Ціннісний підхід

Перспективи застосування ЦПК України залежать від розуміння того, що сучасні правові реалії потребують орієнтації не лише на формалізм цивільного процесуального регулювання, а й на більш фундаментальні цінності.

Судовий Вісник. – 2017.29.12 №12 (140)

Дмитро ЛУСПЕНИК

Суддя, секретар Пленуму Верховного Суду, кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного процесу

15 грудня 2017 року набула чинності нова редакція Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України згідно із Законом «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року.

У зв’язку з наведеним вивчення та застосування положень нового ЦПК України, а особливо – його новел, яких у Кодексі міститься близько ста, є надзвичайно важливим.

Варто зазначити, що сучасні вимоги щодо розвитку процесуального законодавства ґрунтуються на тому, що рівень правової захищеності суб’єктів права залежать від ефективності судочинства, на що й були спрямовані всі зусилля при підготовці процесуальних кодексів. При цьому інститут правосуддя, який є фундаментальним у правовій системі, концептуально розглядається одночасно як форма здійснення прав і свобод людини та громадянина і як самостійне соціальне та правове благо, що реалізуються через справедливе правосуддя і належні судові процедури.

При прийнятті нових процесуальних кодексів розробники (автор цієї публікації входив до Робочої групи при Президентові України з реформування процесуального законодавства) виходили з того, що судочинство – це комплексна система інститутів, стадій, процесуальних проваджень, в яких процедури, процесуальні дії повинні вчинятися за чітко визначеною процесуальною формою, і які не мають суперечити одна одній. І лише все це разом узяте визначатиме певний уніфікований стандарт правосуддя.

Науковці та практики уважно стежили за ходом оновлення процесуального законодавства, проводились і проводяться семінари, конференції з аналізу цього законодавства, надаються численні пропозиції та зауваження щодо прийнятого закону. Тому зупинимося лише на деяких новелах ЦПК України та перспективах застосування Кодексу в цілому.

Проти зловживань

Одним із недоліків діючого цивільного процесу була відсутність детальної регламентації такого сегмента судової практики і норм процесуального права, як зловживання процесуальними правами, оскільки у частині 3 статті 27 ЦПК України 2004 року (як і в ЦПК 1963 року) лише декларативно зазначено про те, що особи, які беруть участь у справі, зобов’язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов’язки. Проте не було будь-яких критеріїв, ознак зловживання процесуальними правами, а також заходів дієвої відповідальності за такі деструктивні дії у процесі, як і підстави розмежування відповідальності за зловживання процесуальними правами та неповагу до суду.

Новий ЦПК України ці недоліки певною мірою усуває і в статті 44 та інших нормах закону дає чіткі, хоча і невичерпні, ознаки зловживання процесуальними правами та дієві заходи протидії цьому. Причому складність у тому, що в кожному конкретному випадку суд повинен визначити межу між добросовісним використанням своїх процесуальних прав і зловживанням ними, враховуючи, що недобросовісність при реалізації свого права – оціночна категорія. Суд повинен оцінювати правову ситуацію у справі, а не ставлення сторін до спору і процедури судочинства. Для належного здійснення прав процесуальний закон встановлює порядок, способи і межі їх реалізації, зводячи їх тим самим в ранг процесуальних обов’язків. Кожному процесуальному праву кореспондує обов’язок з дотриманню порядку і меж його реалізації в цивільному процесі – це визнана властивість цивільного процесуального права. Вирішальним при оцінці дій особи є не те, яке право вона реалізує, а те, як ця особа його реалізує. Витоки такого підходу кореняться в суворій регламентованості процесуальної діяльності.

Вчені, характеризуючи зловживання правом як «юридичний парадокс», зазначають, що воно є тим негативом, тим неминучим баластом, тією «платою за свободу», які супроводжують будь-яке правонаділення. Що ж стосується зловживання процесуальними правами, то, на думку багатьох учених, зловживання правами наразі стало загальною тенденцією вітчизняного судочинства.

Одним з нових заходів відповідальності, що може бути впроваджений у рамки ЦПК України, є накладення судового штрафу за зловживання процесуальними правами.

Застосування до учасників справи штрафу за зловживання процесуальними правами, вчинення дій або допущення бездіяльності з метою перешкоджання судочинству у літературі вважається невиправданим, оскільки можливий незаконний вплив суду на учасників процесу, що порушує змагальність процесу.

