Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
«Юридична газета». 2021. 16 березня
Віталій Уркевич
суддя Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду,
д.ю.н., професор,член-кореспондент Національної академії правових наук України
Конституцією України серед основних засад судочинства закріплене забезпечення права на апеляційний перегляд справ та у визначених законом випадках — на касаційне оскарження судових рішень (п. 8 ч. 1 ст. 129 Основного Закону). Аналогічний нормативний припис є як у Законі України «Про судоустрій і статус суддів» (ч. 1 ст. 14), так і в процесуальних кодексах (приміром, ч. 1 ст. 17 Господарського процесуального кодексу України, далі — ГПК України). З цього вбачається, що касаційний перегляд судових рішень є екстраординарним, тобто таким, що не відбувається у кожній справі. Доступ до суду касаційної інстанції обмежений, для його отримання особі слід здолати передбачені процесуальним законом обмеження — так звані процесуальні фільтри.
Чинні на сьогодні нормативні приписи щодо права касаційного оскарження запроваджено Законом України від 15 січня 2020 р. №460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 8 лютого 2020 р. Звернімося до характеристики процесуальних фільтрів касаційного оскарження судових рішень у господарських справах.
а) учасники справи (тобто сторони — позивач та відповідач, а також треті особи);
б) особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та/або обов’язки.
З приводу учасників справи питань не виникає. Що ж до осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та/або обов’язки, то слід орієнтуватися на правові висновки Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі — КГС ВС), згідно з якими таке право має особа, яка не брала участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права, інтереси та/або обов’язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права, інтереси та/або обов’язки такої особи. Будь-який інший правовий зв’язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги (постанови КГС ВС від 5 травня 2020 р. у справі №910/9254/18, об’єднаної палати КГС ВС від 15 травня 2020 р у справі №904/897/19). Водночас така особа (яка не брала участі у справі) має право подати касаційну скаргу на судове рішення лише після його перегляду в апеляційному порядку за її апеляційною скаргою, крім випадку, коли судове рішення про права, інтереси та/або обов’язки такої особи було ухвалено безпосередньо судом апеляційної інстанції (ч. 4 ст. 287 ГПК України).
Відповідно до приписів ч. 1 ст. 287 ГПК України, касаційну скаргу можна подати на такі судові рішення після їх перегляду в апеляційному порядку:
а) рішення суду першої інстанції (та, відповідно, постанову суду апеляційної інстанції). Зазначимо, що до цієї групи судових рішень в аспекті їх касаційного оскарження застосовується додатковий процесуальний фільтр, закріплений в абз. 1 п. 2 ч. 3 ст. 287 ГПК України, згідно з яким ці судові рішення мають бути постановлені у справах, що не віднесені до малозначних, або ж у справах, ціна позову в яких перевищує 500 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Лише за таких умов рішення суду першої інстанції, прийняте по суті спору (як і відповідна постанова апеляційного господарського суду), може бути предметом касаційного оскарження;
б) ухвали суду першої інстанції. При цьому процесуальний закон містить вичерпний перелік таких судових рішень, серед яких ухвали: про забезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову; про повернення заяви позивачеві (заявникові); про відмову у відкритті провадження у справі; про закриття провадження у справі; про залишення позову (заяви) без розгляду; про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами; про розгляд скарг на рішення, дії (бездіяльність) органів Державної виконавчої служби, державного виконавця, приватного виконавця; про заміну чи відмову у заміні сторони у справі (процесуальне правонаступництво) або сторони виконавчого провадження; про звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, чи нерухоме майно, право власності на яке не зареєстроване в установленому законом порядку; про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами. Тобто це ухвали суду першої інстанції, зазначені в пп. 3, 6, 7, 13, 14, 21, 25, 26, 28, 30 ч. 1 ст. 255 ГПК України, що є переважно такими, що унеможливлюють подальший рух справи;
в) ухвали і постанови суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції у справах про банкрутство (неплатоспроможність). Перелік таких судових рішень визначався Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а зараз встановлений Кодексом України з процедур банкрутства.
