«Реформи, які нині відбуваються в суспільстві, в тому числі судова, орієнтовані на майбутнє»

Про суспільні та професійні пріоритети, про роль суду і суддів у суспільстві, про тиск і довіру до судової влади та багато іншого «ЮГ» розповів суддя Великої Палати Верховного Суду Дмитро Гудима.

– Пане Дмитре, на Ваше переконання, якою є роль судді в сучасному громадянському суспільстві?

– В кожному суспільстві суддя, з одного боку, виконує роль арбітра, допомагаючи сторонам конфлікту знайти порозуміння, сприяючи їх примиренню, а якщо це неможливо, то ухвалюючи рішення на користь однієї зі сторін.

З іншого боку, суддя виконує роль «затверджувача» певних цінностей суспільства, в якому він працює. Очевидно, що суддя не діє у ціннісному вакуумі. Він повинен усвідомлювати та прогнозувати наслідки, до яких призведе рішення у справі, не лише щодо сторін спору, але й для соціуму загалом чи певних його груп.

Це рішення має узгоджуватися як з юридичними нормами, так і з цінностями відповідного суспільства, які можуть бути виражені в інших соціальних нормах.

Правила, які встановлює суддя у своєму рішенні, мають бути пов’язаними зі сформованою ієрархією суспільних цінностей. Наявність такого зв’язку легітимізує нормативну систему, за допомогою якої впорядковуються людські відносини.

Тому, як писав колишній президент Верховного Суду Ізраїлю, професор Аарон Барак, суддя повинен прагнути ухвалити рішення, що відповідає або не суперечить тому, з приводу чого в суспільстві вже досягнута згода. Для цього суддя має враховувати історичні, національні, релігійні та інші особливості соціуму, в якому він здійснює правосуддя, а також суспільні очікування. Протилежне рішення може підривати довіру до всієї судової системи.

Також необхідно враховувати, що згоди стосовно шляхів вирішення багатьох проблем у суспільстві може не бути та, як правило, її немає. Громадська думка з приводу цих проблем може навіть суперечити фундаментальним цінностям відповідного соціуму. В такій ситуації суддя, ухвалюючи рішення, бере на себе відповідальність за вибір вектора розвитку суспільних відносин, за стабільність їх ціннісного підґрунтя.

– Право на справедливий суд займає основне місце в системі глобальних цінностей демократичного суспільства. Як Ви думаєте, чому?

– Певною мірою я вже дав відповідь на це запитання. Роль суду полягає не лише у здійсненні правозастосовної діяльності шляхом створення індивідуальних правил поведінки для сторін конфлікту. Суд виконує ще й ідеологічну функцію, орієнтуючи суспільство на певну систему цінностей та забезпечуючи таким чином сталий розвиток останнього.

Особливе значення права на справедливий суд пов’язане з тим, зокрема, що доступ до правосуддя, представленого незалежними та безсторонніми судами, розглядається в Європі як елемент верховенства права – принципу, який покликаний скеровувати здійснення демократичної влади та запобігати проявам державного свавілля.

Право на справедливий суд – це не гарантія справедливого результату з позиції однієї зі сторін спору. Таке право передбачає, так би мовити, процедурну, а не матеріальну справедливість (іншими словами, справедливу юридичну процедуру).

Дотримання процесуальних «правил гри», визначених органами держави для суддів, а також для учасників судових справ, може бути запорукою того, що ухвалене судом рішення сприйматиметься в суспільстві як справедливе. Тому одна з серйозних проблем забезпечення справедливого судочинства постає тоді, коли ці «правила гри» не визнаються суспільством справедливими. Тоді навіть за умови їх дотримання, тобто гарантування формальної, процедурної справедливості, легітимність судових рішень може бути поставлена під сумнів.

Вказане стосується також тих правил, які створені не для судів і суддів. Історія знає достатньо випадків, коли формально законні дії та рішення були оцінені суспільством та його інститутами як несправедливі. Про це не варто забувати!

– Як забезпечити в Україні високі стандарти захисту прав людини? Яка роль судді в цих процесах?

