Виступ Голови Верховного Суду Валентини Данішевської на Міжнародній онлайн-конференції з нагоди 24-ї річниці Конституції України

Напередодні Дня Конституції ділимося виступом Голови Верховного Суду Валентини Данішевської на Міжнародній онлайн-конференції «Взаємні здобутки Європейської Комісії «За демократію через право» і органів конституційної юрисдикції та проблеми тлумачення у конституційному судочинстві», організованій Конституційним Судом України та Венеційською комісією за підтримки Координатора проектів ОБСЄ в Україні з нагоди 24-ї річниці Конституції України та 30-річчя заснування Венеційської комісії.

«Насамперед хотіла би подякувати організаторам за можливість взяти участь у цій конференції та виступити із запропонованої тематики. Також висловлюю щирі вітання присутнім на заході представникам Венеційської комісії у зв’язку з 30-річчям її діяльності.

Користуючись нагодою, хочу відзначити принципове значення діяльності Венеційської комісії для дотримання засад верховенства права в Україні, особливо – у сфері розвитку судової влади та відновлення гарантій незалежності суддів. Надважливе значення у цьому та й інших питаннях правового тлумачення відіграють висновки Венеційської комісії. Вже впродовж трьох десятиліть ці висновки є потужним і практично безапеляційним дороговказом для розвитку права та, без сумніву, для його тлумачення – у спосіб, який відповідає верховенству права.

Крім того, функціонування цієї інституції забезпечує існування міждержавного консенсусу та однакове розуміння європейських стандартів прав людини.

Також хотіла би додати до всього переліку, який Ви зазначили, Сергію Петровичу, ще також відзначення цього року 70-річчя Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Без сумніву, вважаю, що саме Конвенція змінила історію українського правосуддя.

Далі переходжу безпосередньо до теми своєї доповіді. У всіх країнах закон викладається національною юридичною мовою. Юридична мова є різновидом національної літературної мови

Водночас відомо, що невід’ємною ознакою будь-якої мови є її багатозначність. Звідси випливає, що досягти стовідсоткової ясності та однозначності закону неможливо (навіть якщо ставити це за мету). Відтак неможливо досягти і стовідсоткової правової визначеності.

Людство винайшло штучні мови, наприклад мови програмування, які є абсолютно однозначними. Водночас у жодній країні закони не пишуться штучними мовами, і це не випадково.

Під час прийняття закону не можна передбачити всіх змін, що відбудуться в суспільстві та, відповідно, у праворозумінні. Часто не можна уявити навіть усіх життєвих обставин, які підпадатимуть під дію тієї чи іншої норми. Тим більше неможливо уявити собі наперед нові життєві обставини, які з’являться в майбутньому, особливо зважаючи на стрімкий розвиток людства.

При цьому внесення змін до закону –  це довгий і складний процес. Відомо, що закон зазвичай відображає відносини, які вже склалися в суспільстві, а не ті, що виникнуть надалі.

Тому абстрактність, багатозначність закону досить часто слугує інструментом, завдяки якому практика (перш за все судова) здатна оперативно пристосовувати закон у його незмінній словесній формі до умов як конкретних життєвих ситуацій, так і до змін, що відбуваються у суспільстві.

Історія дає нам безліч прикладів, коли норма, виражена у незмінній словесній формі, з часом починає здійснювати зовсім не той вплив на поведінку, який мав на увазі законодавець. Наприклад, відоме положення Декларації незалежності США, яке сьогодні розуміється як «всі люди створені рівними» на момент прийняття Декларації читалося як «всі чоловіки створені рівними». І мова тоді йшла саме про білих чоловіків.

Подібні приклади демонструють, що певний ступінь неоднозначності закону не можна відносити до його недоліків, бо така неоднозначність виявляється інструментом розвитку права. З іншого боку, абсолютна незрозумілість і нечіткість закону робить його непридатним для застосування. Отже, існує діалектичне протиріччя між правовою визначеністю і розвитком права. Тому потрібно шукати баланс, так звану золоту середину.

Таким чином, насправді є потреба у певному розумному ступені правової визначеності, не більше, а відтак і в певному розумному ступені можливості тлумачення закону.

Прикладом може слугувати Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, не вважається недоліком загальний характер положень Конвенції. Навпаки, «нечіткі та неясні» для когось положення Конвенції дозволяють Європейському суду з прав людини застосовувати її як «живий інструмент». Абстрактність положень Конвенції дозволяє ЄСПЛ змінювати свою практику з огляду на потреби сьогодення.  

Тому давно минули часи, коли відомий вислів Монтеск’є про суддю, який є лише «вустами закону», вважався вірним у буквальному значенні. В епоху Просвіти, без сумніву, така точка зору відіграла позитивну роль у процесі розмежування гілок влади. Разом з тим намагання абсолютизувати цю ідею, численні спроби позбавити суддів можливості самостійно інтерпретувати закон, здійснені у XVIII сторіччі в Пруссії, Франції, Австрії, Росії, зазнали фіаско, бо суддя ніколи не був і ніколи не може стати простим механічним пристроєм для застосування закону, логічною машиною, що автоматично викидає, умовно кажучи, свої рішення.

За сучасним уявленням, тлумачення, яке надається судами у правозастосовчій діяльності, є проявом суддівського правотворення. За вдалим висловом відомого американського вченого та драфтсмена Карла Левелліна, «є юридичним трюїзмом те, що ніхто не знає, що саме значить закон, доки суди не витлумачать його».

