Олег Ткачук. Обличчя нового Верховного Суду

Укрінформ продовжує проект, у рамках якого знайомить українців із новими обличчями Верховного Суду, розповідає про тих, хто вперше надягне суддівські мантії, хто прийшов до вищого судового органу країни з наукових і навчальних закладів, з адвокатури й інших сфер суспільної діяльності.

Укрінформ

Електронний ресурс: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2374373-oleg-tkacuk.html

Олег Степанович Ткачук, суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, з числа тих, для кого суддівська мантія - не новинка. За його плечима - тисячі розглянутих справ за 23 роки суддівської роботи. Тільки за останні сім років він розглянув понад 14 тисяч справ. При цьому суддівську роботу поєднував із військовою, викладацькою, науковою, адміністративною.

До свого кабінету в Вищому спеціалізованому суді з розгляду цивільних і кримінальних справ, котрий уже став колишнім, Олег Степанович веде довгими коридорами, розповідаючи про історію будівлі та проведені в ній реконструкції. Поки йдемо, зізнається, що з дитинства мріяв стати офіцером, а став суддею. Вбачає у тому Боже провидіння і ні про що не шкодує.

Про мрію – стати офіцером

- Народився у Києві, батьки працювали в різних державних органах, згодом родина переїхала до Попільнянського району Житомирської області. До 15 років жив у селі Василівка. До школи ходив близько трьох кілометрів кожного дня. Здається, класі в сьомому згадав чи зрозумів, що мої батько, діди, яких пам'ятаю, значну частину свого життя воювали, захищали Батьківщину. Це навіяло мені думку, що і я маю стати офіцером. У 7 класі вирішив: захищатиму свою Батьківщину - Україну.

Звісно, в 14 років мене не могли взяти в армію, і з батьками вирішили, що офіцер має бути освічений, а освіта має бути пов'язана з правом, оскільки як зі зброєю в руках, так і з кодексом - це все одно захист громадян.

Тож за порадою батьків вирішив вступати до Чернігівського юридичного технікуму, куди на той час був конкурс 12 осіб на місце.

Нині думаю, що не відправив би своїх дітей на навчання у 15 років. Але сам поїхав і зробив вибір. Чернігівський юридичний технікум справив надзвичайне враження на все життя. Мене вчили дуже виховані, толерантні вчителі, які оберігали буквально кожного студента.

По закінченню технікуму пішов у Збройні сили, почалася строкова служба, після завершення якої вирішив усе ж повернутися до мрії - стати офіцером. Але знову ж таки потрібно було вчитися.

Оскільки вже мав юридичну середню-спеціальну освіту, подумав, що доцільно було б продовжити юридичне навчання. То був 1988 рік, країна на межі перебудови. Я вступив у Харківський юридичний інститут імені Дзержинського. Коли закінчив, то заклад називався вже Українська державна юридична академія, нині це Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого.

Після закінчення навчання прийшов знову у військкомат: 1994 рік - період соціальної трансформації, ставлення до війська було досить специфічне, ним не так захоплювалися, як зараз, коли розуміємо що військо - це межа, яка відділяє нас від агресії і дозволяє захистити Батьківщину.

Про перші кроки кар`єри військового судді

У військкоматі мені сказали : «Можливо, ти подумаєш? Можливо, тобі не це треба?». Але моє бажання було однозначне і завдяки йому навесні 1994 році мене призвали у Збройні Сили. Але знову ж таки, у Міністерстві оборони побачили, що маю гарну освіту, і мене відрядили в розпорядження голови Військового суду Західного регіону України. Таким чином я потрапив у суд.

Спочатку був лише в розпорядженні голови суду, а вже 20 грудня 1994 року мене обрали суддею Військового суду Калинівського гарнізону.Одночасно з тим, як став суддею, вступив на заочну аспірантуру до Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У 1999 році закінчив аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію за спеціальністю «Кримінальний процес».

У тому, що став не лише офіцером, як хотів, але і суддею, бачу Боже провидіння. Думаю, в цьому є велика логіка. Я встиг поносити зброю, став полковником юстиції, але мені здається, що я зробив набагато більше і важливіше, ніж міг би зробити, якби був лише офіцером, а не юристом до того ж.

Про викладачів і корифеїв

Велике значення в моєму житті відіграв Чернігівський юридичний технікум. Це надзвичайно гарна школа. Протягом усього навчання жодного разу ніхто з викладачів не сказав ні мені, ні іншим моїм одноліткам - 15-16- річним дітям - «ти». До нас завжди зверталися на «Ви».

