Ірина Желтобрюх. Обличчя нового Верховного Суду

Укрінформ продовжує проект, у рамках якого знайомить українців із новими обличчями Верховного Суду, розповідає про тих, хто вперше надягне суддівські мантії, хто прийшов до вищого судового органу країни з наукових і навчальних закладів, з адвокатури й інших сфер суспільної діяльності і тих, для кого ВС – це продовження великого шляху на службі закону.

Суддя Касаційного адміністративного суду в складі Верховного суду Ірина Желтобрюх народилася й виросла в місті Рівному. У 1998 році закінчила денне відділення господарсько-правового факультету Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Спеціальність – правознавство, кваліфікація – юрист.

Кандидат юридичних наук. Спеціалізація – 12.00.7. Наукова дисертація на тему «Розсуд у податковому правозастосуванні» захищена 7 липня 2016 року. Має 13 наукових публікацій та чимало наукових доповідей.

Трудову діяльність розпочала з посади юрисконсульта приватних підприємств, працювала юристом в органах пенсійного фонду, очолювала юридичний відділ районної податкової інспекції.

Суддею працює з 2002 року.

Участь у конкурсі вважає цілком логічним кроком уперед у фаховому та особистісному розвитку. Привнести до Верховного Суду обіцяє життєвий та професійний досвід, повну самовідданість, віру в торжество справедливості.

Про вибір професії юриста

- Насправді, перед вступом до університету, – розповідає  Ірина Желтобрюх , – довго вагалася між журналістикою і юридичним фахом, – вони здавалися однаково привабливими. 

Зо два роки готувалася до журналістського творчого конкурсу, публікувалася у місцевій пресі. Перші зароблені в житті гроші – сім тоді ще рублів – отримала школяркою за статтю на розвороті місцевої газети. 

Паралельно додатково вивчала історію і право. Роздумувала до останнього: я ж – Терези (посміхається). Але батьки порадили мислити раціонально, і документи були подані до юридичного ВУЗу. Так і сталося, що не я вибрала, а юридичний фах обрав мене. 

Про задоволення від роботи

Озираючись назад, можу сказати – жодного дня у своєму житті не пошкодувала про те, що стала юристом. Де б я не працювала, кожна наступна робота мені подобається ще більше, ніж попередня. Відчуваю свою потрібність, відчуваю, що я – на своєму місці. Вибачте за патетику, але юриспруденція для мене не просто фах – це покликання, невгамовна жага справедливості. Коли відчуваєш таке, – на іншому шляху вже бути не можеш. Тепер вже не уявляю себе ніким іншим.

Про кар'єру

До університету, тоді ще академії, я вступала за направленням від Управління юстиції й, відповідно, за держрозподілом мала повернутися до Рівненського міського суду. Та життя внесло свої корективи: покликали заміж до Донецька, й несила було відмовитися. Їхала, як обіцяв чоловік, на рік-два, залишилася на довгі роки. У місцевих суді й прокуратурі на мене з «рівненським» направленням ніхто не чекав. Коли вперше прийшла на прийом до голови районного суду і запропонувала свою кандидатуру, отримала цілком резонну відмову. Тож довелося розпочинати трудову діяльність у приватному секторі економіки. Поступово набиралася досвіду, «зростала» на професійному шляху. Через досить тривалий час, вже начальником юридичного відділу місцевої податкової інспекції, отримала подання від голови місцевого суду й почала складати іспити для зайняття посади. Цікаво, що невдовзі аналогічну пропозицію почула й від судді господарського суду, але зі шляху вже не схибила.

Про розглянуті справи

Починала суддівську кар'єру в районному суді, коли судді ще вели прийом громадян, а поділ дільниць між суддями здійснювався по поштових відділеннях. Через деякий час впізнавала жителів своєї дільниці на вулицях міста. Тож, перші кілька років поспіль запам'ятовувала майже всі справи: від найменування сторін до суті спору і ухваленого рішення. Перечитуючи свої «ранні» рішення, відчуваю задоволення гарно виконаною роботою: повнотою дослідження обставин і викладом мотивів. Так має бути, щоб кількість справ не впливала на якість судового рішення, тоді суддя має час і натхнення «творити» право.

