Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Заступник голови Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду Наталія Антонюк і суддя Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді Володимир Кравчук взяли участь у Міжнародній науковій конференції «Науковий спадок професора Петра Рабіновича і практичний вимір верховенства права у здійсненні правосуддя», присвяченій 90-річчю від дня народження вченого.
Верховенство права у кримінальній юстиції передбачає не лише притягнення винних до відповідальності, а й захист людини від свавільного втручання в її права та свободи. Саме суд перевіряє законність такого втручання, його межі й пропорційність.
Про це розповіла Наталія Антонюк, виступаючи на тему «Забезпечення верховенства права у сфері кримінальної юрисдикції». Вона зазначила, що саме у кримінальному провадженні застосовуються найбільш суворі обмеження прав і свобод людини. При цьому такі обмеження виникають не лише після постановлення вироку, а й на стадії досудового розслідування – під час проведення слідчих дій та застосування заходів забезпечення кримінального провадження.
Як приклад суддя навела нещодавню практику ККС ВС щодо проведення обшуку. Слідчий суддя надав дозвіл на обшук із конкретною метою – відшукати визначений мобільний телефон, на якому містилися відеозаписи погроз потерпілому. Власник добровільно передав цей телефон слідчому, однак після досягнення мети слідчої дії обшук було продовжено, внаслідок чого у квартирі виявили канабіс (постанова ККС ВС від 13 жовтня 2026 року у справі № 710/611/24).
Верховний Суд дійшов висновку, що після отримання визначеного в ухвалі мобільного телефону слідчий мав припинити обшук. Його продовження фактично перетворило слідчу дію на пошук будь-яких інших доказів поза межами наданого дозволу, що суперечить ч. 5 ст. 236 КПК України. Результати такого обшуку були визнані недопустимими доказами. Недопустимими за принципом «плодів отруєного дерева» визнано й похідні докази, зокрема результати експертизи вилученої речовини, а кримінальне провадження – закрито.
Цей приклад демонструє, що втручання у права людини під час досудового розслідування можливе лише в конкретних межах, визначених законом та ухвалою слідчого судді. Вихід за ці межі має відповідні процесуальні наслідки, зокрема визнання отриманих доказів недопустимими.
Окрему увагу суддя приділила забезпеченню права обвинуваченого на перехресний допит у провадженнях, у яких потерпілими від сексуального насильства є малолітні діти. У таких справах перед судом постає необхідність забезпечити баланс між правом особи на захист і потребою убезпечити дитину від повторної травматизації.
У практиці Верховного Суду з урахуванням підходів Європейського суду з прав людини для оцінки таких ситуацій застосовується трискладовий тест. Суд має з’ясовувати причини неможливості повторного допиту потерпілої особи, визначити значення її показань для доведення обвинувачення та перевірити, чи були забезпечені стороні захисту достатні компенсаторні механізми для представлення своєї позиції.
У низці проваджень Верховний Суд не встановив порушення права на захист у випадках, коли малолітню потерпілу повторно не допитували безпосередньо в судовому засіданні, а досліджували відеозапис її допиту, проведеного в умовах «зеленої кімнати». Такий підхід дає змогу враховувати інтереси дитини та водночас забезпечити належну оцінку доказів у кримінальному провадженні.
Ще одним фундаментальним орієнтиром кримінального судочинства Наталія Антонюк назвала презумпцію невинуватості та стандарт доведення винуватості поза розумним сумнівом. Тяжкість інкримінованого злочину чи суспільний резонанс справи не можуть замінити належних і достатніх доказів вини конкретної особи.
Наталія Антонюк зазначила, що доведення винуватості поза розумним сумнівом, ретельна оцінка допустимості доказів і використання судом лише доказів, отриманих із дотриманням вимог закону, є умовами ухвалення справедливого судового рішення.
Про практичні виклики верховенства права у сфері соціального захисту розповів Володимир Кравчук. Він зосередив увагу на проблемі невиконання судових рішень у соціальних спорах та необхідності пошуку балансу між зобов’язаннями держави щодо забезпечення соціальних прав і реальними можливостями бюджету.
Суддя звернув увагу на значні обсяги заборгованості за судовими рішеннями у соціальній сфері. За наведеними ним даними, у 2023 році така заборгованість становила близько 50 млрд грн, а станом на вересень 2026 року – вже майже 100 млрд грн. Із цієї суми приблизно 60 млрд грн припадає на виплати військовослужбовцям, ще 20 млрд грн – особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи (тобто ці дві категорії формують близько 80 % відповідної заборгованості).
Володимир Кравчук зауважив, що тривале невиконання судових рішень знецінює сам судовий захист. Якщо особа отримує рішення на свою користь, однак держава роками не може його виконати, це підриває довіру до правосуддя та створює передумови для правового нігілізму. Водночас суди, виконуючи свою конституційну функцію, мають захищати права, передбачені законом, незалежно від того, чи передбачила держава достатній фінансовий ресурс для виконання відповідних зобов’язань.
У цьому контексті суддя окреслив конфлікт між двома складовими держави – правовою та соціальною. Соціальна держава залежить від наявного ресурсу і не може витратити більше, ніж має, тоді як суд, вирішуючи конкретний спір, повинен дати відповідь, чи має особа відповідне право і чи було воно порушене. У результаті законодавець може передбачати соціальні гарантії, уряд – стикатися з нестачею коштів для їх забезпечення, а суди – зобов’язувати державу виконувати встановлені законом обов’язки.
Окремо Володимир Кравчук зупинився на доктрині посиленого соціального захисту військовослужбовців та осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Він нагадав про підходи Конституційного Суду України, відповідно до яких гарантії для цих категорій мають особливий характер.
Водночас принцип збалансованості бюджету має враховуватися також під час визначення обсягу державних зобов’язань. На думку судді, потрібно сформувати механізми, які дадуть змогу узгодити захист гарантованих прав із реальними ресурсними можливостями держави.
_03_03.png)