Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
https://reyestr.court.gov.ua/Review/96342385
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 березня 2021 року
м. Київ
Справа № 910/17317/17
Верховний Суд у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду
Васьковського О.В. - головуючого, Баранця О.М., Булгакової І.В., Дроботової Т.Б., Кібенко О.Р., Львова Б.Ю., Селіваненка В.П., Ткаченко Н.Г., Уркевича В.Ю.,
за участі секретаря судового засідання Аліференко Т.В.
розглянув касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрнафта"
на рішення Господарського суду міста Києва від 04.03.2019
та постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.10.2019 у справі
за позовом Публічного акціонерного товариства "Укрнафта"
до Державного агентства резерву України
за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Міністерства фінансів України та Міністерства аграрної політики та продовольства України
про стягнення 493 578 009 грн 10 коп.
Учасники справи:
представник позивача- Сєров Є.І., адвокат,
представник відповідача - Михайлець О.В., за довіреністю,
представник третьої особи 1 - Наталич А.А., за довіреністю,
представник третьої особи 2 - не з`явився.
1. Короткий зміст позовних вимог
1.1. 03.10.2017 Публічне акціонерне товариство "Укрнафта" (далі - Позивач) подало позовну заяву про стягнення з Державного агентства резерву України (далі - Відповідач) (з урахуванням поданих Позивачем 16.11.2017 та 06.12.2017 заяв про збільшення розміру позовних вимог) 159 630 814 грн 71 коп. збитків від інфляції за період з жовтня 2000 до жовтня 2017; 326 140 47 грн 66 коп. пені за період з 29.09.2000 до 06.12.2017; 7 806 720 грн 73 коп. 3% річних за період з 03.10.2014 до 06.12.2017.
Позивач також просив залучити до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Міністерство фінансів України (далі - Третя особа -1) та Міністерство аграрної політики та продовольства України (далі - Третя особа -2).
1.2. Позовні вимоги ґрунтуються на стверджуваному Позивачем праві на отримання виплат, передбачених статтею 214 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР), частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а також пені відповідно до статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв", у зв`язку з невиконанням Відповідачем протягом більш як п`ятнадцять років постановленого на користь Позивача судового рішення про стягнення заборгованості з державного органу, оскільки належне та своєчасне виконання цього рішення мало бути забезпечене державою, яка несе відповідальність як за невиконання судового рішення органом, з якого підлягає стягненню заборгованість, так і за дії (бездіяльність) органу державної виконавчої служби, на який покладено обов`язок із вжиття заходів щодо фактичного виконання рішення суду.
Позивач звертає увагу Суду на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), відповідно до якої "держава відповідає за борги юридичних осіб, які контролюються нею фінансово чи адміністративно" (пункт 41 рішення у справі "Ромашов проти України", 27.07.2004, заява № 67534/01), "держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів держави" (рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", 15.10.2009, заява № 40450/04), а відшкодування збитків від інфляції здійснюється за весь період прострочення (рішення у справі "Максиміха проти України" 14.12.2006, заява № 43483/02) і особа, яка зазнала збитків від інфляції, не зобов`язана звертатись до державних судів з вимогою про відшкодування збитків від інфляції (рішення у справі "Рамусь та інші проти України", 10.12.2009, заява № 11867/08 та інші).
1.3. 25.10.2018 Відповідач подав заяву про застосування позовної давності до вимог Позивача та про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення з Відповідача 486 650 666 грн 09 коп.
2. Короткий зміст рішень судів першої і апеляційної інстанцій
2.1. Справа розглядалася судами неодноразово.
Постановою Верховного Суду від 11.09.2018 касаційні скарги Позивача та Відповідача задоволено частково; скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 21.05.2018; справу направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
2.2. При новому розгляді справи 04.03.2019 Господарський суд міста Києва ухвалив рішення (залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.10.2019) про часткове задоволення позову: про стягнення з Відповідача на користь Позивача 77 602 826 грн 84 коп. інфляційних втрат, 7 806 720 грн 73 коп. 3 % річних; та про відмову в задоволенні вимог про стягнення з Відповідача на користь Позивача пені в сумі 326 140 473 грн 66 коп. та втрат від інфляції - в сумі 82 027 987 грн 87 коп.
2.3. Судові рішення мотивовані застосуванням до правовідносин сторін норм ЦК України у зв`язку із триваючим характером правопорушення Відповідача, а також застосуванням позовної давності за заявою сторони - лише щодо вимог, строк позовної давності за якими не сплив до 01.01.2004, тобто до дня набрання чинності ЦК України. У зв`язку із цим суди дійшли висновку про застосування загального трирічного строку позовної давності до вимог про стягнення втрат від інфляції, через що, з урахуванням заявлених Позивачем періодів, підлягає стягненню 77 602 826 грн 84 коп. за період з жовтня 2014 року до жовтня 2017 року.
