Домашнє насильство: практика Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду

Зокрема, Законом України від 6 грудня 2017 року № 2227-VІІІ «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» доповнено Кримінальний кодекс України (далі – КК України) новими положеннями, в яких передбачено, зокрема, такі склади кримінальних правопорушень, як домашнє насильство, а також внесені відповідні зміни до Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України).  Зокрема, у КК України з’явилась нова ст. 126-1 «Домашнє насильство»; у ст. 91-1 КК України передбачено інститут обмежувальних заходів щодо осіб, які вчинили домашнє насильство; у ч. 1 ст. 67 КК України доповнено перелік обтяжуючих обставин новим пунктом 6-1, відповідно до якого, обставиною, що обтяжує покарання, є вчинення злочину щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах» тощо. Низка питань, які були дискусійними в контексті кваліфікації дій як домашнього насильства стали предметом аналізу у постановах Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду. На найбільш актуальних питаннях з цієї проблематики варто зупинитися детальніше.

1. Поняття домашнього насильства

Домашнє насильство – це лише кримінально каране діяння, передбачене ст. 126-1 КК чи ширше коло кримінальних правопорушень?

Про це йдеться в постанові об’єднаної палати ККС ВС від 12 лютого 2020 року у справі № 453/225/19 (провадження № 51-4000кмо19)

Закон України від 7 грудня 2017 року № 2229-VIII «Про запобігання та протидію домашньому насильству» у п. 3 ч. 1 ст. 1 визначає домашнє насильство як діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім’ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім’єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.

У п. «b» ст. 3 Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (далі – Стамбульська конвенція) визначає домашнє насильство як всі акти фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, які відбуваються в лоні сім’ї чи в межах місця проживання або між колишніми чи теперішніми подружжями або партнерами, незалежно від того, чи проживає правопорушник у тому самому місці, що й жертва, чи ні або незалежно від того, чи проживав правопорушник у тому самому місці, що й жертва, чи ні.

У контексті зазначеного «злочином, пов'язаним із домашнім насильством» слід вважати будь-яке кримінальне правопорушення, обставини вчинення якого містять хоча б один із елементів, перелічених у ст. 1 Закону № 2229-VIII, незалежно від того, чи вказано їх у відповідній статті (частині статті) КК як ознаки основного або кваліфікованого складу злочину.

Таким чином, аналізуючи комплексний характер домашнього насильства та виходячи з тлумачення закону, до злочину, пов’язаного з домашнім насильством, на який поширюється заборона у п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК, слід відносити не тільки злочин, передбачений ст. 126¹ КК, та злочин, що містить кваліфікуючу ознаку «вчинення злочину щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах», але й кримінальне правопорушення з ознаками діяння (дії або бездіяльність), поняття якого визначено у ст. 1 Закону № 2229-VIII.

Чи можна імперативно стверджувати про домашнє насильство у випадку, коли потерпілим від кримінально караного діяння є член сім’ї обвинуваченого?

У цій справі сторона обвинувачення стверджувала, що обвинувачений вчинив злочин в результаті раптово виниклої сварки. Суд констатував, що саме по собі таке формулювання не свідчить про те, що насильство було зумовлено певним дискримінаційним ставленням до потерпілої. Також зі змісту обвинувального акту не вбачалося, що інкримінований акт агресії був одним з епізодів у атмосфері домашнього насильства, що склалася між обвинуваченим і його матір’ю.

Суд звернув увагу, що посилання лише на те, що потерпілим від злочину є член сім’ї обвинуваченого, недостатньо для того, аби стверджувати про існування ситуації домашнього насильства у значенні, яке надається цьому терміну Конвенцією Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульська конвенція) та законом, що ухвалено з метою її імплементації.

Для того, щоб обґрунтувати наявність домашнього насильства у конкретному випадку, сторона обвинувачення має довести обставини, які свідчать, що потерпіла від інкримінованого злочину особа є у той же час і жертвою домашнього насильства. Це не виключає того, що докази існування ситуації домашнього насильства можуть міститися і в самих обставинах злочину, які доводять, що певний випадок насильства є проявом поведінки, характерної для домашнього насильства. Необхідною умовою визнання судом злочину таким, що пов'язаний з домашнім насильством, є відображенням цієї обставини у формулюванні обвинувачення з встановленням органом досудового розслідування відповідних фактичних обставин. Такий висновок міститься у  постанові ККС ВС від 17 червня 2021 року у справі № 717/764/20 (провадження № 51-6117км20).