Зазначимо, що п. 3 ч. 1 ст. 287 ГПК України додатково містить вичерпний перелік ухвал суду апеляційної інстанції, що можуть бути оскаржені в касаційному порядку. Це ухвали про відмову у відкритті або про закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз’яснення рішення чи відмову у роз’ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали.
Водночас для касаційного оскарження рішень суду першої інстанції та постанов суду апеляційної інстанції встановлено додаткові процесуальні фільтри. Так, абз. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України визначено, що підставами касаційного оскарження таких судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, проте в окремих виключних випадках. Проаналізуємо ці випадки детальніше.
3.1. Першим є випадок, коли суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадків наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України).
Ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. Отже, неврахування відповідних правових висновків Верховного Суду якраз і може бути підставою касаційного оскарження судових рішень. При цьому такі висновки мають бути зроблені в іншій справі (яка розглядалася раніше, в якій уже відбувся касаційний перегляд судових рішень) і мають охоплювати застосування тієї ж самої права норми, що застосована в оскаржуваних судових рішеннях, у подібних правовідносинах.
Для з’ясування питання подібності тих чи інших правовідносин можна звернутися до окремої думки судді Великої Палати Верховного Суду Д. А. Гудими у справі №357/3258/16-ц, згідно з якою основним критерієм, без якого неможливо встановити подібність правовідносин, є змістовний, тобто права й обов’язки суб’єктів. Термін «подібні правовідносини» може означати як правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і такі, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші.
Водночас у нормі процесуального права, що аналізується, чомусь зазначено про неврахування висновків Верховного Суду лише судом апеляційної інстанції, й немає згадки про суд першої інстанції (очевидно, що й місцевий господарський суд при розгляді справи може не врахувати відповідні висновки Верховного Суду). Більше того, відкритим залишається питання щодо неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду України, як підстави касаційного оскарження відповідних судових рішень.
Справа в тому, що про судові рішення та висновки Верховного Суду України у чинному ГПК України згадується лише у його розділі ХІ «Перехідні положення». Так, згідно з пп. 7 п. 1 цього розділу ГПК України, суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об’єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об’єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Звідси можна стверджувати про тимчасову чинність висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права до їх перегляду та підтвердження (або ж спростування шляхом відступу від них) Верховним Судом у складі Великої Палати.
Водночас, з урахуванням того, що у п. 7 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень п. 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 р. №1402-VIII від 18 лютого 2020 р. №2-р/2020 зазначено, що системний аналіз положень Конституції у взаємозв’язку з положеннями законів України з питань судоустрою та судочинства дає Конституційному Суду України підстави стверджувати, що вилучення слова «України» — власної назви держави — зі словесної конструкції «Верховний Суд України» не вплинуло на конституційний статус цього органу державної влади, можна дійти висновку, що й суперечність судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України, має бути підставою касаційного оскарження таких судових рішень.
3.2. Другим виключним випадком касаційного оскарження судових рішень є ситуація, коли скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України).
Зазначимо, що відступленням від висновку слід розуміти або повну відмову Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизацію попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (п. 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 р. у справі №823/2042/16, провадження №11-377апп18). Тобто у касаційній скарзі скаржник має зазначити, що існуючий висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах потребує видозміни, від нього слід відмовитися або ж уточнити, модифікувати певним чином з урахуванням конкретних обставин його справи. Сама ж по собі вмотивованість такого клопотання скаржника оцінюватиметься судом касаційної інстанції як при застосуванні наведеного процесуального фільтру під час вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі, так і при здійсненні касаційного перегляду судових рішень.
3.3. Ще однією виключною підставою касаційного оскарження судових рішень є відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України). У цьому випадку скаржник має довести суду касаційної інстанції певну унікальність своєї справи, обґрунтувати, що спір у його справі виник у правовідносинах, подібні до яких ще не аналізувалися в попередніх рішеннях Верховного Суду.
