Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Представляти Олександра Мамалуя, відомого як суддя-снайпер, потрібно лише тим, хто останні вісім років провів в анабіозі. Широкомасштабний наступ пан Олександр зустрів у Києві і в перший же день, 24 лютого, став до захисту столиці. Як відрізняється війна тоді і зараз, чому ми різні, та про, що мріє Олександр Мамалуй, суддя Верховного Суду, к.ю.н., офіцер снайперського підрозділу ЗСУ — читайте далі і допомагайте армії.
– Як і всі в нашій країні я сподівався, що такого не буде, але вже наприкінці осені я бачив, що відбувається зі скупченням військ росії на кордоні. Не знав де застане новий етап війни: у Харкові чи Києві – останні чотири роки я жив на два міста (5 днів – у Києві, 2 дні – у Харкові з родиною). Тому я зібрав два комплекти спорядження у кожному місті. Мабуть треба було більше готувати план евакуації родини.
— Я був у Києві, родина — у Харкові. Дружина подзвонила рано-вранці, що обстрілюють Харківській аеропорт, чутно вибухи. Миттю прокинувся, поголився (думав, що води може не бути), купив поїсти поки не було великих черг і пішов на роботу. На роботі були екстренні збори суддів, а я зрозумів, що маю бути сьогодні ж, так би мовити, «у лавах». На той час мій Прикордонний загін, де я служив, за другої мобілізації, вже вступив у бій. Закінчились збори, я підійшов до Голови Касаційного господарського суду, пояснив, що «мені пора». Взяв усі відпустки — щоб родина не лишилась в такий момент без грошей і все- ввечері був задіяний в захисті Києва, 25 лютого — брав участь в бойових діях. Загалом до 29 березня я не виїжджав за межі Києва, тільки на Гостомель.
— На жаль, я не зміг евакуювати родину. Вони робили це самостійно і це було дуже важко. Був період так званих «диких блок-постів», вони їхали від Харкова до західного кордону 10 діб. Моя дружина і її сестра зробили справжній подвиг: вивезли всіх наших літніх членів родини, дітей, котів, навіть доньчину черепашку – всіх вивезли за кордон, нікого не лишили і не втратили. Вони молодці.
Це моя велика провина перед родиною, що не міг їм допомогти поїхати. Звісно, віддалено я намагався полегшити шлях. І тут велику допомогу надали мої колеги з Верховного Суду: на шляху до кордону родина могла зупинятись у них чи їх родичів для відпочинку і ночівлі. Також допомагали інші колеги-юристи, з якими я товаришував чи був просто знайомий, не тільки судді. На цьому шлях багато моїх колег-юристів допомогло моїй родині в той час, коли я не міг. Я за це дуже-дуже вдячний і завжди буду пам’ятати.
Слава Богу, зараз я можу спокійно воювати, знаючи, що мої в безпеці. Бо те, що творять ці мразі з мирним населенням, це… немає слів.
— Після того, як відігнали росіян від Києва, я перейшов до снайперського підрозділу Збройних Сил України. Не можу назвати ані військову частину, ані назву підрозділу. Я бойовий офіцер на командній посаді, приймаю безпосередню участь в бойових діях в Східній Україні.
В нашому підрозділі багато моїх друзів ще з першої мобілізації, які розпочали свій бойовий шлях в складі роти снайперів 93 механізованої бригади. Тут досвідчений особовий склад, гарні снайпери, дуже гарна зброя і ми виконуємо важливі завдання.
Є у нас і зброя захоплена у противника — великокаліберний снайперський комплекс «Корд-М» калібру 12,7 мм, декілька безшумних гвинтівок і автоматів, до речі, з однією з цих «безшумок» – з ВССМ «Винторез» воюю я. Всі, у кого другою зброєю іде автомат, перезаряджені на найновіші російські патрони ППБС з бронебійною спеціальною кулею «Игольник». Повертаємо їх противнику своїм ходом.
На щастя, у нас за цей місяць немає загиблих, є лише поранені та важко контужені. Але вони одужують, все добре.
Ми виконуємо снайперські, розвідувальні завдання і коригуємо артилерію.
– Я думаю це співпадіння, бо, насправді, я демобілізувався з 93-ї бригади у березні 2015 року і там лишилось мало тих, хто саме зі мною служив. Бажаю Івану повернутись живим і цілим.
— Я в 2014 році був призваний в перший день і три місяці відслужив в військоматі, потім перевели до 93 бригади. Але зараз я не дуже стикався з їх роботою, але думки про їх роботу найкращі лишились — мене призвали миттєво, за 20 чи 30 хвилин.
