Від теорії права до судової аргументації: представники Верховного Суду долучилися до роботи Літньої школи

Секретар Великої Палати Верховного Суду Сергій Погрібний, суддя Великої Палати Верховного Суду Микола Мазур, суддя Верховного Суду у Касаційному господарському суді Олена Кібенко, судді Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Дмитро Гудима і Павло Пархоменко, а також керівник Апарату Верховного Суду Расім Бабанли виступили лекторами Літньої школи професійного розвитку «Загальнотеоретичне правознавство та юридична практика: золотий перетин взаємодії».

Програма заходу охоплювала три тематичні напрями: формування непозитивістського праворозуміння, роль загальнотеоретичних тем для юридичної практики, а також прикладне значення юридичної аргументації та правового письма.

У вітальній промові Сергій Погрібний звернув увагу, що поняття «теорія» і «практика» часто сприймаються як протилежності, хоча насправді вони невіддільні одне від одного. Цю думку він розкрив через метафору золотого перетину – точку їхньої гармонійної взаємодії. За словами спікера, як в архітектурі золотий перетин поєднує міцність і красу, так і в праві він символізує момент, коли правова норма перестає бути лише чинною та стає справедливою. Саме в цій точці, наголосив Сергій Погрібний, щодня працює суддя.

Особливу увагу Секретар ВП ВС приділив значенню непозитивістського праворозуміння в умовах повномасштабної війни. Він зазначив, що для українських правників це не суто теоретична концепція, а необхідна умова здатності відрізняти справжнє право від його зовнішньої імітації, яку держава-агресор використовує для виправдання окупації, репресій та інших злочинів. У цьому контексті Сергій Погрібний назвав непозитивістський підхід важливим складником професійної відповідальності юриста та оборони держави.

Він також наголосив на символічності проведення Літньої школи з нагоди виходу нового видання підручника «Загальна теорія права». Одинадцять років, що минули після попереднього видання, принесли масштабні зміни у праві та суспільстві, які потребували наукового осмислення.

На завершення Сергій Погрібний побажав учасникам Літньої школи поглибити розуміння того, заради чого вони обрали юридичну професію, – «заради права і тієї єдиної точки, де правовий припис і людина нарешті дивляться одне одному в очі».

Микола Мазур зосередився на ролі судової практики у правовому регулюванні та забезпеченні правової визначеності. На прикладах із кримінального й господарського судочинства він продемонстрував, що навіть формально чіткий закон не може передбачити всього різноманіття життєвих ситуацій, а зміст його положень нерідко конкретизується лише під час судового тлумачення. Саме судова практика дає судам та учасникам правовідносин орієнтир щодо того, як відповідну норму слід розуміти й застосовувати.

Як приклади суддя навів практику щодо розуміння понять «сховище» та «проникнення» у кримінальному праві, а також справу про зміну ціни в договорах публічної закупівлі. За його словами, ті самі методи тлумачення можуть приводити різних суддів до неоднакових висновків, оскільки вони по-різному оцінюють текст закону, його мету, правові традиції, попередню практику та наслідки певного тлумачення. Водночас саме позиція Верховного Суду визначає підхід, на який мають орієнтуватися суди й учасники відповідних правовідносин.

Микола Мазур зауважив, що судова практика не має незмінного місця в системі джерел права. Її значення залежить від того, яку саме норму застосовує суд – положення Конституції, міжнародного договору чи закону. У певних справах судова практика уточнює зміст законодавчої норми, а в інших може стати підставою для незастосування закону, якщо його положення не узгоджуються з Конституцією або Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Тому місце судової практики в системі джерел права, за його словами, змінюється залежно від конкретної справи.

Суддя також наголосив, що можливість виникнення суперечливих рішень є природною для багаторівневої судової системи, однак держава повинна мати дієві механізми забезпечення єдності судової практики. На прикладі застосування так званого Закону Савченко (Закон України «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув’язнення у строк покарання») він показав, як послідовно формувалися різні підходи колегій суддів, об’єднаної палати та Великої Палати ВС. Водночас Микола Мазур зауважив, що суддя може не поділяти сформованої правової позиції, проте має зважати на вимогу правової визначеності та необхідність забезпечення єдиного підходу до розгляду подібних справ.

Одним із найскладніших питань Микола Мазур назвав вибір між стабільністю судової практики та необхідністю змінити підхід, який суд вважає помилковим. Він наголосив, що право не є математикою, тому одна й та сама складна ситуація може мати кілька обґрунтованих варіантів вирішення. Завдання судової системи полягає в тому, щоб, допускаючи різні професійні погляди, зрештою формувати єдину практику та, наскільки це можливо, удосконалювати її.

