Питання розширення переліку судових рішень, які можна оскаржити до ВС, є дискусійним – Олександр Банасько

Для багатьох арбітражних керуючих буде цікаво ознайомитись з позицією ВС у справі №922/3369/19, де йтиметься, в тому числі й про відсторонення АК від повноважень.

Арбітражні керуючі часто жаліються, що багато проблемних питань, які виникають у їх діяльності, не доходять до Верховного Суду через встановлені законодавцем касаційні фільтри, і через це, мовляв, немає єдиної судової практики.

Насправді, у касаційних фільтрах є своя логіка, проте, законодавець передбачив і додаткові можливості, щоб усі обставини, які безпосередньо впливають на перебіг справи про банкрутство, могли доходити до касаційного перегляду. Про це та багато іншого розповів у першій частині інтерв’ю виданню «Борг.Експерт» суддя судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Олександр Банасько.

Якщо зробити історичний аналіз законодавства про банкрутство, а передовсім порівняти попередній Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон про банкрутство) із редакцією Кодексу України з процедур банкрутства (далі – КУзПБ), який введений в дію з 21 жовтня 2019 року, то побачимо, що законодавець здійснив кроки в сторону звуження об’єктів оскарження, перегляд яких може здійснювати суд касаційної інстанції.

Фактично, за приписами частини третьої статті 9 КУзПБ передбачено, що лише чотири види судових рішень можуть бути переглянуті у суді касаційної інстанції:

1. ухвали про відкриття провадження у справі про банкрутство;
2. ухвали за результатами розгляду грошових вимог кредиторів;
3. ухвали про закриття провадження у справі про банкрутство;
4. постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.

Проте законодавцем встановлено процесуальний механізм, який дозволяє обійти цей касаційний «фільтр» – скарги на постанови апеляційних господарських судів, прийняті за результатами оскарження ухвал господарського суду у справах про банкрутство, які не підлягають оскарженню окремо у суді касаційної інстанції, можуть включатися до касаційної скарги на ухвали, постанови у справах про банкрутство, що підлягають оскарженню.

Для справ про банкрутство, і навіть усього господарського процесу, це абсолютно новий процесуальний інститут. І у суді касаційної інстанції є вже перший прецедент – справа №922/3369/19, яка розглядається судовою палатою для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, і в якій оскаржено саме згаданим способом ухвалу про відсторонення арбітражного керуючого.

Ця справа вже викликає дуже великий інтерес з боку юридичної спільноти, оскільки в справі, з поміж іншого, розглядається проблематика застосування частини четвертої статті 28 КУзПБ, яка є однією з найбільш дискусійних норм в Кодексі, бо в ній йдеться про так зване безумовне відсторонення арбітражного керуючого за рішенням комітету кредиторів.

У даному питанні існує різна практика на рівні апеляційних господарських судів. Зокрема, Північний апеляційний господарський суд і Західний апеляційний господарський суд норму частини четвертої статті 28 КУзПБ тлумачать розширювально, а саме, що право комітету кредиторів відсторонювати арбітражного керуючого не є безумовним. Суди вважають, що при розгляді такого клопотання комітету кредиторів необхідно довести наявність підстав неналежного виконання зобов’язань арбітражним керуючим, відсутність порушень прав та інтересів арбітражного керуючого тощо.

На відміну від такого підходу інші апеляційні суди, зокрема, Східний апеляційний господарський суд та Південно-західний апеляційний господарський суд тлумачать цю норму як абсолютно визначену і при наявності відповідного рішення комітету кредиторів про відсторонення арбітражного керуючого суди можуть перевірити лише компетенцію, повноважність і оформлення належним чином рішення комітету кредиторів.

