Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
«Судебно-юридическая газета». 2019. 12 лютого
Ян Берназюк,
суддя Верховного Суду
Розкриття проблеми етапів діяльності стосовно вмотивування судових рішень та її меж.
На продовження попереднього матеріалу (блогу), в якому розкрито питання щодо критеріїв мотивованості судового рішення як однієї з гарантій дотримання судами принципу верховенства права, варто розкрити проблему етапів діяльності стосовно вмотивування судових рішень та її меж.
Процес пошуку мотивів під час підготовки процесуальних документів, зокрема судового рішення, є особливим видом юридично спрямованої діяльності, який відображає суб’єктивне відтворення об’єктивної правової ситуації крізь призму власного оцінювання аргументів на підставі застосування правових норм. Вказаний процес складається з певних етапів (елементів) та має встановлені межі, що на практиці створює низку складних питань, пов’язаних, зокрема, з визначенням меж та обсягів процесу обґрунтування (мотивування) таких документів.
Саме тому є актуальним питання вимог до судового рішення, зокрема у контексті забезпечення оптимального балансу між його вмотивованістю та дотриманням інших основоположних засад судочинства, у тому числі розумних строків розгляду та вирішення справи.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Отже, правосуддя може вважатися таким за своєю суттю лише за умови дотримання визначених вимог до його здійснення, а також вимог до результатів оформлення акта правосуддя — судового рішення. Відповідні вимоги, як правило, втілені в основоположних засадах судочинства, таких, зокрема, як верховенство права, законність, гласність, справедливість тощо.
Однією з важливих вимог, які встановлюються актами процесуального законодавства до судового рішення, є його законність та обґрунтованість (ст. 236 ГПК України, ст. 242 КАС України, ст. 370 КПК України та ст. 263 ЦПК України).
Разом з тим, слід зазначити, що вмотивованість судового рішення — вимога як процесуального, так і матеріального характеру, оскільки її дотримання досягається однаковою мірою як завдяки правильно організованому та структурованому процесу пошуку мотивів, так і з огляду на зміст судового рішення, повноту викладених у ньому обставин справи, доказів, мотивів учасників справи з наданням їм правової оцінки та формулюванням системно пов’язаних з такою оцінкою висновків.
За процесуального підходу дотримання вимоги щодо вмотивованості судового рішення забезпечується, головним чином, у процесі судового розгляду справи за допомогою надання відповіді на всі основні аргументи, доводи сторін та інших учасників справи, правильного застосування норм матеріального права та формулювання відповідних такій оцінці правових висновків.
Мотивування судового рішення як процес умовно можна поділити на кілька етапів.
Первинним джерелом інформації, що містить доводи (вимоги, міркування тощо) у справі, є позовна заява, апеляційна, касаційна скарги, інші заяви чи клопотання, подані сторонами та іншими учасниками справи. Отже, саме завданням позивача, відповідача, інших учасників справи є своєчасне та вичерпне доведення до відома судді (суду) доводів, які мають значення для правильного встановлення обставин справи, тобто об’єктивного відображення суті юридичного спору (конфлікту).
Поняття, які використовує процесуальний закон, а саме: вимога, заперечення, аргумент, пояснення, міркування (передбачені ст. 44, 159, 163–166, 306, 340 КАС України) — підстави для пошуку судом та учасниками справи мотивів стосовно їх оцінювання та, відповідно, прийняття або відхилення. При цьому особливістю мотивування в адміністративному судочинстві є те, що суд не обмежений доводами учасників справи, а в силу вимог ч. 4 ст. 9 КАС України вживає визначені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, у т.ч. щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
На цьому етапі важливим елементом правильного мотивування судового рішення є розмежування тих доводів та міркувань, які підтверджені поданими учасниками або зібраними судом доказами, тих, що не підтверджені та не потребують доведення з підстав, визначених процесуальним законом (ст. 78 КАС України), і тих, що не підтверджені доказами, але потребують доведення у встановленому порядку.