Крім цього, встановивши, що Позивач не звертався з вимогою про стягнення з Відповідача компенсаційних виплат у розмірі 3 % річних в порядку, передбаченому Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", суд визнав відсутніми підстави для задоволення вимог про стягнення втрат від інфляції як компенсації за несвоєчасне виконання рішення суду.
Також суди дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення вимог про стягнення пені за період до набрання чинності ЦК України та Господарським кодексом України (далі - ГК України) з підстав спливу позовної давності, оскільки до цих вимог застосовуються положення ЦК УРСР, якими було передбачено застосування позовної давності без заяви сторони - за фактом пропуску відповідного строку. Нарахування пені у період з 29.09.2000 до 06.12.2017 за порушення Відповідачем умов Генеральної угоди та Угоди на постачання в 1999 році нафти на нафтопереробні підприємства для державних потреб визнано судами необґрунтованим в силу як вимог частини шостої статті 232 ГК України, так і ЦК УРСР - про застосування скороченого строку спеціальної позовної давності.
3. Обставини справи
3.1. 29.12.1998 між Міністерством фінансів України, Відкритим акціонерним товариством "Укрнафта", правонаступником якого є Позивач, Державним комітетом України по матеріальних резервах (правонаступником якого є Відповідач) та Міністерством аграрного комплексу (правонаступником якого є Третя особа-2) було укладено Генеральну угоду № 28/552 про порядок та умови поставки нафти підприємствами АТ "Укрнафта" Державному комітетові України по матеріальних резервах та розрахунки за неї (далі - Генеральна угода), за умовами якої на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 10.12.1998 № 1953, починаючи з січня 1999 року АТ "Укрнафта" рівномірно щомісяця виділяє до державного резерву 1500 тис. тон нафти для переробки її на нафтопереробних підприємствах для державних потреб за ціною 80 доларів США, з урахуванням податку на додану вартість (далі - ПДВ), за тону з перерахуванням у валюту України за курсом Національного банку України, що склався на день поставки. Розрахунки за поставлену нафту проводяться з МінАПК за рахунок коштів, передбачених в державному бюджеті на фінансування витрат агропромислового комплексу.
Згідно з пунктом 2.1. Генеральної угоди Укрнафта укладає договір на поставку нафти з Держкомрезервом згідно з графіком, затвердженим Держнафтогазпромом та Держкомрезервом. Згідно з пунктом 3.2. Генеральної угоди Третя особа-1 зобов`язалась на підставі актів прийняття-передавання фінансувати Міністерство АПК на вартість отриманої нафти, з подальшим переказом коштів Держкомрезерву для розрахунків з ВАТ "Укрнафта". Генеральна угода діє до повного завершення розрахунків (пункт 4.3. Генеральної угоди).
15.01.1999 між ВАТ "Укрнафта" та Державним комітетом України по матеріальних резервах на виконання Генеральної угоди було укладено Угоду № 28/2 (далі - Угода) на постачання в 1999 році нафти на нафтопереробні підприємства для державних потреб на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 10.02.1998 № 1953 обсягом 1 500 000 тон.
Згідно з пунктом 6.1. Угоди оплата за нафту здійснюється Держкомрезервом протягом п`яти днів з моменту поставки нафти на завод на підставі телетайпограми і двостороннього акта приймання-передачі на розрахункові рахунки структурних одиниць ВАТ "Укрнафта" за окремим листом.
Пунктом 7.2 Угоди передбачено, що відповідальність сторін, що не передбачена цією угодою, регулюється нормативними актами, встановленими діючим законодавством.
3.2. Рішенням Вищого арбітражного суду України від 25.01.2001 у справі № 8/160, залишеним без змін постановою Вищого арбітражного суду України від 18.04.2001, задоволено позов ВАТ "Укрнафта", стягнуто з Держкомрезерву на користь ВАТ "Укрнафта" 130 614 067 грн 93 коп., з яких: 109 939 460 грн 27 коп. заборгованості, яка виникла на підставі Генеральної угоди та Угоди, 2 638 547 грн 04 коп. 3 % річних за період з 01.02.2000 до 19.11.2000, 18 036 060 грн 62 коп. втрат від інфляції за період з лютого до вересня 2000 року.
На виконання постанови у справі № 8/160 видано наказ.
3.3. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.09.2008 у справі № 34/3-8/160, залишеною без змін постановами Київського апеляційного господарського суду від 19.11.2008 та Вищого господарського суду від 09.04.2009, заяву ВАТ "Укрнафта" про зміну порядку та способу виконання рішення Вищого арбітражного суду України від 25.01.2001 у справі № 8/160 задоволено, порядок та спосіб виконання рішення Вищого арбітражного суду України від 25.01.2001 у справі № 8/160 змінено; стягнуто з Державного комітету України з державного матеріального резерву, з усіх рахунків, відкритих у Державному комітету України з державного матеріального резерву відповідно до чинного законодавства на користь ВАТ "Укрнафта" 102 555 442 грн 93 коп. заборгованості, 1700 грн. витрат зі сплати державного мита.
