https://reyestr.court.gov.ua/Review/78484783
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 грудня 2018 року
м. Київ
Справа № 910/7547/17
Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду:
Пількова К. М. (головуючого), Баранця О. М., Булгакової І. В., Дроботової Т. Б., Катеринчук Л. Й., Львова Б. Ю., Селіваненка В. П., Ткаченко Н. Г.,
за участю секретаря судового засідання Жураховської Т.О.
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_10
на постанову Київського апеляційного господарського суду (головуючий І.А. Іоннікова, судді В.В. Куксов, К.В. Тарасенко) від 25.01.2018
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Інженерний центр "Енергомаш"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Тімсен"
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача ОСОБА_10 та приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Дегтярьової Ангеліни Володимирівни
про визнання договору недійсним.
Учасники справи:
представник позивача - ОСОБА_12, адвокат, ОСОБА_13, адвокат,
представник відповідача - не з'явився,
представник третьої особи 1 - Кутько Г.С., адвокат,
представник третьої особи 2 - не з'явився.
Короткий зміст позовних вимог
- 11.05.2017 Товариство з обмеженою відповідальністю Інженерний центр "Енергомаш" (далі - Позивач) подало позовну заяву про визнання недійсним укладеного між Позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Тімсен" (далі - Відповідач) 06.01.2015 договору купівлі-продажу нежитлових приміщень антресолі №№ 351, 352, 353 загальною площею 279,1 кв.м. у АДРЕСА_1 (далі - Майно), що посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Дегтярьовою А.В. (далі - Третя особа 2) за реєстровим № 22 (далі - Договір).
- У позовній заяві Позивач стверджує, що Договір було укладено з пов'язаною особою з метою ухилення від звернення стягнення з боку АТ "Укрексімбанк" на майно Позивача, яке не перебувало в заставі та іпотеці.
- Позовна заява мотивована тим, що оспорюваний правочин в силу статті 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є фіктивним, тобто вчинений без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлювались, на що вказує зокрема те, що Відповідач ухилився від здійснення оплати за Договором, а Позивач не вимагав від Відповідача цієї оплати та не вчинив інших дій з метою стягнення вартості проданого майна за Договором, а мав намір уникнути звернення стягнення на майно та грошові кошти, як оплату за це майно, в рахунок погашення заборгованості за кредитом, і обидві сторони діяли з умислом, що згідно зі статтями 203, 215 ЦК України є підставою для визнання Договору недійсним.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
- 27.07.2017 Господарський суд міста Києва вирішив у позові відмовити.
- Рішення суду мотивовано тим, що спірний Договір не має ознак фіктивного в розумінні статті 234 ЦК України, оскільки, укладаючи Договір, сторони мали на меті саме відчуження Майна, а невиконання Відповідачем зобов'язання щодо оплати придбаного майна само по собі не свідчить про фіктивність правочину. Також не підтверджує наявності у сторін умислу на укладення фіктивного правочину і обставина пов'язаності осіб директора Позивача ОСОБА_16 з учасниками юридичної особи Відповідача.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
- 25.01.2018 Київський апеляційний господарський суд постановив апеляційну скаргу Позивача задовольнити, рішення Господарського суду міста Києва від 27.07.2017 скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити: визнати Договір недійсним.
- Апеляційний суд встановив, що Договір від імені продавця (Позивача) був підписаний директором ОСОБА_16., а від імені покупця (Відповідача) - директором Батюком Г.О. Директора Позивача ОСОБА_16 було уповноважено на укладення та підписання договору про продаж належного Позивачу Майна 26.12.2014 загальними зборами учасників Позивача, про що ними прийнято рішення, яке оформлено протоколом № 02/12 від 26.12.2014. Судом встановлено, що ОСОБА_16. на час укладення Договору був також директором єдиного учасника Позивача - ТОВ "Будівельно-монтажне управління "Енергомаш", учасником якого є ТОВ "Науково-виробниче підприємство "Енергомаш-Проект", 50% статутного капіталу якого, в свою чергу, належало ОСОБА_16., а керівником був ОСОБА_15. (єдиний учасник Відповідача). Також судами встановлено, що Відповідач вартість проданого за Договором Майна у сумі 52 311 грн. 65 коп. не сплатив.