Виявлення доводів та обставин останньої групи є підставою для самостійного витребування доказів судом, якщо такі доводи мають важливе значення для прийняття законного рішення, або їх відхилення з обов’язковим обґрунтуванням підстав такого відхилення.
Особливістю вимоги стосовно вмотивованості в судовому процесі є також те, що така діяльність однаковою мірою стосується як суду, так і учасників справи (позивача, відповідача, апелянта, касатора, а також сторони, яка їм заперечує), оскільки необґрунтованість процесуальних документів учасників справи (невмотивованість власної позиції) згідно з процесуальним законом призводить до негативних наслідків у вигляді відмови в позові, відхилення клопотання сторони, відмови у відкритті касаційного провадження тощо.
Межі та обсяг мотивування судового рішення певною мірою залежать від судової інстанції, у якій розглядається справа. Так, найбільше навантаження стосовно формування інформаційної основи для встановлення обставин справи покладено на суд першої інстанції, оскільки саме цей суд має першим розглянути та вирішити спір по суті. Апеляційний суд приймає докази, які не були подані до суду першої інстанції, лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об’єктивно не залежали від нього. При цьому суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції (ч. 4–5 ст. 308 КАС України).
Завданням же касаційного суду є акцентування у своїх рішеннях на найважливіших аргументах заявника, що повинно відображатися в тексті відповідної постанови. Це пов’язано, головним чином, з тим, що касаційний суд позбавлений права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні чи постанові судів першої та апеляційної інстанцій чи відхилені ними, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а також приймати та розглядати вимоги, що не були предметом розгляду в судах першої та апеляційної інстанцій (ч. 2, 4 ст. 341 КАС України).
Скаржник (касатор) повинен вже у процесі підготовки касаційної скарги враховувати таку особливість перегляду справи у касаційному порядку та, не переписуючи (повторюючи) уже підготовлені документи для судів попередніх інстанцій (позов, відзив, заперечення, апеляційна скарга тощо), з особливою ретельністю готувати касаційні скарги, в яких звертати увагу саме на питання права та вже існуючої судової практики його застосування в аналогічних справах у суді касаційної інстанції.
Зібрана на цьому етапі інформація — основа для подальшого встановлення обставин справи, надання їм правової оцінки і прийняття законного та обґрунтованого рішення.
Відповідно до ст. 90 КАС України, суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься в справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). При цьому суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в сукупності, керуючись законом.
Вказівка закону на те, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, на практиці може призвести до того, що деякі докази будуть відхилені судом без будь-яких пояснень. Однак оцінювання доказів за своїм внутрішнім переконанням не означає, що цей процес повністю та виключно суб’єктивний, оскільки процесуальним законом встановлені чіткі критерії, за якими відповідні докази підлягають оцінюванню, а саме: належність, допустимість, достатність та достовірність (ст. 73–76 КАС України). Не вдаючись у детальний аналіз кожного із зазначених критеріїв оцінювання доказів, варто зауважити, що однією з визначальних особливостей мотивування в адміністративному судочинстві є те, що не виключаючи права та обов’язку кожної сторони довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень тягар доказування правомірності такого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).
Завдання судді (суду) на досліджуваному етапі — прийняття на основі проведеного оцінювання поданих учасниками справи доказів або їх обґрунтоване відхилення як таких, що не відповідають одному з наведених вище критеріїв. У судовій практиці непоодинокими є приклади скасування Верховним Судом рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій, якщо суди (суд) не надали (не надав) доводів відхилення одного доказу та/або прийняття іншого.
У процесі розгляду справи та здійснення систематизації, у т. ч. хронологізації викладених у позовній заяві, відзиві на позовну заяву, апеляційній чи касаційній скарзі, відзивах на апеляційну або касаційну скарги доводів сторін, підтверджених належними та допустимими доказами, суддя (суд) встановлює обставини справи, які надалі потребуватимуть правового оцінювання.
