Позиція ВП ВС щодо відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом нежитловій нерухомості

Позивачка звернулася до суду із позовом до Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України, у якому на підставі Закону України «Про боротьбу з тероризмом» просила відшкодувати їй заподіяну терористичним актом шкоду за пошкоджене торговельне приміщення, розташоване в м. Маріуполі Донецької області. Місцевий суд позов задовольнив, а суд апеляційної інстанції залишив це рішення без змін.

Розглянувши касаційну скаргу КМУ, Велика Палата Верховного Суду зазначила таке. Реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закону, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об’єктам нежитлової нерухомості громадян, не було як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

До того ж у законодавстві України не визначено не тільки процедури виплати зазначеного відшкодування, але й чітких умов, необхідних для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування.

Відповідно до ч. 8 ст. 86 і ч. 3 ст. 89 Кодексу цивільного захисту України постановою КМУ від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання, який викладений у редакції постанови КМУ від 10 липня 2019 року № 623. Однак цей порядок не поширюється на випадки відшкодування державою шкоди постраждалим від пошкодження торговельних об’єктів, інших нежитлових будівель і споруд внаслідок терористичного акта.

Передбачене у ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, з огляду на відсутність відповідного закону не породжує легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції об’єкт нежитлової нерухомості незалежно від того, на якій території України – підконтрольній чи непідконтрольній українській владі – мав місце вказаний акт. З аналогічних підстав не породжує у позивачки такого очікування і ст. 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.

Відсутність у законодавстві України відповідних приписів не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов’язок держава не виконала, вимагати від неї компенсації за це невиконання на підставі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте залежно від змісту порушення та зумовлених ним наслідків для потерпілого означена компенсація з огляду на практику ЄСПЛ може суттєво відрізнятися: у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов’язків розробити компенсаційні механізми за втручання, зокрема, у право мирного володіння майном і провести об’єктивне й ефективне розслідування факту втручання у це право немає підстав для висновку про те, що така компенсація має передбачати відшкодування реальної вартості пошкодженого (знищеного) майна; тоді як за порушення негативного обов’язку не втручатися у вказане право держава може бути зобов’язана відшкодувати шкоду, завдану майну, у повному обсязі.

За результатами розгляду касаційної скарги Велика Палата ВС скасувала оскаржені судові рішення та направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19)  можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/86310215.