На виконання ухвали Господарського суду міста Києва від 18.09.2008 у справі № 34/3-8/160 виданий наказ.
3.4. Постановою Верховного Суду від 22.02.2018 у справі № 34/3-8/160 касаційну скаргу Позивача на постанову Київського апеляційного господарського суду від 01.11.2017 задоволено повністю, постанову Київського апеляційного господарського суду від 01.11.2017 у справі скасовано повністю, ухвалу Господарського суду міста Києва від 17.08.2017, якою зокрема визнано недійсною постанову Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України ВП №12979679 від 14.05.2013 про повернення виконавчого документа стягувачу, залишено в силі. Дана постанова має наслідком відновлення вищевказаного виконавчого провадження, що усуває пропущення стягувачем строку для пред`явлення наказу до виконання, а отже і необхідність його відновлення.
Постановою Верховного Суду від 22.02.2018 у справі № 34/3-8/160 касаційну скаргу Позивача на постанову Київського апеляційного господарського суду від 01.11.2017 у справі № 34/3-8/160 залишено без задоволення, постанову Київського апеляційного господарського суду від 01.11.2017, якою відмовлено в задоволенні заяви Позивача про поновлення пропущеного строку для пред`явлення до виконання наказу Господарського суду міста Києва від 18.09.2008, залишено без змін, оскільки судами встановлено, що строк пред`явлення наказу до виконання не сплив, у зв`язку з чим відсутні підстави для його поновлення. Крім того Верховний Суд зазначив, що до правовідносин сторін з виконання рішення суду у справі № 34/3-8/160 застосовується Закон України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" і рішення у цій справі підлягає обов`язковому виконанню.
3.5. Сума основного боргу (81 880 835 грн 27 коп.), яка не сплачена за вищезазначеним рішенням суду (рішенням Вищого арбітражного суду України від 25.01.2001 у справі № 8/160), сторонами не оспорюється та визнається в заявах по суті справи.
3.6. Заперечення Відповідача щодо закінчення строку пред`явлення наказу до виконання відхилені судом першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, з огляду на те, що Верховний Суд в межах розгляду заяви про поновлення строку на пред`явлення наказу до виконання та скарги на дії державного виконавця у справі № 34/3-8/160 (постанови від 22.02.2018) встановив, що строк пред`явлення наказу до виконання не пропущений, а рішення підлягає обов`язковому виконанню.
4. Касаційна скарга
4.1. 02.12.2019 Позивач подав касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 04.03.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.10.2019 в частині відмови у задоволенні позовних вимог, змінити резолютивну частину рішення Господарського суду міста Києва від 04.03.2019, виклавши її в іншій редакції, - про задоволення позовних вимог повністю.
5. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
5.1. Суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували статтю 267 ЦК України, прийнявши заяву Відповідача про застосування позовної давності, що подана з порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, підписаної в Римі 4 листопада 1950 року (із змінами і доповненнями, внесеними Протоколом № 11 від 11.05.1994) (дата підписання 20.03.1952), ратифікованої Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" (далі - Конвенція).
5.2. Позовна давність не підлягає застосуванню до вимог щодо компенсації збитків від інфляції, оскільки при врахуванні практики ЄСПЛ принцип адекватної компенсації, який є частиною статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, а також статті 13 Конвенції, має переважну силу над положеннями національного законодавства щодо позовної давності: статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції, та статтею 13 Конвенції встановлено інші правила ніж ті, що передбачені статтею 257 ЦК України; тому, в силу частини восьмої статті 11 ГПК України повинні застосовуватися положення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, а також статті 13 Конвенції, з урахуванням практики ЄСПЛ.
5.3. Норми про позовну давність не повинні застосовуватися до вимоги щодо стягнення з Відповідача пені на підставі статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв" (на чому неодноразово наголошував Конституційний Суд України) з огляду на принцип рівності, закріплений у статті 129 Конституції України, відповідно до якого, якщо норма закону захищає одну сторону (учасника судового процесу), то повинна захищати також і іншу сторону.
5.4. Пеня нараховується за весь період прострочення, оскільки частиною чотирнадцятою статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв" встановлено інший порядок (пеня нараховується за кожний день прострочення), ніж передбачено частиною шостою статті 232 ГК України, тоді як суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували частину шосту статті 232 ГК України.