– Якість виконання обов’язку держави забезпечувати захист прав людини залежить від багатьох чинників: стану нормативно-правового регулювання суспільних відносин, належності імплементації в національну правову систему норм і принципів міжнародного права, стабільності та прогнозованості судової практики, належного кадрового і матеріально-технічного забезпечення органів, які здійснюють такий захист тощо.

Постреволюційна судова реформа, яка триває в Україні, принесла багато якісних змін, спрямованих на забезпечення високих стандартів захисту прав людини. Зокрема, мова йде про деполітизацію процесу призначення та звільнення суддів, формування Верховного Суду на конкурсних засадах, кадрове оновлення судів усіх ланок, підвищення оплати праці суддів і вимог до їх відповідальності, запровадження нового процесуального законодавства, в якому враховані стандарти Ради Європи та здобутки західних правових систем.

Я далекий від ідеалізму у баченні шляхів вирішення суспільних проблем - особливо тих, які не вирішувалися десятиліттями. Розумію, що не все можна було зробити за лічені роки, можливо, не все вдалося зробити так, як би хотілося. Зі сторони також не всі кроки з проведення судової реформи можуть бути однозначно зрозумілими. Проте вектор розвитку правової системи, як на мене, обраний правильно. Реформи, які нині відбуваються в суспільстві (в тому числі судова), орієнтовані на майбутнє.

Щодо ролі судді, то його постать має викликати довіру тих, хто просить про захист. Від того, хто саме є суддею у конкретній справі, від його світоглядних позицій та ціннісних орієнтацій може залежати її результат, а отже, і забезпечення захисту прав сторін.

Ілюстрацією цього є так звана «справа спелеологів», яку я люблю пропонувати студентам для прочитання. Це відомий казус, опублікований Лоном Фуллером ще у 1949 р. Він яскраво демонструє, наскільки різними можуть бути погляди кількох суддів на одну й ту саму справу, яку вони розглядають.

Також про те, що результат застосування норм права залежить від особистості судді, який розглядає відповідну справу, свого часу писали представники американського правового реалізму.

– З чим Ви пов'язуєте низький рівень довіри суспільства до судової системи в Україні? Чи зможе новий ВС покращити ситуацію?

– З власного досвіду скажу, що суди в Україні суттєво змінилися навіть за роки моєї професійної діяльності. Від органів абсолютно закритих від суспільства – до органів, які часто виявляють неабияку лояльність до відвертих порушень норм права з боку учасників судового процесу та слухачів у залах судових засідань. І те, й інше – крайнощі, неприйнятні для демократичного суспільства

Вважаю, що первинна місія Верховного Суду – утверджувати довіру до нашої судової системи та працювати задля формування і зміцнення її авторитету.

Вочевидь, загальне враження про діяльність судів у людей складається на підставі повідомлень у ЗМІ, в яких можуть повідомлятися конкретні факти про зловживання, що допустили певні судді. Проте не варто робити висновки про всю судову систему за повідомленнями з преси. Такі повідомлення мають насторожувати та бути дороговказом для змін, але не для проявів агресії. Надто легко збурити суспільство проти когось чи проти чогось. Набагато складніше демократично стабілізувати ситуацію.

Людям необхідно пояснювати специфіку роботи суддів. Майже завжди сторони, які не залагодили конфлікт у позасудовому порядку чи не уклали мирову угоду під час розгляду справи, залишаються переконаними, що суд вирішить її на їхню користь. Тому сторона, яка програла справу, залишається незадоволеною судовим рішенням чи навіть суддею, який її розглядав. Не часто є можливість ухвалити рішення, яке задовольняє всіх.

Суддя акумулює на собі весь негатив, з яким приходять люди. Не певен, що є багато таких професій. Крім того, слід враховувати, що з роботою судів і проблемами їх функціонування ознайомлений незначний відсоток населення. Не кожен, хто зараз «знає», що суди в Україні погані, відвідував ці суди хоча б один раз. Тому завданням органів суддівського самоврядування є розробка шляхів виховання у населення поваги до суду та розуміння особливостей роботи судді.