Зараз, хто хоче воювати, хто з військовим досвідом — як з пушки забирають, завжди раді. У мене лише найкращі почуття до військовослужбовців і працівників, які там служать і працюють. Наскільки я знаю, план мобілізації був виконаний добре. Наступне мобілізаційне завдання, думаю, також виконають добре. Люди хочуть воювати, захищати свою Батьківщину.
— Ні, ми не можемо собі дозволити бути країною з тільки професійною армією. У нас під боком ворог, який має дуже великі (порівняно з нашими) людські ресурси. Тому у нас кожен повинен служити: і чоловіки, і жінки, всі-всі.
Строкову службу треба реорганізувати — так. Щоб вони не на обслуговуванні військової частини були, а займались саме військовою підготовкою. Для цього потрібно вкладати гроші, щоб був цивільний обслуговуючий персонал.
— Я до цього слова ставлюсь з певною часткою іронії, який ветеран, коли війна ще не закінчена?
Я вважаю, що ця війна не скінчиться швидко, майже всі зможуть взяти участь в ній. Ті, хто залишаться — всі ж будуть ветерани. Ніяких пільг не буде, бо яка економіка витримає, якщо вони ВСІМ потрібні? Ні, буде післявоєнна країна, яка понесла суттєві втрати (вже несе) і потрібно буде працювати, щоб її відновити.
Хто молодим зустрів цю війну, вони років через 30, так, думаю зможуть розраховувати на пільги та інше.
Звісно, якщо мова про психологічну реабілітацію — так, за потреби має бути.
– На жаль, ні. Але в масштабах країни, враховуючи, що минуло 6 років з тих пір, як я про це говорив, наші військові виші, які випускали офіцерів піхоти (Львівський, Одеський), випустили багато досвідчених молодих офіцерів. Зараз вони вже успішно воюють, на жаль, несуть втрати. Нині для бійця з воєнним досвідом, який має вищу освіту та став на офіцерську посаду і має бажання, є можливість отримати і офіцерське звання. Це війна, є втрати, люди ростуть по посадах і званнях швидко.
— Ні, зараз не до того, є більш нагальні потреби. А що буде далі — треба дожити. Зараз же багато не плануєш. Як планувати, коли не знаєш, що вночі буде?
— Не пам’ятаю такого, щоб згадували. Можливо, якщо і читали, то не говорили мені про це.
— Тоді, відносно інших груп, мені здавалось, що ідейних патріотів не багато. А зараз – всі! Всі воюють за Батьківщину, всі ідейні патріоти. У нас широкомасштабна спільна війна, яка, на жаль, йде по всій території України. Вся країна під обстрілами, вся країна під ударом, будь-де можуть бути втрати і серед військових, і серед мирних людей.
Воюємо за те, щоб країна збереглась, держава збереглась, а далі ми самі визначимось і впораємось з усіма труднощами. У нас немає іншого майбутнього, як в Україні.
— Я так глибоко не замислювався, бо для мене взагалі немає ніякого варіанту, яка росія, ви що? Ніякої росії тут бути не може, поки я живий її тут і не буде.
— Навіть АТО була різною для різних хвиль мобілізації, наприклад, для перших трьох і наступних трьох — вона різна. До цієї великої війни було прислів’я «Хто в 2014 році не воював, той війни не бачив». Я ж був і в 2014, і в 2015 році (крайній раз виходив на бойові завдання у грудні 2015), я бачив цю різницю, вона була дуже великою.
Ну а зараз ці бої, їх можна називати такими запеклими, такими важкими… я був у Донецькому аеропорту — навіть це не порівняти. Ця війна — це дуже-дуже важко. Авіація, артилерійські системи такі, що я навіть не чув про них. А багато хлопців, які воювали в АТО по 4-6 хвилі мобілізації, вони взагалі артилерії не знають, тоді, як було: міномет десь ляпне і все. Вони не були ані під обстрілами реактивною системою залпового вогню, ані під обстрілами самохідною артилерійською установкою, на звук не відрізняли. Ну вже навчились, звісно.
Порівняно з тим, що зараз — в 2014 році було набагато легше.
Це мої враження, зрозумійте. Мені тоді було 39 років, а зараз — 47, є різниця.
— Мабуть, я тільки знаю краще, що можна робити, а чого – не можна ні в якому разі. А все інше, як у всіх.
