Велика Палата Верховного Суду висловила позицію щодо мети страхування відповідальності власників транспортних засобів

Покладання обов’язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18) від 4 липня 2018 року, розмежувавши інститути регресу та суброгації.

У випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов’язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди.

Цей страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов’язаним суб’єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди у передбаченому Законом України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» порядку. Після такої виплати деліктне зобов’язання припиняється його належним виконанням страховиком замість завдавача шкоди. За умов, передбачених у ст. 38 вказаного Закону та ст. 1191 ЦК України, цей страховик набуває право зворотної вимоги (регрес) до завдавача шкоди на суму виплаченого потерпілому страхового відшкодування.

Натомість, згідно зі статтями 993 ЦК України та 27 Закону України «Про страхування», до страховика потерпілого переходить право вимоги до завдавача шкоди у деліктному зобов’язанні у межах виплаченого потерпілому страхового відшкодування. Після такої виплати деліктне зобов’язання не припиняється. У ньому відбувається заміна кредитора: до страховика потерпілого переходить право вимоги, що належало цьому потерпілому у деліктному зобов’язанні, у межах виплаченого йому страхового відшкодування. Такий перехід права вимоги є суброгацією.

З огляду на це відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно з цим договором або Законом України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у страховика не виник обов’язок з виплати страхового відшкодування, чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.

Уклавши договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності, страховик на випадок виникнення деліктного зобов’язання бере на себе в межах суми страхового відшкодування виконання обов’язку страхувальника, який завдав шкоди. А тому страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, реалізує право вимоги, передбачене статтями 993 ЦК України та 27 Закону України «Про страхування», шляхом звернення з позовом до страховика, в якого завдавач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність.

З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вирішила відступити від висновку щодо застосування норми права, висловленого Верховним Судом України у постанові від 23 грудня 2015 року у справі № 6-2587цс15. Відповідно до цього висновку страховик, який виплатив страхове відшкодування, мав право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування.

З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75296543.