Чи можуть українські суди застосовувати норми права інших країн?

«Юридическая практика». 2019. 29 серпня

URL: https://pravo.ua/chi-mozhut-ukrainski-sudi-zastosovuvati-normi-prava-inshih-krain/?fbclid=IwAR3SA1DS-hwWu-KI-VvCQ6KVkXcpiXIV7fq7zq1ex2ygqwtyuHuB8ofajqw

Ганна Вронська,

секретар судової палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів,

корпоративних прав та цінних паперів

Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду

Вочевидь, якщо це національний суд, то він повинен застосовувати норми українського права: закони України, постанови Кабінету Міністрів України,  інші нормативно-праві акти. Однак чинне процесуальне законодавство прямо передбачає можливість застосування українськими судами і норм права інших країн.

Розглянемо ситуацію більш детально на прикладі господарських судів. Частина п′ята статті 11 Господарського процесуального кодексу України (в чинній редакції) встановлює, що суд застосовує норми права інших країн  у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

До речі, у статті 4 Господарського процесуального кодексу України (у редакції до 15.12.2017) також зазначалося, що господарський суд у випадках, передбачених законом або міжнародним договором, застосовує норми права інших держав.

Окрім того, статтею 8 Закону України «Про міжнародне приватне право» (№2709-IV від 23 червня 2005 року) визначено, що при застосуванні права іноземної держави суд чи інший орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі.

Із метою встановлення змісту норм права іноземної держави суд чи інший орган може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів.

Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтуванні своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм.

Якщо зміст норм права іноземної держави в розумні строки не встановлений, незважаючи на вжиті згідно з цією статтею заходи, застосовується право України.

Поміж іншого на сьогодні є вже декілька випадків застосування норм права інших держав у судовій практиці як Великої Палати Верховного Суду, так і Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду  у справі № 906/493/16 від 28 серпня 2018 року, щодо визначення права, яке підлягає застосуванню до спірних відносин, суд зазначив, що стаття 32 Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових і кримінальних справах (підписаний 23 травня 1995 року, ратифікований 22 листопада 1995 року, набрав чинності 12 липня 1996 року) передбачає, що договірні відносини визначаються законодавством тієї договірної сторони, на території якої укладений договір, тобто правом Латвійської Республіки. Оскільки контракт був укладений на території Латвійської Республіки, суди дійшли правильних висновків про те, що до відносин між сторонами повинне застосовуватися право цієї республіки.

Посилання суду на положення Закону України «Про міжнародне приватне право» при визначенні права, яке підлягає застосуванню до договірних відносин між сторонами, є помилковим, адже відповідно до статті 3 цього Закону якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж встановлені цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору. Таким чином, у питаннях визначення права, що підлягає застосуванню до спірних відносин, суд мав керуватися положеннями Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових і кримінальних справах, а не нормами внутрішнього законодавства України. Проте застосування судами норм внутрішнього законодавства України разом із нормами міжнародного договору не призвело до помилкових висновків щодо права, яке підлягає застосуванню. Адже оскільки стороною, яка повинна здійснити виконання, що має вирішальне значення для змісту договору, є позивач (продавець за контрактом), місцезнаходженням якого є Латвійська Республіка, суди попередніх інстанцій, керуючись статтями 32 і 44 Закону «Про міжнародне приватне право», дійшли висновку про застосування до цих правовідносин права цієї країни.

Статтями 20, 32 Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових і кримінальних справах визначено, що суди кожної з договірних сторін  компетентні розглядати цивільні, сімейні та трудові справи, якщо  відповідач  має на її території місце проживання чи місцезнаходження. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у випадку, зокрема, якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи — відповідача. Таким чином, господарський суд України є компетентним судом відповідно до положень зазначеного договору.