У справі №922/3369/19 судовою палатою для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду прийнято рішення, з яким незабаром можна буде ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Раніше судові рішення щодо призначень арбітражних керуючих переглядались на рівні касаційної інстанції. Законом про банкрутство давалась можливість оскаржити ухвали про звільнення, усунення, припинення повноважень арбітражного керуючого (частина третя статті 8 Закону). Після введення в дію Кодексу, мабуть за інерцією, учасниками справ про банкрутство подавалось дуже багато касаційних скарг пов’язаних із звільненням, усуненням, припиненням повноважень арбітражного керуючого. Проте, стаття 9 КУзПБ щодо об’єктів касаційного перегляду викладена в імперативній формі, а тому у касаційного суду немає права переглядати такі судові рішення. Після введення в дію КУзПБ пройшло вже більш ніж півтора роки і наразі такого роду касаційних скарг вже набагато менше, але час від часу вони трапляються. У відкритті касаційного провадження за такими касаційними скаргами Верховний Суд відмовляє, і розгляд питання призначення, усунення, звільнення арбітражних керуючих закінчується фактично на рівні судів апеляційної інстанції.

Стосовно того, чи має бути автоматизоване призначення арбітражного керуючого, або за волевиявленням ініціюючого кредитора, то як бачимо, Кодексом запроваджений автоматизований відбір арбітражного керуючого, за принципом випадкового вибору. Але Законом України від 05.06.2020 № 686-IX внесено зміни до КУзПБ, і наразі запроваджено таку модель, яка дозволяє призначати арбітражного керуючого за клопотанням ініціюючого кредитора або боржника – фізичної особи.

Суд касаційної інстанції, як орган, який здійснює правосуддя, може тлумачити норми, в яких перебувають суб’єкти спірних правовідносин, але не в компетенції суду визначення алгоритму призначення арбітражних керуючих. Очевидно, що така функція належить законодавчому органу.

На мою думку, ідеальної моделі не існує, оскільки у кожної є позитивні та негативні характеристики. Наприклад перевагою автоматизованої системи є те, що при її застосуванні, з поміж іншого, мінімізуються ризики пов’язаності та заінтересованості ініціюючого кредитора щодо певного арбітражного керуючого, з іншого боку, може бути ситуація, що малодосвідчений арбітражний керуючий буде вибраний автоматизованою системою на справу, складність якої буде перевищувати його знання, вміння і попередній досвід і яка йому виявиться, скажімо так, не по плечу.

Дійсно, від роботи арбітражного керуючого, його добросовісного, розсудливого та ефективного виконання своїх обов’язків багато в чому залежить досягнення легітимної мети процедур банкрутства – погашення вимог кредиторів.

У контексті діяльності арбітражного керуючого у нас постійно, але не прямо, через призму належного виконання ним своїх функцій, розглядаються питання щодо всіх процедур і етапів банкрутства. Очевидно, що ключовим етапом роботи арбітражного керуючого є завершальне судове рішення – закриття провадження у справі у зв’язку із затвердженням ліквідаційного балансу, яким як свідчить практика завершується переважна більшість справ про банкрутство. Арбітражний керуючий мусить тут продемонструвати всю належність і повноту своїх дій, і якщо суд встановить, що ці дії не призвели до відшкодування у максимально можливому розмірі вимог кредиторів, то рішення судів попередніх інстанції про затвердження ліквідаційного балансу вочевидь не витримає критики ВС.

Таким чином, хоч оскарження дій ліквідатора напряму не розглядаються ВС, цим діям в загальній картині справи про банкрутство також дається оцінка – наскільки арбітражний керуючий повно застосовував наданий йому інструментарій, щоб максимально задовольнити вимоги кредиторів, зокрема, подання заяв про визнання недійсними правочинів з підстав їх невідповідності чинному законодавству (так звані фраудаторні правочини, стаття 42 КУзПБ) з метою наповнення ліквідаційної маси, покладення після відповідного аналізу фінансово-господарської діяльності субсидіарної відповідальності на винних осіб тощо.

Щодо оплати праці, то законодавець запропонував здійснювати сплату основної винагороди арбітражного керуючого шляхом авансування заявником (кредитором або боржником) коштів за три місяці виконання повноважень. Виникає питання: що робити потім, коли завершується цей трьохмісячний строк, і які джерела потім пропонувати в якості оплати праці, коли кредитори не створили фонд для авансування грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого, а коштів, одержаних боржником – юридичною особою у результаті господарської діяльності, або коштів, одержаних від продажу майна боржника, яке не перебуває в заставі немає.