У Київському університеті імені Тараса Шевченка, де навчався в аспірантурі, потрапив на навчання до корифеїв юридичної науки - завідуючого кафедрою правосуддя юридичного факультету Михайла Макаровича Міхеєнка. Він був суддею першого складу Конституційного суду України. Багато теплих слів можу сказати і про Наталію Семенівну Кузнєцову.

І знову ж таки, в Харкові у мене були великі вчителі, світила науки: Юрій Михайлович Грошевий, Василь Якович Тацій, Вячеслав Васильович Комаров, Володимир Павлович Тихий. Вони прищепили мені надзвичайно велику любов до права. Для мене їхня людяність, відкритість - приклад для наслідування.

Я дякую усім своїм учителям до цього часу. Суть навчання не тільки в опануванні якогось предмету, в ньому набагато більша моральна філософія.

Про викладацьку діяльність

Свою викладацьку діяльність почав у 2000 році. Був період, коли у Вінниці викладав у шести вузах одночасно. То дуже важко. Суддівська робота надзвичайно складна, вимагає великого напруження, моральних, душевних, і фізичних сил, але зустрічі зі студентами, яким хотів передати те, що я відчув і навчився колись від корифеїв, були цікаві і захоплюючі.

Так вийшло, що частина мого життя пов'язана з Вінницею. Це місце народження моїх дітей. Але в 2000 році переїхав у Київ, на роботу у Військовий суд Центрального регіону. У столиці теж продовжив викладання у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, Національному авіаційному університеті.

Про зустріч у під`їзді

Мені Бог дарував можливість бути військовим, юристом, суддею і педагогом. Я надзвичайно задоволений тим, що мені, гадаю, вдається це робити.

Пригадую ситуацію: якось іду додому, вже було темно, я виснажений конкурсом до Верховного Суду, підходжу до вхідних дверей будинку, натискаю кнопку, щоб увійти, а позаду мене чоловік у темному одязі та спортивній шапці каже: «Я вас знаю». Розумієте, суддю, який розглянув за сім років за моїми підрахунками 14 тисяч справ, знають дуже багато людей. Тим паче, відбувається ж конкурс і відомості про будь-кого з кандидатів можна знайти в Інтернеті. І я не знаю, хто в мене позаду стоїть, тому думаю так: що буде, те буде. Я заходжу, а чоловік за мною у під'їзд. Відповідаю йому - «Добре». А він мені - «Олеже Степановичу, а ви мене не пам'ятаєте?». Кажу, що ні . «Ви у нас викладали кримінальний процес», - продовжує той. Думаю, ну, 50% проблем знято, але ж невідомо, яку оцінку я ставив. Питаю його: «І як я викладав?».

Чоловік відповідає: «Нормально викладали. Ми вас згадуємо як одного з кращих наших вчителів». Цікавлюся в нього, як він склав мій предмет, щоб уже остаточно зняти всі питання. Каже: «Нормально. Ви мені поставили «4», але це та оцінка, на яку я заслуговував».

Потім він зі мною заходить у ліфт, виходить біля моєї квартири і ще півгодини ділиться спогадами про навчання. Студент, насправді, більше пам'ятає, ніж викладач, тому що у викладача у період сесії було по 150-180 осіб на екзаменах, у студента викладачів менше.

Після цієї зустрічі зайшов додому у піднесеному настрої, від втоми після робочого дня не було сліду. Зустріч зі студентом підняла настрій. На щастя, так у моєму житті буває дуже часто. Серед моїх студентів є вже судді, голови судів, прокурори, слідчі, є просто гарні люди, чим дуже пишаюся. Думаю, у багатьох із них я зміг вкласти те, що хотів.

Про прапор на Майдані

Про студентське життя можу дуже багато розказувати. Але якщо узагальнювати, то це був період, коли можна було зі своїми друзями, одногрупниками, колегами спілкуватися безмежно довго і обговорювати найскладніші проблеми. Моє студентство припало на складний період - 1988 - 1994 роки. Це якраз час, коли закладалися підвалини формування судочинства Союзу, а потім - незалежної України.

Я пам'ятаю, коли на майдан у Харкові, який нині називається Майдан Свободи, принесли жовто-блакитний прапор. Наш, український, ще до того, як була проголошена незалежність України. Я пам'ятаю цей день.

Про справи, які запам'яталися

Як правило, у суддівській колегії ми розглядали в день 30-50 справ. Типові справи є кожного судового засідання. Суддя має правильно сформулювати свою позицію і співставити верховенство права чи справедливість суду з тими поняттями, що для звичайних людей проявляється як «добро» і «зло». Коли маєш великий досвід, багато працюєш, то значна частина справ як на терезах.