Якщо суспільно небезпечне діяння пов’язане саме з домашнім насильством, то сторона обвинувачення має про це обов’язково зазначити у повідомленні про підозру, в обвинувальному акті, а на обґрунтування своєї позиції надати відповідні докази. Про це наголошено у постанові ККС ВС від 28 лютого 2023 року у справі № 496/4142/14-к (провадження № 51-4103км22).

2. Які є види домашнього насильства?

Закон України від 7 грудня 2017 року № 2229-VIII виділяє такі види домашнього насильства:

• фізичне насильство - форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру;
• сексуальне насильство - форма домашнього насильства, що включає будь-які діяння сексуального характеру, вчинені стосовно повнолітньої особи без її згоди або стосовно дитини незалежно від її згоди, або в присутності дитини, примушування до акту сексуального характеру з третьою особою, а також інші правопорушення проти статевої свободи чи статевої недоторканості особи, у тому числі вчинені стосовно дитини або в її присутності;
• психологічне насильство - форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров’ю особи;
• економічне насильство - форма домашнього насильства, що включає умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати, примушування до праці, заборону навчатися та інші правопорушення економічного характеру.

Однією із важливих ознак, яка характеризує об’єктивну сторону домашнього насильства і дозволяє відмежувати положення ст. 126-1 КК України та ст. 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП), є систематичність відповідних діянь. 

Як наслідок виникає питання щодо кількості діянь, які слід вважати систематичними. Проте відповідь на це питання не викликає сумнівів. Адже доктриною кримінального права вже визначено, що про систематичність йдеться у разі вчинення трьох і більше діянь.

У постанові ККС ВС від 25 лютого 2021 року у  справі № 583/3295/19 (провадження № 51– 6189км20) міститься висновок про те, що закінченим домашнє насильство вважається з моменту вчинення хоча б однієї із трьох форм насильства (фізичного, психологічного чи економічного) втретє, у результаті чого настав хоча б один із вказаних в законі наслідків.

Однак виникає питання чи може йтися про систематичність у разі, коли за два епізоди домашнього насильства особу притягували до адміністративної відповідальності? Іншими слова йдеться про те, чи обов’язково для того щоб вести мову про кримінально каране домашнє насильство має бути щонайменше три епізоди насильства, за жоден із яких особа не притягувалася до відповідальності, в тому числі адміністративної.

Відповідь на ці питання міститься у постанові ККС ВС від 28 лютого 2023 року у справі № 725/4683/20 (провадження № 51-6067км21).

Суд не погодився з підходом апеляційного суду, який зводився до того, що кримінальне провадження за статтею 126-1 КК може бути розпочате лише після того, як за попередні епізоди домашнього насильства особа була не менш ніж двічі притягнута до відповідальності за статтею 173-2 КУпАП.

Домашнє насильство майже ніколи не становить собою окремий епізод, а зазвичай охоплює кумулятивне та взаємопов’язане фізичне, психологічне, сексуальне, емоційне, вербальне та фінансове насильство щодо близького члена сім’ї чи партнера, наслідки якого виходять за межі обставин окремого епізоду. Повторення послідовних епізодів насильства в особистих стосунках становить собою особливий контекст і динаміку домашнього насильства. Воно становить собою триваюче правопорушення, що характеризується продовжуваним зразком поведінки, в якому кожен окремий інцидент є цеглиною більш загального зразку поведінки.

Для доведення систематичності домашнього насильства важливими є сам факт і обставини вчинення окремих його епізодів. Правові наслідки, які настали чи не настали для кривдника за цими окремими епізодами, а також час, коли такі наслідки настали, не є обставинами, які можуть впливати на доведеність цих епізодів.

Домашнє насильство може доводитися будь-якими доказами, допустимими у кримінальному провадженні, і закон не містить вимоги доведення його спеціально визначеними засобами доказування. Серед іншого, суд може прийняти до уваги адміністративні протоколи поліції, обмежувальні приписи, рішення суду в справі про адміністративне правопорушення, які оцінюються ним у сукупності з іншими доказами, наданими сторонами.

Верховний Суд констатував, що апеляційний суд мав прийняти до уваги ті епізоди, за якими засуджений був притягнутий до адміністративної відповідальності, коли робив висновок про доведеність чи недоведеність систематичності домашнього насильства.

Таким чином можна констатувати, що для доведення ознаки систематичності необхідно брати до уваги й факти притягнення насильника до адміністративної відповідальності.