При цьому за загальними принципами міжнародного приватного права компетентний суд при розгляді справи застосовує процесуальне законодавство своєї держави, відсилання колізійної норми до права іноземної держави вважається відсиланням саме до норм матеріального, а не процесуального права. У частині першій статті 9 Закону України «Про міжнародне приватне право» закріплюється, що будь-яке відсилання до права іноземної держави має розглядатися як відсилання до норм матеріального права, яке регулює відповідні правовідносини, виключаючи застосування його колізійних норм, якщо інше не встановлено законом.

Питання права, яке підлягає застосуванню до арбітражної угоди, зокрема для визначення її виконуваності, врегульовано матеріально-правовими нормами Нью-Йоркської конвенції 1958 року, яка застосована судом. Відповідно до частини п’ятої статті 4 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначення права, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин на підставі колізійних норм, не здійснюється, якщо міжнародним договором України передбачено застосування до відповідних відносин матеріально-правових норм.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій правильно визначили матеріальне та процесуальне право, яке підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Із повним текстом постанови Великої Палати ВС від 28.08.2018 у справі № 906/493/16 можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/78977571

В іншій справі господарськими судами було встановлено, що кредитор є іноземною юридичною особою, а кредитний договір було укладено у м. Прага, крім того, реалізовуючи принцип автономії волі, кредитор і боржник у п. 20.2 кредитного договору визначили, що цей договір регулюється та тлумачиться відповідно до законодавства Чеської Республіки, отже, висновки про те, що до правовідносин сторін за кредитним договором повинні застосовуватись положення Закону України «Про міжнародне приватне право», є правомірними.

Скориставшись наданим ч. 3 ст. 8 Закону України «Про міжнародне приватне право», банком було надано у вигляді додатків до пояснень у справі копію юридичного висновку кваліфікованого юриста юридичної компанії, допущеного до практики в Чеській Республіці (далі — юридичний висновок).

Апеляційним господарським судом встановлено, що в юридичному висновку його автор, зокрема, зазначає таке:

6. Зобов’язання щодо виплати боргу припиняється у разі погашення всієї суми, що підлягає сплаті. Погашення лише частини суми грошового зобов’язання, що підлягає сплаті, не впливає на дійсність такого зобов’язання в частині, що залишилася непогашеною.
7. Повне припинення грошового зобов’язання, що було погашене лише частково, може відбутися тільки у випадках, спеціально передбачених законодавством (за наявності). Чеське право не містить жодного спеціального положення, що передбачало б такі наслідки звернення стягнення на предмет застави/іпотеки, укладених за іноземним правом…
8. Не існує жодного загального або спеціального положення, що застосовувалось би до кредитного договору, яке передбачало б повне припинення основного зобов’язання за кредитним договором внаслідок звернення стягнення на предмет забезпечення, зокрема, предмет застави чи іпотеки, якщо таке основне зобов’язання не було повністю виконане (погашене) за рахунок доходу від звернення стягнення на предмет застави або іпотеки. Після звернення стягнення на предмет застави або іпотеки право вимоги за кредитним одговором погашається лише в тій частині, що дорівнює сумі коштів, одержаних від звернення стягнення на предмет застави або іпотеки. Проте це не зачіпає залишок права вимоги за кредитним договором.
9. За чеським правом звернення стягнення на предмет застави/іпотеки не впливає на чинність основного зобов’язання та не призводить до його припинення, якщо тільки дохід, одержаний від такого звернення стягнення, не покриває повністю суму невиконаного зобов’язання.
10. За кредитним договором та застосовними положеннями чеського права, зобов’язання КЦЗ, які не були виконані (погашені) шляхом позасудового звернення стягнення на предмети іпотеки та застави, залишаються чинними до їх повного погашення (виконання). Часткове задоволення права вимоги за кредитним договором, досягнуте шляхом позасудового стягнення, не впливає на обов’язок КЦЗ погасити затишок кредиту за кредитним договором, а також не впливає на чинність кредитного договору.