Я знаю приклади, коли судді в робочий час проводили екскурсії судом для школярів, спілкувалися з ними, дозволяли посидіти у кріслі головуючого в залі судових засідань тощо. У такий спосіб діти черпають хоча б якусь інформацію про суд не з преси, а безпосередньо. Вони повинні отримувати певні орієнтири для вибору професійного шляху не з телевізора. Крім того, діти не мають боятися приходити у суд, а тим більше не повинні демонізувати суддів.

Це все дуже складні проблеми. Без завершення реформування судової системи та належного правового виховання молодого покоління ми не отримаємо відчуття якісних змін. У ситуації, коли люди схильні приймати емоційні рішення, обираючи на виборах ту чи іншу політичну силу та кардинально змінюючи своїм вибором стратегічний курс держави, в суспільстві надто складно забезпечити стабільність і наступність. Через таку метушню вироблення довіри до державних інститутів може бути утопічним завданням, а саме від такої довіри залежить, чи матиме наша держава майбутнє.

– Що найскладніше в роботі судді?

– Найскладніше – правильно оцінити, що у власній роботі є найскладнішим. Жартую. Вочевидь, проблемних питань вистачає у діяльності кожної людини, незалежно від її професії. Сьогодні може бути складно з чимось одним, завтра – з іншим. Я не відчув якогось дискомфорту від зміни юридичної професії. Мабуть, найскладніше в роботі судді у мене ще десь попереду.

Можу сказати, що в роботі судді для мене найцікавіше – це узгодження колективних рішень. Ймовірно, це деколи складно. Особливо, якщо кожну справу обговорюють та вирішують 17 суддів Великої Палати Верховного Суду з різним світоглядом, різним досвідом, різною спеціалізацією, різними ціннісними орієнтаціями тощо.

Дискусії бувають жваві та гарячі. Їх рівень, як на мене, часом вищий, ніж рівень якісних наукових конференцій. Однак, пам’ятаючи про «справу спелеологів», у мене не виникає особливих емоцій, якщо колеги не погоджуються з моєю позицією щодо розуміння тих або інших норм права чи вирішення справи. Завжди цікаво почути іншу думку. До того ж аргументація колеги може бути переконливішою.

– Після закінчення всіх конкурсних процесів, як Ви оцінюєте роботу Громадської ради доброчесності? Чи змінилося Ваше ставлення? Які переваги та недоліки Ви вбачаєте в роботі цього нового для нашого суспільства інституту?

– Як до початку конкурсу, так і після його завершення, вважаю, що Громадська рада доброчесності виконувала місію, на яку був суспільний запит. Такий орган був сформований та працював вперше в історії України. Тому могли бути недоліки, зумовлені недосконалістю правового регулювання статусу ГРД та недосконалістю механізмів реалізації її повноважень.

На мою думку, вже сам факт того, що влада наважилася передбачити у законодавстві можливість участі громадськості у процесі ухвалення доленосних для держави рішень, зокрема формування вищого судового органу, заслуговує позитивної оцінки.

– Які нові підходи в роботі ВС можна окреслити та які свідчать про те, що судова влада якісно змінюється?

– Судова влада насправді змінюється. Здається, що це складно не помітити. Такого оновлення суддівського корпусу не було за весь період після проголошення незалежності України, як і не було такої нестачі кадрів. Законодавство про судоустрій і статус суддів та процесуальні кодекси суттєво змінилися. Вочевидь, це спричинило зміни в роботі судів загалом та Верховного Суду зокрема.

Пленум Верховного Суду ще восени сформував робочі групи зі стратегії забезпечення єдності судової практики, комунікаційної стратегії та основних принципів судового менеджменту. Ці робочі групи активно працюють. Також сформована прес-служба для зв’язків з громадськістю, вдосконалено багато внутрішніх процедур. Створені так звані «фронт-офіси» касаційних судів, постійно оновлюється новий веб-сайт Верховного Суду та його сторінка у Facebook, пришвидшуючи доступ людей до інформації про результати нашої діяльності. Це далеко не все, що вдалося зробити завдяки, зокрема, ентузіазму суддів Верховного Суду за нетривалий час його роботи.