3.4. Самостійною підставою касаційного оскарження судових рішень може бути низка процесуальних порушень, що визначені як підстава для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій у ч. 1 та 3 ст. 310 ГПК України (п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України).
Водночас слід зауважити, що якщо в переважній більшості випадків скаржнику достатньо послатися на порушення наведених процесуальних норм, то при поданні касаційної скарги згідно з п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України (якщо суд не дослідив зібрані у справі докази) додатково має бути обґрунтовано підстави касаційного оскарження, передбачені п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України. Адже згідно з п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України, підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу.
Іншими словами, підстава касаційного оскарження судових рішень, закріплена у п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України, застосовується завжди спільно з п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України. Тобто йдеться про те, що суди попередніх інстанцій мають не дослідити зібрані у справі докази, які мають значення для правильного вирішення справи, і такі порушення мають бути допущенні або внаслідок застосування норми права без урахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, або ж скаржник має обґрунтувати потребу подолання відповідного висновку Верховного Суду чи зазначити про відсутність такого висновку суду касаційної інстанції.
Так, п. 5 ч. 2 ст. 290 ГПК України встановлено, що у разі подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу в ній зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні. У разі подання касаційної скарги на підставі п. 2 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Тлумачення наведених положень процесуального закону здійснене Верховним Судом у процесі правозастосування. Відповідно до нього, при касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити:
пункт 1) формулювання застосованого судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування норми права, з яким не погоджується скаржник, із зазначенням цієї норми права та змісту правовідносин, у яких ця норма застосована, а також посилання на постанови Верховного Суду, в яких зроблено інший (який саме) висновок щодо застосування цієї ж норми права та в яких (подібних) правовідносинах (із зазначенням, у чому саме полягає невідповідність оскарженого судового рішення сформованій правозастосовній практиці у подібних правовідносинах);
пункт 2) обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, з чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовним обґрунтуванням мотивів такого відступлення;
пункт 3) зазначення норми права, щодо якої відсутній висновок щодо її застосування з конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтуванням необхідності формування єдиної правозастосовної практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи (див. п. 4.6. постанови КГС ВС від 12 листопада 2020 р. у справі №904/3807/19).
Такими винятками абз. 1 п. 2 ч. 3 ст. 287 ГПК України називає випадки, коли:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Як вбачається, наведені процесуальні приписи містять такі оціночні поняття, як «фундаментальне значення», «формування єдиної правозастосовної практики», «значний суспільний інтерес», «виняткове значення для учасника справи». Наявність таких випадків має бути належним чином обґрунтована в касаційній скарзі самим скаржником. Переконливість наведених скаржником доводів оцінюється судом касаційної інстанції при вирішенні питання про відкриття касаційного провадження у відповідній справі.
Водночас не слід забувати, що для справ, судові рішення у яких за загальним правилом не підлягають касаційному оскарженню, запроваджено більш складні умови доступу до суду касаційної інстанції. Так, окрім наявності названих випадків, передбачених пп. а, б, в та г абз. 1 п. 2 ч. 3 ст. 287 ГПК України, скаржник має додатково подолати й процесуальні фільтри, встановлені ч. 2 ст. 287 ГПК України, для оскарження відповідних видів судових рішень. Іншими словами, в касаційній скарзі має бути, приміром, зазначено, що конкретна справа має виняткове значення для учасника справи (з належним обґрунтуванням такої винятковості), а судові рішення в ній прийняті з неправильним застосування судом норм матеріального права чи порушенням норм процесуального права за наявності виключного випадку касаційного оскарження, закріпленого у пп. 1, 2, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
6.1. Як відомо, якщо касаційна скарга оформлена з порушенням встановлених вимог (зокрема, у разі незазначення підстав касаційного оскарження), вона залишається без руху з встановленням судом строку для усунення недоліків (ч. 2 ст. 292 ГПК України). Непоодинокими є випадки, коли у поданій заяві про усунення недоліків касаційної скарги скаржник або змінює підстави касаційного оскарження судових рішень (вказує інший пункт ч. 2 ст. 287 ГПК України), або ж додає нові (не зазначені раніше) постанови Верховного Суду в інших справах, всупереч висновкам в яких, на його переконання, ухвалено оскаржувані судові рішення. Як видається, такі заяви мають прийматися судом касаційної інстанції як такі, що усувають недоліки касаційної скарги й не мають розцінюватися як доповнення чи зміна касаційної скарги, що згідно з ч. 1 ст. 298 ГПК України допускається лише протягом строку на касаційне оскарження.