Судді - живі люди і повинні керуватися не тільки сухими нормами закону, інакше їх можна було б замінити на якогось робота чи електронну машину (посміхається).

Є справи, коли саме суддя повинен застосувати не лише закон, а долучити до цього правозастосування свою душу, досвід. І таких справ у моєму житті було надзвичайно багато. Я, на жаль, більшість із них пам'ятаю.

На початку моєї суддівської кар'єри була кримінальна справа, коли звинувачували людину в ухилянні від виконання обов'язків військової служби, причому ця людина перебувала на бойовому чергуванні. І це було пов'язано з охороною об'єктів ракет стратегічного призначення. Начебто, все просто і очевидно. І закон передбачає доволі серйозну відповідальність.

У судовому засіданні почав розбиратися, чому так відбулося, і підсудний розповів мені, що він - сільський хлопець, у нього вдома п'ять братів та сестер. Батька немає, а мати зловживає алкоголем. Оскільки була зима, то цей хлопець повинен був потурбуватися про те, щоб натопити хату. Тож він залишив службу і пішов додому пішки рубати дрова. Коли розглядали цю справу, то не тільки у підсудного, але час від часу і в прокурора, адвоката і судді, котрі прикривали обличчя справою, з очей капали сльози. Ми виправдали цього хлопця.

Близько року тому вирішували, як вчинити з дитиною, котра залишилася без піклування батьків. Ситуація не дуже проста. Під час сварки чоловік і дружина заподіяли один одному несумісні з життям тілесні ушкодження. Дитина стала сиротою і нам потрібно було вирішити, з ким її залишити: з батьками чоловіка, чи батьками дружини. Це була надзвичайно важлива справа для нас, ми мали зважити все. Бо ж треба було залишити дитину з тими, хто мав залишити в ній слід батьків. Так і зробили.

Незабутній слід лишила кримінальна справа про Скнилівську трагедію, коли внаслідок невдало проведеного авіашоу на Скнилівському аеродромі у Львові у 2002 році загинуло 77 осіб і кількасот постраждало. Ми з колегами протягом восьми місяців розглядали цю справу у Львові. Було 700 потерпілих, кожного з яких треба було вислухати, зрозуміти переживання, щоб вибрати міру покарання для підсудних і визначити справедливим можливе відшкодування за заподіяні матеріальні і моральні переживання. Фактично, судді пережили цю трагедію і те, що відбувалося на Скнилівському летовищі, разом із потерпілими ще раз.

Про хобі та вільний час

Вільного часу не маю. Я до своєї роботи ставлюся як до творчості. Це моє хобі. Не знаю, чи можна роботу назвати любов'ю, але це велика частина мого життя, яка мені подобається.Коли є вихідні, стараюся якимось чином вдосконалитися. Читаю художню літературу, трішки малюю, малювання надихає на роздуми.

Я люблю свою роботу. Вважаю її суспільно корисною. У 15 років почав вивчати право. Зараз мені трішки більше і 35 років я його продовжую вивчати. І це не тому, що я його не знаю, а тому, що воно мені подобається. Я пишу наукові праці, буваю на конференціях. Спілкуюся з колегами. Колись мама мене питала, як я розумію: для чого людина живе на світі. Тоді я не зміг відповісти на це запитання. Вона сказала - для краси. Я думаю, що завдання кожної людини є привнесення в цей світ якоїсь краси і виконання завдання, про яке, можливо, вони і самі поки не здогадуються.

Про Лесю Українку як джерело сили духу

Оскільки хотів бути військовим, у дитинстві читав усе, що пов'язане з війною, з пригодами, романтикою військової професії. Коли вже почав займатися підготовкою до вступу до юридичного технікуму, читав літературу, яка стосується діяльності слідчих, оперативних працівників. Я не уявляв, що буду суддею. Планував же стати офіцером. Читав військові мемуари Жукова, різних командувачів. Пізніше захопився пригодницькою літературою.

Ще пізніше я зрозумів, що Леся Українка - найвидатніша поетеса. Її я читав із захопленням, перечитував кілька разів на рік. Надзвичайно люблю її творчість. Тараса Шевченка треба читати, коли сумно і потрібна порада, а Леся - джерело якоїсь надзвичайної сили духу. Мабуть, через те, що їй було боляче, вона саме так красиво бачила цей світ.

