Незабезпечення обвинуваченому належного та ефективного захисту перешкодило ухвалити законне та справедливе рішення

21 червня 2018 року колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду розглянула кримінальне провадження за касаційними скаргами та доповненнями до них засудженого та його захисника на вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду за обвинуваченням в умисному вбивстві (ч. 1 ст. 115 КК України).

У касаційній скарзі та доповненнях до неї засуджений М. просив змінити судові рішення та перекваліфікувати його дії з ч. 1 ст. 115 КК України (умисне убивство) на ст. 118 КК України (умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця).

У касаційній скарзі захисник С. в інтересах засудженого М. порушив питання про зміну судових рішень та про перекваліфікацію дій засудженого з ч. 1 ст. 115 КК України (умисне убивство) на ч. 2 ст. 121 КК України (умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що має характер особливого мучення, або вчинене групою осіб, а також з метою залякування потерпілого або інших осіб, чи з мотивів расової, національної або релігійної нетерпимості, або вчинене на замовлення, або таке, що спричинило смерть потерпілого).

Перевіривши матеріали кримінального провадження та звукозапис судового засідання, Верховний Суд встановив, що під час судового провадження в суді апеляційної інстанції захисник, всупереч проханню свого підзахисного про перекваліфікацію його дій з ч. 1 ст. 115 КК України на ст. 118 КК України, просив перекваліфікувати дії останнього з ч. 1 ст. 115 КК України на ч. 2 ст. 121 КК України, тобто висловив позицію, відмінну від позиції свого підзахисного, що є недопустимим.

Забезпечення права на захист підозрюваного, обвинуваченого, засудженого і виправданого у кримінальному провадженні – одна з найважливіших державних гарантій захисту прав і свобод людини та громадянина, закріплених ст. 59, ч. 2 ст. 63, п. 5 ч. 3 ст. 129 Конституції України та міжнародними актами, які становлять національне законодавство щодо прав людини і основоположних свобод (ст. 11 Загальної декларації прав людини; ч. 3 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права; ч. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Конституція України гарантує кожному право на професійну правничу допомогу (ст. 59).

Виходячи з положень статей 46, 47 КПК України та вимог п. 3 ч. 2 ст. 21 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокату забороняється займати у справі позицію на погіршення становища підзахисного та всупереч його волі.

Беручи до уваги викладене, Верховний Суд частково задовольнив касаційні скарги засудженого М. та його захисника С., скасував ухвалу апеляційного суду щодо М. та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції, зазначивши, що під час нового розгляду необхідно врахувати викладене в постанові суду касаційної інстанції, ретельно перевірити всі доводи, врахувати висновки Верховного Суду щодо необхідності дотримання прав обвинуваченого на ефективну правову допомогу, ретельно дослідити всі докази у провадженні та постановити законне і обґрунтоване рішення з викладенням у ньому аналізу і ґрунтовних мотивів його прийняття відповідно до вимог кримінального процесуального закону.

З повним текстом постанови можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/74963670.