— У нас всі з великим досвідом і високого морального стану. Щоб ви розуміли, у нас три тижні стоїть на столі пляшка горілки – командир поставив, щоб подивитись, хто її відкриє. А її ніхто не відкриває, тільки поправляє, щоб краще стояла на столі. Це вже наш такий символ незламності — ніхто не відкриває до перемоги. Такий колектив. Всі знають самі, чого не можна робити.
— Я поки що безпосередньо не зустрічав, але думаю загалом воює не мало.
— Можу порадити тільки те, що й людині будь-якої іншої професії, яка зараз воює: будьте уважні та не бійтеся! Я вірю в те, що Вона не бере першим того, хто в обличчя Їй прямо дивиться.
— Я розумію, що не всіх потрібно призивати на фронт. Так, це важко бути в тилу, коли твоя країна воює в ТАКІЙ війні. Можу побажати їм лише терпіння. Система правосуддя повинна працювати, необхідно, щоб вона працювала.
Я можу бути лише вдячним, що в таких складних умовах (багато людей вимушено переїхало) вони працюють, продовжують виконувати свою присягу.
— Так, потрібно відновити. Це нормально, що у людини дві присяги буде — у мене ж дві, коли це мені заважало? А хто, наприклад, з адвокатів прийде, так буде три присяги.
Ці присяги (військова і судді) зовсім одна іншій не протилежні.
Відновлення військових судів буде на користь правосуддю, це будуть високопрофесійні люди, яким сказали поїхати в зону бойових дій на виїзне засідання — і вони поїдуть. Вони будуть знати точно що це за зброя та як вона працює. В складі колегії вони можуть прийти до спільної думки з усіх військових питань.
Відновити військові суди, особливо в умовах війни (не спеціальні суди на якийсь випадок), було б правильним рішенням. В багатьох цивілізованих країнах вони є. Наприклад, в США є. Там і військові присяжні є.
— Навряд чи — я суддя господарської спеціалізації. Хоча, якщо буде військова колегія Верховного Суду з генеральськими посадами (як було колись), то, мабуть, я не втримаюсь (сміється). Буду старатись туди попасти, скласти іспити, пройти відбір.
— Дуже відчувається! Я військо-армійського сухпая не бачив з початку війни жодного разу — від волонтерів є все. Насправді, дуже допомагають і наш народ, і громадяни інших країн, з усім, все зараз є.
Зрозуміло, що бувають перебої з постачанням у тих підрозділів, які довго не виходять з боїв. Але це цілком зрозумілі перебої в логістиці.
— За моїми враженнями це ніяка не армія, а довбана банда з важким озброєнням. Те, що вони роблять – не війна, це бандитський напад. З ними так і треба поступати, як поступають з бандою: в умовах, якщо не здаються, їх потрібно знищувати. І ми це робимо, і наші друзі з інших підрозділів, інших військ, інших силових структур також роблять. І ми будемо це робити, поки не звільнимо нашу землю, поки війна не скінчиться.
Хто там буде на лаві підсудних — я про це навіть не думаю. Для мене головне, щоб моя країна була вільна, а як і хто понесе відповідальність — це вторинне. Головне, щоб їх тут не було!
— Хорошого на війні взагалі нічого нема. Людина, звісно, намагається щось таке знайти, щоб втриматись від депресивних думок. А поганого, на жаль, на війні дуже багато. Але найгірше, що відбулось і відбувається, це знущання з мирного населення, зґвалтування, обстріли мого рідного міста Харкова, інших міст, те, що вони зробили з містечок з передмістя Києва, Чернігівщина, Харківщина… багато де. Де б вони не були, вони творять звірства. Кажу ж, це — банда, це не армія.
Думаю, це вразило не тільки мене.
— Вони воюють для того, щоб зґвалтувати, забрати, а ми воюємо тому, що у нас іншого життя нема, крім цієї країни, це наша Батьківщина, за неї і воюємо. Ось чому ми обов’язково переможемо.
— Планувати неможливо, кажу ж — неможливо планувати, що буде через декілька годин.
А мріяти? Ні про що більше так не мрію, як виховати свого сина. Він зараз зовсім маленький, а я так багато пропускаю часу, який ніколи не повернеться… якісь його вислови, дії – я їх ніколи не побачу через цю війну.
Я би хотів присвятити залишок свого життя після перемоги родині. Родина, насправді, найважливіше у світі.
Марина Бахолдіна, «Юридична практика»
Юридична практика, 2022, 1 червня
_03_03.png)