Встановлення обставин справи полягає в об’єктивізації спірних правовідносин, виявленні юридичних аспектів спору (правового конфлікту), встановленні порушених прав та інтересів позивача, інших учасників справи, що, у свою чергу, дає можливість судді (суду) визначити суб’єктний склад учасників справи (за необхідності залучити до участі у справі третіх осіб, встановити належність відповідача чи позивача тощо), перевірити обґрунтованість позовних вимог або вимог апеляційної чи касаційної скарг.
Повне та всебічне встановлення обставин справи здійснюється виключно на підставі підтверджених належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами учасників справи або таких міркувань та доводів стосовно певних обставин, які не потребують доведення. Неповне з’ясування всіх обставин, які можуть впливати на висновки в судовій справі, є підставою для скасування судового рішення (рішень) судів першої та/або апеляційної інстанцій з направленням справи на новий розгляд до відповідного суду (ч. 2 ст. 353 КАС України).
Після встановлення обставин справи суддя (суд) оцінює доводи учасників справи, на яких ґрунтуються їх вимоги або заперечення проти висунутих іншою стороною вимог. Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, суд надає оцінку всім аргументам учасників справи.
Разом з тим, суд завжди повинен знаходити розумний баланс між вмотивованістю судового рішення як гарантією реалізації принципу верховенства права та часом, витраченим на пошук відповідей на всі без винятку аргументи сторін. Безумовно, сторона, яка подає заяву чи скаргу, зацікавлена, щоб суд у своєму рішенні надав відповідь на кожен аргумент, та це не виключає можливості зловживання такою стороною своїми правами.
Європейський суд з прав людини (далі — ЄСПЛ) з цього питання виробив практику пошуку відповідного балансу. Так, у ряді його рішень міститься вказівка на те, що вимога п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов’язок суду детально відповідати на кожен аргумент заявника; ст. 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінювання, що є предметом регулювання, насамперед, національного законодавства та оцінювання національними судами (зокрема, рішення у справі «Суомінеен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97).
У п. 96 рішення у справі «Вагнер та J.M.W.L. проти Люксембургу» (Wagner and J.M.W.L. v. Luxembourg, №76240/01) та у п. 72 рішення у справі «Фабрі проти Франції» (Fabris v. France, №16754/08) ЄСПЛ підкреслив, що навіть якщо суди не зобов’язані викладати мотиви відмови стосовно кожного доводу сторін, вони не звільнені від обов’язку розглядати їх належним чином і надавати оцінку основним наданим доводам. Крім того, якщо ці доводи стосуються прав і свобод, що гарантовані Конвенцією і протоколами до неї, національні суди повинні розглядати їх в обов’язковому порядку і з особливою ретельністю, тому що йдеться про засади принципу субсидіарності.
ЄСПЛ також неодноразово наголошував, що хоча національний суд і має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган державної влади зобов’язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36).
Важливим елементом мотивування судового рішення є правильне застосування тих чи інших правових норм до спірних правовідносин. Це означає, що суд: 1) керуючись принципом верховенства права, застосовує акт вищої юридичної сили та не застосовує акт, якщо дійде висновку про його невідповідність Конституції та законам України (ст. 7 КАС України); 2) застосовує до спірних правовідносин редакцію нормативно-правового акта, що була чинна у момент виникнення спірних правовідносин; 3) застосовує норму права на підставі її правильного тлумачення з урахуванням судової практики, зокрема правової позиції Верховного Суду; 4) враховує практику ЄСПЛ у контексті спірних правовідносин.
Результатом процесу мотивування судового рішення є формулювання обґрунтованих висновків у справі та прийняття одного з встановлених процесуальних законом рішень: повне або часткове задоволення позову чи відмова у задоволенні позову; повне або часткове задоволення апеляційної чи касаційної скарги або відмова у їх задоволенні тощо. Сформульовані висновки будуть вважатися обґрунтованими за умови, якщо вони логічно та системно випливають із встановлених обставин справи та ґрунтуються на правовій оцінці останніх.
Висновки.
_03_03.png)