При цьому правотворча роль є притаманною як судам країн загального права, так і судам континентального права. Дійсно, суди країн континентальної системи права не можуть створювати нові норми закону (крім випадків заповнення прогалин) чи змінювати тексти норм закону.

Водночас не можна ототожнювати поняття «правотворення» з поняттям «законотворення». Якщо виходити з того, що право діє саме так, як його «здійснюють», тобто як і наскільки його буде дотримано (скажімо, право як «закон у дії»), то можна зробити висновок, що норму права не слід зводити до її словесної форми (вираженої в тексті закону), а слід включати до цього поняття і тлумачення. Отже, до змісту поняття «правотворення» варто відносити й інтерпретацію, тлумачення закону.

Суди мають значний рівень дискреції щодо тлумачення законів. Відомо, що існує навіть спосіб тлумачення «contra legem», тобто відповідно до духу закону, але всупереч його букві.  

Суддя, особливо вищого рангу, розуміє, що зміст будь-якого закону обмежений певними рамками. Отже, рішення судді не може випливати з умоглядних висновків, воно має базуватися на тих суб’єктивних уявленнях, на які, на думку судді, повинен вказувати закон.

Це так звана концепція розумного законодавця: суддя має не стільки орієнтуватись на дійсні наміри законодавця, який ухвалив закон у минулому (тим більше, що дійсні наміри 450 депутатів навряд чи можна встановити), скільки тлумачити закон так, як його міг би розуміти уявний розумний законодавець, якби ухвалював закон саме сьогодні.

Під час розгляду спорів суди застосовують не тільки закони, а й Конституцію також, адже її норми є нормами прямої дії. Водночас застосування норми неможливе без з’ясування її змісту. Оскільки таке з’ясування є тлумаченням, то під час розгляду спорів суди здійснюють і тлумачення Конституції.

Водночас відповідно до ст. 147 Конституції офіційне тлумачення Конституції здійснює КСУ. Легко помітити різницю між наслідками тлумачення Конституції, що їх здійснюють суди і КСУ. Тлумачення Конституції, яке надається судами при розгляді справи, не є офіційним і загальнообов’язковим. Воно стосується лише сторін справи.

Якщо таке тлумачення надається Верховним Судом, то воно має враховуватися судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді інших подібних справ, але суди можуть відступити від висновків ВС, обґрунтувавши власну позицію. Це дуже важливий механізм, який, з одного боку, забезпечує конституційний принцип недопустимості впливу на суддю, забезпечує можливість судді ухвалювати власні рішення саме за своїм переконанням, а з іншого боку – забезпечує розвиток права судами перших інстанцій.

Натомість при вирішенні справи про тлумачення Конституції КСУ надає офіційне тлумачення. Воно є загальнообов’язковим. Іншими словами, в подальшому норма Конституції, офіційно витлумачена КСУ, застосовується лише разом з офіційним тлумаченням, що його надав КСУ. Таким чином, текст Конституції фактично доповнюється резолютивною частиною рішення КСУ, в якій надане офіційне тлумачення.

Офіційне ж тлумачення законів України не належить до компетенції КСУ. Водночас при розгляді інших справ, зокрема щодо перевірки законів України на відповідність Конституції, КСУ здійснює тлумачення цих законів, яке не є офіційним тлумаченням. Це пов’язано з тим, що жодне правозастосування є неможливим без з’ясування змісту відповідної норми, а таке з’ясування і є власне тлумаченням.

Механізм неофіційного тлумачення законів при розгляді таких справ, що здійснюється КСУ, є таким самим, як і неофіційне тлумачення законів, що здійснюється при розгляді спорів судами.

Видається, що у процесі тлумачення законів як КСУ, так і судам слід прагнути такого тлумачення, щоб витлумачені закони відповідали Конституції, якщо таке тлумачення є можливим. Це є запорукою стабільності, сталості законодавства і довіри до нього з боку суспільства. Лише у разі неможливості такого тлумачення КСУ і судам варто робити висновки про невідповідність закону Конституції.

Ключовою засадою вирішення конфліктів тлумачення має бути верховенство права. Механізм конституційного контролю є одним з інструментів досягнення верховенства права та сприяння тому, щоб стратегічний вектор розвитку держави відповідав цій засаді.

У другій половині ХХ та на початку ХХІ століття пошук правильного підходу до вирішення конфлікту тлумачення здійснюється в умовах глобалізації, що підштовхує національні органи системи правосуддя якщо не враховувати, то, принаймні, вивчати правові підходи, реалізовані в інших країнах чи в практиці наднаціональних органів.

Це слід сприймати винятково у позитивному ключі, оскільки гармонізація правових підходів сприяє формуванню консенсусу в державотворчих і правотворчих процесах, сприяє існуванню однакової правової платформи, а отже, взаємному обміну досягненнями між державами і, як наслідок,  більш динамічному їх розвиткові.

Останнім часом у практиці конституційних, верховних судів, Європейського суду з прав людини, Суду Європейського Союзу, ми помічаємо, що при вирішенні складних питань, які постають перед цими судами, вони вивчають практику один одного. Сприяє такому обміну досягненнями і мережа верховних судів Ради Європи, а також – без сумніву – реалізація Протоколу № 16 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Вважаю, що за поглибленням такої взаємодії – майбутнє, оскільки найкращим підходом до вирішення конфліктів тлумачень є їх вирішення в умовах досягнення європейського консенсусу».