6. Обґрунтування передання справи на розгляд об`єднаної палати
6.1. Ухвалою Верховного Суду від 16.06.2020 справу з касаційною скаргою Позивача передано на розгляд Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду на підставі частини другої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки колегія суддів вважала за необхідне відступити від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати - в постанові від 20.08.2019 у справі № 910/14310/18.
6.2. Так, Верховний Суд в постанові від 20.08.2019 у справі № 910/14310/18 за позовом Приватного акціонерного товариства "Укрнафта" до Державного агентства резерву України, за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Міністерства фінансів України та Міністерства аграрної політики та продовольства України; про стягнення 32 460 703 грн 73 коп., дійшов зокрема, таких висновків:
- Державне агентство резерву України є суб`єктом господарювання, яке належить до державного сектору економіки, порушило строки оплати грошового зобов`язання за Генеральною угодою № 28/552 від 29.12.1998 та Угодою № 28/2 від 15.01.1999 і не виконало рішення Вищого арбітражного суду України від 25.01.2001 у справі № 8/160 про стягнення відповідної заборгованості, несе відповідальність у вигляді сплати пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу, що діяла в період, за який сплачується пеня - на підставі пунктів 14, 16 статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв";
- період нарахування пені не може перевищувати шість місяців з дня, коли таке зобов`язання мало бути виконано (відповідно до частини шостої статті 232 ГК України), оскільки норми частини чотирнадцятої статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв" не встановлюють іншого строку, тоді як вказівка в цій статті на те, що пеня нараховується за кожний день прострочення, не є встановленням іншого строку, ніж визначений частиною шостою статті 232 ГК України.
7. Позиція Верховного Суду та висновки щодо застосування норм права
Щодо розмежування відповідальності за невиконання рішення суду та відповідальності за невиконання державним органом зобов`язання, присудженого за рішенням суду
7.1. Суди встановили, що спір виник у зв`язку з невиконанням протягом більш як п`ятнадцять років судового рішення, постановленого на користь Позивача, про стягнення заборгованості з Відповідача - державного органу.
Вимоги Позивача ґрунтуються на стверджуваному ним праві на отримання виплат, передбачених статтею 214 ЦК УРСР, частиною другою статті 625 ЦК України, а також пені відповідно до статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв".
Водночас Суд зазначає, що правовідносини внаслідок невиконання державним органом зобов`язання, присудженого за рішенням суду, та правовідносини внаслідок невиконання цього рішення суду мають відмінності у правовому регулюванні.
7.2. Відповідно до частини другої статті 18 ГПК України невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України "Про виконавче провадження", та особливості їх виконання встановлені Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" (далі - Закон про гарантії) (частина перша статті 1 цього Закону).
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України "Про гарантії про гарантії держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є зокрема державний орган.
Частиною першою статті 3 цього Закону передбачено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Згідно з положеннями частин першої та другої статті 5 Закону про гарантії:
У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу нараховується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.
7.3. Таким чином Закон про гарантії врегулював правовідносини внаслідок невиконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, шляхом визначення порядку та умов виплати компенсації, передбаченої диспозицією статті 5 Закону про гарантії.
7.4. Що стосується наслідків прострочення виконання боржником (який належить до суб`єктів, визначених частиною першою статті 2 Закону про гарантії) грошового зобов`язання, присудженого за судовим рішенням, то Суд зазначає про таке.
За змістом норм статей 526, 599, 611, 625 ЦК України чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження. Наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання, у тому числі від відповідальності, передбаченої статтями 549, 550, 625 цього Кодексу та статтею 230 ГК України .
У цьому висновку Суд звертається до сталої правової позиції щодо відповідальності боржника за невиконання грошового зобов`язання за рішенням суду, яка викладена постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2019 у справі № 127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19) з посиланням на правову позицію Великої Палати Верховного Суду в постановах від 04.07.2018 у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) та від 04.06.2019 у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).
7.5. Отже частина друга статті 625 ЦК України передбачає цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання, що застосовується також до правовідносин, що виникають у зв`язку з постачанням продукції до державного резерву відповідно до Закону України "Про державний матеріальний резерв" та правове регулювання яких охоплюється положеннями цього Закону.
7.6. Порівнюючи правове регулювання правовідносин внаслідок невиконання державним органом зобов`язання, присудженого за рішенням суду, та правовідносин внаслідок невиконання цього рішення суду, Суд зазначає, що нормативне регулювання про компенсацію за частиною першою статті 5 Закону про гарантії належить до сфери регулювання публічного права, у зв`язку з чим цей вид компенсації має іншу - публічно-правову природу, особливості якої полягають в тому, що цей вид відповідальності :
- за предметом регулювання стосується порядку виконання рішення суду;
- за видом правопорушень застосовується за процедурне порушення, що полягає в порушенні державою строків виконання рішення суду;
- за суб`єктом відповідальності застосовується до центрального органу виконавчої влади, що відповідальний за виконання рішення суду (яким у спірних правовідносинах, відповідно до пункту 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.04.2015 № 215, є Держказначейство).
