у зв`язку із встановленням військовослужбовцю під час повторного огляду вищої групи інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності, визначається за законодавством, що діє на день повторного огляду;

(2) передбачені пунктом 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII обмеження права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі дворічним строком, після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності, застосовуються починаючи з 01.01.2014;

(3) зазначений дворічний строк обчислюється з дня первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності, незалежно від дати, коли їх встановлено вперше (до 01.01.2014 чи після).»

  1. Подібні правовідносини були предметом розгляду також у справі №1.380.2019.006957. У постанові Верховного Суду від 02.12.2020, прийнятій у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, Суд дійшов такого правового висновку щодо застосування статті 16-3 Закону № 2011-XII:

«… дворічний строк для виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі застосовується з моменту рішення компетентного органу (МСЕК), яким вперше встановлено ступінь ушкодження здоров`я особи (незалежно від його виду: інвалідність або ступінь втрати працездатності без встановлення інвалідності), внаслідок травми або захворювання».

  1. Постановляючи зазначені рішення, Верховний Суд відступив від усіх інших позицій Верховного Суду, в яких зміст зазначеної норми витлумачено в інакший спосіб. Зазначені правові позиції застосовні у справі, що розглядається.
  2. Під час розгляду цієї справи суди встановили, що з дня встановлення позивачеві ІІІ групи інвалідності (20.11.2018) до встановлення ІІ групи інвалідності (25.11.2020) минуло понад два роки, а тому позивач відповідно до пункту 4 ст. 16-3 Закону №2011-XII не має права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі.
  3. Судова палата розглянула доводи, наведені для обґрунтування підстав відступу, та дійшла висновку, що немає підстав для відступу від правових висновків Верховного Суду, наведених у постановах від 15.07.2020 у справі №240/10153/19 та від 02.12.2020 у справі №1.380.2019.006957.
  4. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 сформульовано загальні висновки щодо відступу суду від своєї попередньої позиції. Перш за все, у п. 42 йдеться, що у рішенні Європейського суду з прав людини від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95) наголошується на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави (п. 70). Далі у п. 43 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що причинами для відступу можуть бути: вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

У п. 44 зазначено, що з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Відступаючи від свого правового висновку щодо застосування юридичної норми, Верховний Суд може або повністю відмовитися від нього і сформулювати новий або ж конкретизувати/уточнити попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм.

Відступ від раніше сформульованого правового висновку містить як об`єктивну необхідність для виправлення помилок або сформульованих раніше правових висновків, так і ознаки відсутності правової визначеності. Через цей процесуальний механізм забезпечується розвиток судової практики.

  1. Застосовуючи ці висновки щодо підстав відступу в контексті обставин цієї справи, Судова палата звертає увагу, що це ж питання уже було предметом розгляду Судової палати у справі №   340/5086/20. Ухвалою від 01.06.2022 Судова палата повернула справу колегії суддів для розгляду, не вбачаючи підстав для відступу, де зазначила:

«Судова палата для розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду вважає, що підстави для відступу від правової позиції Верховного Суду, що викладена у постанові від 15.07.2020 (справа №240/10153/19) відсутні, з огляду на таке.

Ключовим правовим питанням у цій справі є те, чи розповсюджується на спірні правовідносини дія пункту 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Рішенням Конституційного Суду України (Другий сенат) від 06.04.2022 № 1-р(ІІ)/2022 положення пункту 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» визнано такими, що не відповідають Конституції України, а саме: статтям 1, 3, частині першій та другій статті 8, частині п`ятій статті 17, частині першій статті 17 Конституції України. У цій справі суд першої інстанції, вирішуючи справу, застосував норми Конституції України як норми прямої дії, обґрунтовуючи свою позицію неконституційністю пункту 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Натомість, правовідносини у справі №240/10153/19 виникли до 06.04.2022 і вирішувались судами на підставі чинної на той час редакції пункту 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Відповідно правова позиція сформована касаційним судом у постанові від 15.07.2020 у справі №240/10153/19 за редакцією Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» до скасування Конституційним Судом України окремих положень зазначеного закону.

