flag Судова влада України
| Українська | English |

Єдиний Контакт-центр судової влади України 0-800-501-492

Система перегляду судових рішень у цивільному судочинстві: відповідність міжнародним стандартам та ефективність

01 липня 2019, 16:18

«Судебно-юридическая газета». 2019. 1 липня

URL: https://sud.ua/ru/news/publication/144918-sistema-pereglyadu-sudovikh-rishen-u-tsivilnomu-sudochinstvi-vidpovidnist-mizhnarodnim-standartam-ta-efektivnist?fbclid=IwAR1PE4p2Nzc_4RVsC1gnDwrTAxX9GHPImuf_w0LKPth0y2Bq5zfamZ_NN_c

 

На особливу увагу у контексті розгляду питання про відповідність міжнародним стандартам національної системи перегляду судових рішень та їх ефективності заслуговує питання моделей апеляційного та касаційного перегляду.

Дмитро Луспеник,
секретар Пленуму Верховного Суду,
cекретар Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного процесу

Конституційна реформа щодо правосуддя 2016 року та нова редакція Цивільного процесуального кодексу України 2017 року (надалі — ЦПК) заклали новий підхід до системи перегляду судових рішень у цивільних справах, в основу якого покладено ідеї підвищення ефективності цивільного судочинства, забезпечення реалізації принципу правової визначеності під час оскарження судових рішень, а також посилення авторитету Верховного Суду як найвищого судового органу в системі судоустрою України. Зазначені новели передусім потребують аналізу з точки зору їх відповідності міжнародним стандартам права на справедливий судовий розгляд, що закріплено у п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (надалі — Конвенція).

Європейський суд з прав людини (надалі — ЄСПЛ) у своїй прецедентній практиці протягом тривалого часу дотримується послідовного підходу, відповідно до якого п. 1 ст. 6 Конвенції надає широкий спектр гарантій під час провадження в суді першої інстанції, однак не зобов’язує держав-учасниць засновувати суди апеляційної та касаційної інстанції. Водночас якщо останні створені, то особі має гарантуватися дотримання гарантій, передбачених п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, і на рівні цих судів, хоча у таких випадках можуть застосовуватися менш суворі стандарти (Delcourt v. Belgium, no. 2689/65, 17 January 1970, § 25, Series A no. 11), зважаючи на специфічні властивості проваджень у таких судах, їх функції, обсяг вже наданих гарантій права на справедливий судовий розгляд у конкретній справі у судах нижчих інстанцій (Levages Prestations Services v. France, no. 21920/93, § 48, 23 October 1996).

З цієї точки зору ЄСПЛ розрізняє функції та завдання судів апеляційної та касаційної інстанцій: якщо апеляційний перегляд розглядається як мінімальний стандарт оскарження, то касаційний перегляд традиційно вважається екстраординарним з огляду на особливий характер касаційного суду як суду найвищої інстанції, специфіку його повноважень з точки зору обмеження виключно питаннями права, більший ступінь формальності процедур. Така позиція загалом знайшла своє відтворення під час реформування вітчизняного цивільного процесуального законодавства. До найбільш концептуальних змін у цьому контексті можна віднести наступні.

Передусім у результаті конституційної реформи відбувся перехід від чотириланкової до триланкової системи судоустрою зі створенням нового Верховного Суду як суду касаційної інстанції, що ознаменувало повернення найвищому судовому органу правосудної функції. До відповідних змін в Україні існували чотири ланки судової системи, найвищою з яких був Верховний Суд України, а функцію суду касаційної інстанції у цивільному судочинстві здійснював Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ. Такий розподіл повноважень між зазначеними судами неодноразово ставав предметом критики як на сторінках наукової літератури, так і з боку міжнародної спільноти з огляду на те, що він фактично нівелював значення Верховного Суду України як найвищого судового органу в державі, покликаного забезпечувати єдність судової практики. Зміни, спрямовані на посилення авторитету нового Верховного Суду із поверненням йому правосудних функцій, загалом відбивають сучасну практику провідних європейських демократій, що побудовані на принципі трьохінстанційності (Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи R(95)5 щодо запровадження та покращення функціонування систем і процедур оскарження по цивільних і господарських справах).

Внесення змін також викликало посилену увагу до завдання Верховного Суду щодо забезпечення єдності судової практики та створення принципово нового механізму для виконання цього завдання. ЄСПЛ завжди приділяв особливу увагу цій проблемі, зауважуючи, що розбіжності судових рішень за своєю природою є невід’ємним елементом будь-якої судової системи, яка базується на мережі судів першої та апеляційної інстанцій з їх повноваженнями. Проте роль найвищої судової інстанції полягає у тому, щоб забезпечити функціонування механізму вирішення таких суперечностей (Tudor Tudor v. Romania, no. 21911/03, 24 March 2009).