Окремо суддя порушив проблему дії в часі нових судових висновків. Він звернув увагу на інститут перспективної зміни практики – prospective overruling, за яким новий підхід у певних випадках застосовується лише до майбутніх правовідносин. На думку Миколи Мазура, небезпечною є не сама зміна судової практики, а її ретроактивне поширення на ситуації, у яких учасники правовідносин обґрунтовано покладалися на попередній усталений підхід. Тому Верховному Суду в окремих випадках варто прямо визначати перспективну дію нового висновку, щоб зміна практики не підривала правову визначеність і законні очікування.

Олена Кібенко розповіла про методи й підходи до тлумачення норм права та межі між судовою стриманістю і судовим активізмом. Актуальність цієї теми вона пов’язала, зокрема, зі справою «ТОВ “Укркава” проти України», яка порушила перед суддями складні питання щодо меж допустимого судового тлумачення.

Розкриваючи зміст основних методів тлумачення, Олена Кібенко зазначила, що відправною точкою завжди є буквальне, або текстуальне, прочитання норми. Водночас навіть формально чітке положення може потребувати системного, історичного, цільового, конституційного чи порівняльного тлумачення, якщо його застосування суперечить іншим нормам, призводить до абсурдного результату або не узгоджується з Конституцією чи Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Будь-який вихід за межі суто буквального прочитання тексту норми закону, зауважила доповідачка, по суті, і є проявом судового активізму.

Судовий активізм запобігає тиранії парламентської більшості, захищаючи Конституцію чи фундаментальні цінності, адаптує, підлаштовує закони під зміни в суспільстві чи реальні життєві ситуації (адже закон – це лише стандартне, досить шаблонне врегулювання відносин, які на практиці є набагато складнішими).

Судовий активізм не є втручанням у волю законодавця, оскільки парламент може завжди змінити закон – при цьому він може як втілити норму, створену судом у процесі тлумачення, так і проголосувати за протилежний підхід.

Тож головна проблема судового активізму – це не втручання у волю законодавця, а ретроспективна дія нового тлумачення, нових правових висновків Верховного Суду, їхній негативний вплив на правову визначеність. Вирішувати цю проблему допомагає підхід, коли Верховний Суд застосовує нове правило лише на майбутнє, тобто до відносин, які виникли після того, як відповідний підхід був сформований. В Україні такий підхід поки що не є поширеним.

На прикладах конкретних справ доповідачка продемонструвала, як працюють ті чи інші методи тлумачення, де Верховний Суд проявляв судовий активізм або ж судову стриманість, а також як український законодавець реагував на прояви судового активізму з боку Верховного Суду.

Доповідачка також озвучила проблему, яка постає перед судом щодо джерел походження матеріалів, які використовуються під час тлумачення. Так, історичний, порівняльний та інші методи можуть потребувати аналізу парламентських документів, пояснювальних записок, практики інших держав, звітів органів влади, наукових публікацій та інших матеріалів. Водночас залишається дискусійним, повинен суд самостійно знаходити такі матеріали, керуючись концепцією «суд знає закони» чи їх мають надавати сторони як докази. Саме ці питання, на думку Олени Кібенко, потребують подальшого наукового осмислення та ґрунтовнішого вивчення.

Презентація Олени Кібенко: https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezent2026/Prezent_Sud_struman_sud_aktuvizm.pdf

Дмитро Гудима дискутував з учасниками заходу на тему «Юридичний аналіз: зв’язок практичного досвіду з доктриною, логікою і здоровим глуздом» та на прикладах із практики Верховного Суду показав, як загальнотеоретичні знання допомагають обґрунтовувати судові рішення.

Лектор наголосив, що досвід роботи у ВС демонструє практичну цінність загальної теорії права. Він навів приклад формування підходу ВС до визначення подібності правовідносин, пояснивши, що саме звернення до загальнотеоретичних положень про структуру правовідносин дало змогу виробити правову позицію Великої Палати ВС (постанова від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19). Дмитро Гудима також звернув увагу на роль окремої думки судді як інструменту розвитку судової практики, зазначивши, що її аргументація нерідко знаходить підтримку лише через певний час і може стати основою майбутніх судових рішень (наприклад, зміст окремої думки щодо ухвали ВП ВС від 8 лютого 2018 року у справі № 357/3258/16-ц згодом був покладений в основу зазначеної постанови).