Що в цій ситуації є визначальним і як на цю норму права реагувати суддям  та учасникам процесу? Перш за все, для учасників процесу – не зловживати своїми процесуальними правами. Необхідно зазначити, що при розгляді справи презюмується незалежність та неупередженість судді (процесуальна презумпція, тобто поки не доведено інше), тому судді також зобов’язані не зловживати своїми процесуальними обов’язками і правами.

Вважаю це дієвим стимулом для перешкоджання недобросовісним учасникам процесу зловживанню процесуальними правами. У разі запровадження подібної процесуальної санкції необхідно зазначити таке.

Накладаючи на сторону, яка допустила зловживання процесуальними правами, судовий штраф, суд повинен буде звернути увагу на те, що у цивільному процесі, на відміну від кримінального, не встановлюються мотиви вчинення процесуального правопорушення та форма вини, оскільки це неможливо, бо такого процесуального інструментарію немає. При визначенні розміру судового штрафу необхідно буде враховувати лише можливий ступінь впливу санкції на правопорушника, тобто негативний ефект того, як ця санкція може вплинути на конкретну особу, а також тяжкість правопорушення для руху справи та майновий стан правопорушника, тобто має бути забезпечена індивідуалізація покарання. І, що найголовніше, висновок суду про те, що учасник процесу здійснив зловживання процесуальним правом, має бути максимально мотивований в ухвалі суду.

Отже, судовий штраф у дохід держави має на меті дисциплінувати учасників процесу та осіб, присутніх у судовому засіданні, забезпечити своєчасний захист порушених прав. Штраф є мірою юридичної відповідальності за вчинення цивільного процесуального правопорушення, тобто за неповагу до суду чи зловживання процесуальними правами, оскільки є невиконанням обов’язків, встановлених актами і розпорядженнями суду. При цьому треба визнати, що так званою потерпілою особою тут є не певний учасник процесу, а встановлений законом порядок здійснення судом як органом державної влади своїх повноважень у цивільному судочинстві. Саме тому штраф має стягуватись на користь держави як публічної міри відповідальності.

Разом з тим не можна оминути й побоювання щодо запровадження такої міри процесуальної відповідальності, як судовий штраф. Так, можуть виникнути ситуації щодо затягування судового розгляду у зв’язку з оскарженням ухвали суду про накладення судового штрафу. Крім того, боязнь санкцій може викликати обмеження процесуальної дієвості сторони чи її представника у процесі, що може вплинути на досягнення істини при розгляді справи, на змагальність, а це відобразиться на судовій практиці.

Проте та мета, яка переслідується запровадженням судового штрафу, превалює над цими побоюваннями, оскільки спрямована на примушення виконанню своїх юридичних обов’язків, попередження вчинення процесуальних правопорушень у майбутньому, зміцнення законності, формування поваги до суду і, як наслідок, досягнення цілей правосуддя – своєчасного, справедливого і неупередженого розгляду конкретної справи.

У новому ЦПК України також передбачено такий процесуальний захід протидії зловживанням процесуальним правом: у разі визнання передбачених законом процесуальних дій учасника процесу, а також ряду інших, зловживанням процесуальними правами (частина 3 статті 44), то з урахуванням конкретних обставин справи суд має право залишити заяву (тобто позов), скаргу, клопотання без розгляду або повернути. Це надзвичайно дієвий захід протидії зловживанню процесуальними правами, проте він може бути реалізований лише у контексті процесуальних норм, які регулюють процедуру залишення заяви без розгляду чи повернення заяви, а там такі процедури не передбачені.

Піти назустріч

Новелою ЦПК України є зустрічне забезпечення (статті 154-156). Це – глава 10 «Забезпечення позову».

Безсумнівно, розвиток цивільного процесуального законодавства потяг за собою суттєву модифікацію такого інституту, як забезпечення позову.  Необхідність створення по суті нового процесуального інституту пов’язано з необхідністю введення нових понять нарівні із заходами (видами) забезпечення позову, зокрема це попередні забезпечувальні заходи, які широко й успішно застосовуються в зарубіжних країнах. Крім того, вперше передбачається можливість вжиття заходів забезпечення позову за заявою сторони у справі, яка лише передана на розгляд міжнародного комерційного арбітражу, третейського суду.

Зустрічне забезпечення – по суті це гарантія відшкодування можливих для відповідача збитків (частина 1 статті 154 ЦПК України). Цей інститут цивільного процесу є безумовним прогресом для всієї системи забезпечувальних заходів. Він має на меті забезпечити певний баланс сторін і нейтралізувати можливі негативні наслідки, які можуть виникнути в результаті застосування судом забезпечувальних заходів.