- Далі, як встановив апеляційний суд, 23.02.2016 між Відповідачем та Третьою особою 1 було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, реєстровий номер 188, за яким Відповідач продав, а Третя особа 1 придбала Майно. В подальшому 25.03.2016 між Третьою особою 1 (позичальник) та ОСОБА_16. (позикодавець) було укладено договір позики в сумі 2 393 824 грн. 20 коп., для забезпечення виконання зобов'язання за яким між цими особами був укладений договір іпотеки від 07.04.2016, відповідно до якого Майно передано Третьою особою 1 в іпотеку ОСОБА_16..
- Водночас, як встановив апеляційний суд, в 2014 році Публічне акціонерне товариство "Укрексімбанк" (далі - Банк) звернулось до Господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю ОВ "Завод енергетичного машинобудування", Позивача, Корпорації "Укренергоінжиніринг", Товариства з обмеженою відповідальністю "Електромашинобудівельне виробництво", Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно-монтажне управління "Енергомаш" про стягнення 4 185 927 грн. 38 коп. та 7 433 746,77 дол. США заборгованості, за яким в січні 2015 Господарським судом Харківської області було порушено провадження у справі № 922/254/15. 11.01.2016 у цій справі прийнято рішення, що набрало законної сили - про задоволення позову Банку до Позивача, заставодавців та іпотекодавців та присудження до стягнення солідарно із зазначених осіб вказаних сум.
- Постанова апеляційного суду мотивована наявністю у обох сторін правочину умислу приховати справжній намір укладення оспорюваного Договору, який полягав в уникненні звернення стягнення на майно Позивача за судовим рішенням шляхом виведення нерухомості з власності Позивача на користь пов'язаної особи. При цьому апеляційний суд виходив з того, що укладаючи Договір, Позивач в особі колишнього керівника ОСОБА_16 був обізнаний про ініціювання Банком у 2014 році судового провадження про стягнення з Позивача заборгованості за кредитом, яка у подальшому була стягнута з Позивача за судовим рішенням. Отже, Позивач, передбачаючи настання для себе невідворотних негативних наслідків у вигляді примусового звернення стягнення на Майно, уклав оспорюваний Договір з метою виведення ліквідної нерухомості з власності Позивача, про що також свідчить те, що протягом 2015-2017 років Позивач не вчиняв жодних дій з метою стягнення з Відповідача несплаченої ним вартості придбаного майна. Також суд врахував обставину укладення Договору пов'язаними особами, а також подальше відчуження Майна особі, яка обтяжила його іпотекою на користь директора Позивача.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
- 16.02.2018 Третя особа 1 подала касаційну скаргу, у якій спросить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 25.01.2018, а рішення Господарського суду міста Києва від 27.07.2017 залишити в силі.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
- Апеляційний суд ухилився від надання правової оцінки доводам Третьої особи 1, зокрема щодо фактичного виконання Договору його сторонами; обставинам здійснення за Відповідачем державної реєстрації права власності на продане за оспорюваним правочином майно; щодо відсутності у сторін будь-яких інших намірів, окрім переходу права власності на продане приміщення від продавця (Позивача) до покупця (Відповідача), чим порушив принцип здійснення судочинства на засадах рівності сторін перед законом і судом.
Позиція Позивача, викладена у відзиві на касаційну скаргу
- Нездійснення покупцем (Відповідачем) оплати за Договором та невчинення продавцем (Позивачем) дій щодо стягнення вартості відчуженого за Договором Майна свідчить про намір сторін щодо невиконання зобов'язань за Договором та намір приховати справжню мету Договору - уникнення звернення стягнення на Майно.
