ВЕРХОВНИЙ СУД

https://reyestr.court.gov.ua/Review/107984435

УХВАЛА

21 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 140/2217/19

адміністративне провадження № Зв/990/1/22

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача – Смоковича М. І.,

суддів: Калашнікової О. В., Мельник-Томенко Ж. М., Рибачука А. І., Олендера І. Я., Ханової Р. Ф.,

розглянув у письмовому провадженні заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 вересня 2021 року у справі №140/2217/19 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, третя особа - ІНФОРМАЦІЯ_1, про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, та

в с т а н о в и в:

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Міністерства оборони України, у якому просив визнати протиправним і скасувати рішення про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги як інваліду 2 групи з 06 березня 2018 року внаслідок поранення, пов`язаного із захистом Батьківщини, оформлене протоколом засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 14 червня 2019 року №78, та зобов`язати відповідача вирішити питання щодо призначення та виплати йому одноразової грошової допомоги відповідно до Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач у 2014 році брав участь в антитерористичній операції (на території Донецької області), під час якої отримав кульове поранення (яке потім визнане таким, що пов`язане із захистом Батьківщини), через що був визнаний непридатним до служби в мирний час і звільнений з військової служби за станом здоров`я. У зв`язку з цим пораненням йому встановлена 3 група інвалідності згідно з рішенням медикосоціальної експертної комісії (далі - МСЕК) від 21 вересня 2015 року. Однак стан здоров`я ОСОБА_1 погіршувався і згодом МСЕК встановила йому з 06 березня 2018 року 2 групу інвалідності.

На цій підставі позивач звернувся до Міністерства оборони України з проханням про виплату йому одноразової грошової допомоги як військовослужбовцю у зв`язку з встановленням вищої (2) групи інвалідності, з урахуванням сум, які він отримав у зв`язку зі встановленням групи інвалідності (3 групи) вперше. Однак Міністерство оборони України відмовило у виплаті цих коштів через те, що вища група інвалідності була встановлена більше, ніж через два роки.

З погляду позивача, ця відмова неправомірна, позаяк Закон України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VIII), яким, серед іншого, пункт 4 статті 16 3 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII) доповнений абзацом другим (за яким: «У разі зміни групи інвалідності, її причини або ступеня втрати працездатності понад дворічний термін після первинного встановлення інвалідності виплата одноразової грошової допомоги у зв`язку із змінами, що відбулися, не здійснюється») - спираючись на який відповідач обґрунтував свою відмову - набрав чинності з 01 січня 2017 року, тобто до того, як позивачеві була первинно встановлена група інвалідності (у 2015 році). Застосування Закону № 1774-VIII до спірних правовідносин, на думку позивача, означатиме, що він має зворотною дію в часі, адже вища група інвалідності встановлена йому у період з 2015 року до 2018 року. Тому, переконував, застосовувати щодо нього (позивача) приписи абзацу другого пункту 4 статті 16 3 Закону № 2011-XII (у редакції Закону № 1774-VIII) можна було б тоді, коли вища група інвалідності була б встановлена після 06 березня 2018 року. Але позаяк інвалідність первинно йому встановлена у 2015 році, то обмеження виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі у зв`язку з встановленням вищої групи інвалідності дворічним строком, з погляду позивача, звужує його права і є дискримінаційним.

Судові рішення судів першої і апеляційної інстанцій по суті спору

Волинський окружний адміністративний суд рішенням від 20 серпня 2019 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09 грудня 2019 року позов задовольнив:

- визнав протиправним і скасував рішення Міністерства оборони України про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 як особі з інвалідністю 2 групи з 06 березня 2018 року внаслідок поранення, пов`язаного із захистом Батьківщини, яке оформлене протоколом засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 14 червня 2019 року № 78;

- зобов`язав Міністерство оборони України вирішити питання щодо призначення та виплати одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 як особі з інвалідністю 2 групи внаслідок поранення, пов`язаного із захистом Батьківщини, у розмірі 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, на дату встановлення інвалідності, а саме 06 березня 2018 року, з урахуванням проведених виплат, та факту подання позивачем усіх документів передбачених законодавством, відповідно до Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975.

