Суддя ВП ВС Олег Ткачук розповів про розмежування юрисдикції судів та практику вирішення юрисдикційних спорів

Суддя Великої Палати Верховного Суду Олег Ткачук прочитав лекцію для Школи судової практики LHS в рамках модуля «Нове у цивільному процесі», присвячену практиці ВП ВС щодо вирішення юрисдикційних спорів. Захід відбувся 6 липня 2020 року.

На початку доповідач звернув увагу на Закон України від 2 жовтня 2019 № 142-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підстав передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду та щодо строків повернення справи». Цим Законом ч. 6 ст. 403 ЦПК України доповнена пунктами 1–3, в яких передбачені випадки, що виключають передачу справи на розгляд ВП ВС.

Така передача виключається, коли: 1) учасник справи, який оскаржує рішення, брав участь у розгляді справи в судах першої чи апеляційної інстанції і не заявляв про порушення правил предметної чи суб’єктної юрисдикції; 2) учасник справи, який оскаржує рішення, не обґрунтував порушення судом правил предметної чи суб’єктної юрисдикції наявністю судових рішень ВС у складі колегії суддів (палати, об’єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах; 3) ВП ВС уже викладала в постанові висновок щодо питання предметної чи суб’єктної юрисдикції спору у подібних правовідносинах.

Олег Ткачук зазначив, що юрисдикційні спори становлять дуже велику частку серед справ, які розглядає ВП ВС, та навів статистику. Так, у 2018 році ВП ВС розглянула 863 такі справи (83% від загальної кількості розглянутих нею), а у 2019 році було розглянуто 1358 таких справ (94% із усіх розглянутих). Тож згадані зміни покликані розвантажити ВП ВС від надмірного навантаження.

Доповідач також поінформував, що від початку створення Верховного Суду ВП ВС сформувала понад 350 висновків щодо юрисдикційності спорів. «З часом кількість таких справ зменшується, проте не у значній кількості», – сказав він.

За словами Олега Ткачука, до внесення змін у процесуальне законодавство виникало багато ситуацій, коли суд однієї юрисдикції відмовляв у розгляді справи, вважаючи, що спір має розглядати суд іншої юрисдикції, а останній також не вважав спір підсудним собі, тож у підсумку позивач не міг отримати належного захисту в національних судах і звертався до Європейського суду з прав людини. «Для усунення таких проблем і створена ВП ВС», – зазначив доповідач.  

Крім того, він приділив увагу питанню щодо підсудності спорів судам різної юрисдикції. Так, ст. 19 ЦПК України передбачає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. «Тобто цивільні суди розглядають у порядку цивільного судочинства всі справи за винятком тих, які підсудні судам іншої юрисдикції», – уточнив Олег Ткачук.

У цій статті ЦПК України також зазначено, що в порядку цивільного судочинства розглядаються вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо ці вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Тож, за словами доповідача, можна дійти висновку, що загальні цивільні суди не мають чітко обмеженої предметної юрисдикції та розглядають спори про захист порушених невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із усієї сукупності цивільних прав.

«Іншими словами, законодавець запровадив такі правила розмежування юрисдикції судів, що загальна цивільна юрисдикція є всеохопною, якщо справа не віднесена до юрисдикції іншого суду: адміністративного, господарського чи кримінального», – пояснив доповідач.

Від додав, що ВП ВС неодноразово у своїх висновках вказувала критерії розмежування судової юрисдикції. Такими критеріями, на думку ВП ВС, є передбачені законом умови, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, як-от суб’єктивний склад правовідносин, предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, такими критеріями можуть бути прямі вказівки в законі на вид судочинства, в якому розглядається вказана категорія справ.

Олег Ткачук зазначив, що ВП ВС працює над тим, щоб один спір вирішувався судами лише один раз і в одному спорі приймалося одне судове рішення. За його словами, через визначення юрисдикційності тієї чи іншої справи забезпечується принцип правової визначеності. «Суди не повинні допускати наявності проваджень, а відтак, і судових рішень, ухвалених у спорі між тими самими сторонами з того самого предмета, але судами різних юрисдикцій. Тож юрисдикційність відповідного спору потрібно визначати так, щоб унеможливити повторне звернення особи до суду іншої юрисдикції після відповідного корегування позовних вимог та формулювання іншого складу учасників справи», – сказав він.