Суддя ВС Світлана Яковлєва: "Судову систему реформують усі, але не судді"

Суддя Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду Світлана Яковлєва поділилася із "Цензор.НЕТ" своїми враженнями про початок роботи на новій посаді, розказала про те, як жінці працюється у кримінальній юстиції, а також озвучила свій "рецепт", що потрібно для успішного проведення судової реформи.

Цензор.Нет

Електронний ресурс: https://censor.net.ua/resonance/3048290/suddya_vs_svtlana_yakovlva_sudovu
_sistemu_reformuyut_us_ale_ne_sudd

Нещодавно робота у Верховному Суді "закипіла" на повну силу – судді вже почали розглядати свої перші скарги та справи. Касаційні суди, які входять до його складу, мають різне навантаження, але однаково високу відповідальність. Адже у кожному конкретному випадку йдеться про долі людей. "Цензор.НЕТ" поговорив із суддею Касаційного кримінального суду у складі ВС Світланою Яковлєвою про запуск робочого процесу, конкурс до ВС та судову реформу.

 "Я ЗМІНИЛА СПЕЦІАЛІЗАЦІЮ НА КРИМІНАЛЬНУ, ТОМУ ЩО ВОНА МЕНІ ЯКОСЬ БЛИЖЧЕ"

- Світлано Володимирівно, розкажіть, як для вас розпочалася робота?

- Із самого початку роботи ми отримували касаційні скарги. Вони надходять кожного дня. Ми намагаємося щось із ними робити: частину розглядаємо, декому відмовляємо – залежно від того, що оскаржується та в який спосіб.

Потім, дійсно, нам передали справи. Наскільки я зрозуміла, в нашому суді мені дісталося найбільше (посміхається. – О.М.). Чи це мої помічники одразу усе забрали, чи так комп’ютер розподілив, але я отримала понад 40 справ – весь кабінет завалений (посміхається. – О.М.). З 1 лютого ми вже починаємо розглядати кримінальні провадження по суті.

- А на що в основному скаржаться?

- Багато скарг щодо міри покарання. Коли не погоджується особа, яку засуджено - їй дали реальний термін, а вона хоче умовний. Або навпаки – прокуратура хоче реальний строк замість умовного. Це десь 40 відсотків. Частина справ стосується порушень процесу: наприклад, на те, що апеляційною інстанцією розглянуті не всі доводи, або їх взагалі не взяли до уваги. А ще є щодо кваліфікації: особа вважає себе невинною, тому до останнього оскаржує свою позицію.

- Ви – суддя, тому вам має бути простіше, аніж адвокатам та науковцям, які теж пройшли до Верховного Суду. Однак ви теж не працювали в цій структурі. Що нового для себе тут побачили?

- Новий підхід до розгляду справ. У першій інстанції суддя розглядає справу "від А до Я". В апеляції ми теж мали право її переглянути із самого початку, якщо, наприклад, потрібно було дослідити якісь докази. А тут є певні обмеження законом, що касаційний суд має право переглядати, а що – ні.  До прикладу, ми не можемо переглянути ті обставини, які були встановлені судом першої інстанції. Навіть якщо особа на це скаржиться. Для мене таке трохи незручно, бо як отримуєш справу, то намагаєшся її розглянути від початку до кінця.

Іще є скарги щодо тих рішень, які взагалі не оскаржуються, а особа вважає, що мали б. У апеляції був бар’єр, коли, наприклад, не всі ухвали слідчого судді могли бути оскарженими. І в касації існують певні обмеження. Треба перелаштовуватися. Але я спочатку була готова розглядати усі справи по-новому (всміхається. – О.М.). Однак розумієш, що ми – остання інстанція в країні, і немає потреби виконувати ту роботу, яку провів суд першої інстанції та апеляційної.  Це трохи складно.

А адвокатам та науковцям ще важче. Їм потрібно перелаштуватися та взяти на себе відповідальність. Адже йдеться про людські долі.

- Це правда. Тим більше, беручи до  уваги, що у вас - кримінальна юстиція. Бо одна справа, розглядати адміністративні штрафи, інша – вбивства.   

- Так. Але я свідомо обрала саме кримінальний напрямок. Коли я прийшла в апеляцію, мене призначили у палату по розгляду цивільних справ. Мені було трохи важко, тому я змінила собі спеціалізацію на кримінальну, тому що вона мені якось ближче…  

- Жінці ближче кримінальна юстиція?