Якщо подивитися на закордонний досвід, то наприклад в Канаді оплата праці арбітражного керуючого здійснюється за рахунок майна, яке реалізовується в процедурах банкрутства. У нас, під час дії Закону про банкрутство судова практика сформувалась таким чином, що оплата винагороди арбітражного керуючого пропорційно покладалася на кредиторів за відсутності майна у боржника.

Очевидно, що якщо кредитори зацікавлені у проведенні процедур банкрутства, то повинна бути відповідна оплата праці особи, яка є ключовою в цих процедурах, оскільки не може вона безоплатно виконувати свої обов’язки. На практиці непоодинокими є випадки, коли арбітражні керуючі відмовляються від подальшої участі у справі, коли розуміють, що оплати праці не буде здійснено. З іншої сторони кредитори також не бажають брати на себе додатковий фінансовий тягар по оплаті винагороди арбітражного керуючого, розуміючи примарність шансів на погашення своїх грошових вимог до боржника. Це проблема, яка нині має вирішуватись виключно на законодавчому рівні.

Наскільки відомо, зараз на фінальному етапі розгляду у Верховній Раді перебуває законопроєкт №4409 про внесення змін до КУзПБ за яким, можливо, запровадять модель, яка збалансує інтереси кредиторів та арбітражних керуючих у цьому питанні.

Знову ж таки в силу обмеження законодавцем переліку судових рішень, які допускаються до касаційного перегляду у справах про банкрутство ВС судові рішення, які стосуються сплати винагороди арбітражного керуючого, не переглядаються Верховним Судом.

Рейтинг «Doing Business» має кілька критеріїв, які стосуються процедур неплатоспроможності – вартість процедури (сума коштів, які спрямовуються на процедуру), ефективність процедури (сума коштів, які відшкодовуються внаслідок проведення процедури) і строки процедури. За результатами складення цього рейтингу в 2020 році скрізь Україна серед «лідерів» – вартість процедури у нас надзвичайно висока і складає близько 40%, кредиторам провертається лише 8-9 % коштів, а середній строк процедури складає близько трьох років. Скажімо, нещодавно у Верховному Суді розглядалась справа про банкрутство, провадження в якій було відкрито ще у 1997 році. І вона ще не закінчена – там є ще активні процесуальні дії з оскарження продажу майна, визнання недійсними результатів аукціону тощо.

Очевидно, що законодавець, зменшуючи кількість процесуальних документів, які спрямовуються до суду касаційної інстанції, мав на меті пришвидшити розгляд справ про банкрутство і, відповідно, зменшити вартість процедури.

Звичайно, якби вдалося запровадити ЄСІТС в повноцінному форматі, проблема строків не була б такою актуальною, оскільки доступ до справи в електронному вигляді не потребував би здійснювати пересилання справи про банкрутство в паперовій формі.

Наразі справа про банкрутство при апеляційному чи касаційному оскарженню спрямовується до відповідної інстанції в паперовій формі, і це звичайно не найкращим чином сприяє дотриманню строків розгляду справ.

Тому, питання щодо розширення переліку судових рішень, які можна оскаржити до Верховного Суду в контексті строків розгляду справи та вартості процедур банкрутства є дуже дискусійним.

Принаймні за останні півтора роки учасники, які беруть участь у справах про банкрутство, певним чином вже звикли до встановлених обмежень і розуміють, яку модель процесуальної поведінки їм треба застосовувати. У будь-якому випадку усі ключові процедурні рішення у справі про банкрутство підлягають касаційному перегляду. І, знову наголошую, якщо є якісь порушення, які потім безпосередньо впливали на подальший перебіг справи про банкрутство, то ці обставини можуть бути включені і переглянуті в комплексі з тими, які підлягають оскарженню в суді касаційної інстанції.

Вказаним процесуальним інструментом учасники справ про банкрутство користуються вкрай мало. За півтора року дії Кодексу у мене жодної касаційної скарги не було подано в зазначеному форматі, що може свідчити, зокрема, або про відсутність нагальної потреби в оскарженні таких судових рішень, які не підлягають оскарженню до касаційної інстанції, або про те, що це абсолютно новий процесуальний інститут, який потребує додаткового вивчення та освоєння зацікавленими учасниками.

Далі буде…

Розмовляв Сергій Глушко

Borg.expert. 2021. 23 червня

URL: cutt.ly/Gn4QxyF