Стандарт доказування як складова забезпечення права на справедливий суд

Юрліга, 2019. 4 листопада

URL: bit.ly/2Nfsl5b

Костянтин Пільков, к. ю. н., суддя Верховного Суду

Суддя Верховного Суду Костянтин Пільков, звертаючись до практики ЄСПЛ, аналізує як інститут стандарту доказування інтерпретують національні суди.

Категорія стандарту доказування (доведення) лише порівняно нещодавно почала набувати застосування у вітчизняній доктрині процесуального права та судовій практиці. Власне термін "стандарт доказування" (standard of proof) для позначення рівня ймовірності, до якого обставина повинна бути підтверджена доказами, щоб вважатись дійсною, бере витоки з доктрини правових систем загального права, звідки він був запозичений у теорію та практику доказування у міжнародному комерційному арбітражі [Пільков К. М. Теорія і практика доказування у міжнародному комерційному арбітражі: Монографія. К., Освіта України. 2016], інших міжнародних юрисдикційних органів, зокрема Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), звідки поступово впроваджується у країнах континентальної правової традиції, зокрема й в Україні. Разом з тим, до останнього часу ця категорія часто протиставлялась принципу оцінки судом доказів за внутрішнім переконанням і навіть наражалась на критику як спроба встановити штучні рамки застосування цього принципу.

Зараз можна стверджувати, що дискусія про те, чи є категорія стандарту доказування штучною, невластивою для українських процесуальних галузей права, а то й позбавленою практичного значення, поступово втратила актуальність. По-перше, стандарт "поза розумним сумнівом", прикладом застосування якого є доказування вини у кримінальному судочинстві, закріплений у Кримінальному процесуальному кодексі України, і його застосування визнано у практиці [постанови Верховного Суду від 13.03.2019 у справі № 545/1642/15-к; від 21.02.2018 у справі № 701/613/16-к]. По-друге, ЄСПЛ послідовно робить висновки, які є важливими для застосування цієї категорії. По-третє, остання практика Верховного Суду стосовно стандарту доказування, сформована також під впливом позицій ЄСПЛ, сприяє укоріненню цього поняття у лексиконі процесуальних галузей вітчизняного права. Саме у зв'язку з висловленням ЄСПЛ позиції, яка пов'язує застосування належного стандарту доказування із забезпеченням права на справедливий суд, а також сприйняттям та посиланням на цю позицію національних судів, зокрема Верховного Суду, з гостротою постали питання, досліджувані у цій статті.

Практика Європейського суду з прав людини

Хоча утверджуваний ЄСПЛ підхід стосовно своєї субсидіарної ролі полягає у тому, що цей суд не втручається у питання доказування у національних судах і не встановлює якогось конкретного стандарту доказування [5, с. 6], водночас Суд визнав, що цей стандарт у кримінальних справах має бути вищий, ніж у цивільних (§ 38 рішення від 11.02.2003 у справі "Рінгвольд проти Норвегії". Із певним застереженням можна говорити, що з цієї позиції логічно випливає те, що у цивільних (господарських) справах стандарт доказування має бути нижчий, ніж у кримінальних. У справі «Хамідов проти Росії» ЄСПЛ поклав в основу свого рішення про порушення державою-відповідачем статті 6 Конвенції висновок про те, що національні суди встановили для заявника надзвичайний та заздалегідь недосяжний стандарт доказування (extreme and unattainable standard of proof). Схожим чином у справі «Дюльдін та Кіслов проти Росії» ЄСПЛ відзначив, що суди застосували незвично високий стандарт доказування (unusually high standard of proof). Р. Куйбіда, автор аналітичного звіту «Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки», аналізуючи серед інших також ці рішення ЄСПЛ, дійшов висновку, що серед прикладів судових рішень, які можна вважати свавільними, можуть бути названі рішення, у яких суд покладає на сторону надзвичайний та заздалегідь недосяжний стандарт доказування.

Згадані справи ЄСПЛ ілюструють позицію Суду щодо значення належного в сенсі незавищеного стандарту доказування у національних судових процесах для забезпечення права на справедливий суд, проте не вказують на те, що ЄСПЛ розмежовує окремі стандарти, які можуть бути застосовані у доказуванні, і не дозволяє дійти висновку про те, чи є у власній практиці Суду переважний стандарт доказування.