Також читаю філософську літературу, художню на межі філософії. Коли в мене була відпустка і я не займався наукою і роботою, а це було років три тому, ми з дружиною поїхали на Петрівку, накупили літератури зі шкільної програми. Почав перечитувати і зрозумів, що з часом, коли людина стає дорослішою, вона зовсім по-іншому переосмислює те, що читала раніше.

Виявляється, люди, які жили 100 чи 200 років тому, так само кохали, як і ми, і проблеми в них були такі ж. Звичайні речі, над якими в школі не задумуєшся. Для мене дивно те, що чим стаєш старше, то більше дивуєшся.

Про сприйняття суспільного настрою

Мені здається, глобальним завданням судді є сприйняття оточуючого суспільного настрою. У суддівській діяльності проблеми бувають різні. Частина з них пов'язана з тим, що кожен із юристів по-своєму читає закон. У колективі важливо, щоб ти міг сприйняти іншу позицію, оцінити її, у деяких випадках потрібно прислухатися до неї. Можливо, вона правильна.

До нового Верховного Суду, наприклад, прийшли люди, які раніше не працювали в середовищі юристів, і зараз потрібно буде ухвалювати рішення колективні, не одноособові.

Про рішення взяти участь у конкурсі

У 2010 році я подав заяву для обрання суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. На той час це була касаційна інстанція, яка фактично замінила собою Верховний Суд у частині розгляду цивільних і кримінальних справ. Чому і як був створений цей суд - це теоретична і наукова проблема, про яку можна багато говорити. Але основна суть реформи 2010 року, як я тепер бачу і вважаю обґрунтованим кроком законодавця, в тому, що був створений суд, який здатний ефективно, швидко і якісно вирішити десятки тисяч справ, які на той час перебували в провадженні судів України.

Ми з колегами дуже багато писали про те, як потрібно застосовувати процедуру розгляду справ. Працювали над цим близько п'яти років.

Потім я взяв творчу відпустку і почав працювати над науковою роботою «Проблеми реалізації судової влади у цивільному судочинстві України», де написав про багато із тих питань судової діяльності, що зараз обговорюються у зв'язку з судовою реформою. Проблеми недостатньої ефективності судового процесу очевидні для багатьох, однак завдання у тому, щоб віднайти способи подолання негативних явищ.

Я зрозумів для себе, що в цьому питанні можу розібратися, що усвідомлюю ці питання, завдання, які стоять, що бачу чинну практику і знаю, якою вона має бути. Ця тема близька мені. І коли стало питання про те, що потрібно провести конкурс і переформатувати вищі суди в касаційний Верховний Суд, звичайно я подумав, що мій обов'язок брати участь у конкурсі і я повинен працювати у Верховному Суді так само, як працював до цього у касаційному цивільному суді. У Верховного Суду тепер дещо назва інша, функції і механізми інші. Я подумав, що для мене важливі ідеї та досвід, які маю, застосувати в новому судовому органі.

Про реакцію рідних на перемогу в конкурсі

Рідні до моєї перемоги в конкурсі до Верховного Суду поставилися дуже спокійно. Я б сказав, вони мене навіть розчарували. Розчарували відсутністю сумніву в тому, що конкурс для мене закінчиться перемогою. Звичайно, у цьому є частка жарту. Та, насправді, мені б хотілося, щоб реакція рідних на мою перемогу виглядала якось так: приходжу додому і кажу, що переміг у конкурсі, а всі рідні стрибають, радіють тій новині, як навколо кульки. А я нічого цього не побачив. Було так: приходжу додому, всі сидять, кажу, що я суддя Верховного Суду, а у відповідь чую: «Добре, борщ будеш?». Я не так хотів (Сміється).

Насправді для нашої родини рік проходження цього конкурсу був надзвичайно складним. Ми не були у відпустках, увесь час займалися тим, що слідкували за процедурними строками, подачею заяв, результатами іспиту, тощо. Хоча мені здається, що моя родина набагато більше хвилювалася за мене, ніж я сам. Ніхто з членів родини не має відношення до суддівської роботи. Вони бачать, яка то складна справа.

Про конкурс

Перший конкурс до Верховного Суду відбувся. Я б виокремив кілька нюансів. Зокрема, кожна людина, яка працювала на посаді судді, за якийсь час звикла до того, що вона працює суддею . Їй добре, або ж ні; складно або просто; але вона звикла, що ходить на цю роботу. Лікарю, педагогу, юристу, комусь іншому некомфортно проходити іспити і доводити те, що він може працювати на цій посаді через кілька років роботи. Але іншого способу саморозвитку не існує. Якщо періодично не складаєш собі іспит сам, то маєш його здавати якійсь комісії. Хтось має подивитися, наскільки ти кваліфікований. Можливо, ти живеш якимось мірилом іншого часу чи щось забув.