Таким чином, зміна правового регулювання у зазначених вище правовідносинах об`єктивно зумовлює інше вирішення цієї категорії справ. Тобто, ця справа та справа №240/10153/19 у таких умовах не є співставними».

  1. Судова палата не вбачає підстав для відступу від цих висновків у справі, що розглядається.
  2. Відповідно до частини другої статті 152 Конституції України закони, інші акти та їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність не раніше дня ухвалення відповідного рішення Конституційного Суду України. За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю (абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24.12.1997 № 8-зп/1997).
  3. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.11.2020 у справі №  4819/49/19 зазначила, що аналіз норм розділу ХІІ Конституції України («Конституційний Суд України») та Закону України від 13.07.2017 № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» дає підстави дійти висновку про те, що рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію в часі і застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, однак продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення Конституційного Суду України.

Тобто рішення Конституційного Суду України поширюється на правовідносини, які виникли після його ухвалення, а також на правовідносини, які виникли до його ухвалення, але продовжують існувати (тривають) після цього. Водночас чинним законодавством визначено, що Конституційний Суд України може безпосередньо у тексті свого рішення встановити порядок і строки виконання ухваленого рішення.

Встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення, перш за все, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням (п. 9.9 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29.10.2019 у справі №   922/1391/18).