- Фігурування ОСОБА_20 та ОСОБА_16 у складі органів управління та керівників юридичних осіб продавця (Позивача) та покупця (Відповідача) є свідченням пов'язаності сторін оспорюваного Договору.
- За наслідками оскарження правочину між тими ж сторонами, але щодо іншого предмету спору - іншого правочину з купівлі-продажу майна Позивача Верховний Суд в постанові від 27.02.2018 у справі № 910/4088/17 висловив свою позицію, залишивши без змін та підтримавши висновки в судових рішеннях першої та апеляційної інстанції про існування підстав для задоволення позову та визнання недійсним оспорюваного правочину з купівлі-продажу нерухомого майна Позивача.
Обґрунтування передання справи на розгляд об'єднаної палати
- Ухвалою Верховного Суду 13.03.2018 відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Третьої особи 1 на постанову Київського апеляційного господарського суду від 25.01.2018.
- Ухвалою Верховного Суду від 10.05.2018 справу з касаційною скаргою Третьої особи 1 передано на розгляд об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на підставі частини другої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки колегія суддів вважала за необхідне відступити від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати, з огляду на таке.
- В постанові від 27.02.2018 у справі № 910/4088/17 Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Погребняк В.Я. - головуючий, Катеринчук Л.Й., Пєсков В.Г. викладено позицію, відповідно до якої Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо фіктивності спірного договору купівлі-продажу з тих підстав, що він не був виконаний з боку покупця (Відповідача) в частині оплати придбаного майна, а справжньою метою укладення договору було штучне виведення ліквідної нерухомості з власності Позивача на користь пов'язаної особи з метою уникнення примусового звернення стягнення на майно за договором кредиту. Ці обставини, на думку судів, свідчили про відсутність у обох сторін договору купівлі-продажу волевиявлення на відчуження нерухомого майна, тобто невідповідність внутрішньої волі сторін їх зовнішньому волевиявленню та наміру створення правових наслідків у вигляді відплатного відчуження майна, що підпадає під ознаки статті 234 ЦК України.
- У справі, переданій на розгляд об'єднаної палати, суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов та ухвалюючи рішення про визнання недійсним оспорюваного правочину з купівлі-продажу, також послався на наявність у обох сторін правочину умислу приховати справжній намір укладення оспорюваного Договору, який полягав в уникненні звернення стягнення на майно Позивача за судовим рішенням шляхом виведення нерухомості з власності Позивача на користь пов'язаної особи.
- Разом з тим, на думку колегії, яка передала справу на розгляд об'єднаної палати, укладений між сторонами оспорюваний договір купівлі-продажу не має ознак фіктивного правочину, оскільки ознакою фіктивності правочину є відсутність у його сторін наміру, тобто волі на настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином, тоді як у цій справі суди встановили вчинення сторонами реальних дій, спрямованих на відчуження належного Позивачу Майна та фактичну передачу Майна у власність Відповідачу. Це, на думку колегії суддів, свідчить про наявність волі сторін на виконання оспорюваного Договору - відчуження нерухомого майна, яка збігається з їх волевиявленням. Тобто учасники правочину дійсно мали намір створити правові наслідки на момент його вчинення. У зв'язку з цим Договір не може розцінюватися як фіктивний у розумінні статті 234 ЦК України. У той же час колегія суддів вважає, що встановлені у справі обставини свідчать про наявність інших ознак недійсності спірного правочину, передбачених статтею 232 ЦК України - вчинення правочину внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, а у визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання.
Розгляд справи об'єднаною палатою
- 21.05.2018 Суд ухвалив справу № 910/7547/17 прийняти до розгляду об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
- 15.06.2018 Суд ухвалив зупинити провадження у справі до надходження від Науково-консультативної ради при Верховному Суді наукового висновку у цій справі.
