Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Релігійний характер правовідносин, статус однієї зі сторін як релігійної організації, а також культове чи інше спеціальне релігійне призначення спірного приміщення самі собою не виключають юрисдикції національного суду.
Спір щодо користування приміщенням, яке належить релігійній організації, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства відповідно до ст. 19 ЦПК України, якщо позивач обґрунтовує заявлену вимогу не лише канонічним статусом, внутрішніми правилами чи рішеннями релігійної організації, а й стверджуваним цивільним правом або охоронюваним законом інтересом, які за національним законодавством можуть вважатися визнаними принаймні на спірних підставах.
Розглядаючи такий спір, суд не може підміняти собою органи релігійної організації в питаннях віровчення, канонічного статусу особи, внутрішнього устрою, правил чернечого життя, дисципліни, підпорядкування чи оцінки правильності канонічних рішень, оскільки ці питання належать до сфери автономії релігійної організації. Водночас це не позбавляє суд повноваження вирішити спір про цивільне право або інтерес із застосуванням норм національного права та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, беручи до уваги автономію релігійної організації як межу допустимого судового втручання.
Такі висновки зробила Велика Палата Верховного Суду.
Спір у цій справі стосувався права колишньої монахині на користування приміщенням (келією), яке належить на праві власності Релігійній організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви». У первісному позові монастир просив визнати колишню монахиню такою, що втратила право користування приміщенням (келією), а вона в зустрічному позові просила усунути перешкоди в користуванні зазначеним приміщенням, у якому раніше проживала та була зареєстрована.
Справу суди розглядали неодноразово.
Після повернення Верховним Судом справи для продовження розгляду апеляційний суд залишив апеляційну скаргу монастиря без задоволення, а рішення суду першої інстанції в частині задоволених вимог зустрічного позову – без змін.
Перед Великою Палатою Верховного Суду в цій справі постало питання щодо визначення норм (канонічного чи національного права), якими має регулюватися питання права на проживання в монастирі особи, яка належить (належала) до чернечого стану, і, відповідно, щодо визначення суду – національного чи церковного, – який повинен вирішувати це питання.
Велика Палата Верховного Суду звернулася до ЄСПЛ з приводу надання консультативного висновку в контексті статей 6 (право на доступ до суду), 8 (право на повагу до житла), 9 (автономія релігійних організацій) Конвенції.
Велика Палата ЄСПЛ надала консультативний висновок, за змістом якого келія може вважатися «житлом» за наявності достатніх і триваючих зв’язків, а застосовність ст. 6 Конвенції залежить від того, чи стосується спір «права», яке принаймні на спірних підставах визнається в національному законодавстві, що оцінюється національними судами з урахуванням гарантованої автономії релігійних організацій.
Переглядаючи справу, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що автономія релігійної організації означає, що національний (світський) суд не може підміняти собою церковні органи в питаннях віровчення, внутрішньої організації, прийняття до релігійної спільноти, виключення з неї або визначення умов чернечого життя. Водночас така автономія не означає, що будь-який спір за участю релігійної організації або щодо майна, яке вона використовує, автоматично не може бути предметом розгляду національного суду. Для визначення юрисдикції суд має оцінити, чи ґрунтується конкретна вимога виключно на нормах канонічного права, чи вона пов’язана також із правом або інтересом, які національне законодавство визнає принаймні на спірних підставах.
Враховуючи те, що позивачка за зустрічним позовом обґрунтовувала свої вимоги переважно посиланням на норми не канонічного, а світського права, просила не поновити її в чернечому стані, а захистити стверджуване нею право користування приміщенням, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що цей спір має достатню основу для розгляду національним судом у порядку цивільного судочинства.
Вирішуючи спір по суті, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що спірне приміщення не є звичайним житловим приміщенням, переданим особі в користування на підставі цивільного договору, ордера, сервітуту чи іншого самостійного цивільно-правового титулу. Воно є келією в монастирі, функціональне призначення якої пов’язане не лише з фактичним проживанням, а й із забезпеченням монашого життя та релігійної діяльності відповідної спільноти.
Попереднє користування позивачкою за зустрічним позовом спірною келією було пов’язане з її перебуванням у монашій спільноті. Саме в цьому статусі вона проживала в монастирі та користувалася відповідним приміщенням. Реєстрація місця проживання за адресою монастиря сама собою не створила для неї речового, зобов’язального чи іншого самостійного права користування спірною келією. Так само попереднє проживання в келії не створило для неї постійного або безстрокового права користування цим приміщенням.
Визнання такого права лише через урахування факту попереднього проживання означало б, що особа, яка певний час проживала в монастирі у зв’язку зі своїм монашим станом, набуває самостійного цивільного права на подальше проживання у приміщенні монастиря незалежно від збереження відповідного статусу, волі релігійної організації, її внутрішнього устрою та правового режиму відповідного майна.
З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду визнала помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій, які, задовольняючи зустрічний позов, фактично ототожнили попереднє проживання позивачки в келії та реєстрацію її місця проживання за адресою монастиря із правом подальшого користування спірним приміщенням без перевірки наявності самостійного цивільно-правового титулу, який давав би позивачці право вимагати постійного доступу до келії після припинення її зв’язку з монастирем.
Задоволення заявлених вимог у цій справі не лише означало б усунення перешкод у користуванні майном, а й фактично поклало б на монастир обов’язок надати особі, яка більше не перебуває у статусі, з яким сторони пов’язували її проживання в монастирі, постійний доступ до приміщення, розташованого у просторі монастирського життя.
Такий обов’язок без наявності самостійної матеріально-правової підстави користування спірним приміщенням становив би втручання держави через суд у внутрішній порядок життя монастиря, зокрема у визначення кола осіб, які можуть постійно перебувати на території з обмеженим доступом — у клявзурі, користуватися келіями та брати участь у просторі спільнотного монашого життя.
Отже, у цій справі Велика Палата Верховного Суду скасувала рішення судів першої та апеляційної інстанцій, постановивши нове рішення – про відмову в задоволенні зустрічного позову.
Постанова ВП ВС від 9 вересня 2026 року у справі № 607/15144/20 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/139924670.
Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
_03_03.png)