Висновок суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, по суті спору заснований на тому, що Закон № 1774-VІІІне може застосовуватися до спірних правовідносин, позаяк це фактично означатиме застосування зворотної дії закону в часі. Дворічний строк для виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі у зв`язку із встановленням вищої групи інвалідності, на думку судів першої і апеляційної інстанцій, міг би застосовуватися щодо позивача починаючи з 06 березня 2018 року.

Позиція Верховного Суду за наслідками касаційного перегляду судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій в цій справі

Верховний Суд постановою від 30 вересня 2021 року скасував рішення Волинського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2019 року і постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 140/2217/19 та ухвалив нову постанову, якою відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

При прийнятті цієї постанови Верховний Суд зважив на правові позиції щодо застосування пункту 4 статті 16 3 Закону № 2011-XII у вимірі подібних правовідносин, які він раніше висловив у постановах від 15 липня 2020 року у справі № 240/10153/19, від 02 грудня 2020 року у справі №1.380.2019.006957, відтак констатував, що не має підстав від них відступати.

У постанові від 15 липня 2020 року у справі № 240/10153/19 Верховний Суд, з-поміж іншого, зазначив про те, що право на отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі у зв`язку із встановленням військовослужбовцю під час повторного огляду вищої групи інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності визначається за законодавством, що діє на день повторного огляду.
У постанові від 02 грудня 2020 року у справі №1.380.2019.006957 Верховний Суд зазначив таке: «<…> пунктом 4 статті 16 3 Закону № 2011-XIIпередбачено вирішення питання виплати ОГД шляхом її виплати з урахуванням раніше виплаченої суми тим особам, яким раніше уже було встановлено факт ушкодження здоров`я, і які раніше уже таку допомогу отримували.

Одночасно, цією нормою також передбачено обмеження такої виплати строком у два роки з часу попереднього встановлення факту ушкодження здоров`я.

Проте, ті особи, стан здоров`я яких погіршиться після спливу двох років з часу первинного встановлення факту ушкодження здоров`я, втрачають право на виплату ОГД, в тому числі з врахуванням раніше виплаченої суми.

Дворічний строк обчислюється з дня первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності, а наслідок, який спричинило ушкодження здоров`я після дворічного строку, відповідно до рішення МСЕК (встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності) для обчислення строку самостійного правового значення не має. Дворічний строк для виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі застосовується з моменту рішення компетентного органу (МСЕК), яким вперше встановлено ступінь ушкодження здоров`я особи (незалежно від його виду: інвалідність або ступінь втрати працездатності без встановлення інвалідності), внаслідок травми або захворювання.

Такий підхід (застосування дворічного строку) має на меті гарантування принципу правової визначеності для особи та запобігання можливих помилок з боку суб`єктів (органів МСЕК), які встановлюють причинно-наслідковий зв`язок між отриманою травмою або захворюванням та ступенем зумовленого ними погіршення стану здоров`я, визначивши, що лише протягом дворічного проміжку часу це можливо встановити достовірно».

Спираючись на наведені правозастосовні висновки Верховний Суд у справі № 140/2217/19 зауважив, що за наслідками повторного огляду позивачу встановлена 2 групу інвалідності з 06 березня 2018 року, а первинно інвалідність 3 групи встановлена з 21 вересня 2015 року. Тож позаяк між цими подіями минуло більше, ніж два роки, Верховний Суд виснував, що ОСОБА_1 не має права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі.

Мотиви заяви про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду за наслідками касаційного розгляду справи

10 травня 2022 року до Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд постанови Верховного Суду від 30 вересня 2021 року у справі № 140/2217/19 за виключними обставинами з підстави, встановленої пунктом 1 частини п`ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України(далі - КАС України). У цьому зв`язку заявник зазначив, що Конституційний Суд України ухвалив за конституційною скаргою ОСОБА_2 . Рішення від 06 квітня 2022 року №1-р(ІІ)2022, яким визнав таким, що не відповідає Конституції України(є неконституційним) пункт 4 статті 16 3 Закону № 2011-ХІІ.

У цьому Рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку, що установлені оспорюваними приписами Закону [№ 2011-ХІІ] обмеження щодо виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі за умови встановлення вищої групи інвалідності або більшого відсотка втрати працездатності лише протягом двох років є невиправданими та такими, що непропорційно обмежують право на посилений соціальний захист військовослужбовців, гарантований частиною першою статті 46 Конституції України у взаємозв`язку з частиною п`ятою її статті 17.

