Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
«Судебно-юридическая газета». 2019. 11 вересня
Міжнародні стандарти у сфері судочинства приділяють значну увагу питанням дотримання принципу змагальності судового процесу.
Ян Берназюк,
суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду
Загалом принцип змагальності прийнято розглядати як основоположний компонент концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що також включає споріднені принципи рівності сторін у процесі та ефективної участі.
Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є, серед іншого, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
З метою безумовного дотримання цього конституційного принципу в ч. 3 ст. 2 та ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено, що до основних засад (принципів) адміністративного судочинства належить, зокрема, змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі; суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
Статті 12, 13 Цивільного процесуального кодексу України та, відповідно, статті 13, 14 Господарського процесуального кодексу України також гарантують те, що цивільне та господарське судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Міжнародні стандарти у сфері судочинства приділяють значну увагу питанням дотримання принципу змагальності судового процесу.
Так, у пункті 30 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи «Щодо якості судових рішень» міститься положення, згідно з яким дотримання принципів змагальності та рівності сторін є необхідними передумовами сприйняття судового рішення як належного сторонами, а також громадськістю.
Зв’язок принципів змагальності та рівності, що, зокрема, досліджений у роботі «Конституційний принцип рівності та його особливості в адміністративному судочинстві», акцентовано також у деяких рішеннях Європейського суду з прав людини.
Так, у справі «Салов проти України» (заява №65518/01, п. 87) Суд зробив висновок, що принцип рівності сторін у процесі є лише одним з елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду, яке також включає фундаментальний принцип змагальності процесу («Руїс-Матеос проти Іспанії» (Ruiz-Mateos v. Spain), заява №12952/87, п. 63).
У справі «Лазаренко та інші проти України» (№70329/12, п. 37) Суд нагадує, що принцип змагальності та принцип рівності сторін, які тісно пов’язані між собою, є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
Крім того, відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, невід’ємними частинами права на суд необхідно розглядати, зокрема, такі вимоги, як змагальність процесу (Екбатані проти Швеції (Ekbatani v. Sweden), заява №10563/83, п. 24-33) та право на ефективну участь (T. проти Сполученого Королівства (T. v. the United Kingdom), заява №24724/94, п. 83-89).
Таким чином, принцип змагальності спільно з принципом рівності є одним з основних елементів поняття «право на справедливий суд», що гарантоване Конвенцією.
Як слідує з уже усталеної практики Європейського суду з прав людини, вимоги, що виникають з права на змагальні провадження фактично є однаковими для цивільних та кримінальних проваджень (Werner v. Austria (Вернер проти Австрії), заява №138/1996/757/956, п. 66). Досить часто у судовій практиці виникає конкуренція двох принципів (вимог процесуального законодавства), а саме, дотримання змагальності та дотримання розумних строків розгляду справи, що було, зокрема, предметом дослідження у роботі «Як зберегти баланс забезпечення справедливого публічного розгляду справи та дотримання розумного строку». Так, у своїй діяльності Суд виходить з того, що бажання зекономити час і прискорити провадження не обґрунтовує невиконання такого фундаментального принципу, як право на змагальні провадження (Nideröst-Huber v. Switzerland (Нідерьост-Хубер проти Швейцарії), заява №104/1995/610/698, п. 30). Застосовуючи зазначений підхід, Верховний Суд у постанові від 3 жовтня 2018 року у справі №134/18/13-ц, виходив також з того, що у пункті 1 статті 6 Конвенції гарантується «процесуальна» справедливість, тобто змагальні провадження, у процесі яких у суді на рівних засадах заслуховуються аргументи сторін (рішення «Star Cate Epilekta Gevmata and Others v. Greece» №54111/07); справедливість проваджень завжди оцінюється їх розглядом загалом для того, щоб окрема помилка не порушувала справедливість усього провадження (рішення «Mirolubovs and Others v. Latvia», №798/05, №103).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України» (заява №4241/03, п. 50), в аспекті змагальності, наголошується на тому, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору оцінку фактів, яку їм було надано в межах національного провадження, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд; стаття 6 Конвенції, в той же час, не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або способів їх оцінки, що є предметом регулювання, в першу чергу, національного законодавства та оцінки національними судами. Аналогічна позиція також міститься у рішенні в справі «Олюджіч проти Хорватії» (Olujic v Croatia), №22330/05, п. 77).
В інших рішеннях цього Суду сформовані такі підходи до розуміння принципу змагальності: згідно зі статтею 19 Конвенції обов’язок Суду полягає у забезпеченні дотримання зобов’язання, що здійснюються Договірними сторонами Конвенції, зокрема, його функція не стосується фактів чи законів, які враховані національним судом, якщо тільки вони не порушили прав та свобод, захищених Конвенцією; Суд не може погодитися принципово та абстрактно з тим, щоб незаконно отримані докази можуть бути допустимими («Schenk v. Switzerland, заява №10862/84, п.п 45-46; «Garcia Ruiz v. Spain», заява №30544/96, п. 28; Spang v. Switzerland, №45228/99, п. 32); Суд повторює, що він не уповноважений замінювати свою оцінку фактичних обставин, зроблену національними судовими органами, проте відповідно до прецедентної практики Суду вимога справедливості судового розгляду включає дослідження способу, у який було отримано та представлено докази; завдання Суду, серед іншого, установити, чи провадження в цілому, включно зі способом отримання і представлення доказів, було справедливим у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції («Домбо Беєер B. V. проти Нідерландів» (Dombo Beheer B.V. v. The Netherlands), заява №14448/88, п. 31).