Значну частину лекції було присвячено прикладам використання доктринальних джерел у практиці Верховного Суду. Суддя продемонстрував, як положення загальної теорії права допомагають вирішувати питання класифікації видів юридичної відповідальності та складу правопорушення (постанови КАС ВС від 21 грудня 2018 року у справі № 814/2156/16, п. 38; від 19 квітня 2022 року у справі № 816/687/16; від 18 червня 2020 року у справі № 686/14075/16-а, пункти 17–18), розмежування нормативно-правових актів і актів правозастосування (постанови ВП ВС від 17 лютого 2021 року у справах № 9901/56/20 і № 9901/58/20), видів юридичних норм (постанова КАС ВС від 19 квітня 2022 року у справі № 816/687/16), а також обґрунтовувати судові рішення у справах, щодо яких не було усталеної практики. Як приклади він навів справи про надання права на шлюб неповнолітній особі (постанова КЦС ВС від 1 грудня 2025 року у справі № 159/125/24, пункти 48, 54, 65, 68, 69) та поновлення батьківських прав після усиновлення дитини за кордоном (постанова КЦС ВС від 13 травня 2026 року у справі № 753/5734/23), у яких суд звертався до науково-практичного коментаря до Сімейного кодексу України.

Далі Дмитро Гудима розглянув питання тлумачення юридичних норм. Він розповів про використання пояснювальних записок до законопроєктів як одного з допоміжних інструментів з’ясування законодавчого задуму (постанови ВП ВС від 18 вересня 2019 року у справі № 638/17850/17, п. 5.31; від 13 травня 2020 року у справі № 0640/3835/18 (Пз/9901/52/18), пункти 45–47; ухвала ВП ВС від 24 грудня 2020 року у справі № 488/2810/19), водночас звернувши увагу на обмеженість такого підходу. Як приклад історичного тлумачення суддя проаналізував постанову ВП ВС від 2 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (п. 36), пояснивши, як Велика Палата ВС обґрунтовувала співвідношення приписів Закону України «Про нотаріат» із положеннями ЦК України та враховувала еволюцію законодавчого регулювання. Також він висловив міркування щодо практичного застосування касаційних фільтрів і їхнього впливу на забезпечення єдності судової практики.

Пояснюючи значення теоретичних знань для правозастосування, лектор окремо зупинився на проблематиці дії норм права в часі. На прикладах зі справ щодо звільнення члена Рахункової палати після досягнення граничного віку, застосування строків дисциплінарного провадження стосовно суддів та процесуальних змін, запроваджених Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» (постанови ВП ВС від 8 вересня 2021 року у справі № 9901/315/20, від 3 листопада 2021 року у справі № 9901/378/20, від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19), він показав практичне значення правильного розмежування прямої та зворотної дії закону. У цьому ж контексті Дмитро Гудима звернувся до питань аналогії закону й аналогії права, наголосивши, що ці інструменти можуть застосовуватися для подолання прогалин у законодавстві за умови належного теоретичного обґрунтування (постанова об’єднаної палати КЦС ВС від 12 червня 2023 року у справі № 2-7985/2003, пункти 9.3.2–9.3.4).

Розглядаючи взаємозв’язок доктрини та судової практики, суддя також звернув увагу на роль принципів права. На прикладі практики щодо фраудаторних правочинів він показав, як принцип добросовісності застосовується для протидії недобросовісному відчуженню майна боржниками з метою уникнення виконання своїх зобов’язань (постанови ВП ВС від 3 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, КЦС ВС від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17; від 26 березня 2025 року у справі № 544/1116/22, пункти 27–28, 30, 35). Водночас Дмитро Гудима зауважив, що в окремих категоріях справ саме звернення до принципів права дає можливість знайти правове рішення за відсутності прямого законодавчого регулювання.

Насамкінець суддя зосередився на ролі принципу розумності (здорового глузду) у правозастосуванні. На прикладах спорів щодо:

рівності прав кредиторів спадкодавця (ухвала КЦС ВС від 31 березня 2025 року у справі № 539/362/23), визначення імені та прізвища дитини (постанова КЦС ВС від 29 червня 2022 року у справі № 753/7395/20), обчислення строку для прийняття спадщини (постанова КЦС ВС від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19), визначення доходу для стягнення аліментів (постанова КЦС ВС від 25 січня 2021 року у справі № 758/10761/13-ц), визначення добросовісності іпотекодержателя (постанова Об’єднаної палати КЦС ВС від 9 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21) він продемонстрував, як поєднання практичного досвіду та принципу розумності впливає на юридичний аналіз і сприяє формуванню послідовної судової практики.

Презентація Дмитра Гудими: https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezent2026/Prezent_Jurud_analiz_pusmo.pdf

Практичним досвідом підготовки та мотивування судових рішень поділився Павло Пархоменко під час висвітлення теми «Нетипові підходи в аргументації судових рішень: вплив загальної теорії права на національну практику». Він розповів, як змінювалися його підходи до юридичного аналізу, структурування судових рішень і використання доктринальних джерел у практиці. На переконання судді, теорія права впливає на практику так само, як судова практика сприяє розвитку науки, а складні правові ідеї мають бути викладені настільки просто, наскільки це можливо без втрати їхнього змісту.