Отже, на відміну від забезпечення позову, метою якого є захист інтересів позивача, зустрічне забезпечення спрямоване, перш за все, на захист інтересів відповідача. Крім того, фактично це є збереженням існуючого стану status-quo між сторонами до ухвалення кінцевого рішення суду.

ЦПК України не дає вичерпного переліку заходів зустрічного забезпечення, оскільки в частині 4 статті 154 ЦПК України зазначається, що зустрічне забезпечення, як правило, здійснюється шляхом внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі, визначеному судом. Якщо позивач із поважних причин не має можливості внести відповідну суму, зустрічне забезпечення також може бути здійснено шляхом:

1) надання гарантії банку, поруки або іншого фінансового забезпечення на визначену судом суму та від погодженої судом особи, щодо фінансової спроможності якої суд не має сумнівів;

2) вчинення інших визначених судом дій для усунення потенційних збитків та інших ризиків відповідача, пов’язаних із забезпеченням позову.

При цьому зрозуміло, що зустрічне забезпечення застосовується тільки у випадку забезпечення позову.

У статті 155 ЦПК України чітко регламентовано порядок, умови та підстави для скасування зустрічного забезпечення, а в частині 3 статті 156 врегульовано порядок зміни зустрічного забезпечення у разі заміни одного заходу забезпечення позову іншим.

Системний аналіз норм законопроекту свідчить про те, що зустрічне забезпечення застосовується як за ініціативою суду, так і за клопотанням відповідача. Суддям при застосуванні норм про зустрічне забезпечення треба буде звернути увагу на такі проблемні питання.

Перш за все це те, що суд самостійно оцінює необхідність надання зустрічного забезпечення. За загальним правилом, вирішення питання про зустрічне забезпечення має диспозитивний характер.

Тобто реалізація заходів зустрічного забезпечення є правом суду, а не його обов’язком, за виключенням випадків, передбачених частиною 3 статті 154 ЦПК України, в якій наведено випадки, коли суд зобов’язаний застосовувати зустрічне забезпечення.

Розмір зустрічного забезпечення визначається судом з урахуванням обставин справи. Заходи зустрічного забезпечення позову мають бути співмірними із заходами забезпечення позову, застосованими судом, та розміром збитків, яких може зазнати відповідач у зв'язку із забезпеченням позову. Оцінка співмірності здійснюється, серед іншого, з урахуванням співвідношення права та інтересу, які просить захистити заявник, вартості майна, на яке накладається арешт, або майнових наслідків заборони відповідачу вчинення певних дій. При цьому в ухвалі про забезпечення позову або про зустрічне забезпечення зазначається розмір зустрічного забезпечення або інші дії, які повинен вчинити заявник у порядку зустрічного забезпечення, а також строк його надання, який не може перевищувати десяти днів з дня постановлення ухвали.

Суддя має знати про те, що вид зустрічного забезпечення зазначається заявником, проте суд може визнати зустрічне забезпечення неналежним як за формою, так і за сумою забезпечення, зокрема, через його неспівмірний характер, якщо воно не є достатньою гарантією відшкодування можливих збитків або його неможливо швидко реалізувати, або є сумніви у добросовісності гаранта тощо.

Допуск до касації

У літературі нерідко зазначається, що загальним недоліком усіх процесуальних кодексів є суттєве обмеження права особи на подання касаційної скарги, оскільки не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, якщо це стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або у разі, якщо справа становить суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, хто подає касаційну скаргу, або суд першої інстанції відніс справу до малозначних помилково (наприклад, стаття 389 ЦПК України). При цьому зазначається, що оскільки немає чіткого та однозначного переліку таких справ, то вказані норми права містять корупційні ризики, не відповідають принципу правової визначеності, оскільки судді Верховного Суду будуть по-різному застосовувати ці норми права.

Вважаю, що зазначені побоювання є безпідставними. Так, проблемою нинішнього касаційного перегляду, а саме надзвичайної перевантаженості раніше Верховного Суду України, а потім і судів касаційної інстанції, була так звана всеосяжність касаційного оскарження, а не в межах виваженої необхідності для здійснення судом касаційної інстанції завдання щодо забезпечення правильного й однакового застосування судами норм матеріального і процесуального права, відсутність будь-яких фільтрів касаційного перегляду. Це загальновизнаний постулат. Про невідповідність існуючої у вітчизняному судочинстві системи касаційного оскарження судових рішень, що набули законної сили, європейським стандартам доступного правосуддя, у тому числі принципу правової визначеності, науковцями і практиками написано дуже багато.