Водночас, в інших справах ЄСПЛ, вкотре підкреслюючи свою субсидіарну роль і наголошуючи, що зазвичай не бере на себе функцію суду першої інстанції з встановлення фактів, визнавав, що застосовує стандарт доказування "поза розумним сумнівом" (§§ 480, 481 рішення від 31.05.2018 у справі "Абу Зубайда проти Литви", § 26(1) рішення від 08.07.2004 у справі "Ілашку та інші проти Молдови та Росії" [3]). Водночас, стосовно доведення окремих обставин Суд визнавав за необхідне відхилитися від цього стандарту. Так, внаслідок неподання урядом запитаних істотних доказів або достатніх пояснень стосовно певних обставин, які підлягали доведенню іншою стороною, Суд вказав на можливість дійти висновків про існування цих обставин (adverse inferences), та ухвалити рішення стосовно таких обставин із застосуванням значно нижчого стандарту переваги доказів (preponderance of evidence) (§ 107 рішення від 10.12.2010 у справі "Трепашкін проти Росії (№ 2)". Суд підкреслював, що відповідно до його усталеної практики, доведеність може випливати зі співіснування достатньо сильних, чітких та взаємоузгоджених умовиводів або такого ж плану неспростованих презумпцій (§ 481 рішення від 31.05.2018 у справі "Абу Зубайда проти Литви"). Окрім того, рівень переконаності, необхідний для досягнення відповідного висновку, та, у зв'язку з цим, питання про покладення тягаря доведення, з необхідністю пов'язані зі специфікою фактів, природою тверджень та передбаченим Конвенцією правом, про яке йдеться. Суд також зважає у своїй практиці на серйозність наслідків, які пов'язані з можливим рішенням, що Договірна держава порушила фундаментальні права (§ 481 рішення від 31.05.2018 у справі "Абу Зубайда проти Литви"). Отже важливо відзначити, що ЄСПЛ у своїй практиці розмежовує окремі стандарти доказування, згадує і застосовує стандарт переваги доказів, а також відзначає, що стандарт доказування залежить від специфіки обставин, про доведення яких йдеться.

Підсумовуючи цей короткий огляд практики ЄСПЛ, видається цінним відзначити три важливі напрями, у яких Суд викладав свої позиції стосовно стандарту доказування:

1) розмежування стандартів доказування у цивільних та кримінальних справах;

2) визнання порушенням права на справедливий суд внаслідок встановлення надзвичайного та заздалегідь недосяжного стандарту доказування;

3) висновки, які дозволяють встановити переважний стандарт доказування у практиці самого ЄСПЛ.

Практика українських судів

Стандарт доказування

Ці напрями, у яких ЄСПЛ висловлювався про застосування стандарту доказування, стали стимулами для вітчизняної судової практики, яка за доволі короткий час сприйняла цю категорію, а саме поняття "стандарт доказування" набуло того значення, з яким воно використовується у доктрині тих правових систем, з яких походить.

Цей останній із згаданих аспект важливий, адже ще Верховний Суд України у своїй постанові від 21 січня 2016 року зробив висновок про те, що, якщо "апеляційний суд фактично виступає останньою інстанцією у реалізації права особи на справедливий судовий розгляд, змагальності сторін, безпосередності дослідження доказів та їх допустимості, тоді в апеляційній процедурі не допускаються будь-які спрощення, а стандарти доказування повинні бути найвищими". Тобто поняття "стандарти доказування" було використано в іншому значенні, яке скоріше стосувалося якості процедури, вимог до дослідження доказів, а не оригінального значення стандарту доказування як необхідного рівня ймовірності, яке наведене на початку цієї статті. При тому, що у практиці судів у кримінальних провадженнях ще непоодинокі випадки використання цього поняття з таким зміненим значенням, все ж в цілому у 2018-2019 роках цей термін був впроваджений в його оригінальному розумінні. Так у постанові від 21 лютого 2018 року Верховний Суд наводить класичне визначення стандарту "поза розумним сумнівом": "Обвинувальний вирок може бути постановлений судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом. Тобто, дотримуючись засади змагальності, та виконуючи, свій професійний обов'язок, передбачений ст. 92 КПК України, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме - винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред'явлено обвинувачення. Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину".