- Знаєте, майно – річ наживна. А тут ідеться про життя. Від твого рішення залежить людська доля не тільки обвинувачених, але й потерпілих. Так, це важко емоційно. У Верховному Суді ми поки не стикалися зі сторонами, тільки із справами. А в апеляції під час засідання усе ж пропускала через себе. Ти маєш бути абстрагований від усього, але ж ти все одно людина, тому виникають емоції, які ти намагаєшся відкидати, і отримуєш емоційне виснаження. Приймаєш рішення, керуючись законом, однак все одно маєш велике навантаження, яке потрібно знімати. У мене улюблений спосіб – побити грушу (сміється. – О.М.).

- Ви займаєтеся боксом?

- Я ні. Мій син. Тому вдома у нас є груша. От я вдягаю боксерські рукавиці та знімаю стрес (посміхається. – О.М.).

Звичайно, важко розглядати кримінальні справи. Але мені подобається, тому що тут кожен випадок не схожий на інший. У цивільній юстиції вони здебільшого подібні. Колеги із Касаційного цивільного суду називають такі модельними справами. Пам’ятаєте скарги "Дітей війни"? Вони були однотипними – змінювалися лише прізвища та суми, які нараховувалися. А в кримінальній юстиції навіть якщо йдеться про крадіжку, то все одно будуть різні обставини і таке інше. Тут все ж цікавіше (всміхається. – О.М.).

"ДЕХТО ГОВОРИВ ПРО КОНКУРС: "ПРОЙДУТЬ "СВОЇ", А ВИ БУДЕТЕ ЛИШЕ ШИРМОЮ"

- Розкажіть, чому ви вирішили піти на конкурс до Верховного Суду?

- Коли з’явилася інформація, що набір суддів до Верховного Суду відбувається шляхом відкритого конкурсу, то спочатку виникло здивування. Ми не звикли до такої процедури, бо раніше нас призначали на посаду. Хоча для того, щоб стати суддею, я закінчила факультет підготовки суддів (він тоді лише відкрився – йшов другий набір), куди вступити можна було теж за конкурсом. Маючи вищу юридичну освіту, було якось незвично знову сідати за книжки (всміхається. – О.М.).

Так от, коли повідомили про конкурс до Верховного Суду, то говорили, що він, по-перше, лише для відводу очей. По-друге, що буде величезна кількість бажаючих. Я була суддею-спікером в апеляційному суді, тому мала додаткове навантаження. Іще, як викладач Національної школи суддів, проводила багато семінарів та тренінгів із суддями, адвокатами та прокурорами. Тобто у мене весь час був розписаний. А я розуміла: для конкурсу потрібно було сідати та вчитися по-новому, оскільки деякі питання стосувалися не стільки практики, скільки теорії, якою ми володіємо, але знати досконально, як трактується кожна стаття, дуже важко. Взагалі, коли ти розглядаєш справи, у тебе під рукою знаходяться кодекси, які кожен раз відкриваєш, навіть якщо пам’ятаєш статтю, щоб не спрацював людський фактор. А тут потрібно було усе вивчати на пам’ять, оскільки від однієї неправильно поставленої коми залежить результат. Для мене було важко знайти час на цю підготовку. Однак потім я вирішила, що потрібно спробувати свої сили, щоб знати, як проводився конкурс. Бо дехто говорив: "Пройдуть "свої", а ви будете лише ширмою". Зараз я відповідаю, що це не так, і на власному досвіді можу сказати, що потрібно використовувати той шанс, який вам випадає.

- А як колеги поставилися до вашого наміру піти до Верховного Суду?

- Критично. Відмовляли мене. Мали побоювання, що це будуть марно витрачені час та гроші. У нас із апеляції документи подавали двоє осіб. Я із самого початку озвучила свій намір. А друга колега ні. Ми з нею зустрілися на зворотному шляху після подачі документів, тому стало зрозуміло, що вона теж бере участь у конкурсі.

А от близькі мене підтримали. Ми навіть жартували та згадували анекдот: "Не дожену, так хоч зігріюся" (посміхається. – О.М.). Мовляв, спробуєш та хоч знатимеш свої сили.

- На конкурсі ви активно спілкувалися із Громадською радою доброчесності, про що її представник повідомив на співбесіді ВККС. У чому це проявлялося?

- Я як суддя-спікер проводила багато прес-конференцій. Ми намагалися надавати інформацію по усіх резонансних справах. Коли до нас надходили запити, завжди були готові до зв’язку.

