Про можливість визнання відповідачем позову в адмінпроцесі України і Німеччини йшлося під час онлайн-зустрічі суддів цих країн

Суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Мирослава Білак взяла участь у зустрічі із суддею Федерального адміністративного суду Федеративної Республіки Німеччина Мартіном Штайнкюлером, яка відбулася в онлайн-форматі 22 травня 2020 року за сприяння Німецького Фонду міжнародного правового співробітництва (IRZ).

Предметом обговорення було питання щодо можливості визнання в адміністративному процесі, зокрема на рівні касаційної інстанції, суб’єктом владних повноважень вимог позивача, можливості ухвалення на цій підставі рішення по суті справи.

Проблему розглянули, звертаючи увагу на такі питання: чи можливе в адміністративному процесі взагалі визнання позову суб’єктом владних повноважень; чи можливе на рівні касаційної інстанції визнання суб’єктом владних повноважень вимог позивача; чи є актуальною для адміністративного процесу можливість визнання такого позову.

Мартін Штайнкюлер поінформував, що в законодавстві Німеччини це питання чітко не врегульоване, він окреслив позитивні та негативні погляди щодо цієї проблематики і звернувся до прикладів із судової практики, передусім Федерального адміністративного суду ФРН.

Суддя зазначив, що саме завдяки усталеній судовій практиці адміністративних судів визнання позову в Німеччині в загальному його розумінні стало беззаперечним фактом, зокрема якщо говорити про визнання позову на рівні касації. Судова практика в Німеччині також допускає можливість визнання позову, навіть незважаючи на те, що це чітко не врегульовано в Кодексі адміністративного судочинства Німеччини. У § 173 зазначеного кодексу є відсилання до відповідних норм до Цивільно-процесуального кодексу, завдяки положенням якого ці питання вирішуються позитивно.

Вирішальним критерієм для визнання позову є, насамперед, відповідна заява позивача із згодою на визнання позову суб’єктом владних повноважень. Така заява не прирівнюється ані до нових обставин, ані до доказів, а розглядається адміністративним судом лише як звичайна процесуальна дія сторони, яку вона повноважна вчиняти в рамках розгляду справи. З цього приводу позиція Федерального адміністративного суду ФРН полягає в тому, що оскільки КАС Німеччини дозволяє позивачеві на рівні касації відкликати свій позов, а суб’єкту владних повноважень, відповідно, свою касаційну скаргу, то вони також повноважні погодитися на визнання або визнати позовні вимоги.

Окрім цього, згідно з усталеною судовою практикою Федерального адміністративного суду ФРН визнання позову відповідачем допускається лише в тому разі, якщо він з огляду на обсяг його компетенцій, закріплених у законі, повноважний розпоряджатися предметом спору і визнати заявлені клопотання позивача, який дає згоду на таке визнання. Якщо ж позивач не дає згоди на визнання його позову суб’єктом владних повноважень, суд повинен розглянути справу по суті. У тому ж разі, якщо суб’єкт владних повноважень, реагуючи на таку відмову позивача, скасовує своє оскаржуване рішення або акт, а позивач продовжує наполягати на розгляді справи по суті, то з огляду на «зникнення» предмета спору і втрату позивачем підстав для оскарження адміністративний суд ухвалою відхиляє позов і покладає на позивача всі судові та процесуальні витрати провадження.   

Мартін Штайнкюлер також повідомив, що в Німеччині, передусім на рівні першої та другої інстанцій, замість визнання позову суб’єкт владних повноважень, як правило, скасовує або змінює оспорюваний акт або рішення, і сторони подають до протоколу судового засідання узгоджену заяву про вирішення справи в інший спосіб. Така заява сторін значно полегшує перебіг вирішення справи, оскільки в такому разі суд не розглядає справу по суті. Він виносить процесуальну ухвалу про зупинення розгляду справи у зв’язку з її вирішенням в інший спосіб і визначає розподіл витрат на розгляд між сторонами.

Суддя Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді Мирослава Білак зазначила, що «визнання позову» – це зручний процесуальний інструмент, який дає змогу економити час на розгляд справи по суті і фінансові витрати сторін, а також значно зменшує навантаження на суддів, оскільки в такому разі приймається процесуальна ухвала, а  не рішення по суті.

Вона звернула увагу, що ст. 348 Кодексу адміністративного судочинства України врегульовано, що позивач може відмовитися  від позову, а сторони можуть примиритися у будь-який час до закінчення касаційного розгляду. У разі відмови від позову або примирення сторін суд постановляє ухвалу відповідно до вимог статей 189, 190 КАС України. Суд не приймає відмови і продовжує розгляд адміністративної справи, якщо ці дії позивача / відповідача суперечать закону чи порушують права, свободи та інтереси третіх осіб.

Ці загальні норми Кодексу дають можливість застосовувати їх на рівні касаційної інстанції. Підсилює цю можливість процесуальний принцип диспозитивності, який містить правомочність учасників (сторін) провадження розпоряджатися своїми правами (про початок, предмет, завершення провадження). Таким чином, можна стверджувати, що відповідач може визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, у тому числі на рівні касаційної інстанції, зазначивши про це у письмовій заяві. Якщо позивач не заперечуватиме проти визнання позову відповідачем, суд має процесуальну можливість за наявності законних підстав ухвалити рішення про задоволення позову повністю або у  частині, зауважила Мирослава Білак.

Під час онлайн-зустрічі учасники розглядали також питання щодо перевірки судом актів, у яких суб’єкт владних повноважень здійснює автентичне тлумачення норм, тобто надає відповідні роз’яснення.  

Як пояснила Мирослава Білак, такі правозастосовні документи спрямовані на деталізацію норм чинного законодавства, пояснення, як їх слід розуміти або виконувати.

Сторони онлайн-обговорення висловили думку, що органи влади повинні діяти в межах передбачених законом повноважень. Таке тлумачення, яке входить до повноважень органу, є предметом судової перевірки. У разі, якщо ці роз’яснення виходять за рамки закону і тлумачаться в  інший спосіб, вони можуть бути скасовані судом частково або повністю.

Наступне питання, яке обговорювалося, стосувалося судових справ за позовами громадських організацій. Оскільки в німецькому адміністративному процесі діє загальний принцип, який полягає в тому, що до адміністративного суду можна позиватися лише за захистом порушених власних суб’єктивних прав, учасники онлайн-обговорення також звернули увагу на питання щодо винятків із цього принципу та допуску подачі громадськими організаціями «популярних позовів» з огляду на суспільний інтерес або задля захисту прав третіх осіб. При цьому Мартін Штайнкюлер наголосив на тому, що такі винятки в німецькому адміністративному процесі використовуються дуже обмежено і передусім допускаються, наприклад, у сфері захисту довкілля.