Постановити пріоритети

«Судовий вісник» № 11 (175). 2020. 2 грудня

URL: https://bit.ly/39yN9jV

Сьогодні Верховний Суд усе більше думає про те, що постанови Пленуму ВС потрібні, тож обговорюється формат цієї роботи, алгоритм дій тощо.

Дмитро ЛУСПЕНИК,

суддя Касаційного цивільного суду

у складі Верховного Суду,

секретар Пленуму Верховного Суду,

к.ю.н., доцент

До мене, як до Секретаря Пленуму Верховного Суду (ВС), за останні три роки надійшло понад сто звернень від юридичних та фізичних осіб, адвокатів, правозахисників з проханнями на Пленумі ВС роз’яснити судам певну правову проблему. З цього приводу зазначу таке.

Щодо законодавчої підстави

Справді, у першій редакції Закону України від 2 червня 2016 року № 1402­VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» у статті 46, яка визначає повноваження Пленуму ВС, законодавець переписав ці повноваження з минулого «судоустрійного» закону (2010 року) про Пленум Верховного Суду України (ВСУ), який дійсно таких повноважень не мав, забувши, що ними у тому законі були наділені вищі спеціалізовані суди. Але невдовзі цей недолік було усунено — Законом України від 3 жовтня 2017 року № 2147­VIII статтю 46 було доповнено пунктами 10­1 і 10­2, якими передбачено: 10­1 … узагальнює практику застосування матеріального і процесуального законів…; 10­2 … надає роз’яснення рекомендаційного характеру з питань застосування законодавства…

Отже, сьогодні на законодавчому рівні такий інструмент для забезпечення єдності судової практики передбачений.

Потреба у постановах Пленуму ВС

Питання систематизації та уніфікації судової практики нагальне і його слід вирішувати саме ВС, оскільки відповідно до статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

У Висновку Консультативної ради європейських суддів № 20 (2017) про роль судів у забезпеченні єдності застосування закону, крім формальних (процесуальних) засобів, якими є обов’язковість висновків ВС для судів, зразкові справи, процедура відступу від існуючої практики (стаття 403 Цивільного процесуального кодексу України: палата, об’єднана палата, Велика Палата ВС), зазначається і про такий засіб (позапроцесуальний механізм) як узагальнення судової практики, а також публікація дайджестів, оглядів судової практики, надання суддям методичної допомоги тощо.

ВСУ до 2010 року, а потім вищі спеціалізовані суди активно використовували такий механізм забезпечення єдності судової практики, як прийняття роз’яснювальних (необов’язкових) постанов Пленуму. Не думаю, що знайдеться багато юристів, які б аргументовано заперечували, що постанови Пленуму ВСУ є корисними й потрібними для практиків, для теоретиків. Здебільшого вони не втратили актуальності і є вагомим важелем для забезпечення єдності судової практики.

Відповідно до положень процесуальних кодексів у судовому рішенні має бути зазначено мотиви (висновок) щодо застосування (незастосування) норм права. Тому при обґрунтуванні необхідності застосування (незастосування) тих чи інших норм права суд та учасники судового процесу не позбавлені права посилатися на правові позиції, викладені в постановах Пленумів Верховного Суду України і вищих спеціалізованих судів. Так, у постанові Великої Палати ВС від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16 є посилання на пункт 36 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 5 (пункт 48). Таких прикладів у судових рішеннях ВС багато.

Дійсно, держави так званої старої демократії цей механізм забезпечення єдності судової практики піддають критиці, але ж ми не повинні забувати, що у Франції, Австрії, Німеччині та інших країнах законодавство стале понад 150–200 років і судова практика вже напрацьована, усталена. Постанови Пленуму Верховного суду приймаються у Казахстані, Білорусії, Польщі, Угорщині, Словенії та інших, де, як і в Україні, часто змінюється законодавство, воно нерідко допускає двояке тлумачення.

У Верховному Суді деякі судді, як правило, ті, хто прийшов не із суддівської спільноти, які ніколи не брали участі у підготовці постанов пленуму, вважають за неможливе (або на сьогодні неможливе) повернення до практики прийняття роз’яснювальних постанов Пленуму. Пояснюється це тим, що постанови Пленуму — це абстрактні висновки щодо правильного застосування норм права, порушується принцип розподілу влади, оскільки судова влада перебирає на себе функції законодавця, порушується принцип незалежності та неупередженості судді, приймаються без залучення учасників справи та врахування їхніх аргументів тощо. Проте я ніколи не погоджувався з такими доводами і в своїх численних наукових публікаціях пояснював свою позицію.

З іншого боку, є закон, який треба виконувати й надавати суддям допомогу, адже у судових рішенням ВС не завжди можна виписати алгоритм дії судді, які дають змогу дійти певного правового виснов­ку, є категорії справ, які нечасто доходять до суду касаційної інстанції або взагалі не оскаржуються, а досвід, знання і норми законодавства зобов’язують ВС забезпечити єдність судової практики. З власного досвіду можу сказати, що постанови Пленуму ВСУ чи вищих спеціалізованих судів — це не абстрактні висновки, одна постанова готується близько двох років, ґрунтується винятково на судовій практиці, участь в якій беруть судді всіх інстанцій, науковці, приймається кількома читаннями.

Варто звернути увагу й на неймовірно велике навантаження на суддів ВС з початку його діяльності, що загальновідомо, тому й з цих об’єктивних причин не було можливості займатися розробленням постанов Пленуму ВС. Проте на сьогодні ВС усе більше думає про те, що такі постанови Пленуму ВС потрібні, тож обговорюється формат цієї роботи, алгоритм дій тощо. При цьому треба звернути увагу й на те, що вказане вище законодавче повноваження ВС спрямоване на підтримку однакового тлумачення і застосування судами норм права і є одним із елементів конституційного механізму охорони єдності української правової системи. Заперечення цього повноваження ВС — ущемлення його конституційних і законодавчих функцій, так і призначення ВС як найвищого суду в системі судоустрою України.

Разом із тим для нас дуже важлива думка як суддівської, так і правничої спільноти з цього питання.