Згідно з викладеним у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 911/2672/17 правовим висновком, встановивши, що відповідно до законодавства Чеської Республіки звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку не призводить до недійсності основного зобов’язання або вимог кредитодавця за основним зобов’язанням та врахувавши пріоритетність норм міжнародних договорів над національним законодавством України, апеляційний господарський суд дійшов правильного висновку про те, що застосуванню у цьому випадку підлягають саме норми міжнародних договорів щодо принципу автономії волі сторін договору та відповідно положення права Чеської Республіки, яке обрано кредитором та боржником для застосування до кредитного договору.

Із повним текстом постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 911/2672/17 можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/81402170

У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі №910/2294/17 зазначено, що, як встановили суди попередніх інстанцій, укладаючи договір оренди №02/12-97 від 31.12.1997, сторони в пункті 6.1 узгодили, що всі спори, які виникають між сторонами при виконанні зобов’язань за цим договором, повинні бути вирішені шляхом переговорів. У разі неможливості вирішення спорів шляхом переговорів справа підлягає передачі на вирішення економічного суду м. Кишинів.

Відповідно до пункту 9 угоди від 05.01.1998 про внесення змін до договору №02/12-97 арбітражне застереження викладено в такій редакції: «У разі якщо сторони не можуть дійти згоди, всі спори та розбіжності, які виникають в результаті невиконання даного договору або у зв’язку з ним, підлягають вирішенню в арбітражному суді відповідно до законодавства Республіки Молдова».

З огляду на те, що сторонами договору №02/12-97 від 31.12.1997 та угоди від 05.01.1998 про внесення змін до договору №02/12-97 не було узгоджено передачу спорів, що випливають із вказаного правочину, до підсудності господарських судів України, суди дійшли вірного висновку про закриття відповідно до пункту 1 частини 1 статті 231 ГПК України провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення з відповідача-1, як нерезидента України, лізингових платежів, оскільки такий спір не підлягає розгляду в судах України.

Окрім того, як вірно вказав суд апеляційної інстанції, переданий на вирішення Господарському суду міста Києва позов в частині стягнення з нерезидента лізингових платежів не віднесено до переліку справ, які підсудні судам України згідно з вимогами статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право».

Колегія суддів погодилась з доводами суду апеляційної інстанції й про те, що оскільки матеріали справи не містять доказів знаходження предмета спору — об’єкта лізингу на території України, а також відсутні в матеріалах справи докази, які б свідчили про наявність майна відповідача-1 в Україні, а тому з огляду на статтю 33 Міжнародного договору про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13.12.1993, ратифікованого Україною 10.11.1994 (набрала чинності 24.02.1995) позов у частині стягнення з відповідача-1 лізингових платежів в сумі 7  869  680,00 доларів США не може бути переданий на вирішення господарських судів України, що є окремою підставою для закриття провадження у справі в частині наведених вище позовних вимог в контексті приписів пункту 1 частини 1 статті 231 ГПК України. З огляду на зазначене відхиляються доводи касаційної скарги, наведені в пункті 12 постанови.

При цьому суд апеляційної інстанції обґрунтовано відхилив доводи позивача щодо незастосування місцевим господарським судом приписів статті 20 Конвенції про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993, ратифікованої Україною 10.11.1994, та статей 3, 4 Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992, м. Київ, ратифікованої Україною 19.12.1992. Суд вказав, що вказані положення міжнародних договорів встановлюють можливість вибору позивачем суду за місцем знаходження будь-якого із відповідачів лише у випадку, коли позов (тобто окрему позовну вимогу) пред’явлено до декількох відповідачів, проте вимогу про стягнення лізингових платежів в сумі 7  869  680,00 доларів США пред’явлено позивачем лише до одного відповідача — державного підприємства «Молдовська залізниця».

Із повним текстом постанови Касаційного господарського суду  від 16.01.2019 у справі № 910/22947/17 можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/79397825.

Варто відзначити, що поки випадки застосування господарськими судами норм права іноземних країн є досить поодинокі. Відповідно, і відсутня усталена судова практика з цього питання. Сподіваюсь, що з часом така практика буде напрацьована і господарські суди у відповідних випадках будуть більш «сміливо» застосовувати норми права інших країн.