7.7. Відзначаючи відмінності у правовідносинах, що виникають внаслідок невиконання державним органом зобов`язання, присудженого за рішенням суду, та у правовідносинах, що виникають внаслідок невиконання цього рішення суду, Суд також зазначає, що визначальними ознаками приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень.
А тому при визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
У цьому висновку Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, що викладена в постанові від 05.05.2020 у справі № 200/7261/13-ц (провадження № 14-548 цс 19).
7.8. У зв`язку із викладеним, з огляду на зміст позовних вимог, визначений Позивачем суб`єктний склад сторін у цій справі, Суд, надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам та заявленим вимогам, доходить висновку, що вимоги Позивача, які ґрунтуються на правових підставах, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, щодо виплат у зв`язку з невиконанням Відповідачем в повному обсязі протягом більш як п`ятнадцять років грошового зобов`язання за Генеральною угодою та Угодою, хоча і присудженого до стягнення за судовим рішенням про стягнення заборгованості з державного органу (Відповідача), постановленого на користь Позивача, відповідають наведеним ознакам приватноправових відносин, а тому мають приватноправовий характер.
На цьому також наголосив представник Позивача у судовому засіданні в суді касаційної інстанції 05.02.2021.
7.9. А тому положення статті 5 Закону про гарантії до спірних правовідносин та до заявлених Позивачем вимог щодо стягнення спірних сум виплат у цій справі не застосовуються, оскільки передбачають інший характер та зміст вимог, суб`єктний склад сторін у спорі, вимагаючи тим самим окремого регулювання - в порядку іншого виду судочинства (адміністративного).
Так, з урахуванням висновків в пунктах 7.3., 7.6. у цій постанові, вимоги щодо компенсації за невиконання судового рішення центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, відповідно до положень Закону про гарантії (статті 5 тощо) заявляються та розглядаються в порядку адміністративного судочинства з огляду на те, що спори, що виникають під час виконання судових рішень центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів у порядку, установленому Законом про гарантії, розглядаються в порядку адміністративного судочинства (статті 2, 5, 19 Кодексу адміністративного судочинства України).
У цьому висновку Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, що неодноразово викладалась в питанні юрисдикції спорів, що виникають під час виконання органами Держказначейства рішення суду про стягнення коштів з державного органу, зокрема в постановах: від 20.06.2018 у справі № 916/1226/16 (провадження № 12-85гс18), № 916/1227/16 (провадження № 12-105гс18), від 29.08.2018 у справі №916/376/15-г (провадження№ 12-179гс18), від 12.09.2018 у справі № 916/223/17 (провадження № 12-196гс18), від 27.02.2019 у справі № 913/356/15 (провадження № 12-5гс19), від 05.05.200 у справі № 200/7261/13-ц (провадження № 14-548 цс 19).
Наведена правова позиція знайшла своє відтворення також в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 10.02.2021 у справі № 200/7261/13-ц (провадження № 61-19623св19).
Щодо відповідальності за невиконання державним органом зобов`язання (зі сплати вартості поставленої до державного резерву продукції), присудженого за рішенням суду
7.10. Відповідно до частини чотирнадцятої статті 14 "Відповідальність за операції з матеріальними цінностями державного резерву" Закону України "Про державний матеріальний резерв" у разі несвоєчасної сплати вартості поставленої до державного резерву продукції одержувач сплачує постачальнику (виготовлювачу) пеню із суми простроченого платежу за кожний день прострочення.
Відповідно до статті 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.
Порядок застосування штрафних санкцій за невиконання або неналежне виконання зобов`язання врегульований положеннями статті 232 цього Кодексу.
7.11. Отже правовідносини, що виникають за наслідками невиконання грошового зобов`язання зі сплати вартості поставленої до державного резерву продукції (у тому числі сума якого стягнена за рішенням суду), поряд з загальним правовим регулюванням - згідно з частиною другою статті 625 ЦК України (пункти 7.4., 7.5. цієї постанови), мають окреме регулювання - на підставі спеціальних положень статті 14 (частина чотирнадцята тощо) Закону України "Про державний матеріальний резерв", що застосовується з урахуванням відповідних положень ГК України.
7.12. При цьому пеня, визначена нормами частини чотирнадцятої статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв", з огляду на триваючий характер порушення у спірних правовідносинах та з огляду на період, за який заявлена спірна суми пені - з 29.09.2000 до 06.12.2017, охоплюється правовим регулюванням як згідно зі статтею 204 "Неустойка і збитки" ЦК УРСР (що втратив чинність з 01.01.2004 з набранням чинності з цієї дати ЦК України), так і згідно зі статтею 230 "Штрафні санкції" ГК України (що також набрав чинності з 01.01.2004).