  1. Зважаючи на пряму дію рішення Конституційного Суду України в часі, поширення висловленої у такому рішенні юридичної позиції на відносини, що виникли до дня ухвалення цього рішення, суперечить ч. 2 ст. 152 Конституції України.
  2. Відступ від позицій Верховного Суду після ухвалення Конституційним Судом України рішення щодо неконституційності певних норм законодавства, що застосовувалися судами, надав би їм зворотної дії у часі та нівелював би суть частини другої статті 152 Конституції України.
  3. Внаслідок ухвалення рішення Конституційного Суду України від 06.04.2022                        №  1-р(ІІ)/2022  правове регулювання спірних відносин з 06.04.2022 змінилося. Відповідно, спірні відносини, що виникли після 06.04.2022, повинні вирішувати з урахуванням цього рішення Конституційного Суду України.
  4. Суд також звертає увагу на те, що на виконання рішення Конституційного Суду України від 06.04.2022 № 1-р(ІІ)/2022 було прийнято Закон України від 29.07.2022 № 2489-IX «Про внесення змін до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" щодо призначення і виплати одноразової грошової допомоги», яким, зокрема, пункт четвертий ст. 16-3 Закону № 2011-XII було викладено у новій редакції.
  5. Верховний Суд може відступати від попередніх правових висновків, однак зі скасуванням чи прийняттям нових правових актів, визнанням їх неконституційними, виникає нове правове регулювання і, відповідно, змінюється судова практика. Суди не можуть використовувати попередні правові висновки Верховного Суду щодо застосування норми права, якщо ці норми вже змінено або скасовано.
  6. Передаючи справу на розгляд Судової палати, колегія суддів доводила необхідність відступу насамперед з огляду на ст. 7 КАС України, згадуючи рішення Конституційного суду України від 06.04.2022 № 1-р(ІІ)/2022 лише побіжно.
  7. Відповідно до ч. 4 ст. 7 КАС України якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, у такому разі суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
  8. Застосування цієї норми можливе за наявності об`єктивних та суб`єктивних умов.
  9. Насамперед, суд повинен виявити, що правова норма, яка регулює спірні відносини, суперечить Конституції України. Розуміння ознаки «суперечність» не має чітко окреслених меж, є оціночним поняттям і може мати різну ступінь.
  10. Закони є основним регулятором суспільних відносин і джерелом права. Суд не встановлює правових норм, а лише тлумачить їх. Правова система побудована на презумпції конституційності закону, що є основою правової визначеності. Неконституційність закону є винятком, встановлення якого потребує відповідної процедури та рішення Конституційного Суду України.
  11. З урахуванням презумпції конституційності закону, його суперечність Конституції України повинна мати очевидний характер. Перш за все, йдеться про випадки, коли правова норма закону прямо суперечить конституційній нормі. Зважаючи на те, що рішення Конституційного Суду України є мірилом конституційності, суперечність норми певного закону з його юридичними позиціями теж може бути підставою для припущення про неконституційність закону. Суперечність Конституції України має місце й тоді, коли застосування закону безпосередньо порушує загально-правові принципи, фундаментальні права людини.
  12. Широкий підхід до оцінки «суперечності» послаблює, розмиває презумпцію конституційності закону, може призвести до необґрунтованого незастосування закону і втручання суду у сферу законодавчої влади. Застосовуючи загальні принципи та норми Конституції України, які часто не є конкретними, судам доведеться тлумачити їх розширено, діяти за аналогією закону чи аналогією права. При цьому закон, не застосований судами з мотивів суперечності Конституції України, далі залишається чинним. Ситуація, за якої суд не застосовує чинну правову норму, навряд чи сприяє правовій визначеності.
  13. Зважаючи на це, певні недоліки правової норми не можуть свідчити про її суперечність Конституції України апріорі. Недоліки закону повинні усуватися судами, насамперед, через тлумачення правових норм. Встановлення суперечності Конституції України вимагає виявлення недоліків такої якості, коли застосування правової норми призводить до наслідків, не сумісних з цінностями, що охороняються Конституцією України.
  14. Однак факту існування суперечності, навіть якщо вона очевидна для фахівця чи учасника справи, недостатньо для застосування ст. 7 КАС України. Суд, що розглядає справу, має дійти висновку, що така суперечність дійсно є і лише застосування Конституції України як норми прямої дії забезпечить досягнення мети правосуддя.
  15. Зважаючи на дискреційний характер повноважень суду щодо оцінки обставин справ та тлумачення закону, за однакових об`єктивних умов висновки щодо «суперечності» можуть різнитися залежно від складу суду. Тому застосування прямої дії Конституції України передбачає переконаність конкретного суду у неконституційності закону, який формально є чинним.
  16. Механізм, передбачений ст. 7 КАС України, дозволяє судам спрямувати судову практику у напрямку, що, на їх думку, відповідає Конституції України. У такому випадку суд, після винесення рішення у справі, звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що належить до юрисдикції Конституційного Суду України.
  17. Розглядаючи подання Верховного Суду, Конституційний Суд України може визнати норму неконституційною, підтвердивши висновки суду щодо її суперечності Основному Закону. Проте, може дійти протилежного висновку про конституційність незастосованої судом правової норми. Юридична позиція Конституційного Суду України є обов`язковою і є підставою для зміни судової практики, яка ґрунтувалася на висновку про суперечність незастосованої норми Конституції України.
  18. Таке правове регулювання покликано забезпечити реальний і своєчасний захист прав людини в умовах, коли закон суперечить Конституції України, але ще не визнаний неконституційним.
  19. Однак цей механізм є незастосовним, якщо закон вже визнано неконституційним. Рішення Конституційного Суду України усуває невизначеність стосовно конституційності закону, що існувала до того. Закон, що його визнано неконституційним, не може бути застосовано судом з дня ухвалення відповідного рішення Конституційним Судом. Суд не може вважати цей закон таким, що суперечить чи не суперечить Конституції України, оскільки це вже доконаний факт. За таких обставин застосування ч. 4 ст. 7 КАС України є неможливим.
  20. Зважаючи на вищенаведене, у справі, що розглядається, відсутні підстави для застосування статті 7 КАС України та у зв`язку з цим статей 17, 46 Конституції України як норм прямої дії.
  21. Розглядаючи справи №240/10153/19 та №1.380.2019.006957, Верховний Суд виходив з презумпції конституційності пункту 4 ст. 16-3 Закону № 2011-XIІ. Невідповідність цієї правової норми закону Конституції України не була очевидною, припис закону був чіткий і прямо не суперечив диспозиції норм Конституції України або юридичним позиціям Конституційного Суду України, сформульованим на час виникнення спірних правовідносин, і, на думку суддів Судової палати, не порушував фундаментальних прав людини.
  22. З огляду на зазначене, Судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду не вбачає підстав для відступу від позицій, сформованих Верховним Судом за наслідками розгляду справ №240/10153/19 та №1.380.2019.006957.
  23. Відповідно до ч. 2 ст. 356 КАС України судова палата дійшла висновку, що:

(1) частина четверта статті 7 КАС України не може бути застосована до правових актів, які визнані неконституційними за рішенням Конституційного Суду України;

(2) правовий висновок Верховного Суду, наведений у постановах від 15.07.2020 у справі №240/10153/19 та від 02.12.2022 у справі №1.380.2019.006957, стосується редакції пункту четвертого статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», що діяла до ухвалення рішення Конституційного суду України від 06.04.2022 № 1-р(ІІ)/2022, і застосовується до правовідносин, що виникли до 06 квітня 2022 року.

До правовідносин, що виникли після 06 квітня 2022 року, стаття 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» застосовується без урахування пункту четвертого цієї статті, що його визнано неконституційним рішенням Конституційного Суду України від 06.04.2022 № 1-р(ІІ)/2022.

  1. Водночас, заслуговують на увагу доводи, якими позивач обґрунтовує касаційну скаргу. Позивач покликається на те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували положення пункту 4 статті 16-3 Закону №2011-XII без урахування висновку щодо його застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 22.08.2019 у справі № 826/7472/18.

Зокрема, у тій справі Суд врахував, що позивачеві було призначено черговий переогляд на 18.09.2017. Він не мав обов`язку проходити переогляд раніше, тому не може зазнавати жодних негативних наслідків від того, що огляд не відбувся до 09.09.2017 (п. 31). Зважаючи на вищенаведене, Суд дійшов висновку, що дворічний строк, передбачений пунктом 4 ст.  16-3 Закону № 2011-XII, було додержано. Отже, позивач має право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, з урахуванням раніше виплаченої суми.

  1. Індивідуальні обставини стосовно дотримання дворічного строку, наведені у позовній заяві та касаційній скарзі (п. 15 цієї постанови), судами попередніх інстанцій не досліджено і всупереч вимогам ч. 4 ст. 246 КАС України результати їх оцінки не відображено в судових рішеннях.

Тим часом, позивач вважає, що вони схожі з обставинами, які існували у справі №  826/7472/18, а тому суди мали з`ясувати застосовність правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 22.08.2019.

  1. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які покликається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, важливих для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.
  2. За таких обставин, Суд вважає, що справу слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду суду слід: встановити обставини справи, на які покликається позивач як на фактичну підставу позову; з урахуванням цих обставин оцінити застосовність правових висновків, наведених у постанові Верховного Суду від 22.08.2019 у справі №   826/7472/18; прийняти законне рішення.
  3. Відповідно до частини 5 ст. 242 КАС України обираючи і застосовуючи норми права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

КАС України не поділяє висновків Верховного Суду щодо застосування норм права на ті, що викладені у постановах, якими справу направлено на новий розгляд, та ті, що викладені у постановах, якими завершений розгляд справи. Подібний підхід також відсутній у судовій практиці. Кожна постанова Верховного Суду є остаточною і оскарженню не підлягає, а якщо в ній викладені висновки щодо застосування норми права, то такі висновки підлягають врахуванню іншими судами під час вирішення подібних спорів.

Аналогічний підхід висловлено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 910/22858/17 (п. 71).

  1. Судові витрати учасників справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції будуть розподілені за наслідками нового розгляду справи.

Керуючись статтями 341, 350, 353, 356 КАС України, Суд -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 23 червня 2021 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2022 року у справі №  240/7411/21 скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції - Житомирського окружного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не оскаржується.

Суддя-доповідач                                                                               Бучик А.Ю.

Судді                                                                                                  Берназюк Я.О.

                                                                                                           Єзеров А.А.

                                                                                                           Коваленко Н.В.

                                                                                                           Кравчук В.М.

                                                                                                           Мороз Л.Л.

                                                                                                           Рибачук А.І.

                                                                                                           Стародуб О.П.

                                                                                                           Стеценко С.Г.

                                                                                                           Стрелець Т.Г.

                                                                                                           Тацій Л.В.

                                                                                                           Чиркін С.М.

                                                                                                           Шарапа В.М.