Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Судова практика вже вивчила і класифікувала основні правові хитрощі боржників.
У чинному Цивільному кодексі України недобросовісна поведінка боржників, які в будь-який спосіб намагаються уникнути виконання своїх грошових зобов’язань, отримала належну оцінку. Зокрема, приділено увагу улюбленому способу боржників сховатися від боргів – укладенню фіктивних правочинів. Такі правочини згідно із вимогами статті 234 ЦК України визнаються судом недійсними.
Проте, за останні три роки судова практика значно розширила ознаки недійсності, виділивши в окрему категорію так звані «фраудаторні правочини». Що це таке, чим вони відрізняються від фіктивних договорів, і які правові позиції з цього приводу сформулювала судова практика – про це видання «Борг.Експерт» запитало у судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Василя Крата:
– Не можна сказати, що тільки за допомогою фіктивних правочинів позичальники унеможливлюють звернення стягнення на майно боржника.
«Зараз боржник став більше витонченим та використовує достатньо різні механізми, і боротися з ним тільки за допомогою конструкції фіктивного правочину навряд чи можливо».
Треба розмежовувати фіктивні та фраудаторні правочини. З урахуванням того, що при фіктивному правочині повинен бути відсутнім намір створити юридичні наслідки на момент його вчинення, то неможливе виникнення будь-яких майнових наслідків, і відповідно застосування двосторонньої реституції, оскільки такий правочин не може породжувати юридичних наслідків. Тобто, двостороння реституція унеможливлюється конструкцією фіктивного правочину, оскільки на підставі нього виключається можливість передачі коштів та майна. У випадку якщо буде встановлено таку передачу, неможливо вести мову про застосування положень ст. 234 ЦК України, тому, що фіктивний правочин ніколи не породжує якихось правових наслідків.
Якщо подивитися на історію розвитку конструкції фіктивного правочину, то вже у 30-х роках минулого століття вважали, що фраудаторні правочини не завжди можуть бути кваліфіковані як фіктивні, оскільки ними не вичерпується увесь склад фраудаторних правочинів! Ще у римському праві було сформовано, а потім у світі певною мірою вдосконалено поняття «фраудаторності».
Fraus creditorum (на шкоду кредиторам – з латинської) — це вчинення боржником правочинів, спрямованих на зменшення свого майна з метою приховування його від звернення стягнення кредиторів. Такі правочини можна було оспорювати і визнавати недійсними.
В окремих країнах, скажімо, Польщі, конструкція фраудаторності прямо закріплена в цивільному законодавстві. Україна цього не зробила, але у нас є ст. 3 і ст. 13 ЦК України, які присвячені загальним засадам цивільного законодавства і межам здійснення цивільних прав. Зокрема, там ідеться, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п.6 ч.1 ст.3 ЦК України), а також те, що при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (ч.2 ст.13 ЦК України). Це загальні принципи, які є, по суті, нормами прямої дії. Шляхом їх тлумачення і робиться висновок про фраудаторність того чи іншого правочину, вчиненого на шкоду кредитору.
У 2019 році, одна зі справ, що розглядалася Касаційним цивільним судом, була відправлена на розгляд Великої палати Верховного Суду. Касаційний суд звернув увагу, що у постановах від 19 жовтня 2016 у справі №6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі №306/2952/14-ц, від 09 вересня 2017 року у справі №359/1654/15-ц Верховний Суд України здійснив розширювальне тлумачення ст. 234 ЦК України і кваліфікував договір, укладений з метою уникнути виконання грошового зобов`язання, як фіктивний. Навряд чи такий підхід охоплює усі можливі ситуації, а особливо ті, в яких договір був виконаний. При фіктивному правочинові має бути відсутнім намір створити правові наслідки на момент його вчинення, і як наслідок неможливе виникнення будь-яких майнових наслідків (передача майна), оскільки такий правочин не може їх породжувати (https://reyestr.court.gov.ua/Review/81796098).
У постанові від 3.07.2019 у справі №369/11268/16-ц Велика палата Верховного Суду вказала, що фраудаторний правочин може кваліфікуватися як:
До 2019 року судова практика розвивалася таким чином, що оспорювати договори, вчинені на шкоду кредитора, намагалися за допомогою фіктивності договору. Не скажу, що це була вдала судова практика.
Після того, як суди почали застосовувати конструкцію фраудаторного правочину, ситуація змінилася, така практика стала ефективною для повернення майна боржнику, щоб потім кредитор міг звернути на нього стягнення. Зараз подібні рішення починають ухвалювати суди всіх інстанцій.