Варто зазначити, що ЄСПЛ не вимагає від верховних судів держав забезпечення абсолютної єдності судової практики, адже розвиток судової практики не суперечить належному правозастосуванню, зважаючи на те, що відсутність еволюційного та динамічного тлумачення блокує будь-які зміни чи покращення в суспільстві (Atanasovski v."The former Yugoslav Republic of Macedonia", no. 36815/03, § 38, 14 January 2010). Проте наявність «глибинних та тривалих розходжень у судовій практиці» (Iordan Iordanov and Others v. Bulgaria, no. 23530/02, § 49, 2 July 2009) найвищого судового органу свідчить про порушення права осіб на справедливий судовий розгляд, а тому такі неузгодженості мають бути усунені за допомогою використання ефективних механізмів, спрямованих на уніфікацію практики Верховного Суду (Frimu and Others v. Romania (déc.), no. 45312/11, §§ 43-44, 13 November 2012).

Аби визначитися із тим, чи порушує наявність протилежних судових рішень принцип правової визначеності відповідно до п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, ЄСПЛ з’ясовує: 1) чи існують «глибинні та тривалі розходження» у судовій практиці; 2) чи забезпечує національне законодавство механізми, що спроможні усунути неузгодженість практики; 3) чи були застосовані такі механізми у конкретній справі, та якщо так, то якими були їх результати (Iordan Iordanov and Others v. Bulgaria, no. 23530/02, § 49, 2 July 2009).

У цьому контексті варто погодитись із тим, що повернення найвищому судовому органу функції суду касаційної інстанції змінило акценти у архітектоніці цивільного судочинства з точки зору інтеграції в касаційне провадження механізму забезпечення єдності судової практики. Попередня редакція ЦПК також визнавала за Верховним Судом України як найвищою ланкою функцію забезпечення єдності судової практики, проте це досягалося відокремленням стадії цивільного судочинства — перегляду судових рішень Верховним Судом України (ст. ст. 353-3607 ЦПК попередньої редакції). Наразі ж виконання зазначеної функції забезпечується завдяки існуванню процедури передачі справ на розгляд палати, об’єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду безпосередньо під час касаційного перегляду судових рішень (ст. 403 ЦПК), а не після касаційного перегляду.

Ці два механізми мають різну природу, хоча і засновані на ідеї утвердження правової визначеності у правовій системі шляхом забезпечення єдності судової практики. Так, попередня редакція ЦПК передбачала можливість порушення перегляду судових рішень Верховним Судом України за ініціативою самої заінтересованої особи, ніби ставлячи питання про необхідність дотримання єдності судової практики у конкретній справі в залежність від дій заінтересованої особи. Натомість, чинний ЦПК покладає відповідальність за одноманітне застосування законодавства у подібних правовідносинах на сам Верховний Суд, адже питання про передачу справи на розгляд палати, об’єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується безпосередньо самим судом касаційної інстанції за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи у рамках вже порушеного касаційного провадження (ч. 1 ст. 404 ЦПК).

На особливу увагу в контексті розгляду питання про відповідність міжнародним стандартам національної системи перегляду судових рішень та їх ефективності заслуговує питання моделей апеляційного та касаційного перегляду.

Загальноприйнятим у світі є поділ моделей апеляції на повну та неповну. За основу для такого поділу беруться декілька параметрів, передусім, можливість надання нових доказів суду апеляційної інстанції та наділення суду апеляційної інстанції правом повернення справи на повторний розгляд до суду першої інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції. Повна апеляція характеризується правом апеляційного суду приймати нові докази, що не були подані до суду першої інстанції, а також неможливістю повернення справи на новий розгляд. На противагу цьому, за неповної апеляції суд апеляційної інстанції наділений повноваженням повертати справу на новий розгляд до суду першої інстанції та, за загальним правилом, не має права приймати нові докази, які не були подані до суду першої інстанції. У всьому світі більш раціональною та ефективною вважається модель неповної апеляції, яка пов’язана із розумінням сутності перегляду судових рішень не як повторного або нового розгляду справи, а як провадження, спрямованого на перевірку помилок, допущених судом першої інстанції, у межах апеляційної скарги. Такий підхід дозволяє підтримувати повагу до рішень нижчестоящого суду.

