Юрисдикційний імунітет іноземної держави у цивільних справах про відшкодування шкоди: Qui Vadis

Чи не є інститут юрисдикційного імунітету іноземної держави у цивільних справах про відшкодування шкоди тією «ковдрою», яка дає можливість іноземній державі, винній у вчиненні делікту, уникнути цивільної відповідальності.

Юлія Черняк,

доктор юридичних наук, доцент, суддя Верховного Суду, доцент кафедри міжнародного приватного права Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка

Імунітет держави – це її право, яке випливає із суверенітету, а не обов’язок. Тому ніщо не перешкоджає державі відмовитися від нього як в цілому, так і частково, тобто від якогось з його елементів. Проте, як показує практика розгляду національними судами різних держав позовів, поданих до іноземної держави, про відшкодування шкоди, завданої її діями, держава користується привілеєм юрисдикційного імунітету. Зазначене дає підстави багатьом правознавцям ставити доволі категоричне питання: чи не є інститут юрисдикційного імунітету іноземної держави у цивільних справах про відшкодування шкоди не лише гарантією дотримання державного суверенітету, але й істотним бар’єром у судовому захисті порушених прав особи та тією «ковдрою», яка дає можливість іноземній державі, винній у вчиненні делікту, уникнути цивільної відповідальності?

Особливістю правового статусу держави як суб’єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Юрисдикційний імунітет включає: судовий імунітет – непідсудність однієї держави судам іншої держави; імунітет від попереднього забезпечення позову – неможливість застосовувати без згоди держави будь-які примусові заходи щодо її майна з метою попереднього забезпечення пред’явленого до неї позову; імунітет від примусового виконання судового рішення – неможливість без згоди держави здійснити примусове виконання рішення, ухваленого щодо неї юрисдикційним органом іншої держави.

У національному законодавстві України правило про юрисдикційний імунітет іноземної держави викладено у статті 79 ЗУ «Про МПрП»: пред’явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави. Винятки з цього правила можуть бути передбачені міжнародним договором України або законом України. Тобто, по суті, чинним національним законодавством України встановлено принцип абсолютного юрисдмкційного імунітету іноземної держави.

Практика вирішення українськими судами, у тому числі Верховним Судом, справ за позовами громадян України до рф про відшкодування шкоди, завданої внаслідок збройної агресії РФ, полягає у тому, що зважаючи на зміст норми статті 79 ЗУ «Про МПрП», український суд до вирішення питання про відкриття провадження у такій справі повинен був з’ясувати, чи є згода дипломатичного представництва рф як компетентного органу держави рф на розгляд справи в судах України. Від цього залежить, чи має суд право здійснювати подальші процесуальні дії. За відсутності такої згоди рф як іноземна держава не могла одержати правовий статус відповідача в цивільному процесі України.

Задля справедливості варто визнати, що така судова практика України нерідко зазнавала критики. Очевидно, що вже у найближчому майбутньому кількість цивільних позовів громадян України до рф про відшкодування шкоди, завданої її військовими діями в Україні, суттєво збільшиться. А отже, питання юрисдикційного імунітету рф (держави-агресора) не втрачає актуальності.

Для визначення тенденцій розвитку інституту юрисдикційного імунітету іноземної держави у справах про відшкодування шкоди, завданої її діями, звернемося до міжнародних договорів, а також практики авторитетних міжнародних судів – Міжнародного Суду ООН (ICJ) та ЄСПЛ.

Міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 р., та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 2 грудня 2004 р. Ці конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов в суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом в суді іншої держави-учасниці.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 р. (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 р. (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду. Важливо, що предметом судового розгляду, про який тут йдеться, є саме грошова компенсація, проте не вимога припинити протиправні дії чи повернути майно. Дискусійним залишається питання про те, чи можливо у такому судовому процесі заявляти також вимогу про відшкодування моральної шкоди.