7.13. Що стосується періоду нарахування спірних сум пені до 01.01.2004, то відповідно до частини першої статті 204 ЦК УРСР якщо за невиконання або неналежне виконання зобов`язання встановлена неустойка (штраф, пеня), то збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою (штрафом, пенею).
Разом з тим, відповідно до частини другої статті 72 ЦК УРСР за позовами про стягнення неустойки (штрафу, пені) встановлювався скорочений строк давності тривалістю в шість місяців, який, в силу статті 75 цього Кодексу, застосовувався судом (арбітражем або третейським судом) незалежно від заяви сторін.
Отже, оскільки невиконання боржником (Відповідачем) грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення пені на підставі статті 204 ЦК УРСР виникало у кредитора (Позивача) з моменту порушення грошового зобов`язання і тривало до моменту його усунення, однак обмежувалось би останніми шістьма місяцями, які передували подачі такого позову, якби в період відповідного правопорушення з 01.01.2004 не втратив чинність ЦК УРСР, та не набрали чинності з цієї ж дати ЦК України та ГК України, згідно з якими змінилось правове регулювання як щодо загального порядку нарахування пені, так і щодо порядку застосування позовної давності.
7.14. Так положеннями пунктів 4, 6, 10 Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України врегульований порядок застосування норм цього Кодексу, відповідно до яких за загальним правилом цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.
Водночас щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред`явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.
А тому, до спірних правовідносин сторін в частині вимог про нарахування сум пені, через триваючий характер відповідного правопорушення Відповідача, з 01.01.2004 застосовуються як норми ЦК України, так і норми ГК України, оскільки строк пред`явлення вимог щодо пені, який був встановлений ЦК УРСР (законодавством, що діяло раніше), до набрання чинності вказаними кодексами не сплив в силу встановлених ЦК УРСР особливостей щодо порядку нарахування пені та щодо застосування позовної давності до цих вимог (пункт 7.13. цієї постанови) .
7.15. Відповідно до частини шостої статті 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.
Зі змісту частини чотирнадцятої статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв" не вбачається встановлення іншого строку, ніж визначено наведеним положенням.
Водночас вказівка на те, що пеня нараховується за кожний день прострочення, не є встановленням іншого строку, ніж визначено частиною шостою статті 232 ГК України, з огляду на те, що Законом України "Про державний матеріальний резерв" не визначено строку нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання ані у роках, ані у місяцях; також не встановлено і терміну, що визначався б календарною датою, до якої розраховується пеня або вказівкою на подію, яка має неминуче настати відповідно до статей 251, 252 ЦК України.
При цьому, відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Суд також враховує, що ні норми ЦК України, ні норми інших законодавчих актів не містять винятків або іншого порядку застосування позовної давності за вимогами про стягнення пені, зокрема на підставі частини чотирнадцятої статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв", окрім тих, що передбачені пунктом 6 частини першої статті 268 ЦК України (позовна давність не поширюється на вимогу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного матеріального резерву, стосовно виконання зобов`язань, що випливають із Закону України "Про державний матеріальний резерв"), однак які не поширюються на спірні правовідносини з огляду заявлення позовних вимог господарюючого суб`єкта (Позивача) до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного матеріального резерву.
7.16. З урахуванням висновків в пунктах 7.13.-7.15. цієї постанови Суд зазначає, що з втратою чинності з 01.01.2004 ЦК УРСР та з набранням чинності з цієї дати ЦК України та ГК України Позивач не втратив право на нарахування пені за частиною чотирнадцятою статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв", однак змінився порядок її нарахування та умови застосування позовної давності в цій частині вимог.
А тому Позивач у спірних правовідносинах мав право нараховувати пеню за період 6 місяців з дня набрання чинності з 01.01.2004 нормами ЦК України та ГК України, однак щодо цього періоду Позивач допустив пропуск спеціальної позовної давності в один рік (про застосування якої заявив Відповідач - пункт 1.3.), звернувшись з позовом у цій справі у 2017 році.
7.17. Щодо іншого періоду, за який Позивач нарахував та заявив частину спірної суми пені, то вимоги в цій частині не відповідають зазначеним висновкам, оскільки Позивач всупереч вимогам в частині шостій статті 232 ГК України заявив вимоги щодо стягнення відповідної суми пені за прострочення виконання грошового зобов`язання за Генеральною угодою та Угодою за період, що перевищує шість місяців з дня, коли таке зобов`язання мало бути виконано.
7.18. З огляду на викладене Суд погоджується з мотивами в оскаржуваних судових рішеннях щодо відмови у задоволенні вимог Позивача про стягнення суми пені за прострочення виконання грошового зобов`язання за Генеральною угодою та Угодою, а тому визнає правомірними висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо існування підстав для відмови у задоволенні позову у цій частині.