Аналіз вітчизняного процесуального законодавства дозволяє говорити про те, що наразі вітчизняна модель апеляційного провадження є досить своєрідною та може бути охарактеризована, як змішана. З одного боку, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об’єктивно не залежали від нього (ч.ч. 2, 3 ст. 367 ЦПК). Тобто, за загальним правилом, суд апеляційної інстанції не приймає нові докази, що характерне для неповної апеляції. Проте, з іншого, за результатами розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд, за загальним правилом, не має права передавати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, окрім випадку, передбаченого ст. 378 ЦПК, що притаманне повній апеляції. Обмеження апеляційного суду у праві передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції, на наш погляд, було обране для національної моделі апеляції цілком свідомо через бажання скоротити загальний строк судового розгляду справ та попередити необґрунтовані порушення права на справедливий судовий розгляд щодо дотримання розумних строків судового розгляду.

У цьому контексті звертає на себе увагу нове повноваження суду апеляційної інстанції, що полягає у можливості скасування судового рішення і направлення справи для розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю (ст. 378 ЦПК), що є єдиним можливим випадком направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції за результатами оскарження рішення суду. Очевидно, що у зазначеній нормі законодавець намагався віднайти баланс між такими гарантіями права на справедливий судовий розгляд, як право на розгляд справи судом, встановленим законом (п. 1 ст. 6 Конвенції), та принципом остаточності судових рішень res judicata. У попередній редакції ЦПК наслідки порушення правил підсудності не наставали у випадку, якщо таке порушення було виявлено після початку розгляду справи по суті, тобто у такому випадку особа фактично позбавлялася права на ефективний спосіб захисту свого права на розгляд справи судом, встановленим законом, у випадку порушення правил територіальної юрисдикції. Наразі запропоноване в ЦПК рішення, на наш погляд, є компромісним, адже, з одного боку, передбачає гарантії особи на розгляд справи судом, встановленим законом, а з іншого — ставить можливість використання повноваження суду щодо скасування судового рішення з цієї підстави у залежність від поведінки самого учасника справи, адже зазначене повноваження не може бути застосоване у випадку, якщо учасник справи у суді першої інстанції не заявляв про непідсудність справи без поважних причин. Аналогічний підхід використаний і щодо касаційного оскарження (ч. 2 ст. 411 ЦПК).

Останні тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується за допомогою введення низки процесуальних фільтрів з метою підвищення ефективності касаційного провадження. Якщо раніше ст. 129 Конституції України передбачала як одну із засад судочинства забезпечення апеляційного та касаційного перегляду судових рішень, то наразі вона гарантує забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках — на касаційне оскарження судового рішення. Зазначене нововведення, попри подекуди скептичне ставлення, цілком відповідає практиці ЄСПЛ та загальним тенденціям процесуальної політики провідних європейських демократій (Німеччина, Словенія, Австрія тощо). Зокрема, ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на оскарження судових рішень не є абсолютним та підлягає обмеженню з боку держави (Zubac v. Croatia, no. 40160/12 [2018] ECHR 2018), що обумовлене статусом та функціями Верховного Суду як найвищого судового органу. Зокрема, легітимними обмеженнями права на доступ до касації визнавалися ціновий поріг оскарження, вимога щодо обов’язкового представництва адвокатом в суді вищої інстанції (Moldavska v. Ukraine, no. 43464/18, 14 May 2019), обмеження строків касаційного оскарження тощо.

Особливий статус суду касаційної інстанції — фундаментальна умова гармонізації функцій у інстанційній системі судів. Так, у своїй Рекомендації №R(95)5 щодо запровадження та покращення функціонування систем і процедур оскарження у цивільних та господарських справах Комітет міністрів Ради Європи зазначив, що при розгляді можливих заходів щодо судів третьої інстанції державам слід виходити з того, що справи вже пройшли слухання в двох інших судах. Оскарження в суді третьої інстанції мають передусім відбуватися щодо справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад, справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання мають значення для широкого загалу. При цьому від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей (ст. 7).