– Публічний конкурс до нового ВС тривав майже рік під пильним наглядом громадськості та ЗМІ. Це свідчить про те, що суспільство чекає змін та сподівається на оновлення всієї судової системи. Якими є очікування суспільства від нового Верховного Суду? Як це вплине загалом на судову систему України?

– Мабуть, всі очікування сформулювати не вдасться. До того ж деякі з них можуть відрізнятися в юридичному середовищі та решті суспільства. Скажімо, для юристів важливо, щоб рішення Верховного Суду були належно вмотивованими та доступними для розуміння адресатами, щоб судова практика була стабільною та прогнозованою, щоб справи у касаційному порядку розглядалися у розумний строк, щоб належно виконувалися рішення Європейського суду з прав людини, щоб Верховний Суд ставив крапку в судових спорах у всіх випадках, коли це можливо, а не повертав справу на новий розгляд судам нижчих інстанцій.

Вочевидь, ці та інші суспільні очікування є орієнтирами для суддів Верховного Суду, приклад яких орієнтуватиме всю судову систему України.

– Які завдання стоять перед суддями нового ВС? Виділіть три головні (або першочергові).

– Усунути «юрисдикційні сумніви» щодо розгляду справ. Забезпечити сталість судової практики. Підвищити якість мотивування судових рішень.

– Чи є розбіжності та протистояння між «новими» та «старими» суддями у складі нового ВС?

– Таке питання мені доводилося чути неодноразово. Проте не можу відповісти на нього стверджувально. Розглядаючи кожну справу, судді Верховного Суду, незалежно від того, чи працювали вони суддями раніше, висловлюють своє бачення її вирішення. Крізь призму тих знань, досвіду, світоглядних позицій, ціннісних орієнтацій, які вони мають.

Я вже казав, що дискусії під час вирішення справ є звичними. Якщо ці дискусії вважати розбіжностями та протистояннями, то можна сказати, що вони є. Однак вони відбуваються не між «новими» та «старими» суддями Верховного Суду. Спільної думки щодо розуміння певних норм права чи навіть стосовно вирішення справи можуть не мати як судді, яких Ви назвали «старими», так і судді, які були адвокатами чи викладачами.

Ні адвокатське, ні викладацьке, ні суддівське середовища не є монолітними. До того ж у багатьох справах між представниками всіх цих середовищ існує консенсус.

– Опір зовнішньому тиску, громадській думці, втручанням політиків… Де межа дозволеного?

– Переконаний, що будь-який зовнішній тиск на суд, якщо ми насправді хочемо жити у демократичній країні, є неприпустимим. Його не має бути, оскільки в іншому разі підривається гарантія незалежності судової влади.

Водночас не слід розцінювати як тиск наявність сформованого в суспільстві певного бачення проблеми, яка вирішується судом. Бачення може бути. Дуже добре, коли воно є. Проте свобода вираження цього бачення, згідно з Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, може бути обмежена, зокрема для підтримки авторитету та безсторонності суду.

Крім того, професійна діяльність політиків, в тому числі щодо здійснення повноважень у законодавчому органі чи в уряді, також не має розцінюватися як тиск. Інша справа, коли політики втручатимуться у вирішення конкретних справ судом. У цьому разі суддівське середовище має показати, що незалежність судової влади – не формальна, а фактична.

– Нові стандарти написання судового рішення. Які вони? В чому полягає необхідність їх запровадження?

– На жаль, у рішеннях національних судів, як правило, немає чітко відокремлених структурних одиниць. У процесуальному законодавстві є лише вказівки на те, які частини мають бути в судових рішеннях без деталізації форми зовнішнього вираження цих частин.