4. Чи порушується засада non bis in idem у разі, якщо за останнім діянням, яке кваліфіковано за ст. 126-1 КПК України, кривдник не притягувався до кримінальної відповідальності, проте, попередні постанови судів за ст. 173-2 КУпАП враховано для кваліфікації систематичності насильства?

У постанові  ККС ВС від 14 червня 2022 року у справі № 585/3184/20 (провадження № 51-5266км21) міститься висновок про те, що попереднє притягнення особи до адміністративної відповідальності за вчинення домашнього насильства за умови подальшої повторюваності вчинення протиправних дій щодо певної потерпілої особи чи осіб і настання конкретних наслідків, які визначені законодавцем як більш тяжкі, ніж ті, що зазначені в законодавстві України про адміністративні правопорушення, не свідчить про подвійне притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, а підтверджує систематичність дій винуватої особи.

Проте слід пам’ятати, що якщо за одні й ті ж діяння особу спершу притягують до адміністративної, а потім до кримінальної відповідальності, то принцип non bis in idem порушено. Так  у постанові ККС ВС від 12 жовтня 2021 року у справі № 663/3390/19 (провадження № 51-2098км21) наголошено, що притягнення особи двічі за одні і ті ж діяння, які кваліфікуються як адміністративні правопорушення, а потім – як кримінальне правопорушення, є неможливим і суперечить Конституції України та практиці Європейського суду з прав людини.

5. Які особливості дії п. 6-1 ч. 1 ст. 67 КК України в контексті положень Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»?

Як вже було зазначено, Законом України від 6 грудня 2017 року № 2227-VІІІ «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу  з цими явищами» доповнено ч. 1 ст. 67 КК України пунктом 6-1, відповідно до якого, обставиною, що обтяжує покарання, є вчинення злочину щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах.

В контексті положень Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» дія п. 6-1 ч. 1 ст. 67 КК України поширюється, незалежно від факту спільного проживання, в тому числі, на дітей осіб, які спільно проживали (проживають) однією сім’єю, але не перебувають (не перебували) у шлюбі між собою. Такий висновок міститься у постанові ККС ВС від 8 грудня 2020 року у справі № 741/1454/18 (провадження № 51–703км20).

6. Якщо судами встановлено, що немає ознаки систематичності у діях кривдника, а, отже, відсутній склад злочину, передбаченого ст. 126-1 КК, то кримінальне провадження закривається?

У постанові ККС ВС від 19 жовтня 2021 року у справі №552/2540/20 (провадження № 51-3807км21) Верховний Суд констатував, що фізичне насильство, яке передбачене у ст. 126-1 КК, може полягати в спричиненні умисних легких тілесних ушкоджень (ст. 125 КК). Тобто йдеться про те, що означені кримінально правові норми конкурують як частина і ціле.

Колегія суддів наголосила, що закриваючи кримінальне провадження щодо кривдника у зв’язку із відсутністю у його діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 126-1 КК, апеляційний суд не звернув уваги на підтверджений матеріалами кримінального провадження факт спричинення потерпілій легких тілесних ушкоджень, що за своїм характером та обсягом спричинили короткочасний розлад її здоров'я.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 337 КПК з метою ухвалення справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод суд має право вийти за межі висунутого обвинувачення, зазначеного в обвинувальному акті, лише в частині зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження.

Суд зазначає, що межі повноважень суду щодо перекваліфікації злочину окреслені названою нормою, згідно з якою зміна кваліфікації допускається лише в бік покращення становища обвинуваченого, зокрема шляхом застосування кримінального закону про менш тяжкий злочин.

Склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК є менш тяжким, аніж той, що передбачений ст. 126-1 КК.

Закриття судом кримінального провадження у тих випадках, коли існують підстави для перекваліфікації дій обвинуваченого судом, не виправдовує легітимних очікувань особи, яка зазнала шкоди і не узгоджується із завданнями кримінального судочинства. 

Також Суд у цій постанові зазначив, що відмова держави від кримінального переслідування особи за наявності у її діях ознак іншого кримінального-караного діяння (менш тяжкого, ніж те, у якому їй пред’явлено обвинувачення) суперечитиме таким засадам як верховенство права, законність та диспозитивність, що призведе до безкарності винного, а особу, якій завдано шкоду, поставить у становище правової незахищеності і створить умови для повторної віктимізації.

Висновок. Звісно ж, що у майбутньому можуть виникнути інші питання, що стосуються кримінально правової оцінки домашнього насильства. Проте все ж базові питання з цієї проблематики вже знайшли відповіді у постановах Верховного Суду.