Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Віталій Зуєв, суддя Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду
«Si vis pacem, para bellum». Цей латинський вислів давно став крилатим, ним полюбляють блиснути в компанії або в коментарях в інтернеті, це тепер девіз декількох військових організацій, частина назви зброї та боєприпасів. Зміст цього вислову не потребує тлумачення і навіть у контексті немілітарної діяльності означає, що готовність до тих чи інших негативних подій може зменшити, а іноді й взагалі усунути їх настання або негативні наслідки.
Україна вже вісім років перебуває у стані війни. З 24 лютого цього року це стало зрозуміло всьому світу, і наразі наша країна отримує надзвичайну підтримку на всіх рівнях та напрямах: політичному, військовому, гуманітарному, соціальному тощо. Війна для цивілізованого суспільства є неприродним станом, станом дестабілізації, «хворобою», і як після темної ночі завжди приходить світанок, так і після війни приходить мир, який уособлює відновлення й розвиток, майбутнє, перспективи, нові обрії. Але як між ніччю та днем є світанок, так і між війною і миром буде час, коли необхідно буде вирішувати значну кількість питань, застосовуючи стандарти і мирного, і воєнного часу, роблячи постійну темпоральну корекцію щодо життєвих ситуацій, які виникають.
Таке завдання постане в багатьох сферах: соціальній, економічній, гуманітарній і, природно, юридичній. Але чи готові наше суспільство та юридична спільнота до їх вирішення? Де межа між «Dura lex, sed lex» та цинічним «Війна все спише»?
Слід зазначити, що з початку нового етапу війни деякі юристи, їх групи, професійні спільноти, в тому числі суддівська, активно долучилися як безпосередньо до оборони країни, так і до процесів волонтерського руху, інформаційного, правового спротиву. І в результаті такої діяльності, поряд з існуючими напрацюваннями, актуалізуються нові перспективні напрями юридичної діяльності. Так, за результатами ініціативи учасників добровольчого формування територіальної громади «Мрія» (до складу якого входять, зокрема, і судді, і адвокати, і професорсько-викладацький склад провідних юридичних вишів, і представники інших юридичних професій щодо документування злочинів російських агресорів було внесено відповідні зміни до Закону України «Про основи національного спротиву». Водночас саме практична діяльність у системі національного спротиву сприяє виявленню деяких проблем і започатковує нові юридичні дискусії.
Так, 15 березня 2022 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України від 6 грудня 1991 року «Про оборону України» (більше ніж через 30 років після його прийняття!), доповнивши його поняттям «бойовий імунітет». Відповідно до цього Закону:
Бойовий імунітет — це звільнення військового командування, військовослужбовців, добровольців Сил територіальної оборони Збройних Сил України, працівників правоохоронних органів, які відповідно до своїх повноважень беруть участь в обороні України, осіб, визначених Законом України «Про забезпечення участі цивільних осіб у захисті України», від відповідальності, у тому числі кримінальної, за втрати особового складу, бойової техніки чи іншого військового майна, наслідки застосування збройної та іншої сили під час відсічі збройної агресії проти України або ліквідації (нейтралізації) збройного конфлікту, виконання інших завдань з оборони України із застосуванням будь-яких видів зброї (озброєння), настання яких з урахуванням розумної обачності неможливо було передбачити при плануванні та виконанні таких дій (завдань) або які охоплюються виправданим ризиком, крім випадків порушення законів та звичаїв війни або застосування збройної сили, визначених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
У контексті зазначеного варто згадати кейс, відомий як «справа генерала Назарова», в якій у результаті виконання рішення заступника командувача АТО Віктора Назарова про виліт літаків у м. Луганськ 14 червня 2014 року під час заходу на посадку в Луганський аеропорт російськими військовими було збито український Іл-76, внаслідок чого загинули 9 членів екіпажу літака та 40 військовослужбовців зведеної парашутно-десантної роти.