Цей Суд зазначив також, що оспорювані приписи Закону [№ 2011-ХІІ] не узгоджуються із засадничими конституційними цінностями, зокрема такими, як принцип поваги до захисту прав людини, принцип верховенства права в аспекті домірності та вимог щодо соціального захисту військовослужбовців (статті З, 8, 17, 46 Конституції України).

Наприкінці Конституційний Суд України констатував, що пункт 4 статті 16 3 Закону № 2011-ХІІ є таким, що суперечить статтям 1, З, частинам першій, другій статті 8, частині п`ятій статті 17, частині першій статті 46 Конституції України.

З уваги на Рішення і викладені в ньому мотиви стосовно виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі за умови встановлення вищої групи інвалідності або більшого відсотка втрати працездатності лише протягом двох років ОСОБА_1 просить переглянути постанову Верховного Суду від 30 вересня 2021 року у справі № 140/2217/19 за виключними обставинами, відтак скасувати цю постанову суду касаційної інстанції і залишити без змін рішення Волинського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2019 року і постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09 грудня 2019 року в цій справі.

Ухвалою від 17 травня 2022 року Верховний Суд відкрив провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду від 30 вересня 2021 року у справі № 140/2217/19.

Міністерство оборони України надіслало відзив на заяву позивача, у якому просило відмовити у її задоволенні. Відповідач зауважив, що Рішення Конституційного Суду України від 06 квітня 2022 року №1-р(ІІ)2022 не може застосовуватися при вирішенні спору у справі № 140/2217/19, адже не має ретроспективної дії на правовідносини, які існували до його ухвалення. Спираючись на принцип правової визначеності відповідач переконує, що застосування пункту 4 статті 16 3 Закону № 2011-ХІІв той спосіб, як це зробив суд касаційної інстанції в цій справі, узгоджувалося з існуючою правозастосовною практикою Верховного Суду в цій категорії спорів й немає обґрунтованих підстав змінювати остаточне судове рішення, яке набрало законної сили. Зауважив також, що постанова, яку ОСОБА_1 просив переглянути за виключними обставинами (якою відмовлено у задоволенні позову), не є тим рішенням, яке підлягало (примусовому) виконанню, тому - у розумінні пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС України- не може переглядатися з підстав, про які мовить заявник.

Передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Розглядаючи порушене заявником питання у зіставленні з доводами відповідача колегія суддів Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді, визначена для розгляду зазначеної заяви ОСОБА_1 , постановила ухвалу від 22 червня 2022 року, якою передала вирішення цієї заяви на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

В цій ухвалі колегія суддів окреслила проблему, яка, на її погляд, потребує вирішення, а також звернула увагу на її виняткове, виключне значення для формування правозастосовної практики. Проблема, відповідно до цієї ухвали, полягає у потребі відступити від існуючого у практиці Верховного Суду трактування приписів пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС України (та аналогічних за змістом приписів, які містять Господарський процесуальний кодекс України і Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ГПК України і ЦПК України відповідно), суть якого у тому, що переглянути за виключними обставинами судове рішення можна у тому випадку, якщо це судове рішення передбачає можливість примусового його виконання. Такими судовими рішеннями можуть бути тільки ті, якими позов задоволено повністю або частково і які покладають на відповідача певні зобов`язання; водночас, якщо слідувати цій позиції, судове рішення, яким відмовлено у задоволені позову, не може переглядатися за виключними обставинами з підстав встановлення Конституційним Судом України неконституційності (конституційності) закону, іншого правового акта, чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи. Як приклад зазначеного підходу в ухвалі від 22 червня 2022 року зазначена постанова Касаційного господарського суду від 29 жовтня 2019 року у справі № 922/1391/18, від правового висновку якої пропонувалося (в ухвалі від 22 червня 2022 року) відступити і змінити його на інший, яким визнати, що особа, якій у задоволенні позову відмовлено, має право на перегляд судових рішень у зв`язку з виключними обставинами, якщо Конституційним Судом України встановлено неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта, чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи.