«Конструкцію фіктивності договору нині використовують дуже рідко».
Насправді, з фраудаторністю пов’язано чимало цікавих речей. Скажімо, недійсність правочинів може мати позитивний і негативний характер. Це досить умовний поділ.
Фраудаторність – якраз позитивна річ. Вона працює на оборот: дозволяє в обороті забезпечувати виконання судових рішень, виконання боржниками своїх зобов’язань. Взяв гроші – поверни. Не хочеш повертати та передаєш за безцінь ліквідне майно іншим суб’єктам – так не можна. Отже, це позитивна недійсність.
Негативна недійсність – це коли питання про недійсність правочину ініціюється з метою «знищення» юридичного факту, щоб не виконувати обов’язки, які він породив.
Специфіка фраудаторних правочинів
Фраудаторним правочином може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір дарування).
Щодо оплатних цивільно-правових договорів, то тут є ціна, і цей критерій має враховуватися: ринкова, не ринкова ціна. В договорі дарування ціни немає, і тому такий критерій не має ніякого значення. Може враховуватися суб’єктний критерій – кому відчужується майно. Має значення також момент, коли вчиняється правочин.
Усі ці обставини, які дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, і тому може бути визнаний недійсним, відображені в кількох постановах КЦС ВС, зокрема, у Постанові від 19.05.2021 у справі № 693/624/19. Там йшлося про продаж автомобілів. Специфіка полягала в тому, що юридична особа, проти якої було розпочато судове провадження, здійснила відчуження автомобілів за символічною ціною – окремі транспортні засоби продавалися за 100 гривень.
Таким чином, до критеріїв фраудаторності оплатних договорів віднесено:
Насправді, формування критеріїв фраудаторності – це складне завдання. Критерії виробляються залежно від того, який правочин на шкоду кредитору використовують боржники, щоб уникати звернення стягнення. Може бути схожість, бо, наприклад, дуже складно змоделювати ситуацію, коли геть аналогічні договори. В одному випадку авто продадуть за 100 гривень, а в іншому – за 2 000, але суд все одно скаже, що так не можна, і що це не ринкова ціна.
Стосовно безоплатних договорів, то судова практика (Постанова КЦС ВС від 24.07.2019 у справі №405/1820/17) до критеріїв фраудоторності віднесла наступні моменти:
Правочином, що вчиняється на шкоду кредиторам, може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин. В одній із справ оспорювалася видача довіреності, і позивач вважав, що це зачіпає інтереси кредитора. Суд зауважив, що односторонній правочин може бути кваліфікований як фраудаторний, але видача довіреності сама по собі не позначається на майновій сфері і не унеможливлює стягнення на майно боржника, й відмовив у задоволенні позову.
Інколи використовують фраудаторний поділ майна. Дуже цікава справа щодо фраудаторного поділу майна подружжя була розглянута у 2019 році. В цій справі в подружжя було три об’єкти нерухомості – великий будинок і дві земельні ділянки. Чоловік мав повернути борг банку. Дружина звернулася до суду з позовом про поділ спільного майна подружжя, чоловік подав зустрічний позов. Вони просили суд поділити майно наступним чином: визнати за дружиною право власності на всю спільну нерухомість, а за чоловіком – на побутову техніку. Касаційний суд указав, що поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом (Постанова КЦС ВС від 6 березня 2019 року у справі № 317/3272/16-ц).
Жити за принципами
Українські реалії, на жаль, такі, коли щойно постає питання повернення боргу, боржник намагається оспорити кредитний договір, щоб не виконувати обов’язків, які він породив.
Якщо подивитися Цивільний кодекс УРСР 1963 року, то в ньому побачимо тільки правила соціалістичного співжиття і моральні принципи суспільства, що будує комунізм (ч. 2 ст. 5 ЦК УРСР). Ми дуже багато часу жили без принципів справедливості, розумності, добросовісності. В Дигестах, наприклад, вказувалося, що juris praecepta sunt haec: honeste vivĕre, altĕrum non laedĕre, suum cuīque tribuĕre (норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах).
Примусити жити по принципам навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники обороту мають розуміти, що всі дії піддаються оцінці (що добросовісно, а що – недобросовісно, що справедливо, а що – несправедливо).
Розмову вів Глушко Сергій
borg.expert. 2021. 19 серпня
URL: bit.ly/3j6mTln
_03_03.png)