Зазначена практика обмеження доступу до провадження у суді найвищої інстанції спостерігається і в інших європейських державах. Наприклад, відповідно до §543 ЦПК Німеччини подання скарги до Федеральної судової палати, що є судом третьої інстанції, допускається у випадках, коли правовий спір має принципове значення або подальший розвиток права чи забезпечення єдності судової практики вимагають прийняття рішення ревізійною судовою інстанцією. Відповідно до ст. 367-а закону про цивільне судочинство Словенії Верховний суд надає допуск до ревізії, якщо в її рамках розглядаються питання права, що мають фундаментальне значення або якщо зміни в законодавстві чи збереження одноманітності судової практики вимагають ухвалення рішення Верховним судом. До таких ситуацій, наприклад, відносять випадки, коли при розгляді правового питання рішення апеляційного суду відрізняється від практики Верховного суду чи відсутня як судова практика останнього, так і єдина практика апеляційних судів, або ж якщо розглядається правове питання, щодо якого відсутня універсальна практика Верховного суду. Аналогічні підстави для касаційного оскарження судових рішень містяться у законодавствах інших зарубіжних держав, наприклад, Австрії та Хорватії.

На наш погляд, введення процесуальних фільтрів касаційного оскарження відіграє позитивну роль у забезпеченні ефективності касаційного провадження, а також сприяє підвищенню його авторитету як найвищого судового органу, що здійснює екстраординарний перегляд із найбільш важливих правових питань. Крім того, важливим є той факт, що обмеження у доступі до касації, наприклад у малозначних справах, не є абсолютними (п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК).

З точки зору підвищення ефективності касаційного провадження останнім часом також обговорюється питання доцільності наділення суду касаційної інстанції можливістю передавати справу на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції з огляду на те, що часто передача справи на новий розгляд призводить до порушення вимог розумності строків судового розгляду, за що відповідальною визнається держава (Litvinyuk v. Ukraine, no. 9724/03, 1 February 2007). З огляду на зазначене, висловлюються пропозиції щодо обмеження Верховного Суду у можливості передачі справи на новий розгляд. На нашу думку, зазначене повноваження викликано необхідністю, з огляду на статус та функції суду касаційної інстанції щодо обмеження касаційного провадження, виключно перевіркою законності судового рішення, тобто обмеження питаннями права, а не факту. Аналогічне повноваження щодо можливості суду касаційної інстанції передавати справи на новий розгляд до судів нижчих інстанцій міститься і у законодавстві зарубіжних держав (ст. 1031-23 ЦПК Франції, ст. 693 ЦПК Естонії, ст. 360 ЦПК Литви тощо).

Виключення зазначеного повноваження Верховного Суду означало б необхідність при касаційному перегляді справи розглядати справу повторно, вирішувати питання факту, тобто перевіряти обґрунтованість судових рішень судів нижчих інстанцій, що невідворотно призвело б до дублювання судом касаційної інстанції функцій судів апеляційної інстанції та нівелювання статусу Верховного Суду як найвищого судового органу, покликаного здійснювати екстраординарний перегляд щодо найважливіших правових питань. Поряд з цим повернення справи на новий розгляд має застосовуватися у виключних випадках, коли є для цього підстави, адже формальне повернення справ на новий розгляд до судів нижчих інстанцій Верховним Судом призводить до затягування процесу, суперечить праву особи на справедливий судовий розгляд та перетворює найвищий судовий орган в ординарну та проміжну ланку судової системи.

Крім того, дискусійним є питання щодо можливого дублювання функцій Верховного Суду та Конституційного Суду України з точки зору наділення його функціями щодо тлумачення правових норм. Відповідно до Закону України від 2 червня 2016 р. «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» із повноважень Конституційного Суду України було виключено таке повноваження, як надання офіційного тлумачення законів України. Наразі, відповідно до Закону України «Про Конституційний Суд України», останній здійснює офіційне тлумачення Конституції України (п. 2 ч. 1 ст. 7); вирішує питання про відповідність Конституції України (конституційність) законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (п. 1 ч. 1 ст. 7); вирішує питання про відповідність Конституції України  (конституційність) законів України (їх окремих положень) за конституційною скаргою особи, яка вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні в її справі закон України суперечить Конституції України (п. 9 ч. 1 ст. 7), а також здійснює інші повноваження відповідно до чинного законодавства.

Виключення повноважень щодо офіційного тлумачення законів з повноважень Конституційного Суду України пояснюється наріканням на те, що за попередньої редакції зазначені повноваження фактично дублювали повноваження Верховного Суду України та судів загальної юрисдикції щодо тлумачення норм законодавства під час розгляду конкретних справ. Таким чином, наразі завданням Конституційного Суду України є тлумачення норм Конституції та перевірка конституційності норм законів, водночас всі суди загальної юрисдикції під час здійснення правосуддя в цивільних справах здійснюють тлумачення норм права під час розгляду та вирішення справ. Не є виключенням і Верховний Суд, на який покладається завдання забезпечення єдності судової практики, виконання якого неможливе без надання тлумачення відповідним нормам законодавства.