Іншою виключною, як її вважала колегія суддів, проблемою, але пов`язаною з попередньою, є власне перегляд судового рішення у справі № 140/2217/19 з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 06 квітня 2022 року №1-р(ІІ)2022, яким пункт 4 статті 16 3 Закону № 2011-ХІІ визнаний таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним). Суть в тому, що за цим Рішенням пункт 4 статті 16 3 Закону № 2011-ХІІ визнаний неконституційним загалом, тоді як у мотивувальній частині мовиться про обмеження реалізації права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі дворічним строком в аспекті його домірності (пропорційності) й саме в такій площині Суд, як зазначено в Рішенні, перевіряв на відповідність Конституції України зазначені приписи Закону. Визнавши неконституційним пункт 4 статті 16 3 Закону № 2011-ХІІ загалом, а не в межах порушеного в конституційній скарзі питання, підстав для отримання одноразово грошової допомоги в більшому розмірі у разі встановлення, зокрема, військовослужбовцю вищої групи інвалідності, Закон № 2011-ХІІ - після ухвалення згаданого Рішення - не передбачає взагалі.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 21 липня 2022 року повернула справу № 140/2217/19 до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для розгляду у відповідній колегії. Ця ухвала мотивована тим, що обґрунтування касаційного суду не містить підстав, які за своїми кількісними і якісними критеріями проявили б виключну правову проблему, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. За змістом ухвали Великої Палати, судова практика, про яку зазначив касаційний суд, не містить суперечливого розуміння і застосування аналогічних норм закону, а окреслене касаційний судом питання, з погляду Великої Палати Верховного Суду, може бути вирішене ним самостійно, адже саме Касаційний адміністративний суд своїми рішеннями формує судову практику з метою її єдності і сталості. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що у постанові від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19 вже висловлювалася щодо перегляду судових рішень за виключними обставинами.

Передача колегією суддів заяви ОСОБА_1 на розгляд об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду

Після того, як Велика Палата Верховного Суду повернула справу № 140/2217/19 колегія суддів Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді (яка визначена для розгляду заяви ОСОБА_1 у справі № 140/2217/19; далі - колегія суддів) постановила ухвалу від 28 вересня 2022 року, якою передала справу № 140/2217/19 на розгляд об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Це рішення мотивоване необхідністю відступити від висновку щодо застосування пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС України, викладеного у постанові об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 лютого 2021 року у справі № 808/1628/18.

У цій постанові об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, відповідаючи на порушене у касаційній скарзі (на судові рішення у справі № 808/1628/18) питання, зазначила, що положення пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС України містять імперативний припис, що встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи може бути підставою для перегляду рішення за виключними обставинами тільки за умови, якщо таке рішення суду ще не виконане.

За текстом постанови від 19 лютого 2021 року у справі № 808/1628/18, словосполучення «ще не виконане», яке вживається у пункті 1 частини п`ятої статті 361 КАС України, не передбачає множинного тлумачення або множинного його розуміння, а також «розширеного тлумачення», про яке зазначено в ухвалі Верховного Суду від 14 травня 2020 року, якою справу № 808/1628/18 передано на розгляд об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Вказана процесуальна норма має імперативний характер, є чіткою та не може бути застосована інакше, ніж це передбачено процесуальним законодавством.

Згідно із судовими рішеннями у справі № 808/1628/18, про перегляд яких з підстави, встановленої пунктом 1 частини п`ятої статті 361 КАС України звернувся позивач (у тій справі), у задоволенні позовних вимог було відмовлено. На цій підставі об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду констатувала, що судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог не передбачає можливості його примусового виконання й тому не може вважатися «не виконаним» у розумінні пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС України, а значить не може переглядатися за виключними обставинами з указаної нормативної підстави.

Зазначено також, що рішення Конституційного Суду України (у тій справі йшлося про Рішення від 25 квітня 2019 року № 1-р (II)/2019 у справі № 3-14/2019 (402/19, 1737/19) не змінює правового регулювання спірних правовідносин та не доводить факту допущення судом помилки при вирішенні спору, адже на час виникнення спірних правовідносин та на час прийняття рішення суду першої інстанції положення вказаної норми були чинними та підлягали застосуванню.