Дійшовши цього висновку, відсутні підстави відступати від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду від 20.08.2019 у справі № 910/14310/18.
У зв`язку із цим Суд відхиляє протилежні аргументи скаржника (пункти 5.3, 5.4).
7.19. Щодо відповідальності за невиконання зобов`язання зі сплати вартості поставленої до державного резерву продукції за рішенням суду на підставі частини другої статті 625 ЦК України (пункти 7.4., 7.5.), то Суд зазначає про таке.
7.20. Главою 19 "Позовна давність" розділу V "Строки та терміни. Позовна давність" Книги Першої "Загальні положення" ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.
Аналіз змісту положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України у сукупності з наведеними нормами про позовну давність дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених в частині другій статті 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 цього Кодексу), сплив якої, у разі заявлення стороною у спорі про її застосування, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України).
Невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
У цьому висновку Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, що викладена в постанові від 08.11.2019 у справі № 127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19), в якій Суд погодився з аналогічними висновками Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: у постановах від 10 та 27 квітня 2018 року у справах № 910/16945/14 та № 908/1394/17, від 16.11.2018 у справі № 918/117/18, від 30.01.2019 у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13.02.2019 у справі № 924/312/18.
7.21. Поряд з цим Суд зазначає про таке.
Суди встановили, що період нарахування Позивачем спірної суми інфляційних втрат за прострочення виконання Відповідачем грошового зобов`язання за Генеральною угодою та Угодою - з жовтня 2000 до жовтня 2017, охоплює зокрема період чинності ЦК УРСР, стаття 214 якого містила правове регулювання наслідків прострочення боржником виконання грошового зобов`язання аналогічно регулюванню, визначеному в частині другій статті 625 чинного ЦК України - зокрема у вигляді зобов`язання боржника на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.
Вимоги щодо спірної суми інфляційних втрат заявлені також на підставі статті 214 ЦК УРСР.
Водночас, враховуючи зміну порядку застосування позовної давності за положеннями ЦК УРСР, яка в силу статті 75 цього Кодексу застосовувалась судом (арбітражем або третейським судом) незалежно від заяви сторін, а після 01.01.2004 - з набранням чинності ЦК України - лише за заявою сторони (стаття 267), а також триваючий характер правопорушення у спірних правовідносинах в цій частині вимог, права стосовно нарахування інфляційних втрат, що виникли у кредитора (Позивача) на підставі статті 214 ЦК УРСР з моменту порушення боржником (Відповідачем) грошового зобов`язання, продовжують існувати у цих триваючих правовідносинах і після втрати чинності ЦК УРСР - на підставі статті 625 ЦК України, однак право Позивача на стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України обмежується останніми трьома роками (загальної позовної давності), які передували подачі цього позову (висновок у пункті 7.20. цієї постанови).
7.22. Дійшовши наведених висновків, Суд погоджується з висновками судів першої і апеляційної інстанцій про часткове задоволення вимог Позивача про стягнення з Відповідача інфляційних втрат в сумі 77 602 826 грн 84 коп. - у межах позовної давності - з жовтня 2014 року до жовтень 2017 року.
7.23. Водночас Суд відхиляє аргументи скаржника (пункти 5.1.-5.3.):
- про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій у спірних правовідносинах статті 267 ЦК України;
- про незастосування позовної давності до вимог щодо компенсації збитків від інфляції через необхідність врахування практики ЄСПЛ щодо принципу адекватної компенсації, який є частиною статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, а також статті 13 Конвенції, що має переважну силу над положеннями національного законодавства щодо позовної давності в силу частини восьмої статті 11 ГПК України;
- про незастосування норм про позовну давність до вимоги щодо стягнення з Відповідача пені на підставі статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв";
з огляду на таке.
7.24. Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства", 22.10.1996, заяви № 22083/93, № 22095/93; пункт 570 рішення у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії", 20.09.2011).
Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.
При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин, що випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести відсутність об`єктивних перешкод для вчасного звернення позивача із вимогою про захист порушеного права.
Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, що викладена в пункті 23.6 постанови від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18) та в пунктах 61, 62 постанови від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19).
7.25. Суди встановили обставини тривалого (більше п`ятнадцяти років) невиконання судового рішення щодо присудженого до стягнення зобов`язання державного органу (Відповідача) зі сплати Позивачу вартості поставленої ним до державного резерву продукції (пункти 3.2-3.4).
7.26. Водночас Суд констатує, що чинне законодавство України не містить винятків або іншого правового регулювання щодо порядку застосування позовної давності за вимогами про стягнення інфляційних втрат на підставі частини другої статті 625 ЦК України та за вимогами про стягнення пені на підставі частини чотирнадцятої статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв" (що у спірних правовідносинах застосовуються у взаємозв`язку із положеннями частини шостої статті 232 ГК України), зокрема зважуючи як на обставини, так і на суб`єктний склад сторін у правовідносинах щодо тривалого невиконання державним органом зобов`язання, присудженого за рішенням суду.