6.2. Процесуальний закон закріплює підстави закриття касаційного провадження, окремі з яких корелюють з підставами касаційного оскарження судових рішень. Так, п. 4 ч. 1 ст. 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після його відкриття виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Очевидно, що ця підстава закриття касаційного провадження співвідноситься з такою підставою касаційного оскарження судових рішень, як відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України).
У свою чергу, в п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України визначено, що суд закриває касаційне провадження, якщо після його відкриття на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Водночас законодавець не передбачив самостійної підстави для закриття касаційного провадження, відкритого згідно з п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України (якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні), якщо під час касаційного провадження ця підстава не підтвердилася. Адже трапляються випадки, коли за результатами касаційного перегляду судових рішень суд касаційної інстанції не вбачає підстав для відступу від відповідного висновку Верховного Суду. Тобто висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах існує, і на переконання суду касаційної інстанції, підстави для його зміни відсутні.
Звернімо увагу на те, що останнім реченням п. 4 ч. 1 ст. 296 ГПК України визначено, що якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише за частиною підстав. Водночас на практиці інколи складно як чітко розмежувати самі підстави касаційного оскарження судових рішень, викладені скаржником у касаційній скарзі, так і з’ясувати, чи достатньо однієї підстави (за умови закриття касаційного провадження по іншій підставі) для задоволення касаційної скарги та, скажімо, скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень.
Як уже зазначалося, усі підстави касаційного оскарження судових рішень стосуються неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відтак, суд касаційної інстанції має проаналізувати застосування судами попередніх інстанцій саме відповідних норм права й співставити таке правозастосування з наявними висновками Верховного Суду в інших справах щодо застосування тих самих норм права. Вважаємо, що навіть якщо скаржник, обґрунтовуючи касаційну скаргу, помилково навів нерелевантні постанови Верховного Суду, в яких відсутній висновок щодо застосування відповідних норм права, а суду касаційної інстанції відомо про такий висновок, суд має застосувати відповідний висновок Верховного Суду, незважаючи на незазначення про нього в касаційній скарзі.
З викладеного вбачається, що єдиний випадок (за винятком допущених судами попередніх інстанцій процесуальних порушень), коли суд касаційної інстанції може вийти за межі доводів та вимог касаційної скарги, — це потреба врахування нового висновку Верховного Суду, який з’явився після подання касаційної скарги.
Водночас непоодинокими є випадки, коли суд касаційної інстанції вбачає, що судові рішення судів попередніх інстанцій постановлені з неправильним застосуванням норм матеріального права, порушенням норм процесуального права всупереч висновкам Верховного Суду, однак касаційна скарга не містить відповідних доводів або ж подана лише з підстави, передбаченої п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України. Очевидно, що в такому випадку слід надати суду касаційної інстанції право з метою забезпечення сталості та єдності судової практики виходити за межі доводів та вимог касаційної скарги, відповідної підстави касаційного оскарження для виправлення допущених судами попередніх інстанцій помилок.
Викладене щодо процесуальних фільтрів касаційного оскарження судових рішень в господарських справах дозволяє підсумувати, що існуючі нормативні приписи щодо права касаційного оскарження дисциплінують заявників обмеженням підстав касаційного оскарження, потребують від скаржників належного обґрунтування поданої скарги та є втіленням диспозитивності як самостійного принципу господарського судочинства. Водночас норми процесуального права щодо касаційного перегляду судових рішень в господарських справах не мають обмежувати Верховний Суд у реалізації його завдання забезпечення сталості та єдності судової практики.
_03_03.png)