- Фахівцям Науково-консультативної ради при Верховному Суді поставлені такі питання:
1) Чи можна за нормами статті 234 ЦК України вважати фіктивним правочином договір купівлі-продажу нерухомого майна (нежитлових приміщень), розташованого в Україні (далі - Майно), який укладено у 2015 році між двома товариствами з обмеженою відповідальністю, зареєстрованими в Україні (далі - Договір), за сукупності таких обставин:
- директор продавця (далі - Директор) на час укладення Договору був також директором єдиного учасника продавця - товариства з обмеженою відповідальністю, учасником якого є інше товариство з обмеженою відповідальністю, у статутному капіталі якого Директору належить частка 50 %;
- до підписання Договору загальними зборами продавця Майна прийнято рішення про продаж Майна та уповноваження Директора на підписання відповідного договору;
- на час підписання Договору продавець був обізнаний про існування судового спору про стягнення з нього заборгованості як з боржника за кредитним договором та міг передбачати негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на Майно;
- Договір передбачає, що передача Майна відбувається шляхом підписання сторонами протягом трьох днів з дня підписання Договору акта приймання-передачі приміщень, який підписано не було;
- право власності на Майно покупця за Договором було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно;
- покупець оплату за Договором не здійснив, а продавець не вчинив дій, спрямованих на стягнення вартості Майна;
- у подальшому Майно покупцем було відчужене за договором купівлі-продажу 2016 року фізичній особі, право власності якої на Майно було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
2) Чи можна вважати створеними правові наслідки, які обумовлювались Договором, якщо право власності покупця на Майно було зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно?
3) Чи можуть у випадку визнання Договору недійсним як фіктивного бути застосовані інші наслідки, зокрема витребування Майна?
4) Чи може продавець за Договором, укладеним за обставин, наведених у першому питанні, звертатися з метою захисту свого права власності на Майно з позовом про визнання Договору недійсним як фіктивного? Чи підлягає таке право захисту з урахуванням норми частини 3 статті 16 ЦК України?
5) Якщо Договір не можна вважати фіктивним, то чи можна стверджувати про іншу невідповідність встановленим у статті 203 ЦК України вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину?
- У наукових висновках, що надішли у справі, надано різні, часом протилежні відповіді на кожне з викладених вище питань. Відзначаючи відсутність доктринальної єдності у вирішенні цих складних питань права, а також те, що автори висновків у своїх міркуваннях значною мірою покладались на судову практику, Суд не вважає за можливе покластися у цьому питання на якийсь один доктринальний підхід, натомість у своїх висновках покладатиметься на судову практику, яка одержала наукове осмислення.
- 05.11.2018 Суд ухвалив поновити провадження у справі.
- 20.11.2018 Позивач подав клопотання про долучення до матеріалів справи наукового висновку з питань застосування норм цивільного законодавства члена Науково-консультативної ради при Верховному суді І. В. Спасибо-Фатєєвої та науково-практичного висновку члена Науково-консультативної ради при Верховному суді Ю. В. Мица. Суд прийняв ці висновки та врахував їх сукупно з іншими поясненнями Позивача. Відповіді на окремі запитання у цих висновках, зокрема запитання 1 та 4, які були поставлені з посиланням на матеріали цієї справи та на Договір, не можуть бути в повній мірі взяті до уваги Судом як наукові висновки також з огляду на те, що науковий висновок, як його розуміє Суд, не передбачає покладення на автора висновку частини повноважень суду з юридичної кваліфікації обставин конкретної справи, а має бути надано стосовно абстрактної ситуації, як вона описана у питаннях, які ставляться для надання висновку.
Позиція Верховного Суду та висновки щодо застосування норм права
Щодо меж касаційного перегляду
- Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. За приписами частини четвертої статті 300 ГПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
- Оскільки у цій справі Суд доходить висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, Суд відповідно до частини четвертої статті 300 ГПК України не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги.
Щодо правової кваліфікації правочину, укладеного з наміром завдати шкоди іншій особі
- Відповідно до статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5 статті 203 ЦК України).
- Відповідно до статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
- Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
- Згідно з частинами 1, 2 статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише "про людське око", знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину.