При цьому порядок (процедура) касаційного провадження у ЦПК 2004 року не відповідає призначенню вищого судового органу держави як органу, покликаного забезпечити правильне і однакове застосування судами норм матеріального та процесуального права, оскільки він фактично зрівняв суди касаційної інстанції у своїх повноваженнях з місцевим та апеляційним судом, оскільки касація практично вимушена вирішувати не лише будь-яку справу по суті, а й ті процесуальні питання, в яких спір по суті не вирішується.

Загальновідомо, що втручання у справу, рішення в якій набуло законної сили, має бути винятком, а не використанням широко наданих різних завуальованих можливостей.

Наведене й вимагає оптимізації процедур касаційного оскарження судових рішень, що набули законної сили, завдяки введенню системи «фільтрів» та процедури допуску касаційної скарги до розгляду судом касаційної інстанції, а також удосконаленню повноважень суду касаційної інстанції. Вирішуючи зазначене питання, необхідно враховувати, що касаційний перегляд є екстраординарним

Комітет міністрів Ради Європи у своїй Рекомендації стосовно введення в дію та поліпшення функціонування систем і процедур оскарження у цивільних та торгових справах № R (95) 5 від 07 лютого 1995 року рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, стосовно попередження будь-яких зловживань системою оскарження. 

Враховуючи позицію Європейського суду з прав людини про те, що обмеження касаційного перегляду можливі тому, що це право за своєю природою об’єктивно потребує регулювання держави, що володіє у цьому відношенні певною мірою розсуду, можна стверджувати, що введення «фільтрів» та процедури допуску жодним чином не порушуватиме право на доступ до суду, оскільки останнє вже буде реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій. Крім того, вжиття вказаних заходів буде забезпечувати справедливий баланс між приватними та публічними інтересами, гарантувати своєчасність усунення судових помилок.

Практика національних європейських законодавств щодо існування «фільтрів» допуску до касації демонструє різні підходи до вирішення цього питання. Україна запроваджує свої «фільтри», що є її правом. При цьому використання оціночних чинників, у тому числі таких понять, як «фундаментальне значення», «суспільний інтерес», «малозначні справи» тощо, не повинні наводити на думку про наявність корупційних ризиків, адже, виходячи зі високого статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, враховуючи значущість справи для забезпечення єдності судової практики через призму належної і справедливої судової процедури.

Використання наведених оціночних характеристик в частині підстави для допуску до касаційного оскарження обумовлене тим, що розмаїтість обставин, які підтверджують наявність відповідної підстави для перегляду судових рішень, робить неможливим встановлення їх чітко виписаного переліку в законі і саме по собі не може розцінюватися як недопустиме. Надання найвищому суду в державній системі судоустрою певної свободи розсуду при вирішенні питання про наявність чи відсутність підстав для скасування чи зміни судових рішень в касаційному порядку – за умови однакового тлумачення цього поняття в процесі правозастосування – не суперечить засадам доступності правосуддя і відповідає ролі, місцю і повноваженням суду як незалежного органу правосуддя. При цьому суттєвість оцінюватиметься і визначатиметься з урахуванням конкретних обставин справи і значимості наслідків порушення для особи, щодо якої воно допущено.

Як висновок зазначемо, що принциповими для сучасної правової реальності у процесуальній системі та у контексті конституційних змін у частині правосуддя і щодо виконання міжнародних зобов’язань України залишаються проблема диференціації правосуддя, наявність різновидів судових юрисдикцій та диференційованої системи процесуального законодавства. Саме на це спрямовано всі нові процесуальні кодекси.

Перспективи застосування нового ЦПК України залежать від розуміння того, що сучасні правові реалії потребують орієнтації не лише на формалізм цивільного процесуального регулювання, а й, що не менш важливо, на більш фундаментальні для ефективного судочинства цінності – органічну імплементацію загальновизнаних норм і принципів у сфері правосуддя, таких як право на судовий захист, право на справедливий судовий розгляд, принцип правової визначеності тощо, що потребує осмислення певної реконструкції цивільного судочинства і нового погляду на сферу цивільного процесу як систему судових та несудових цивілістичних процедур, які, врешті-решт, обслуговують інтереси правосуддя і сприяють інституалізації судової влади у сфері приватного права.