Оскільки стала суддею досить рано, довелося докладати зусиль, щоб завоювати авторитет серед колег-суддів, адвокатів та відвідувачів. Не авторитет посади, а свій, власний. Вважаю, мені це вдалося завдяки сумлінній, доброчесній праці. Пройшло 16 років, а мені й досі телефонують, щоб порадитися чи привітати зі святом. 

Про наукову та викладацьку діяльність

Співпрацюю з Національною школою суддів як тренер-викладач та розробник навчальних курсів. Беру участь у публічних заходах Ліга-Закон і Ліга-Практик і як доповідач (спікер), і як слухач. Як запрошений викладач читаю лекції у ВНЗ. Як член правління ВГО «Асоціація адміністративних суддів» беру активну участь у підготовці й проведенні численних науково-практичних заходів (круглих столів, форумів, конференцій) та у впровадженні інших ініціатив під егідою Асоціації. 

До написання лекції чи доповіді завжди ставлюся відповідально. Розуміючи, що матиму справу з підготовленим слухачем, намагаюся поважати час і досвід останнього, і не повторювати очевидного. Сама себе запитую: де проблемні питання, підшуковую відповіді на них, і вже готовий матеріал виношу «на суд» слухача. Звісно, це забирає доволі часу, але й дозволяє глибоко розібратися у проблематиці. Саме так – і вчу, і вчуся. 

Про заповіт Ейнштейна, участь у конкурсі та підтримку родини

«...Вивчіть правила гри і грайте краще за інших. Просто, як усе геніальне...» – ці слова Альберта Ейнштейна не раз надихали мене. Так сталося і цього разу. 

Це було зовсім не просто і вимагало повної самовіддачі, адже навантаження по роботі не зменшувалося. Сон по чотири-п'ять годин став для мене звичним.

Дуже вдячна своїм рідним і близьким за неабияку підтримку в той період. І не лише тоді. Протягом усіх років, скільки займаюся суддівською практикою, міцною опорою, джерелом наснаги та енергії для мене є родина. Вони розуміють моє прагнення до самовдосконалення і на будь-якому етапі підтримують і словом, і ділом.

А ще я вдячна колегам, разом з якими ми торували цей шлях. Кожен із них був для мене прикладом гідності найвищого гатунку. Хочу підтримати і тих, для кого конкурс ще не завершився – адже це величезне психологічне навантаження.

Про конкурс, досьє і гумку 

Дійсно, у суддів перед науковцями та адвокатами була перевага на етапі підготовки документів. Ми, судді, мимоволі живемо, фіксуючи й документуючи чи не кожен свій крок. Так, я маю окрему папку з деклараціями з незапам'ятних часів, окремо зберігаю змінені та скасовані рішення... Усе моє життя розкладено по цих теках і поличках, тому пошук документів не забрав додаткового часу, а усвідомлення ступеню відповідальності та самодисципліна «підказали» підкріпити кожен крок офіційними запитами й відповідями на них.

Проте у такої переваги є й зворотний бік, що стало очевидним на етапі оцінки Громадською радою доброчесності суддівських чеснот. Досі не розумію, чому нас залишили без «права на відповідь», чому не дали змоги ознайомитися з зібраними щодо нас матеріалами. У моєму випадку, приміром, в інформації, що була надіслана до ВККСУ Громадською радою, була описана й долучена як додаток скарга на зовсім іншого суддю. Вона й досі залишається в матеріалах мого досьє. 

Щодо іспиту на конкурсі, то найскладнішим для мене, як і для багатьох інших, було практичне завдання. П'ятигодинний марафон. Розпач від того, що ти можеш краще... Із власного досвіду хочу порадити майбутнім конкурсантам брати з собою на іспити олівець та гумку для уникнення технічних описок від хвилювання.