Висновки об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду, наведені у постанові від 19 лютого 2021 року у справі № 808/1628/18, згодом були застосовані також в інших постановах Касаційного адміністративного суду, зокрема від 23 листопада 2021 року у справі № 808/578/17, від 02 березня 2021 року у справах № 803/376/17 і № 806/897/17.

Колегія суддів не погоджується з підходом об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду щодо застосування положень пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС України, суть якого стисло описано вище, позаяк він, з їхнього погляду, унеможливлює ефективний захист та поновлення прав особи, якій відмовлено у задоволенні позову внаслідок застосування закону, визнаного згодом неконституційним, й вважає за необхідне відступити від її висновку, мотивуючи свою позицію таким.

Право на перегляд рішення у зв`язку з виключними обставинами за пунктом 1 частини п`ятої статті 361 КАС України забезпечує поновлення порушеного права особи внаслідок застосування у її справі положень закону, які не відповідали Конституції України. Попри те, що втрата чинності Закону в разі визнання його неконституційним відповідно до частини другої статті 152 Конституції України та статті 91 Закону України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» визначається днем ухвалення відповідного рішення Конституційним Судом (якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення), таке рішення є підставою для перегляду за виключними обставинами судових рішень, прийнятих раніше ухвалення відповідного рішення Конституційного Суду України.

Пам`ятаючи про принцип res judicata, на необхідності дотримання якого наголошено у постанові від 19 лютого 2021 року у справі № 808/1628/18, колегія суддів зазначила, що інститут виключних обставин має на меті забезпечення перегляду судових рішень, ухвалених з порушеннями, що мали суттєвий вплив на вирішення справи. Зокрема, застосування у судовому рішенні закону, визнаного неконституційним, підриває довіру до судового рішення. Тому інститут перегляду справи за виключними обставинами відповідає конституційним приписам (частина друга статті 3 Конституції України) про відповідальність держави перед особою за свою діяльність у випадку, коли внаслідок дії неконституційного закону були порушені її права, свободи чи інтереси.

Цитуючи окремі позиції Європейського суду з прав людини у справах «Volokhy v. Ukraine» (рішення від 02 листопада 2006 року (заява № 23543/02) і «Menshakova v. Ukraine» (рішення від 08 квітня 2020 року (заява № 377/02), також деякі тези з доповіді Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційська Комісія), схваленій на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25-26.03.2011), колегія суддів зазначила про те, що юридична визначеність і доступ до правосуддя є складовими елементами поняття «верховенство права». Забезпечення верховенства права на рівні національного законодавства гарантоване статтею 8 Конституції України. Право на доступ до суду також гарантоване статтею 55 Конституції України та частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР. Зазначила також, що усунення порушення фундаментального права позивача (особи) на доступ до суду має переважати над суспільним інтересом, що виявляється у дотриманні принципу юридичної визначеності (res judicata). Та додала, що за умови порушення будь-якого елемента верховенства права не можна говорити про забезпечення верховенства права загалом.

З погляду колегії суддів, положення пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС України треба тлумачити передовсім через призму положень статті 3 Конституції України, відповідно до яких, зокрема, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. У такому контексті відмова у перегляді судового рішення, яким у задоволенні позову відмовлено, за виключними обставинами з підстав встановлення Конституційним Судом України неконституційності (конституційності) закону, <…> (пункт 1 частини п`ятої статті 361 КАС України), є неефективним захистом прав позивача від порушень з боку суб`єкта владних повноважень.

Крім того, колегія суддів в згаданій ухвалі зауважила також, що КАС України не містить положень, які б прямо забороняли перегляд за виключними обставинами судових рішень про відмову у задоволенні позовних вимог з підстави, про яку написано вище. Водночас, як можна зрозуміти з мотивації ухвали від 28 вересня 2022 року, інтерпретація приписів пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС України, яка наведена в постанові об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 19 лютого 2021 року у справі № 808/1628/18, виходить за межі нормативного регулювання й змінює таким чином закон. Понад те, відмова у перегляді судового рішення про відмову у задоволенні позову з підстави, встановленої пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС України, з мотивів, про які написано вище, фактично нівелює інститут перегляду справи за виключними обставинами (який є, по суті, механізмом поновлення прав особи, порушених внаслідок прийняття закону (відповідно до якого вирішений спір), визнаного Конституційним Судом України неконституційним) і до певної міри позбавляє юридичного значення судове рішення про відмову у задоволенні позову (яке набрало законної сили).