У справах господарської юрисдикції Верховний Суд у 2018-2019 роках також неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що при оцінці достатності доказів діють спеціальні правила - стандарти доказування, якими має керуватися суд при вирішенні справи. Суд наголошував, що стандарти доказування є важливим елементом змагальності процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність [постанови Верховного Суду від 27.02.2019 у справі № 922/1163/18; від 29.08.2018 у справі № 909/105/15; від 29.08.2018 у справі № 910/23428/17; від 31.01.2018 у справі № 910/8763/17].

Негативні наслідки надмірного стандарту доказування

Окрім коректного використання поняття стандарту доказування у судовій практиці, останнім часом під впливом вже згаданої практики ЄСПЛ намітилось також розуміння негативних наслідків встановлення надмірного стандарту доказування.

Твердження про встановлення судом надзвичайного і заздалегідь недосяжного стандарту доказування з посиланням на те, що ЄСПЛ у своїй практиці визначив це як ознаку свавільності судового рішення, в окремих справах були використані учасниками справ у Верховному Суді, зокрема в адміністративній юрисдикції, для обґрунтування заяв про відвід судді, а саме у тих випадках, коли суд вказував на необхідність подання певних доказів [ухвали Верховного Суду від 10.01.2019 у справі № 826/9855/18; від 10.07.2019 у справі № 9901/949/18; від 12.07.2019 у справі № 9901/949/18]. Ці випадки не є ілюстрацією якогось підходу суду, однак вказують на поширення практики використання цих категорій учасниками справ для обґрунтування своїх позицій з процесуальних питань.

Водночас, Верховний Суд також висловлювався стосовно неналежності стандарту доказування. Так, у господарській справі він дійшов висновку про те, що суд апеляційної інстанції "встановив для позивача надзвичайний та заздалегідь недосяжний стандарт доказування", оскільки той поклав в основу свого рішення про скасування заходів забезпечення позову висновок про те, що позивач не надав переконливих аргументів (доказів) на підтвердження того, що особа, якій суд першої інстанції як захід забезпечення позову заборонив видавати певний висновок, обов'язково видасть такий висновок [постанова Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/1915/18].

Поряд з тим, що Верховний Суд, очевидно під впливом практики ЄСПЛ і з використанням запозичених з цієї практики формулювань, робив висновки про негативні наслідки для законності судового рішення встановлення для сторони надзвичайного та заздалегідь недосяжного стандарту доказування, він також висловлювався стосовно того, який стандарт належить застосовувати. Стандарту доказування вини у кримінальних провадженням і відповідної практики ми вже торкнулись раніше у цій статті. Натомість визначення переважного стандарту доказування у справах цивільних та господарських - питання, яке залишається відкритим. Поки що лише у господарських справах Верховний Суд вказував на те, що принципу змагальності у господарському судочинстві найбільшою мірою відповідає стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто, коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний [постанова Верховного Суду від 10.09.2019 у справі № 916/2403/18], і саме цей стандарт, як правило, має застосовуватись при розгляді господарських спорів [постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17; від 14.08.2018 у справі № 905/2382/17]. Видається, що, враховуючи близькість принципів господарського і цивільного судочинства, а також відносин, спори з яких вирішуються у судах цих юрисдикцій, цей же стандарт має переважно застосовуватись і у цивільному процесі. При цьому слід бути свідомим, що стандарт доказування залежить від обставин, доведення яких є необхідним, а не суто від юрисдикції.

Висновки

Підбиваючи підсумки викладеного у цій статті, слід відзначити, що значною мірою під впливом практики ЄСПЛ у вітчизняній судовій практиці поступово утверджуються такі важливі ідеї:

1) неприпустимість встановлення судом надзвичайного і заздалегідь недосяжного стандарту доказування як такого, що призводить до порушення права на справедливий суд;

2) необхідність застосовувати у цивільних (господарських) справах стандарт нижчий, ніж у кримінальних провадженнях. При цьому стандарт доказування визначається в тому числі з урахуванням специфіки обставини, яку належить довести, а стандарт переваги доказів слід визнати таким, що застосовується до встановлення фактів у цивільних та господарських справах як правило.

 [за матеріалами доповіді на ІІ науково-практичному круглому столі "Імплементація міжнародних стандартів у цивільне та господарське судочинство України"]