Представник ГРД у Кіровоградській області потрапляв на усі наші засідання, куди хотів. Якщо йому було щось незрозуміло, мав змогу поспілкуватися чи висловити свої зауваження. Наприклад, одного дня він зазначив, що не може розібратися, які справи призначені на сьогодні. Йому показали, розказали, як шукати. Він відвідав екскурсію по нашому суду для учнів "День відкритих дверей", яку я проводила. Потім сказав, що був вражений, бо не знав, що можна отак поспілкуватися із суддями і вони можуть розказувати не тільки про справи, але й історію. Також приходив на усі зустрічі, які ми влаштовували для журналістів. Мабуть, тому розцінив, що у нас склалася хороша співпраця.

- Але дехто із ваших колег (саме кар’єрних суддів), які пройшли до Верховного Суду, досить скептично висловлювалися щодо роботи ГРД, зокрема говорили про перевищення ними повноважень. Чи були причини для такого невдоволення?

- Діяльність ГРД показує ставлення суспільства до кандидата. Якби щодо мене був негативний висновок, не знаю, чи переглянула б я свою поведінку. А за інших мені важко говорити. Не виключено, що в деяких випадках члени ради перевищували свої повноваження. Суддя як розмірковує? Потрібно знати думку усіх сторін. Тому необхідно дати можливість особі надати пояснення. Може, ГРД у процесі треба було просити пояснення у суддів. Однак я знаю випадки, коли деяким колегам це пропонували, але вони цього не робили.

"ЯКЩО ТИ ЦІНУЄШ СВОЮ РОБОТУ, ПРО ЯКІ ХАБАРІ МОЖЕ ЙТИСЯ?!"

- Маємо багато розмов про корупцію в судах. Чи були у вашій практиці випадки, коли вам пропонували хабар?

- І спроб не було! Мабуть, у мене таке обличчя, що зі мною не наважуються навіть говорити на такі теми (всміхається. – О.М.).

Знаєте, я дивуюся, коли кажуть, що усі судді – хабарники. Якщо є певні випадки, то ці люди мають нести відповідальність. Але не можна ставити тавро на всіх. У нас заробітна плата вища за середній рівень по країні. Якщо ти цінуєш свою роботу, про які хабарі може йтися?! Можливо, це прозвучить пафосно, але потрібно ладнати із своєю совістю, чинити по закону, отримувати за це гідну зарплату та спати спокійно. Особисто я можу дивитися людям у вічі та без проблем ходити вулицями. Людина добивається усього сама. Краще робити усе по закону – так, як пише книжка (посміхається. – О.М.).  

А взагалі, якщо виникають подібні пропозиції, суддя повинен повідомляти про це Раду суддів та правоохоронні органи.

- З огляду на те, з яким контингентом вам доводилося працювати, чи було таке, щоб вам погрожували фізичною розправою?

- Реальних погроз не було. Були спроби вплинути на прийняття рішення. Після Революції Гідності я розглядала одну справу, яка не була якоюсь резонансною. Тоді на вулиці до мене підійшла невідома особа й сказала: "Ви ж зважайте, що політична ситуація змінилася. Якщо приймете не те рішення, то буде силове захоплення будівлі суду". Але йшлося про цю справу чи іншу, не знаю. Я доповіла про цей випадок керівництву суду. Особистої загрози я не відчувала. Однак, враховуючи, якою була обстановка в країні, ніхто не міг передбачити, що може бути. Тим більше, що до того були спроби захопити судові установи. Так от у суді була забезпечена посилена охорона. Однак нічого такого не відбулося. Ту справу ми розглянули...

- Так а про яку саме справу йшлося?

- Зараз не можу сказати, тому що вона ще знаходиться у провадженні. Фінальної крапки в ній не поставлено. У нас було неостаточне рішення. Тому поки озвучувати не маю змоги – етика не дозволяє.

Ось такий приклад був. Але, повторюся, я не вважала, що це була погроза особисто мені. А інших випадків не виникало.

- Однак у вас є пістолет. На співбесіді ВККС ви сказали, що він вам потрібен як жінці, для самозахисту. Доводилося застосовувати?

- Ні. Сподіваюся, і не доведеться.

- Ви його постійно носите?

- Не завжди.

- А як визначаєте, коли потрібно взяти із собою?

- Коли потрібно одній їхати за кермом на великі відстані. Особливо ввечері чи вночі. Коли я працювала у суді першої інстанції, дорога додому займала близько години. А досить часто доводилося повертатися у нічний час. Мешкала я в такому районі, де була не дуже хороша обстановка. Тоді була потреба у зброї. Зараз – лише в окремих випадках.  

- Як суддя кримінальної юстиції, як вважаєте, чи потрібно дозволити українцям вільне володіння зброєю? До чого це може призвести? На цій темі, до речі, останнім часом багато спекулюють політики.

