Суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Алла Лесько: «Забезпечення права на справедливий суд при винесенні ухвали про відмову у відкритті касаційного провадження»

Цензор.Нет

Електронний ресурс:

https://censor.net.ua/blogs/3041196/zabezpechennya_prava_na_spravedliviyi_sud_pri_vinesenn_uhvali_pro_vdmovu_u_vdkritt_kasatsyinogo_provadjennya

Право на доступ до правосуддя та справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом є одним із невід’ємних прав людини, які закріплені у Загальній декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року (стаття 10). Ця норма кореспондується з нормою Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка міститься  в статті 6 «Право на справедливий суд».

Доступність правосуддя безпосередньо не названо серед засад цивільного процесуального права, адже пунктом  1 статті 2  ЦПК визначено таку засаду цивільного судочинства як верховенство права, одним з елементів якого є доступ до суду. Тому  додержання  права особи на доступ до суду є однією з основних вимог у демократичному суспільстві.

Право на суд (право на доступ до суду) пов’язане насамперед із процесуальними можливостями особи на порушення розгляду справи у суді як першої інстанції, так і у судах апеляційної та касаційної інстанцій.

Частиною 1 ст. 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що учасники справи, яка є предметом судового розгляду, та інші особи у визначених законом випадках мають право на касаційне оскарження судового рішення. Це положення знайшло своє продовження у трьох процесуальних кодексах, викладених в новій редакції Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» як основна засада господарського, цивільного та адміністративного судочинства.

Так, відповідно до п. 9 ч. 3 ст. 2 ЦПК України (у редакції закону від 03.10.2017 № 2147-VIII) до основних засад (принципів) цивільного судочинства належить забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, встановлених законом.

Загалом положення законодавчих актів щодо «права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, встановлених законом» фахівці коментують з обережністю, зокрема, з огляду на ст. 389 ЦПК України (у редакції закону від 03.10.2017 № 2147-VIII), яка визначає право касаційного оскарження, водночас частина 3 цієї статті містить перелік рішень, які не підлягають касаційному оскарженню.

Так, не підлягають касаційному оскарженню: 1) рішення, ухвали суду першої інстанції та постанови, ухвали суду апеляційної інстанції у справах, рішення у яких підлягають перегляду в апеляційному порядку Верховним Судом; 2) судові рішення у малозначних справах, крім випадків, якщо: касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

У разі одержання касаційної скарги на рішення, яке відповідно до зазначених положень може не підлягати касаційному оскарженню, суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 394 ЦПК України.

На перший погляд може видаватись, що наведені нові норми дещо обмежують право особи на доступ до суду. Однак підстави для відмови у відкритті провадження у справі у суді касаційної інстанції є загальноприйнятою європейською законодавчою практикою, та як сказано у преамбулі Закону України «Про судоустрій і статус суддів», цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

Надання суду касаційної інстанції певної свободи розсуду при вирішенні питання про наявність чи відсутність підстав для відкриття касаційного провадження не суперечить засадам доступності правосуддя і відповідає ролі, місцю і повноваженням Верховного Суду у системі судоустрою.

Водночас, на мою думку, в цьому аспекті найбільш важливим є те, щоб відмова у відкритті касаційного провадження з перегляду судових рішень була обґрунтованою і зрозумілою та підкріплювалася єдиною судовою практикою з цих питань, адже необгрунтована, незрозуміла та така, що йтиме врозріз з усталеною, напрацьованою практикою, відмова може спричинити порушення охоронюваних законом прав та інтересів особи та безумовно  сприйматиметься як порушення права на доступ до правосуддя.

А тому необхідним є вироблення і закріплення на практиці передбачуваних критеріїв відмови у відкритті касаційного провадження, що буде відповідною гарантією дотримання права кожного на справедливий і публічний розгляд його справи судом.

У своїх попередніх публікаціях я також звертала увагу на те, питання про відмову у відкритті касаційного провадження , якщо суддя-доповідач дійде висновку, що  подана касаційна скарга є необгрунтованою, вирішується не одноособово, а постійною колегією суддів, до складу якої входить суддя-доповідач. Провадження відкривається, якщо хоча б один суддя із складу колегії дійшов висновку про необхідність його відкриття.

Умовно кажучи, така колегіальна «ревізія» позиції судді-доповідача про наявність підстав для відмови у відкритті касаційного провадження у справах, передбачених частиною 4 статті 394 ЦПК, є додатковою гарантією напрацювання єдиних правових підходів при вирішенні цього питання.

Слід нагадати, що  стосовно положень ЦПК України 2004 року щодо вирішення питання про відкриття касаційного провадження тривалий час не вщухала полеміка.

Так, п. 5 ч. 4 ст. 328 ЦПК України передбачав відмову судді-доповідача у відкритті касаційного провадження у справі у випадку, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. Водночас у ч. 5 цієї статті встановлювалось, що неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права є підставою для відкриття касаційного провадження незалежно від обґрунтованості касаційної скарги.

Таким чином,  у разі відмови у відкритті касаційного провадження суддя-доповідач фактично одноособово робив висновок щодо правильного застосування норм матеріального права чи відсутності порушень норм процесуального права, а не тільки щодо обгрунтованості чи необґрунтованості доводів касаційної скарги.

Таке правове регулювання  у осіб, які зверталися  з касаційними скаргами на судові рішення, не викликало відчуття справедливого судового розгляду ще й тому, що ухвали судді-доповідача, постановлені із зазначеного питання, як правило, не містили належного мотивування.

Частиною 6 статті 394 нового ЦПК, якою врегульований порядок вирішення питання відкриття касаційного провадження у справі, відмови у відкритті касаційного провадження, встановлено чітку вимогу про те, що ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.

Тому, на мою думку, в новому ЦПК це питання врегульовано більш досконало, однак подальше сприйняття учасниками судового розгляду  цих норм, як таких, що забезпечують право особи на доступ до правосуддя та справедливий суд, залежить від сталості та єдності судової практики, яку повинен забезпечити Верховний Суд.