Україна не є учасницею жодної із цих конвенцій. Європейська Конвенція про імунітет держав 1972 р. широкого застосування не отримала – наразі вона набула чинності лише у 8 державах: Австрії, Бельгії, Великобританії, Кіпрі, Люксембурзі, Нідерландах, Німеччині та Швейцарії. Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 р. все ще не набула чинності, оскільки із 30 необхідних для цього держав-підписантів її наразі ратифікували лише 22 держави (Австрія, Чехія, Екваторіальна Гвінея, Фінляндія, Франція, Ісламська Республіка Іран, Ірак, Іспанія, Італія, Казахстан, Латвія, Ліван, Ліхтенштейн, Мексика, Норвегія, Португалія, Румунія, Саудівська Аравія, Словаччина, Швеція, Швейцарія, Японія). Разом з цим, ці конвенції безумовно варті уваги – насамперед тому, що відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.

На поступовому послабшенні застосування принципу абсолютного імунітету держави та прийнятті у 2000 році Генеральною Асамблеєю ООН Конвенції про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 р. наголошено ЄСПЛ у Рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» (Cudak v Lithuania.

У Рішенні від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти Російської Федерації» ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. 

Зазначимо, що обидва вказані рішення ЄСПЛ було застосовано Верховним Судом при вирішенні питання щодо судового імунітету рф у справі про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення у справі за позовом низки українських компаній до рф про стягнення сум компенсації за втрачене нерухоме майно на території окупованої рф  Автономної Республіки Крим (постанова Верховного Суду від 25 січня 2019 року у справі № 796/165/18).

У 2001 році ЄСПЛ вирішив три справи, в яких піднімалося питання юрисдикційного імунітету держави, і дві з них: «Аль-Адсани проти Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії» (Al-Adsani v. the United Kingdom) та «МакЕлхінні проти Ірландії» (McElhinney v. Ireland), – саме у справах про відшкодування шкоди, завданої діями держави. Так, у Рішенні від 21.11.2001 у справі «МакЕлхінні проти Ірландії» ЄСПЛ визнав правомірною відмову судів Ірландії розглядати справу у зв’язку з наявністю у Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії юрисдикційного імунітету. Заявник же посилався на його відсутність, оскільки його позов стосувався відшкодування шкоди, завданої йому діями британського військовослужбовця, і він вважав, що Верховний Суд Ірландії таким чином порушив його право на доступ до правосуддя відповідно до частини 1 статті 6 ЄКПЛ. ЄСПЛ встановив, що «у міжнародному та порівняльному праві існує тенденція до обмеження імунітету держави у справах про шкоду, заподіяну тілесними ушкодженнями внаслідок дій держави, але видається, що ця тенденція може в першу чергу стосуватися випадків відшкодування шкоди внаслідок звичайних ДТП, а не питання, що стосуються основної сфери державного суверенітету, як-то дії солдата на чужій території, що впливають на дипломатичні відносини та національну безпеку держави». 

У справі «Аль-Адсани проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ не одностайно, проте більшістю голосів підтвердив існування принципу імунітету держави в міжнародному праві і також постановив, що обмеження права на справедливий суд наданням юрисдикційного імунітету іноземним державам переслідує мету підтримки хороших міждержавних стосунків і є пропорційним цій меті. Відповідно, відмова у доступі до правосуддя у таких випадках, на думку Суду, не призводить до порушення статті 6 ЄКП. 

Хрестоматійним у питанні юрисдикційного імунітету держави є Рішення Міжнародного Суду ООН (ICJ) від 03 лютого 2012 у справі The Federal Republic of Germany v. Italy, в якій ФРН стверджувала про порушення Верховним Судом  Італії її імунітету під час розгляду поданих до ФРН позовів про відшкодування шкоди. Так, 11 березня 2004 року Верховний Суд Італії ухвалив рішення про задоволення позову громадянина Італії Ферріні до ФРН про відшкодування цивільних збитків, завданих йому у зв’язку з депортацією до Німеччини та застосуванням його примусової праці  у 1944-1945 роках (справа Ferrini v. The Federal Republic of Germany). Верховний Суд Італії скасував рішення італійських судів попередніх інстанцій, які відмовили Ферріні у позові до ФРН у зв’язку з тим, що італійські суди не мають юрисдикції щодо дій, вчинених Німеччиною, оскільки вони є «виразом її суверенної волі», і постановив, що міжнародне звичаєве право дійсно передбачає імунітет держави від юрисдикції суду іноземної держави за дії, які є виразом jure imperii (публічні дії), проте такий імунітет не може бути надано, якщо дії держави полягають у вчиненні міжнародного злочину. Зокрема, Верховний Суд Італії вказав, що вчинення міжнародного злочину – це порушення основоположних прав людини, посягання на загальнолюдські цінності, які захищено імперативними нормами і нормами jus cogens, що знаходяться на вершині ієрархії норм міжнародного правопорядку (п. 9). На думку Верховного Суду Італії, правова природа цих імперативних норм, які забороняють міжнародні злочини, inter alia надає національним судам універсальну юрисдикцію у справах, які з них випливають, як у кримінальному, так і у цивільному процесі (п. 9). Крім того, ці норми, враховуючи їхнє високе місце в ієрархії норм права, мають пріоритет над нормами звичаєвого і договірного права (п. 9.1.).

