Погляд суддів Верховного Суду на проблематику аргументації судових рішень

Київські правові читання «Речове право: пріоритети та перспективи», присвячені висвітленню актуальних питань речового права, відбулися за участю суддів Верховного Суду Дмитра Гудими, Василя Крата та Костянтина Пількова. Судді у виступах акцентували на аргументації у ході вирішення речових спорів і практиці Великої Палати Верховного Суду, аргументації рішень міжнародного арбітражу та рішень Верховного Суду у справах за заявами про визнання і виконання іноземних  арбітражних рішень.

Суддя Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Костянтин Пільков зазначив про існування позитивної тенденції у судовій практиці, що свідчить про дружній арбітражу підхід національних судів під час розгляду заяв про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень.

На його думку, еволюціонували самі підходи сприйняття арбітражного суду. Практика Верховного Суду в цій категорії справ не є численною, однак ВС висловлювався в окремих випадках про важливі питання, щодо яких не було усталеної практики у справах за заявами про скасування арбітражних рішень та про надання дозволу на їх примусове виконання. Зокрема йдеться про інститут відмови від права на заперечення проти порушень під час арбітражного розгляду. Концепція відмови від права на заперечення в судовій практиці нерозривно пов’язана з принципом рівності, коли сторонам забезпечується можливість викладення і доведення позицій. Ця концепція полягає у тому, що сторона, яка, знаючи про недотримання вимоги згідно з арбітражною угодою або положенням законодавства, від якого сторони можуть відступати, продовжує брати участь в арбітражному провадженні і не заявляє заперечень проти цього, вважається такою, що відмовилася від свого права на заперечення.

Порівнюючи підходи, застосовані при формуванні аргументації, Костянтин Пільков зауважив, що під час процесу в національних судах сторони зобов’язані добросовісно оперувати фактами, обґрунтувавши обставини справи у процесі доказування. На суддю ж покладено обов’язок забезпечити стабільність застосування норм права. Аргументація рішення іноземного арбітражного суду характеризується такою особливістю, що право розглядається скоріше як факт, який потребує доведення, тобто сторони зобов’язані надати докази права, що підтверджують застосування і тлумачення норм.

«На процесуальному рівні закладена опція відступу Великої Палати Верховного Суду від попередніх висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, висловлених як у рішеннях Верховного Суду України, так і Верховного Суду. Ця можливість спрямована на формування вектору розвитку судової практики, на забезпечення її єдності та відповідності принципу юридичної визначеності», – зазначив суддя ВП ВС Дмитро Гудима.

Він акцентував увагу на підставах відступу від висновків ВСУ та ВС, вказавши, що у науці теорії права підставами для зміни тлумачення норми права є або вади попереднього тлумачення (зокрема, його неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), або зміна соціального контексту, через яку тлумачення застаріло внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері.

Суддя Дмитро Гудима розповів про зміни у судовій практиці, що стали наслідком відступу ВП ВС від певних висновків щодо застосування норм права у речових спорах. Так, судді ВП ВС вирішили, зокрема, відступити від висновку ВСУ про неможливість оскарження рішення органу місцевого самоврядування про виділення земельної ділянки як індивідуального акта, що вичерпує дію після його застосування. ВП ВС зазначила, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, прямо передбаченим нормою матеріального права, зокрема й оскарживши такий акт органу місцевого самоврядування.

Дмитро Гудима також звернув увагу на відступ ВП ВС від практики ВСУ щодо застосування позовної давності до негаторних позовів. Актуальний висновок ВП ВС полягає у тому, що допоки особа є власником нерухомості, вона не може бути обмежена у праві на звернення до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні цим майном упродовж всього строку, протягом якого триває правопорушення. Тоді як щодо віндикаційних позовів, зокрема заявлених в інтересах держави, відлік позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Суддя ВП ВС зауважив, що у тих випадках, коли ВП ВС відступила від висновку ВСУ чи ВС, суди не можуть застосовувати аналогічні висновки, сформульовані у постановах ВСУ чи ВС, незалежно від того, чи були перераховані такі постанови у постанові ВП ВС, у якій мотивований відповідний відступ.

Як діяти, коли змінюється правова позиція, поділився думкою суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Василь Крат. Зміна правового висновку здійснює значний вплив на судову практику, й у тому числі на ті справи, які вже знаходяться на розгляді КЦС ВС. Прийняття одного судового рішення, де була висловлена певна позиція ВП ВС, впливає на сотні подібних справ. Навряд чи може бути застосований до висновків ВП ВС підхід такий же, як для вирішення темпоральної колізії норм, коли має застосовуватися норма, яка прийнята останньою. Адже будь-яких законодавчих та доктринальних передумов для цього немає. Більше того, якщо б існувала як теоретична, так і практична можливість для його застосування, то вочевидь не виникала би проблема неоднакової судової практики, тому що потрібно було б керуватися саме останнім висновком. Тому якщо правова позиція змінюється, вона має застосовуватися на майбутнє і для цього потрібно внести відповідні зміни до процесуального законодавства.

Василь Крат навів приклад аргументації КЦС ВС, застосованої у спорах про поділ майна подружжя, при цьому акцентувавши увагу на недопустимості фраудаторного поділу майна подружжя. Правова позиція КЦС у справі № 317/3272/16-ц полягає в тому, що поділ майна не може здійснюватися на шкоду кредитора і використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, щодо якого ухвалено рішення про стягнення боргу та накладено арешт на майно, і його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора. Поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Хоча конкретні імперативні норми в таких правовідносинах не порушені, але зазначені дії є недобросовісними і зводяться до зловживання правом.

Суддя КЦС ВС розказав про проблемні аспекти захисту прав у справах про виселення колишнього власника з іпотечного житла, придбаного на торгах. Згідно з правовим висновком ВП ВС новий власник не може виселити з житла, придбаного на торгах, колишнього власника цього майна, а позов у такому випадку має бути пред’явлений до банку або до виконавця на торгах про відшкодування шкоди. Хоча КЦС передав до ВП ВС справу № 643/18788/15-ц, в якій пропонується відступити від такого підходу.

Питанню визнання недійсним договору іпотеки та правомірності укладення договору стосовно відчуження майна, що перебуває у спільній сумісній власності, без згоди другого співвласника також приділив увагу Василь Крат. ВП ВС запровадила підхід, за якого відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого співвласника (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, що вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Хоча очевидно, що недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. Це проявляється в тому, що учасники цивільних правовідносин, як правило, самостійно ініціюють застосування норм про недійсність договору та її правових наслідків. Недійсність договору відображається (чи може відобразитися) на правах та інтересах інших учасників цивільних правовідносин, а тому мають існувати певні правові підстави і наслідки недійсності, у тому числі для «дотичних» до неї учасників цивільних правовідносин. Саме тому для тих ситуацій, коли один зі співвласників оспорює договір, вчинений іншим співвласником, і це може відобразитися на правах та інтересах інших осіб, має враховуватися добросовісність як загальна засада цивільного законодавства.

«Принцип правової визначеності сприяє функціонуванню правової системи, де шляхом вдосконалення процесів правозастосування буде забезпечено стабільне правове становище особи, та гарантує легкість з’ясування змісту права і можливість скористатися цим правом у разі необхідності. А передбачувана судова практика сприятиме реалізації права осіб на справедливий суд», – резюмував суддя КЦС ВС Василь Крат.