«Правду говорить легко и приятно» (М. Булгаков, «Майстер і Маргарита»). За порадою членів Комісії до психологічних тестів я не готувалася. Відповідала максимально щиро, але подекуди занадто суворо ставлячись до себе. Зробила власні висновки: мати щонайменше загальне уявлення про обсяг та зміст запитань, як на мене, було б не зайвим. До того ж, запитання не надто адаптовані до нашої національної свідомості. 

Розміщені на сайті приклади тесту General skills (на загальні здібності) були на порядок легшими, ніж реальні, і їх було надто мало. Досвіду складання таких тестів кандидати не мали. Спроба вирішити перші кілька завдань (дослідити й виявити певні закономірності, послідовності, а потім ще й обрати правильний варіант відповіді, обійшовши умовні «пастки») дала розуміння того, що часу критично не вистачає. Оскільки неправильні відповіді знижували бали, обрала як варіант – вирішувати лише завдання на логіку та вербальне мислення, власне, те, чим займалася останні 20 років. Ввважаю, що тому і досягла високого результату. Раджу усім, хто має наміри складати такі тести у майбутньому, потурбуватися про це заздалегідь, відшукати їх аналоги й потренуватися. 

Про місію нового Верховного Суду

Не хотіла би, щоб мої слова прозвучали пафосно, але вважаю – нам нарешті потрібно усвідомити різницю між формальною законністю і верховенством права. Заради ефективного захисту прав, свобод та інтересів людини нам час уже відходити від практики «захисту інтересів бюджету», і якомога частіше застосовувати як норми прямої дії Конституцію України, Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику не лише ЄСПЛ, а й Суду ЄС. Інакше мета створення саме адміністративного суду не буде виправданою.

Про команду

Надзвичайно цікавий досвід – працювати разом в одній команді з адвокатами, науковцями. Варто віддати належне комісії, яка відбирала кандидатів саме до нашого касаційного адміністративного суду, адже, як на мене, вони справилися із завданням на 100%. Не знаю, чи можливо було би краще підібрати команду. Серед нас – і науковці, й адвокати, і судді за попередньою професією, але усі є правниками з великої літери. Це все люди з власною позицією, які вміють її відстоювати, завжди наводять сильні аргументи, які досить складно спростовувати. Найголовніше, що колеги чують одне одного й готові дійти консолідованого, виваженого рішення.

Про те, чого судді очікують від суспільства

Суспільство досить сміливо і «голосно» через ЗМІ та іншими доступними способами висловлюється про те, чим воно невдоволене та чого очікує від суддів. Але суддівська спільнота теж має очікування від суспільства.

Право – це вулиця із зустрічним рухом, в обох напрямках. Право одного закінчується там, де починається право іншого. І поки суспільство не перестане міркувати однобоко: мені – закон як право, решті – закон як обов'язок і відповідальність, поки людська правосвідомість не подолає всюдисущий правовий нігілізм, – ми не досягнемо панування Права у державі чи дійсно бажаного результату – ані в судовій реформі, ані в будь-якій іншій сфері життя. 

Законність, як повітря, має заповнювати весь вільний простір. Закон – один для всіх, права – однакові для всіх і відповідальність – однакова для всіх. Ми, кожен на своєму місці, маємо усвідомити свою відповідальність перед законом. 

Не може вимагати законності дій, скажімо, прокурора, той, хто сам не сплачує податки. А політик не може заради рейтингу піддавати критиці таке, що набрало законної сили, судове рішення, сподіваючись, що його власна діяльність не буде оцінена у той самий спосіб.

Нам усім треба перестати обирати владу за гречку, а робити це у конституційний спосіб. А рішення суду слід поважати й виконувати усі без винятку, а не лише ті, які до вподоби. Досить уже популізму, який заполонив весь інформаційний простір, досить свідомо чи через невігластво нищити авторитет правосуддя у пошуку скандалів, гарячих новин. Бо інакше, коли ви наступного разу прийдете до суду в пошуках справедливості, ви можете не знайти Суду...