- Спеціальними нормами в окремих сферах передбачено, що правочини про відчуження, обтяження активів або прийняття зобов'язань особою, вчинені особою з метою уникнення виконання іншого майнового зобов'язання цієї особи або з метою унеможливити задоволення вимоги стягувача за рахунок майна, є за певних умов нікчемними (частина третя статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб") або можуть бути визнані недійсними (частина перша статті 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", частина четверта статті 9 Закону України "Про виконавче провадження"). У юридичній науці такі правочини відомі як фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду інтересам кредиторів).
Загальної норми, яка б безпосередньо встановлювала нікчемність або можливість бути визнаними недійсними договорів, які мають такий юридичний дефект, цивільне законодавство не містить.
Разом з тим у судовій практиці договір, укладений з метою уникнути виконання грошового зобов'язання, кваліфіковано як фіктивний у справах за позовами осіб, на шкоду чиїм майновим інтересам відповідачами у цих справах були за твердженнями позивачів вчинені відповідні правочини (постанови Верховного Суду України від 19.10.2016 у справі № 6-1873цс16, від 23.08.2017 у справі № 306/2952/14-ц, від 09.09.2017 у справі № 359/1654/15-ц). Отже такі правочини можуть вважатись фіктивними правочинами.
У зв'язку з цим Суд не вважає за необхідне відступати від правового висновку Верховного Суду щодо застосування норми статті 234 Цивільного кодексу України, викладеного у раніше ухваленій постанові Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі № 910/4088/17, про те, що може бути визнаний фіктивним договір купівлі-продажу з тих підстав, що він не був виконаний з боку покупця в частині оплати придбаного майна, а справжньою метою укладення договору було штучне виведення ліквідної нерухомості з власності продавця на користь пов'язаної особи з метою уникнення звернення стягнення на майно за договором кредиту.
- Об'єднана палата не погоджується з висновком колегії суддів, яка передала справу на розгляд об'єднаної палати, про те, що встановлені у справі обставини свідчать про наявність інших ознак недійсності спірного правочину, передбачених статтею 232 ЦК України, а саме вчинення правочину внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною. Як правильно зазначає колегія в ухвалі від 10.05.2018, зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання.
Однак у цій справі позов подано стороною правочину, яка стверджує, що правочин було вчинено з пов'язаною особою з метою уникнути звернення стягнення на належне їй Майно, тобто не всупереч її інтересам. Те, що внаслідок відчуження Майна зобов'язання Позивача перед кредитором не припинилось і розмір його не зменшився, не спростовує того, що внаслідок відчуження Майна за правочином, оплата за яким не надійшла, було ускладнене або стало неможливим ефективне звернення стягнення на майно цієї особи.
- Стверджувані Позивачем і встановлені судами обставини вказують на те, що Договір може бути кваліфікований як правочин, який не був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків. Встановлені обставини свідчать також про умисел обох сторін правочину приховати справжні наміри учасників правочину, а саме виведення нерухомості з власності Позивача без отримання оплати за це майно під час існування майнового спору за участю Позивача як одного із солідарних боржників у цьому спорі, з метою уникнути виконання відповідного грошового зобов'язання, а тому оспорюваний у цій справі правочин може бути визнаний фіктивним відповідно до статті 234 ЦК України.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Суд звертається до правових позицій з цього приводу, викладених Верховним Судом України в постанові від 09.08.2017 у справі № 359/1654/15-ц.
Щодо захисту права, яким особа зловживає
- Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.
- Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
- З конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом.
- Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.
- Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є способом захисту цивільних прав та інтересів.
- Звертаючись з позовом про визнання недійсним Договору, Позивач переслідує як кінцеву мету захист свого права власності на Майно, яким він розпорядився за оспорюваним правочином.
- Частина перша статі 16 ЦК України встановлює, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Разом з тим відповідно до частини третьої статі 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу, зокрема відмовити у захисті права, яким особа зловжила.