Звичайно, конкурс до Верховного Суду - позитивна подія, тим більше, що раніше він ніколи не проходив. Добре, що це могло відбутися так відкрито, що існувала й існує можливість людям потрапити до Верховного Суду шляхом конкурсу. Вважаю, що особи, які бажають стати суддею Верховного Суду або обратися на посаду судді, повинні його проходити.

А щодо самої процедури - задовга. Думаю, це можна назвати основним недоліком конкурсу до Верховного Суду. Це постійно тримало в напруженні. Але сподіваюся, у подальшому конкурси будуть проходити у більш стислі строки.

Про свою роль у складі Верховного Суду

Думаю, основна моя роль у Верховному Суді, швидше за все, полягає у формуванні єдиної судової практики. У мене є думка, що коли усі касаційні суди, які входить до складу Верховного Суду, будуть ухвалювати однакові рішення з усіх правових питань, у нас, по-перше, зменшиться кількість звернень до суду, а по-друге судова практика в судах першої апеляційної інстанції буде більш зрозумілою і прогнозованою не тільки для юристів, але і для тих громадян, котрі навіть не маючи юридичної освіти, шукають правду в судах.

Основним завданням своїм якраз бачу те, щоб нам - суддям і суддям, перш за все, Великої Палати Верховного Суду, до якої мене обрали колеги - вдалося все-таки цю судову практику зробити єдиною, зрозумілою і передбачуваною. Судові рішення мають сприйматися людьми, як вершина справедливості, як воля справедливого Закону. Проте, для цього і самі рішення повинні бути такими.

Вважаю, що завдання суду - продемонструвати свою людську суть. Немає суду нелюдського. Є Божий суд і суд, який діє в країні. І до складу цього суду входять громадяни, в яких є батько і мати. Судді повинні звітувати не тільки перед суспільством взагалі, але і перед кожним громадянином, перед своїми батьками, нарешті.

Про те, коли відчуються зміни

Відразу після того, як Верховний Суд запрацює, зміни відчуються. Не думаю, що це буде через роки. Нині всі судді Верховного Суду наполегливо і активно працюють над тим, щоб підготуватися до початку слухань справ. Це велика організаційна робота. Ми намагаємося знайти нові підходи до вирішення справ, які покажуть всю очевидність змін. Думаю, з нового змісту судових рішень почнуться новації у судовій сфері. Новий зміст не з точки зору закону, а з точки зору його сприйняття.

Зараз же проходить період передачі справ, узгодження усіх процедурних питань, які б дозволили максимально швидко розпочати вирішення справ, яких накопичилося надзвичайно багато і в адміністративній юрисдикції, і в цивільній. Є певна кількість прав і в судах кримінальних, і господарських, ми зараз кожного дня проходимо по кілька засідань, намагаємося використати всі можливості автоматизованих систем для того, щоб пришвидшити цю роботу, зробити єдиною практику.

Для того, щоб зробити перший крок у судовій діяльності, треба, щоб він узгоджувався з усіма наступними кроками, рішеннями. Неможливо відкрити провадження у справі, не знаючи всього масиву чинного законодавства.

Інша справа, чи потрібно говорити про завершення початої модернізації судової системи. Коли ми дивимося на рішення Європейського суду з прав людини, то бачимо, що вони теж змінюються. Змінюються підходи, тактика, що дуже добре, бо розвиваються суспільні відносини. Немає сталих ситуацій, усе змінюється: закони, порядок вступу до вузу, а відповідно - порядок оскарження дій приймальної комісії, наприклад. Не можемо говорити, що зараз модернізуємо судову систему і на тому закінчимо.

Якщо через місяць чи ще якийсь час ми побачимо, що щось у цій системі не працює, то його знову треба міняти. Це треба робити постійно. Не було мобільних телефонів, то не було і злочинів про мобільні телефони, але це не значить, що ми не повинні виявити практику, як розглядати ці справи. Або злочини у комунікаційній сфері, пов'язаних з інтернетом, тощо.

Я б хотів щоб ця реформа, а точніше - еволюція, ніколи не закінчувалася. Коли спілкуюсь із людьми, які прийшли з-поза меж судової системи, мені приємно, що я в них бачу великий потенціал, що вони хочуть, можуть і вже працюють. Вони бачать інші проблеми в законі - теоретичні, практичні. Їхня думка надзвичайно важлива, вона нова.

Юлія Гайдіна, Київ