Суддя ККС ВС розповів про важливі справи касаційного суду щодо захисту прав людини через призму практики ЄСПЛ

29 липня 2020 року суддя Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду Микола Мазур узяв участь у ІІ Міжнародному кримінально-правовому форумі, виступивши під час сесії «Кримінальні вправи: притягнення до відповідальності і тактика захисту». Суддя розповів про ті справи, в яких виникали серйозні питання щодо захисту прав людини в кримінальному процесі, та порівняв судові рішення ККС ВС з відповідною практикою Європейського суду з прав людини.

«Досить часто в практиці касаційного суду, особливо коли мова йде про справи щодо отримання неправомірної вигоди або збуту наркотичних засобів, трапляється така проблема, як провокація злочину», − зазначив Микола Мазур.

Якщо йдеться про провокацію злочину, то, як правило, адвокати в своїх касаційних скаргах і виступах згадують рішення ЄСПЛ від 5 лютого 2008 року у справі «Раманаускас проти Литви», а прокурори – рішення від 20 лютого 2018 року у справі «Раманаускас проти Литви» (№ 2). ЄСПЛ розробив два критерії − матеріальний і процесуальний, щоб розрізняти провокацію, що порушує п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, від допустимої поведінки при використанні законних таємних методів під час кримінальних проваджень. З погляду матеріального критерію необхідно визначити на основі наявного матеріалу, чи було б скоєно злочин без втручання органів влади, тобто чи було розслідування «пасивним».

Водночас, наголосив доповідач, важливим є і процесуальний критерій, який демонструє, як внутрішні суди розглядали заяву особи про підбурення, що є частиною процедури розгляду скарги про агента-провокатора. ЄСПЛ вимагає, щоб процедура перевірки небезпідставної заяви про провокацію була змагальною, ретельною, вичерпною та остаточною. ЄСПЛ також зазначив, що тягар доведення відсутності підбурення покладається на обвинувачення, за умови, що заяви відповідача не є абсолютно неймовірними.

«Ці критерії знайшли широке застосування в практиці ККС ВС. Наприклад, у постанові у справі № 686/9761/16-к ККС ВС залишив без зміни виправдувальний вирок щодо особи, яка обвинувачувалася, окрім іншого, за ч. 3 ст. 369 КК України в наданні неправомірної вигоди службовій особі, що займає відповідальне становище, а саме прокурору. Верховний Суд визнав обґрунтованими висновки нижчих судів про недоведеність винуватості особи у зв’язку з наявністю ознак провокації злочину», − зауважив Микола Мазур.

Суддя звернув увагу, що справа «Раманаускас проти Литви» (№ 2) продемонструвала, що не кожна заява сторони захисту про провокацію злочину означає порушення ст. 6 Конвенції та має закінчуватися виправдувальним вироком. У цій справі ЄСПЛ, оцінивши всі обставини, зробив висновок про те, що підбурення до вчинення правопорушення не було, і тому подальше використання доказів, отриманих в ході кримінального провадження проти заявника, є такими, що не порушують положення п. 1 ст. 6 Конвенції.   

Так само нерідко Верховний Суд відмовляє в задоволенні відповідних касаційних скарг сторони захисту, з’ясувавши, що суди нижчих інстанцій відхилили доводи сторони захисту щодо провокації злочину після їх ретельної перевірки з наведенням відповідних переконливих мотивів у судовому рішенні.

За словами судді ККС ВС, вирішуючи питання, чи може суд апеляційної інстанції скасувати виправдувальний вирок і постановити обвинувальний без безпосереднього дослідження доказів, Верховний Суд дотримується тих самих позицій, що і ЄСПЛ (рішення від 16 липня 2019 року у справі «Юліус Пор Сігурпорссон проти Ісландії», від 18 лютого 2020 року у справі «Марілена-Кармен Попа проти Румунії», від 11 червня 2020 року у справі «Цирніт проти Латвії»).

«Принцип безпосереднього дослідження доказів судом апеляційної інстанції є важливим елементом права на справедливий суд, але це правило не є абсолютним», − наголосив Микола Мазур.

Він також розповів про висновок ККС стосовно того, що вирок суду на підставі угоди про визнання винуватості або про примирення не може мати преюдиціального значення в кримінальних провадження щодо інших осіб (постанова від 19 листопада 2019 року у справі № 759/10575/16-к). У справі № 991/1352/19 (постанова від 22 липня 2020 року) ВС поширив цей підхід і на вироки, ухвалені в загальному порядку (із дослідженням доказів). Так само в рішенні від 23 лютого 2016 року у справі «Навальний і Офіцеров проти Росії» ЄСПЛ підкреслив, зокрема, що обставини, встановлені у провадженні, в якому не беруть участь інші обвинувачені, не повинні мати преюдиціальне значення для їхніх справ.

Крім того, суддя ККС ВС висвітлив питання щодо процесуальних гарантій права на повагу до житла та іншого володіння особи. Вже в багатьох рішеннях ККС ВС указував, що обшук під виглядом огляду місця події без ухвали слідчого судді є недопустимим, у тому числі, коли в протоколі містилася позначка про добровільну згоду власника (постанова від 24 квітня 2019 року у справі № 180/509/17-к, постанова від 26 лютого 2019 року у справі № 266/4000/14-к).

Учасники форуму дізналися і про думку ВС щодо можливості притягнення особи до кримінальної відповідальності за ухилення від виконання вироку (ст. 389 КК України), якщо таку особу вже було притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 4 ст. 126 КУпАП (постанова об’єднаної палати ККС ВС від 2 грудня 2019 року у справі № 612/712/16-к). В аспекті цієї проблеми Микола Мазур нагадав про рішення Великої Палати ЄСПЛ від 10 лютого 2009 року у справі «Сергій Золотухін проти Росії» та від 15 листопада 2016 року у справі «А та Б проти Норвегії», зазначивши, що ЄСПЛ уже давно розглядає адміністративні правопорушення як «кримінальні» в розумінні положень Конвенції.