Застосовуючи зазначені підходи, Верховний Суд у постановах від 4 липня 2018 року у справі №369/1923/15-ц та від 26 вересня 2018 року у справі №346/2946/16-ц виходив також з того, що одним з елементів верховенства права є дотримання прав людини, зокрема права сторони спору на представлення її позиції та права на справедливий судовий розгляд (п.п. 41 і 60 Доповіді «Верховенство права», схваленої Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні, місто Венеція, 25-26 березня 2011 року); ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін; у п. 24 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» (заява №7460/03) та п. 23 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гурепка проти України №2» (заява №38789/04) наголошується на принципі рівності сторін — одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом; у розумінні «справедливого балансу» кожній стороні повинна надаватися розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (рішення у справі «Ankerl v. Switzerland» від 23 жовтня 1996 р., заява №17748/91 п. 38).
Суд також неодноразово наголошував на тому, що право на змагальні провадження повинно надаватись у задовільних умовах: сторона у справі повинна мати можливість ознайомитись із доказами у суді, і коментувати їх та достовірність у належній формі у встановлений час (Krčmář and Others v. the Czech Republic (Kртсмар та інші проти Чеської Республіки), 35376/97 § 42; Immeubles Groupe Kosser v. France (Іммебль Груп Коссер проти Франції), 38748/97 § 26). Право на змагальні провадження фактично означає можливість сторін бути обізнаними щодо усіх представлених доказів, а також наданих до них коментарів та спостережень, у тому числі представлених незалежним представником національних юридичних послуг, оскільки вони можуть вплинути на рішення суду (Ruiz-Mateos v. Spain (Руїз Матеос проти Іспанії), заява №12952/87, п. 63; McMichael v. the United Kingdom (МакМайкл проти Сполученого Королівства), заява №16424/90, п. 80; Vermeulen v. Belgium (Вермюлен проти Бельгії), заява №19075/91, п. 33; Kress v. France (Кресс проти Франції), заява №39594/98, п. 74). Ця вимога застосовується і для справ, що розглядаються у Конституційному суді (Milatova v. the Czech Republic (Мілатова та інші проти Чеської Республіки, 61811/00 §§ 63-66; Gaspari v. Slovenia (Ґаспарв проти Словенії), 21055/03 § 53). При цьому за необхідності отримати належні докази суд має відкласти розгляд справи (Yvon v. France (Івон проти Франції), №44962/98 § 39), оскільки сторонам повинна бути надана можливість повідомити про будь-які докази, необхідні для успіху їх справи (Clinique des Acacias and Others v. France (Клінік дез Акація та інші проти Франції), заява №65407/01, п. 37). Стосовно суду касаційної інстанції, то він також має поважати принцип змагальності проваджень, наприклад, відмова у розгляді касаційної скарги через її неприйнятність, передбачає розгляд клопотань та повідомлення сторін про нові аргументи, щоб сторони мали можливість відповісти на них до того, як суд оголосить рішення (Clinique des Acacias and Others v. France (Клінік дез Акація та інші проти Франції), заява №65407/01, п. 36-43).
У продовження цього варто зазначити, що у своїй практиці Європейський суд з прав людини (зокрема, рішення у справах Жук проти України, заява №45783/05, п. 25; Kress v. France, заява №39594/98, п.п. 60, 72-76; Göç v. Turkey, заява №36590/97, п. 55-57; F.C.B. v. Italy, заява №12151/86, п. 33; Kaya v. Austria, заява №54698/00, п. 28) також виходить з того, що призначення змагальності процесу спрямоване не унеможливлення впливу на суд доказів, які одна з сторін не змогла оцінити та навести свої міркування (сторони повинні мати можливість знайомитися з усіма пред’явленими доказами і зауваженнями, отримувати копії документів); у кожній справі судом мають бути з’ясовані всі обставини, але, при цьому суд досліджує докази та пояснення, які подані сторонами або іншими суб’єктами лише у межах судового процесу.
У справі Ferreira Alves (№3) v. Portugal, №25053/05, п. 35-43), яка стосувалася батьківських прав (права контакту з неповнолітньою дитиною), суд встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції з огляду незабезпечення державою у цьому судовому провадженні дотримання принципу змагальності. Суд виходив з того, що концепція справедливого судового розгляду, в аспекті дотримання принципу змагальності, передбачає право сторін судового розгляду знати і коментувати всі подані докази або подані пояснення, які мають суттєве значення та впливають на рішення суду таким чином, який може бути несприятливим для будь-якої із сторін; право на змагальний процес для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції, як витлумачено судовою практикою, в принципі означає можливість учасників мати відповідні знання та можливість коментувати всі надані докази чи зауваження з метою впливу на рішення суду, подані навіть незалежним членом національної юридичної служби; лише сторони спору можуть правильно вирішити, чи вимагає документ зауваження; хоча можна уявити виняткові обставини, коли деякі документи із матеріалів справи не можуть бути розголошені сторонам, оскільки, наприклад, вони є конфіденційними або пов'язані з державною безпекою.
В аспекті доказів, що містять інформацію з обмеженим доступом, Судом сформовано наступні підходи: необхідно надавати доступ до матеріалів, що мають «життєво важливе» значення для результату справи; доступ до менш важливих доказів може бути обмежено («МакМайкл проти Сполученого Королівства» (McMichael v. the United Kingdom), заява №16424/90, п. 78-82); труднощі, що постають для сторони захисту у зв’язку з нерозголошенням, повинні бути належним чином компенсовані процедурами, яких дотримуються судові органи («Фітт проти Сполученого Королівства» (Fitt v. the United Kingdom), заява №29777/96, п. 45-46); ці процедури можуть передбачати надання стороні захисту короткий виклад нерозкритих доказів («Ботме та Аламі проти Сполученого Королівства» (Botmeh та Alami v.the United Kingdom), заява №15187/03, п. 42-45).
ВИСНОВКИ
_03_03.png)