- Ми ж бачимо, що відбувається. От нещодавно, наприклад, чоловік вистрілив у сусіда через те, що той його затопив. Тому я до питання вільного володіння зброєю ставилася б із обережністю. З одного боку, ситуація в країні така, що кожен має якимось чином захищатися. З іншого, людина має бути настільки врівноваженою, щоб знати, у якому випадку можна застосовувати зброю. Тобто лише тоді, коли, дійсно, існує загроза життю. А коли у нас усі знаходяться в стані стресу, цей дозвіл призведе до того, що зброя буде використовуватися у будь-якому випадку та може наробити великої шкоди. Бо люди різні.

"РЕФОРМУ МОЖНА БУЛО Б ЗРОБИТИ БІЛЬШ ДІЄВОЮ ТА ШВИДКОЮ, ЯКБИ В ЦЕЙ ПРОЦЕС БУЛИ ЗАЛУЧЕНІ СУДДІ"

- Зараз у країні триває судова реформа. Вам не здається, що процес затягнули?

- Якщо філософськи на це подивитися, то все йде так, як має бути. Але реформу можна було б зробити більш дієвою та швидкою, якби в цей процес були залучені судді. Судову систему реформують усі, але не вони. Але існують деякі нюанси та моменти щодо законодавства. Потрібно мати думку професіоналів у суддівській сфері. Ми вже бачимо, що останні процесуальні зміни, які отримали, "сирі" та важкі для застосування і формування єдиної практики. А закон має бути чітким. Якщо він трактується двояко (прокуратурою та адвокатами по-своєму), то у суспільстві виникають непорозуміння. Депутат, який не має досвіду роботи суддею, голосуючи за законопроект, не знає, як той запрацює, і з чим зіткнуться судді. А вони якраз позбавлені законодавчої ініціативи. Ми порушували це питання, коли я ще працювали суддею першої інстанції. Хотіли мати змогу пропонувати зміни, бо деякі питання достатньо змінити на законодавчому рівні та поставити у них крапку. Але ми можемо лише звертатися до законодавців з пропозиціями для пошуку шляхів вдосконалення законодавства.   

Однак ми бачимо, що процес реформування триває. Сподіваємося, що можна буде вносити зміни, щоб "потяг" рухався правильним шляхом. Потрібно вирівнювати процесуальні недоліки формуванням практики. Є надія, що в подальшому нас почують і тут будуть внесені відповідні зміни.

Взагалі у період реформ важко жити. Хочеться, щоб кінцевий результат був вартий усіх незручностей, які виникають, а судова система запрацювала так, як бажає суспільство. Хоча я вважаю, що зараз вона робить усе від неї залежне, щоб покращити імідж…

- Однак у суспільстві думка щодо іміджу судової системи не змінюється.

- Не змінюється. Але її формують окремі випадки. Судді кожного дня розглядають безліч справ. Серед них є якась, де відбуваються порушення. Однак чомусь ніхто не говорить про щоденну кропітку роботу, а "роздувається" один недолік, і на його фоні формується негативний імідж. Як вийти з цього кола? Мабуть, шляхом більшої відкритості та спілкування із суспільством. Бо дуже часто рішення є законним і справедливим, але незрозумілим для громадян. Тому вважається, що воно прийнято із якимись порушеннями.

- Просто більшість людей вважають, що добитися правди та справедливості можна лише тоді, коли справа набуде резонансу. Наприклад, по Олені Зайцевій багато говорять, що вона б уникла покарання, якби не така реакція преси та українців. І такі думки мають право на життя, бо усім відомо, що є судді, яких можна підкупити.

- Ось це та "ложка дьогтю в бочці меду". Але ж потрібно звертати увагу й на інші приклади. Я колись пропонувала журналістам дати резонанс по всіх справах, щоб можна було побачити реальну картину. Але пресі усе не цікаво. Я розумію, що справа Зайцевої резонансна. Хоч існують й інші, де також є загиблі у наслідок ДТП, і винні були покарані. Однак вони становлять інтерес лише для потерпілих, їхніх рідних та тих, хто знаходяться на лаві підсудних. А загалом для суспільства ні. Ми ж не можемо про ці справи постійно розповідати, бо не дозволяє суддівська етика. Тому через вибірковий підхід і сформувалася думка.

Однак також потрібно говорити й про якість досудового слідства. Як я сказала, є досить багато резонансних справ, але в суді вони розвалюються. І не тому, що суддя поганий, а через те, що немає належних доказів. Без цього ж ніяк! А інформація подається таким чином, що винен суд. Так не має бути.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото: Катерина Лащикова, для "Цензор.НЕТ"