Адресати, читачі судових рішень, мабуть, неодноразово зустрічалися з ситуацією, коли зміст цих рішень складно зрозуміти, оскільки у них немає чіткого відокремлення фактичних обставин справи від аналізу ключових аргументів кожної зі сторін та від позиції суду щодо цих аргументів. Буває, що за переліком цитат з нормативних актів таку позицію взагалі неможливо знайти.

Не певен, що ці рішення можуть вважатися якісними у тому сенсі, який вкладає у відповідне поняття Консультативна рада європейських суддів. У висновку №11(2008) вона вказала на те, що допускається запровадження стандартизованих моделей структури судових рішень, які були б логічно структуровані та викладені в чіткому стилі, доступному для кожного. Структура судового рішення повинна забезпечувати розуміння сторонами того, що їхні аргументи були почуті, а доводи – досліджені.

Слід враховувати, що з набранням чинності новими редакціями ГПК, ЦПК і КАС України вимоги до вмотивованості судових рішень суттєво посилилися. Так, починаючи з суду першої інстанції, до всіх рішень по суті спору висуватиметься вимога про необхідність оцінки судом кожного аргументу учасників справи. Крім того, суд надає оцінку як зібраним у справі доказам загалом, так і кожному доказу чи групі однотипних доказів, що містяться у справі, мотивує відхилення або врахування кожного з них або їх груп.

Для того, щоб в учасників справи не було сумнівів у тому, що всі їхні аргументи оцінені, якість судового рішення повинна бути такою, щоб дозволити кожному з легкістю відшукати в цьому рішенні його аргумент та прочитати оцінку такого аргументу судом.

Саме тому Пленум Верховного Суду постановою №7 від 30.11.2017 р. затвердив, зокрема, склад робочої групи зі стандартів структури судового рішення. З того часу за участю значно більшого кола суддів Верховного Суду вдалося напрацювати модельну структуру його постанови, яка активно використовується.

Використання «рубрикації» в судовому рішенні дозволяє його адресатам чи іншим зацікавленим особам не читати весь текст, коли в цьому немає потреби, а звернути увагу лише на ті структурні частини, в яких викладені, наприклад, аргументи учасників справи або позиція суду.

В модельній структурі постанови Верховного Суду виділені такі «рубрики»: «Історія справи» (в ній окремо описується короткий зміст позовних вимог, рішень судів першої та апеляційної інстанцій, вимог касаційної скарги); «Аргументи учасників справи» (окремо наводяться доводи особи, яка подала касаційну скаргу, а також позиція інших учасників справи); «Позиція Верховного Суду» (надається оцінка аргументів учасників справи, висновків судів першої та апеляційної інстанцій, формулюються висновки за результатами розгляду касаційної скарги щодо її суті та стосовно судових витрат і повороту виконання, а також висновки про правильне застосування норм права).

Нумерація смислових абзаців у судовому рішенні має сенс, зокрема, для посилань на ті пункти, в яких встановлені обставини чи наведені мотиви, які цитуються, або для посилань у процесі вирішення справ на висновок Верховного Суду щодо застосування норм права.

На мою думку, підхід, згідно з яким такий висновок має міститися за межами судового рішення, не узгоджується з аналогічною практикою в правових системах, що надають певним судам право створювати прецеденти та визнають судовий прецедент джерелом права.

Переконаний, що модельні структури судових рішень мають бути розроблені для судів першої та апеляційної інстанцій. Їх використання матиме практичне значення для спрощення опрацювання інформації судом кожної наступної ланки, оперативного ознайомлення з текстами судових рішень, а також написання апеляційних і касаційних скарг з посиланням на конкретні фрагменти судових рішень, в яких суди, приміром, неправильно встановили обставини, що мають значення для справи, або неправильно дослідили чи оцінили докази.

Зрештою, належне структурування вказаних скарг може значно покращити роботу суду, коли аргументи, яким він має надати оцінку, будуть чітко виокремлені.

Електронне видання: http://yur-gazeta.com/interview/reformi-yaki-nini-vidbuvayutsya-v-suspilstvi-v-tomu-chisli-sudova-orientovani-na-maybutne.html