Щодо останнього колегія суддів в ухвалі від 28 вересня 2022 року підкреслила, що за своєю правовою природою таке судове рішення визначає зміст правовідносин між учасниками справи і є обов`язковим для регулювання правовідносин сторін у спорі (навіть якщо не потребує застосування механізму примусового виконання). Тож у разі встановлення Конституційним Судом України неконституційності (конституційності) закону чи його окремого положення, застосованого судом під час прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, відмова у перегляді такого судового рішення за виключними обставинами звужує не тільки зміст норм пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС, але й права сторони у справі на перегляд судового рішення з наведених підстав.

На переконання колегії суддів, норму пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС Українитреба тлумачити так, що словосполучення «якщо рішення суду ще не виконане» стосується неможливості перегляду за виключними обставинами тільки тих судових рішень, які підлягають виконанню (тобто резолютивна частина рішення містить зобов`язання вчинити певну дію, ухвалити рішення, сплатити гроші тощо), але на момент подання заяви про перегляд за виключними обставинами були виконані. Водночас, судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено, [примусовому] виконанню не підлягає й тому не може бути «ще не виконаним». А проте воно також є обов`язкове для учасників справи (<…> для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, <…> (стаття 370 КАС України) і до цього виду рішень не можуть застосовуватися обмеження щодо перегляду за виключними обставинами.

З огляду на це, на думку колегії суддів, перегляд судових рішень, якими відмовлено у задоволенні позову, за виключними обставинами на підставі пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС України можливий. Для цього потрібно відступити від правового висновку, викладеного у постанові об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 19 лютого 2021 року в справі № 808/1628/18 й висловити протилежний за змістом висновок, який пропонується вище.

Позиція об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду

Питання про перегляд за виключними обставинами судових рішень, які набрали законної сили, з зв`язку з встановленою Конституційним Судом України неконституційністю (конституційністю) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи було предметом розгляду не тільки об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду, від висновку якої (у справі № 808/1628/18) пропонується відступити, але й Великої Палати Верховного Суду теж.

Йдеться, зокрема, про згадану вище постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19 щодо перегляду за виключними обставинами ухвали Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 25 жовтня 2019 року (постановленого за правилами кримінального судочинства) на підставі пункту 1 частини третьої статті 459 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). Відповідно до цієї норми виключною обставиною визнається встановлена Конституційним Судом України неконституційність, конституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи.

Зауважимо, що виключною обставиною - відповідно до звернення у справі № 4819/49/19 - було Рішення Конституційного Суду України від 17 червня 2020 року № 4-р(II)/2020, ухвалене за конституційною скаргою ОСОБА_3 щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень частини третьої статті 307, частини третьої статті 309 Кримінального процесуального кодексу України.

У постанові від 18 листопада 2020 року (ухваленій за наслідками розгляду згаданої заяви про перегляд ухвали Касаційного кримінального суду від 25 жовтня 2019 року за виключними обставинами (у якій була застосована норма (частина третя статті 307 КПК України), яку згодом Конституційний Суд України Рішенням від 17 червня 2020 року № 4-р(II)/2020 визнав неконституційною) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що при постановленні ухвали від 25 жовтня 2019 року Касаційний кримінальний суд застосував чинні норми КПК України. Натомість Рішення Конституційного Суду України від 17 червня 2020 року № 4-р(II)/2020, яке заявник вважає виключною обставиною, ухвалене 17 червня 2020 року. На момент ухвалення цього Рішення кримінально-процесуальні відносини у аналізованому провадженні вже припинилися. А це означає, за текстом постанови Великої Палати від 18 листопада 2020 року, що дія Рішення Конституційного Суду України не може поширюватися на ці правовідносини, оскільки вони виникли і закінчилися до його ухвалення.

Зазначено також, що рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію, тобто поширюється на правовідносини, що виникли або тривають після його ухвалення (за винятком тих випадків, якщо інше встановлено Конституційним Судом України безпосередньо у тексті ухваленого рішення). З наведених мотивів Велика Палата Верховного Суд констатувала, що немає підстав для задоволення заяви про перегляд за виключними обставинами ухвали Касаційного кримінального суду від 25 жовтня 2019 року.