Про відпочинок від роботи, хобі та «ген подорожей»

Любов до мистецтва наповнює мене зсередини. Література, живопис, скульптура, архітектура, музика, театр, танці, співи – усе це збагачує мене духовно, до всього цього я фізично відчуваю спрагу.

Щоб повністю відпочити від роботи, беру відпустку й намагаюся виїхати принаймні з Києва, а інколи – і з України. Кажуть, є такий ген подорожей, у мене, мабуть, того гена – повна голова (сміється). Люблю нові місця, нові враження – вони мене надихають, заряджають енергією. У кожному місті намагаюся відвідати художні галереї, музеї, «фотографую» на підсвідомість архітектурні шедеври.

Про художню літературу – українську і світову

Читаю багато. Майже все, що потрапляє до рук. Колись вчителька літератури навчила: якщо вам не подобається той чи інший автор, то це не значить, що автор поганий, можливо, ви ще до нього не доросли. Тому я читаю до останнього аркуша навіть те, що одразу не йде, а часто беру до рук ще кілька творів цього автора, щоб скласти своє враження про нього. І нерідко буває так, що дійсно помилялася – і письменник починає подобатися. Як і навпаки – буває, приходить розчарування. 

Що стосується української літератури, більше подобаються твори класиків української літератури: Тараса Шевченка, Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Марко Вовчок, Лесі Українки, Івана Франка, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Пантелеймона Куліша, Нечуя-Левицького і багатьох інших. У їхніх творах – справжня українська мова, з них пізнаю побут, культуру і традиції мого величного народу, вони знаходять відгук у моїй душі. Люблю не лише прозу, а й поезію. Щодо світової літератури, – більше люблю іноземних класиків. Їхні твори мені видаються натхненними, сповненими образного мислення, духовності, емоцій, а не простим переказом подій чи сюжетів.

Про найулюбленіше місце Києва

Ще одна мрія мого життя – жити у місті на Дніпрі, – також здійснилася. Люблю Київ! У столиці найулюбленішим, найсокровеннішим місцем для мене є Лавра. Там відчуваю себе собою.

Про публічність суддів

Сьогодні до суддів прикута надмірна увага. Така об'єктивна вимога радикально налаштованого суспільства спричинила безпрецедентний у світі ступінь прозорості й відкритості у процедурах добору, кваліфікаційного оцінювання, професійній діяльності та оцінці її результатів. Цей етап – своєрідне випробування, яке ми маємо з честю пройти. Але, як на мене, не варто надто до того звикати, а судді –починати отримувати задоволення від публічності. Не слід забувати, що суддя – не зірковий актор, не футбольний коментатор, не журналіст і не «фейсбучний» блогер. Ми працюємо не за оплески чи овації. Суддя – той, хто йде всередині каравану попри гавкіт з усіх усюд. Він має на високому професійному рівні виконувати своє основне завдання по здійсненню правосуддя, незважаючи на те, хто чим невдоволений і хто які має закиди щодо нього. Бути на боці закону, а не на будь-чиїй іншій стороні.

Не підтримую позицію деяких колег, що треба виходити у публічну площину чи не по кожній справі й давати коментарі, пояснення. Суддя не повинен виправдовуватися за свої рішення, бо якось ненароком можна перетнути незриму межу й почати приймати популістські рішення – ті, які легше пояснити суспільству, а не ті, що дійсно відповідають букві й духу закону.

Наразі ж, коли Верховний Суд тільки-но створений і почав роботу, вважаю, що помірна відкритість не нашкодить, а, навпаки, дасть розуміння – хто пройшов до ВС, якими вони керуються принципами, до чого прагнуть.

Олена Литвиненко

Фото: Євген Любимов

Електронний ресурс: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2417277-irina-zeltobruh.html