Рішенням від 3 лютого 2012 року Міжнародний Суд ООН (ICJ) встановив, що Верховний Суд Італії, ухваливши 11 березня 2004 року рішення у справі Ferrini v. The Federal Republic of Germany, порушив зобов’язання Італії поважати імунітет, яким ФРН користується згідно з міжнародним правом. Суд також зауважив, що навіть якщо припустити, що норми права, які забороняють військові дії, вбивство, депортацію та рабську працю, є нормами jus cogens, конфлікту між цими нормами та правилами про імунітет держави не існує. Ці дві системи правил стосуються різних питань. Правила імунітету держави обмежуються визначенням того, чи можуть суди однієї держави здійснювати юрисдикцію щодо іншої держави. Вони не стосуються питання про те, чи є дії, що стали підставою для позову, законними чи незаконними. Відповідно, Суд заявив, що Італія повинна, прийнявши відповідні нормативні акти або скориставшись іншими способами на свій вибір, забезпечити, щоб рішення її судів, які порушують імунітет, наданий ФРН міжнародним правом, було скасовано. 

Висновки. Сучасною тенденцією розвитку концепції обмеженого імунітету держави, яка викладена у міжнародних договорах з цього питання,  є те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов’язаних із завданням шкоди здоров’ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду. Те саме стосується і шкоди, завданої майну особи. З точки зору забезпечення найбільшої правової визначеності у питанні обмеження юрисдикційного імунітету держави, найкращий варіант – це коли обидві держави: як іноземна держава, так і держава суду, пов’язані положеннями міжнародного договору про імунітет держави. Проте наразі такий варіант є малоймовірним.  Так, приміром, рф, хоча і підписала у грудні 2006 року Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004  р., навряд вона її ратифікує. В Україні ж питання про участь у згаданих вище міжнародних конвенціях піднімається поки що виключно на доктринальному, проте не на законодавчому рівні.

Українським судам доведеться прийняти виклик щодо формування практики обмеження юрисдикційного імунітету іноземної держави (зокрема, рф) у справах про відшкодування шкоди, завданої громадянам України військовими діями рф в Україні. Рішення Міжнародного Суду (ICJ) у справі Ferrini v. The Federal Republic of Germany, а також рішення ЄСПЛ у справах Аль-Адсани проти Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії» та «МакЕлхінні проти Ірландії» свідчать про відсутність на даний час факту визнання обмеження імунітету іноземної держави у разі серйозного порушення нею прав людини і вчинення нею міжнародного злочину у державі суду. Водночас чимала кількість Окремих думок, викладених суддями, які брали участь у розгляді цих справ, вказує на наявність вагомих аргументів на користь протилежної позиції у цьому питанні. Основний акцент у них робиться на тому, що правило заборони  тортур та вчинення злочинів проти людяності належить до правил jus cogens, які  в ієрархії норм права стоять вище будь-якої норми міжнародного права, вони захищають orde public як базові цінності міжнародної спільноти. Як наслідок, будь-яка норма міжнародного права, яка суперечить  jus cogens, є нікчемною, тобто не породжує правових наслідків. Закріплені у національному законодавстві правила про імунітет держави потрібно тлумачити відповідно до та у світлі правил jus cogens.

Вважаємо також, що не останню роль у вирішенні питання юрисдикційного імунітету рф буде відіграватиме і той факт, чи матимуть громадяни України, постраждалі внаслідок військових дій рф в Україні, інші ефективні способи захисту  своїх прав, крім подання відповідних позовів до рф у судах України.

Судово-юридична газета. 2022. 13 березня

URL: https://cutt.ly/2A3sylh