- Враховуючи викладене вище, Суд вважає, що позов про визнання недійсним Договору, поданий Позивачем, який є стороною цього правочину, що за його ж твердженням було вчинено з метою уникнення звернення стягнення на Майно, не підлягає задоволенню як такий, що спрямований на одержання судового захисту права, яким особа зловжила.
- Стосовно наданих Позивачем пояснень, у яких Позивач стверджує про існування підстав для визнання Договору фіктивним за його Позовом і, відповідно, для захисту його права, та на обґрунтування цього посилається на одержані за його запитом наукові висновки, Суд вважає за доцільне навести думку професора І. В. Спасибо-Фатєєвої, викладену у наданому на запит Позивача науковому висновку, про те, що "практика вирішення спорів завжди наражається на одну і ту саму неподолану проблему, що полягає не стільки в тому, аби довести недобросовісність набувача, скільки в тому, як бути в разі, коли відчужувач за своєю волею передав майно. Дотепер її вирішити не вдається, якщо формально тлумачити українське законодавство. Якщо ж поставитися до цього не формально, а із застосуванням принципів права (передусім добросовісності) та засад здійснення цивільних прав (зокрема передбаченого у ч. 3 ст. 13 ЦК України), то це можливо і відкриє нарешті шлях для принципового ставлення судової влади до такого роду порушень. Це також цілком і повністю відповідатиме підходам вирішення подібних складних спорів ЄСПЛ". Суд також звертає увагу на думку члена НКР при Верховному Суді Ю.В. Мица, висловлену ним у наданому на запит Позивача науково-практичному висновку, про те, що "особи, які при укладенні договору порушили закон чи зловживали правами, обопільно не можуть посилатись на порушення чи зловживання іншою стороною і мають перетерпати наслідки таких порушень, зловживань". Хоча автор робить загальний висновок про те, що відмова у позові сторони фіктивного правочину з посиланням на положення частини третьої статті 16 ЦК України не може бути визнана обґрунтованою, оскільки при укладенні фіктивного правочину його сторони завжди діють обопільно умисно, цей останній висновок видається Суду таким, що суперечить попередньому. Обопільний умисел сторін фіктивного правочину не означає, що обидві сторони обопільно зловживали своїми правами. Суд вважає, що у цій справі обопільний умисел сторін зробив можливим зловживання Позивачем своїм правом власності на Майно. З цих підстав саме Позивач є особою, яка, зловживаючи своїм правом власника вільно розпорядитися належним йому Майном, може перетерпати негативні наслідки такого зловживання, які можуть полягати зокрема у відмові суду захистити це право.
- Суд відзначає obiter dictum, що викладений у цій постанові (пункти 39, 43) висновок не стосується зокрема позовів про застосування наслідків нікчемності правочину, поданих в межах процедур, встановлених відповідно до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", оскільки застосування цих наслідків спрямоване на захист інтересів перш за все вкладників банку (кредиторів), а не банку як сторони правочину.
- Отже, висновки в постанові апеляційного суду про існування підстав для визнання за вимогами Позивача недійсним Договору з підстав його фіктивності зроблені з неправильним застосуванням норм статей 11, 13, 15, 16, 234 ЦК України, а тому з урахуванням положень пункту 4 частини 1 статті 308 та статті 312 ГПК України оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а скасоване нею рішення суду першої інстанції - залишенню в силі, однак з мотивів, викладених в цій постанові.
Керуючись статтями 240, 300, 301, 308, 312, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд
П О С Т А Н О В И В :
- Касаційну скаргу ОСОБА_10 задовольнити.
- Постанову Київського апеляційного господарського суду від 25.01.2018 скасувати, рішення Господарського суду міста Києва від 27.07.2017 у справі № 910/7547/17 залишити в силі.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя К. М. Пільков
Судді О. М. Баранець
І. В. Булгакова
Т. Б. Дроботова
Л. Й. Катеринчук
Б. Ю. Львов
В. П. Селіваненко
Н. Г. Ткаченко
_03_03.png)