Варто зауважити, що майже всі зміни, внесені до процесуальних кодексів у частині перегляду судових рішень, були спрямовані передусім на забезпечення принципу остаточності судових рішень res judicata, що розглядається як елемент правової визначеності. Основні положення зазначеного принципу зводяться до того, що жодна зі сторін не має права перегляду остаточного та обов’язкового рішення суду лише з метою повторного слухання та нового вирішення справи. Повноваження судів вищої інстанції щодо перегляду справ мають використовуватися для виправлення судових помилок та неправильності здійснення судочинства, а не для проведення нового розгляду справи. Перегляд справи не може розглядатися як замаскована апеляція, а сама лише можливість існування двох поглядів на предмет не є підставою для повторного розгляду справи. Відхилення від цього принципу можливе лише тоді, коли воно спричинене незалежними і непереборним обставинами (Brumarescu v. Romania, no. 28342/95, § 61, ECHR 1999-VIII). Саме цей принцип було покладено в основу як переходу до триланкової системи судів, так і запровадження окремих новел цивільного процесуального законодавства та удосконалення вже існуючих положень законодавства, зокрема:

а) обмеження доступу до касації з точки зору звуження об’єктів касаційного оскарження (ч. ч. 1, 3 ст. 389 ЦПК), введення особливостей касаційного оскарження для певних суб’єктів (ч. 4 ст. 389 ЦПК), можливості відмови у відкритті касаційного провадження у випадку необґрунтованості касаційної скарги (ч. ч. 4-5 ст. 394 ЦПК) ;

б) посилення відповідальності за порушення строків оскарження, враховуючи можливість відмовити у відкритті апеляційного або касаційного проваджень (ч. 4 ст. 357, ч. 2 ст. 358, ч. 3 ст. 394 ЦПК);

в) особлива увага, що приділяється добросовісності сторін, зокрема, право суду не враховувати доповнення чи зміни до апеляційної чи касаційної скарги у разі відсутності доказів надсилання відповідних доповнень чи змін до скарги іншим учасникам справи (ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 398 ЦПК); заборона непослідовної процесуальної поведінки (процесуальний естопель) у вигляді заборони повторного оскарження рішення особою, яка відмовилася від апеляційної чи касаційної скарги, що потягло закриття апеляційного чи касаційного провадження відповідно (ч. 5 ст. 364, ч. 5 ст. 398 ЦПК); неможливість направлення справи на новий розгляд у зв’язку з порушенням правил територіальної юрисдикції, якщо учасник справи, який подав апеляційну або касаційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи (ч. 2 ст. 378; ч. 2 ст. 411 ЦПК) тощо;

г) закріплення чіткого переліку порушень норм процесуального права, які обов’язково тягнуть за собою скасування судового рішення при апеляційному та касаційному перегляді (ч. 3 ст. 376, ч. 1 ст. 411 ЦПК), що покликане забезпечити дотримання вимог правової визначеності при застосуванні норм процесуального законодавства та убезпечити випадки безпідставного скасування судових рішень.

Окрім обмеження права на доступ до суду, слід звернути увагу і на особливості проявів інших гарантій права на справедливий судовий розгляд під час перегляду справи в судах вищих інстанцій. Зокрема, йдеться про легітимні обмеження усності слухання у судах другої та третьої інстанції, якщо таке слухання вже мало місце у суді першої інстанції (Helmers v. Sweden, no. 11826/85, § 36, 29 October 1991), або якщо перегляд стосується лише питань права, а не факту (Miller v. Sweden, no. 55853/00, § 30, 8 February 2005). Таким чином, за загальним правилом, за відсутності виключних обставин право на усне слухання гарантується принаймні на рівні суду першої інстанції. Зазначена практика ЄСПЛ відбилася у посиленні письмового начала у цивільному судочинстві. Це виявляється, по-перше, в обмеженні усних слухань із викликом сторін у судах вищих інстанцій (ст. 369, ст. 402 ЦПК), по-друге, у введенні елементів процедури «обміну змагальними паперами» на стадії апеляційного та касаційного перегляду у вигляді можливості надання відзиву на апеляційну та касаційну скаргу (ст. 360, ст. 395 ЦПК).