Після років досудового розслідування та судових розглядів Верховний Суд скасував рішення про сім років в’язниці для генерала Віктора Назарова у цій справі та закрив провадження через відсутність правопорушення. В такий спосіб Верховний Суд 2021 року, застосувавши інститути кримінального права, зокрема, наголосив, що відповідно до ст. 42 КК України не є кримінальним правопорушенням діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети. Ризик визнається виправданим, якщо поставленої мети не можна було досягти в тій обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам.
Верховний Суд фактично дійшов до концепції бойового імунітету, який Верховна Рада України запровадила цього року.
Однак не можна лишити осторонь і інші негативні наслідки, які спричинив факт наявності такої справи в суспільстві: тривале перебування бойового офіцера під слідством і судом, зниження ініціативності та ефективності рішень, які приймались іншими офіцерами в умовах загрози кримінальної відповідальності за них, нереалізовані прагнення рідних і близьких загиблих щодо досягнення, на їхню думку, справедливості та багато іншого.
Зважаючи на вищевикладене, в умовах ведення війни запровадження бойового імунітету стало правильним, логічним і ефективним рішенням, яке дає змогу спрогнозувати відсутність подібних необґрунтованих справ надалі, оскільки критерії розумної обачності та виправданого ризику у воєнний час є значно ширшими. Водночас бойовий імунітет не означає безумовного звільнення від відповідальності, йдеться лише про дотримання певних критеріїв, напрацювання яких ще є справою судової системи.
Якщо щодо забезпечення бойового імунітету осіб, яких умовно можна об’єднати в одну групу та назвати військовими, в бойових умовах законодавець зробив певні ефективні кроки, то реалії прийняття управлінських та інших рішень, а також дії цивільних осіб під час війни та у зв’язку з війною, воєнним діями та запровадженням воєнного стану (як у районі бойових дій, так і поза їх межами) ще є перспективним напрямом діяльності, насамперед законодавчої та виконавчої влади.
Декілька з безлічі реальних прикладів, які мали місце останніми місяцями:
І цей перелік можна продовжувати безкінечно. Кожне з цих діянь містить ознаки дисциплінарних, адміністративних, кримінальних, цивільних правопорушень і, відповідно, повинно мати наслідком застосування заходів відповідальності до осіб, які їх вчинили.
Однак чи буде притягнення до відповідальності таких осіб відповідати тому, що ми вкладаємо в зміст понять «справедливість», «розумність», «верховенство права» («правовладдя»)?
Який пунктуаційний знак у такий ситуації слід застосувати у фразі «fiat justitia ne pereat mundus» (Нехай здійсниться правосуддя, щоб не загинув світ) — питання чи оклику?
Розглядаючи судові справи, судді дадуть відповідь на ці запитання з огляду на конкретні обставини справи, зокрема місце, час, обставини скоєння конкретного діяння. Водночас вбачається, що значної частини подібних справ можна було б взагалі уникнути, що в свою чергу дало б змогу зекономити сили та ресурси відповідних правоохоронних органів, забезпечити довіру громадян до органів державної влади й правосуддя, віру в Перемогу та можливість внесення в неї посильного вкладу кожного, незалежно від безпосередньої участі в бойових діях.
Приблизно так, наприклад, вчинила Верховна Рада України, прийнявши Закон України «Про забезпечення участі цивільних осіб у захисті України». Однак трапляється ще безліч типових ситуацій, пов’язаних із вчиненням дій, які хоча формально підпадають під ознаки правопорушення, але були об’єктивно необхідними або сприяли забезпеченню обороноздатності країни та протидії агресору. Аналіз таких ситуацій і прийняття відповідних нормативних актів є нагальним завданням для органів як законодавчої, так і виконавчої влади. При цьому природно буде врахувати те, що межі розсуду, крайньої необхідності, виправданого ризику, розумності в умовах воєнного стану є значно ширшими, що в свою чергу обумовлює значно ширші межі розсуду і відповідних органів державної влади, місцевого самоврядування, правоохоронних та судових органів.
Зважаючи на це, наостанок хотілось би процитувати ч.1 ст. 17 Конституції України: «Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу», а Український народ, який і є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в країні, — це громадяни України всіх національностей.
Юридична практика, 2022, 16 травня
URL: https://bit.ly/3lgLGDe.
_03_03.png)