Позивач також не навів поважних причин пропуску позовної давності для вимог щодо стягнення сум інфляційних втрат та пені, які б давали підстави для надання судом захисту його порушеного права у спірних правовідносинах понад установлений законом строк (позовну давність), у зв`язку з чим недотримання Позивачем відповідного нормативно встановленого строку позбавляє Позивача права на захист за вимогами, що заявлені поза межами позовної давності.
Безпідставне надання судом Позивачу такого захисту є порушенням правової визначеності як елементу верховенства права.
А тому у вирішенні спірних правовідносин Суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування іншого - відмінного від наведеного у цій постанові порядку застосування позовної давності в частині вимог щодо стягнення спірних сум інфляційних втрат на підставі частини другої статті 625 ЦК України та спірних сум пені - на підставі частини чотирнадцятої статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв".
Дійшовши цього висновку, Суд відхиляє протилежні аргументи скаржника (пункти 5.1., 5.2., 5.3.).
7.27. Крім викладеного Суд зазначає, що суди не встановили обставин звернення Позивача протягом всього періоду невиконання судового рішення (більше п`ятнадцяти років) (пункти 3.2-3.4) з вимогами до суду зокрема щодо стягнення з Відповідача сум інфляційних втрат у межах позовної давності, тобто за періоди, що сумарно охоплюються періодом, за який були нараховані Позивачем спірні суми відповідних вимог у цій справі.
При цьому Суд констатує відсутність прямої вказівки Закону щодо обов`язку Позивача звертатись до суду із вимогами до Відповідача за захистом порушеного права через невиконання Відповідачем грошового зобов`язання, яке присуджено до стягнення за рішенням суду, а саме з вимогами про стягнення сум інфляційних втрат тощо, нарахованих в межах позовної давності, оскільки таке звернення є правом Позивача.
7.28. Водночас відповідно до частин першої, другої, третьої статті 12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд; нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом; особа може відмовитися від свого майнового права.
У частині першій статті 13 ЦК України передбачено, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
7.29. У зв`язку із цим Суд дійшов висновку, що у спірних правовідносинах має місце зволікання Позивачем захистом свого порушеного права попри обізнаність про передбачені як статтею 80 ЦК УРСР, так і статтею 267 чинного ЦК України наслідки спливу позовної давності за відповідними вимогами, що позбавляє Позивача права отримати судовий захист порушеного права за вимогами до Відповідача щодо виплати інфляційних втрат та пені поза межами позовної давності - за весь період прострочення виконання Відповідачем зобов`язання, яке присуджено до стягнення за рішенням суду.
7.30. Поряд з викладеним, зважуючи на судову практику ЄСПЛ в питанні особливостей відповідальності Держави за виконання судового рішення, яким присуджено до стягнення з державного підприємства або з державного органу, зокрема і на ту, на яку послався заявник в позовній заяві у цій справі (пункт 1.2. цієї постанови), Суд зазначає, що правовідносини за наслідками тривалого (більше п`ятнадцяти років) невиконання судового рішення за зобов`язанням державного органу зі сплати вартості поставленої до державного резерву продукції мають самостійне правове регулювання - відповідно до статті 5 Закону про гарантії, що передбачає відповідний спосіб захисту прав Позивача, однак в порядку іншого виду судочинства (адміністративного) (пункти 7.2., 7.3., 7.6., 7.9. цієї постанови), права на звернення в порядку якого Позивач не позбавлений.
7.31. Таким чином висновки судів першої і апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях про часткове задоволення позовних вимог: обґрунтованість вимог щодо стягнення суми 3 % річних (вимоги щодо яких на підставі частини другої статті 625 ЦК України заявлені у межах позовної давності), наявність підстав для стягнення інфляційних втрат в частині, що нарахована у межах позовної давності, однак відсутність підстав для стягнення спірної суми пені та суми інфляційних втрат, що нарахована поза межами позовної давності; зроблені відповідно до норм законодавства. У зв`язку з викладеним та з урахуванням положень пункту 1 частини 1 статті 308 та статті 309 ГПК України оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду підлягають залишенню без змін як законні та обґрунтовані.
7.32. У зв`язку із відмовою у задоволенні касаційної скарги судові витрати за її подання покладаються на Позивача.
Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд
П О С Т А Н О В И В :
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О.В. Васьковський
Судді О.М. Баранець
І.В. Булгакова
Т.Б. Дроботова
О.Р. Кібенко
Б.Ю. Львов
В.П. Селіваненко
Н.Г. Ткаченко
В.Ю. Уркевич
_03_03.png)