Варто зазначити, що свою специфіку має і проблема гарантій вмотивованості судових рішень у судах вищих інстанцій. Так, ЄСПЛ зазначає: вимога справедливого судового розгляду передбачає, що національний суд вищої інстанції, який навів мотиви ухвалення свого рішення шляхом повторення в ньому мотивів суду нижчої інстанції або в інший спосіб, фактично повинен вирішувати найважливіші питання, які входять до його юрисдикції, а не просто схвалити без перевірки результати, досягнуті останнім. Ця вимога тим більш важлива, коли позивач не зміг надати своїх пояснень в усній формі в перебігу внутрішнього судового розгляду. Однак при відхиленні апеляційної скарги апеляційний суд може просто схвалити мотиви, якими керувався суд нижчої інстанції. Поряд з цим, існування усталеної судової практики зобов’язує Верховний Суд у випадку зміни такої практики надавати більш детальне обґрунтування відхилення від неї, адже у протилежному випадку порушуватиметься право особи на вмотивованість судових рішень. Таким чином, обсяг мотивування судових рішень судів вищих інстанцій залежить від результатів апеляційного або касаційного перегляду та конкретних повноважень, які використовує суд вищої інстанції.

Поряд із цим, попри на загальне позитивне сприйняття новел інституту перегляду судових рішень у цивільних справах, наразі можна говорити і про деякі труднощі, що виникають у правозастосуванні, зокрема, на стадії відкриття касаційного провадження. Наприклад, виникає питання про нечіткість розмежування підстав для залишення касаційної скарги без руху та повернення касаційної скарги. Так, відповідно до ч. 2 ст. 393 ЦПК, якщо скарга оформлена з порушенням вимог до форми й змісту касаційної скарги, остання має залишатися без руху. Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 392 ЦПК у касаційній скарзі має зазначатися, в чому саме полягає неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Поряд з цим, відповідно до п. 4 ч. 4 ч. 393 ЦПК, скарга не приймається до розгляду та повертається судом, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку. Проте такими підставами, відповідно до ч. 2 ст. 389 ЦПК, і є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Зазначене фактично може призводити на практиці до конкуренції повноважень суду касаційної інстанції на стадії відкриття касаційного провадження.

Крім того, регламентація процесуальної діяльності на стадії відкриття касаційного провадження також потребує деяких уточнень. Буквальне тлумачення ст. ст. 393-394 ЦПК веде до висновку про необхідність дотримання суддею-доповідачем на стадії відкриття касаційного провадження певної послідовності дій, зокрема, спочатку суддя-доповідач має перевірити відповідність касаційної скарги вимогам до форми та місту такої скарги, передбаченим у ст. 392 ЦПК, і у випадку невідповідності залишити позовну заяву без руху для виправлення відповідних недоліків. І лише одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог ст. 392 ЦПК, суддя-доповідач (колегія суддів), згідно з ч. 1 ст. 394 ЦПК, вирішує питання про відкриття касаційного провадження або про відмову у відкритті касаційного провадження. Проте доцільність саме такої послідовності дій на стадії відкриття касаційного провадження викликає серйозні сумніви та може призводити до штучного затягування розгляду справи. Підстави для відмови у відкритті провадження мають безумовний характер і, як правило, можуть бути встановлені вже при першому ознайомленні з касаційною скаргою, тому у випадку одночасної наявності підстав для залишення касаційної скарги без руху та відмови у відкритті касаційного провадження з точки зору процесуальної економії доцільним видається одразу відмовляти у відкритті касаційного провадження.

Певні труднощі виникають і у зв’язку з реалізацією такої безумовної підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, як оскарження судового рішення на підставі порушення правил предметної чи суб’єктної юрисдикції. Хоча загалом зазначений механізм усунення колізій юрисдикції слід оцінити схвально, на практиці виникають випадки, коли особи формально зазначають у своїх касаційних скаргах про порушення правил предметної або суб’єктної юрисдикції з однією метою — передачі справи на розгляд Великої Палати, хоча відсутність порушення правил юрисдикції є очевидною. Зазначене перевантажує Велику Палату однотипними та необґрунтованими касаційними скаргами. Зважаючи на це, доцільним було б введення певних фільтрів для передачі справи до Великої Палати з цієї підстави, наприклад, можливість відмови у передачі справи, якщо Велика Палата вже надавала правовий висновок щодо правил юрисдикції у аналогічній справі.

Наведені труднощі у правозастосуванні під час касаційного провадження мають бути усунені шляхом напрацювання Верховним Судом єдиних підходів, спрямованих передусім на досягнення мети та завдань цивільного судочинства, а також підвищення професіоналізму судової практики.