Під час вирішення спорів про повернення дітей суд має мінімізувати ризик психологічної травми – суддя ВС у КЦС

Про це суддя Верховного Суду в Касаційному цивільному суді Наталія Сакара сказала на панельній дискусії «Міжнародне приватне право в умовах адаптації законодавства України до права ЄС», що відбулася в межах Х Харківського міжнародного юридичного форуму, організованого Національним юридичним університетом імені Ярослава Мудрого.

Виступаючи з доповіддю «Процесуальні особливості розгляду справ про повернення дітей», Наталія Сакара зауважила, що кількість таких справ постійно зростає і вже перевищує довоєнні показники. Загалом усі справи, які так чи інакше стосуються дітей, є дуже складними, адже ухвалити рішення щодо долі дитини інколи важче, ніж навіть у найбільшому майновому спорі. Такі спори завжди постають на тлі зіпсованих стосунків між батьками. Якщо один із них без згоди іншого перемістив чи, по суті, викрав дитину, подальший діалог стає майже неможливим, а суд фактично визначає долю одразу двох людей: і того з батьків, хто перемістив дитину, і самої дитини.

Під час вирішення спорів щодо повернення дітей необхідно враховувати багато факторів, щоб мінімізувати можливу психологічну травму дитини в майбутньому. Суддя наголосила, що розв'язання таких спорів регулюється Гаазькою конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року. Згідно з її положеннями суди зобов'язані передусім встановити три ключові обставини: чи мешкала дитина постійно в договірній державі перед переміщенням; чи порушило це переміщення права на опіку або піклування за законодавством цієї держави; чи здійснював заявник ці права на момент переміщення дитини або здійснював би їх, якби не це переміщення чи утримання.

Наталія Сакара звернула увагу на те, що справа про повернення дитини не залежить від визначення її місця проживання. Ці процеси можуть відбуватися паралельно, але мають різні предмети доказування. Визначальною обставиною для повернення є встановлення саме звичайного (постійного) місця проживання дитини. Суддя пояснила, що це поняття не визначено Конвенцією, проте практика свідчить, що воно відображає рівень інтеграції дитини в соціальне і сімейне середовище. Для встановлення постійного місця проживання враховується відвідування освітніх закладів, наявність друзів, медичний догляд та інші сталі зв'язки.

Як приклад вона навела постанову КЦС ВС від 29 липня 2026 року у справі № 607/25020/24, у якій ідеться про те, що українська родина, рятуючись від війни, виїхала спочатку до Португалії, а потім – до Франції, де отримала статус бенефіціарів тимчасового захисту. Коли мати вивезла дитину в Україну, батько ініціював позов про її повернення, стверджуючи, що Франція стала їхнім постійним місцем проживання. Врахувавши обставини проживання сім’ї за кордоном, зокрема рівень інтеграції дитини в місцеве середовище, суди не встановили, що Франція стала державою її постійного проживання, і відмовили в задоволенні вимоги про повернення дитини до цієї країни.

Суддя розповіла про підстави для повернення дитини відповідно до ст. 12 зазначеної Гаазької конвенції. Якщо з моменту незаконного переміщення або утримування дитини до початку процедури її повернення минуло менше як 1 рік, компетентний орган має видати розпорядження про негайне повернення дитини. Сплив цього строку сам по собі не виключає її повернення, однак у такому разі суд з’ясовує, чи прижилася дитина в новому середовищі.

Також спікерка сказала про важливість доведення самої незаконності переміщення. Так, у справі № 303/5427/23 (постанова КЦС ВС від 29 квітня 2026 року) суди відмовили в поверненні дитини до Польщі, оскільки батько попередньо надав матері нотаріальну згоду на виїзд дитини за кордон терміном на три роки з правом самостійно вирішувати всі питання. А отже, переміщення не було незаконним. Якби строк такої згоди сплив, подальше перебування дитини за межами держави її постійного проживання могло б розглядатися як незаконне утримування.

Окремо Наталія Сакара зупинилася на питанні забезпечення позову в таких справах. Вона навела постанову КЦС ВС від 31 січня 2024 року у справі № 711/4569/23. Батько, побоюючись, що тривалий розгляд справи знецінить майбутнє рішення, просив заборонити матері вивозити дитину з України. Верховний Суд погодився з необхідністю забезпечення позову, однак змінив відповідний захід, обмеживши право виїзду дитини за межі України без згоди батька до набрання судовим рішенням законної сили.

Доповідачка роз'яснила ст. 13 Конвенції, яка передбачає випадки, коли суд може відмовити в поверненні дитини. Це можливо, якщо переміщення відбулося за згодою іншого з батьків або існує серйозний ризик фізичної чи психічної шкоди для дитини в разі її повернення.

Як приклад вона навела постанову від 24 вересня 2025 року у справі № 718/1867/23. Подружжя проживало в Італії, батько порушував домовленість про спільну опіку, було зафіксовано насильство щодо сестри матері й психологічне насильство щодо самої матері в присутності дитини. Мати вивезла дитину в Україну, батьки судилися і в Італії, де матір уже позбавили батьківських прав, а сама вона зазнавала кримінального переслідування за вивезення дитини з країни. Урахувавши сукупність обставин справи та найкращі інтереси дитини, суди дійшли висновку про відсутність підстав для її повернення до Італії.

Крім того, Наталія Сакара звернула увагу на питання тягаря доказування у відповідній категорії справ. Вона зазначила, що незаконність переміщення має доводити позивач, а відповідач – наявність передбачених Конвенцією підстав для відмови в поверненні дитини (постанова КЦС ВС від 5 лютого 2020 року у справі № 521/16839/18).

Суддя зауважила, що під час розгляду відповідних справ суди повинні враховувати практику ЄСПЛ щодо застосування ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої першочергове значення мають найкращі інтереси дитини, та заслуховувати її думку, якщо це дозволяють вік і рівень зрілості дитини. Якщо рішення ухвалюється всупереч думці дитини, суд має обґрунтувати, в чому полягають її інтереси. Доповідачка навела як приклад справу, у якій дитину повернули батькові за кордон, незважаючи на заперечення органів опіки, оскільки після смерті матері дитина перебувала під опікою баби в Україні, а право дитини не розлучатися з батьком має враховуватися при визначенні її найкращих інтересів (постанова КЦС ВС від 9 вересня 2026 року у справі № 203/3031/24).

Крім того, Наталія Сакара акцентувала, що думка дитини має значення не лише в самій справі про повернення: якщо іноземний суд не заслухав дитину, це може стати підставою для відмови в наданні дозволу на виконання його рішення в Україні.

Презентація Наталії Сакари – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezent2026/Prezent_Proces_osobl_rozgl_sprav_povern_dutunu.pdf