Почасти той самий підхід можна простежити і в постанові об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 19 лютого 2021 року у справі № 808/1628/18. Водночас у зазначеній справі, позаяк текст пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС України дещо відрізняється від того, який міститься в пункті 1 частини першої статті 459 КПК України (в останньому випадку немає умови «якщо рішення суду ще не виконане»), увага об`єднаної палати була зосереджена головно на судових рішеннях, які можуть переглядатися за виключними обставинами з вказаної нормативної підстави.

Висновок, якого дійшла об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у справі № 808/1628/18, і мотиви, якими вона при цьому керувалася, зазначені вище. Полягає він у тому, нагадаємо стисло, що судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено, позаяк воно не може виконуватися у примусовому порядку, не може переглядатися на підставі пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС України. Крім того, рішення Конституційного Суду України не має ретроспективної дії й не змінює нормативно правового регулювання, відповідно до якого суди попередніх інстанцій вирішували спір.

Повертаючись до питання, яке є предметом обговорення об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у цій справі, зауважимо, що правова ситуація, яка спричинила звернення ОСОБА_1 до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду із заявою про перегляд постанови цього суду від 30 вересня 2021 року (у справі № 140/2217/19) на підставі пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС Україниє подібною (за сутнісними ознаками) до тієї, яка описана у постанові від 19 лютого 2021 року у справі № 808/1628/18. Зауважимо також, що приписи пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС України відтоді не змінилися і застосовуються в тій самій редакції, яку роз`яснювала об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у згаданій постанові; від дати ухвалення постанови від 19 лютого 2021 року у справі № 808/1628/18 й до звернення ОСОБА_1 зі згаданою заявою від 10 травня 2022 року немає істотного часового розриву й та правова позиція, яка була висловлена в зазначеній постанові, не втратила актуальності у вимірі суспільних відносин, які існують на час розгляду цієї справи. Водночас якихось обставин, які не були взяті до уваги, коли формулювався правовий висновок у справі № 808/1628/18, проте які могли б вплинути на трактування вказаних приписів статті 361 КАС України, висловленому у постанові від 19 лютого 2021 року, й таким чином зумовлювали б потребу його змінити задля правильно застосування, ця справа не містить.
З уваги на наведене, об`єднана палата Касаційного адміністративного суду дійшла висновку, що немає достатніх і необхідних підстав відступати від правової позиції, висловленій у постанові від 19 лютого 2021 року у справі № 808/1628/18.

Відтак, дотримуючись цієї позиції, у цій справі виходимо з того, що постанова Верховного Суду (ухвалена у складі колегії суддів Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді) від 30 вересня 2021 року, щодо перегляду якої за виключними обставинами звернувся ОСОБА_1 , є судовим рішенням, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог, відповідно воно не підлягає примусову виконанню, тому - у значенні пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС України - не може переглядатися за виключними обставинами.

Варто додати також, що відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 06 квітня 2022 року № 1-р(ІІ)2022, пункт 4 статті 16 3 Закону № 2011-ХІІ, визнаний неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Встановлена Конституційний Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення передовсім як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням у справі.

Висновки за результатами розгляду заяви

Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 368 КАС України за результатами перегляду рішення, ухвали за нововиявленими або виключними обставинами суд може відмовити в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами та залишити відповідне судове рішення в силі.

За частиною першою статті 369 КАС України у разі відмови в задоволенні заяви про перегляд рішення, ухвали за нововиявленими або виключними обставинами суд постановляє ухвалу.

Зважаючи на написане і керуючись статтями 359, 361, 368, 369 Кодексу адміністративного судочинства України, об`єднана палата Касаційного адміністративного суду

у х в а л и л а:

Відмовити в задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 вересня 2021 року у справі № 140/2217/19.

Постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 вересня 2021 року у справі № 140/2217/19 - залишити в силі.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя М. І. Смокович,

Судді : О. В. Калашнікова

Ж. М. Мельник-Томенко

А. І. Рибачук

І. Я. Олендер

Р. Ф. Ханова

Ухвала від 21 грудня 2022 року у справі № 140/2217/19 (провадження № Зв/990/1/22)