Можливості застосування доктрини Павло Пархоменко проілюстрував прикладами з власної практики та рішень міжнародних судів. Зокрема, він звернувся до окремої думки судді Міжнародного суду ООН у справі «Німеччина проти Італії» щодо юрисдикційного імунітету, у якій правова позиція була обґрунтована через історію розвитку відповідної концепції, праці філософів і науковців. Звернення до доктринальних джерел стало корисним і під час розгляду справи про незаконне видобування корисних копалин, оскільки закон не містив достатнього визначення відповідного діяння, а від його тлумачення залежала наявність складу кримінального правопорушення.

Значну частину лекції суддя присвятив стандартам доказування, які тривалий час не були характерними для української правової традиції. Він розмежував стандарт доведення поза розумним сумнівом, закріплений у кримінальному процесі, та баланс вірогідностей, властивий змагальному цивільному процесу. За словами Павла Пархоменка, баланс вірогідностей передбачає зіставлення доказів сторін і вважається дотриманим, якщо встановлення певного факту є більш імовірним, ніж його відсутність. Також ішлося про походження та межі застосування доктрини «плодів отруєного дерева», доктрину незалежного джерела й необхідність обережно переносити підходи кримінального процесу на інші види судочинства.

Розкриваючи методи тлумачення права, Павло Пархоменко зупинився на філологічному, логічному, системному, історико-цільовому й телеологічному підходах, а також на можливості еволюційного тлумачення в умовах зміни суспільних відносин. Практичне значення цільового підходу він продемонстрував на прикладі відповідальності батьків за невиконання обов’язків щодо дітей, коли буквальне розмежування понять «малолітня» та «неповнолітня» особа могло призвести до результату, що не відповідав призначенню норми. Окремо суддя розповів про тест на пропорційність, пошук європейського консенсусу та використання практики ЄСПЛ, наголосивши, що посилання на неї мають бути релевантними конкретному праву, гарантованому Конвенцією, і фактичним обставинам справи.

Не менш важливими для якості судового рішення Павло Пархоменко назвав чітку структуру, лаконічність і зрозумілу мову. Він застеріг від перевантаження текстів надмірною кількістю цитат і посилань, за якими губиться основна думка суду. Водночас у доречних випадках мотивацію можуть посилювати звернення до філософських, історичних чи літературних джерел. Такі прийоми суддя застосовував, зокрема, у справах щодо звільнення педагогічного працівника, провокації злочину та позбавлення батьківських прав, використовуючи їх не для оздоблення тексту, а для точнішого розкриття змісту правової проблеми й цінностей, яких стосувався спір.

Презентація Павла Пархоменка: https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezent2026/Prezent_Pidhodu_argyment_rishen.pdf

Важливість взаємозв’язку теорії та судової практики, а також значення теоретичного підґрунтя для розвитку сучасного правозастосування розкрив Расім Бабанли. Він зазначив, що стрімкий розвиток судової практики потребує глибокого наукового осмислення, адже без належної теоретичної бази є ризик фрагментарності та непослідовності у правозастосуванні. На його думку, ефективне застосування права неможливе без постійного діалогу між наукою та практикою, який допомагає не лише вдосконалювати правові підходи, а й адаптувати їх до сучасних викликів. Окрему увагу спікер приділив євроінтеграційним процесам, наголосивши, що імплементація права Європейського Союзу ґрунтується також на стандартах Ради Європи, практиці ЄСПЛ, висновках Венеційської комісії та інших міжнародних документах, що формують комплексну систему орієнтирів для національного правозастосування.

Розвиваючи цю тему, Расім Бабанли звернув увагу на формування європейського консенсусу у сфері правозастосування як важливого інструменту гармонізації правових систем. Він розповів про взаємодію між ЄСПЛ і Судом справедливості Європейського Союзу, наголосивши, що така співпраця сприяє узгодженню підходів до тлумачення прав людини та основоположних свобод. Також він згадав практику звернення Великої Палати ЄСПЛ до держав – членів Ради Європи щодо законодавчого регулювання і національної судової практики з окремих правових питань. За його словами, такий підхід дає змогу враховувати правові традиції держав і формувати рішення з урахуванням загальноєвропейського правового контексту, що підвищує їхню легітимність і прийнятність.

Расім Бабанли акцентував на дедалі більшій ролі судової практики в забезпеченні принципу правової визначеності, яка є, на його думку, одним із ключових елементів верховенства права. Він зауважив, що після судової реформи 2016 року висновки Верховного Суду стали важливим орієнтиром для однакового застосування норм права судами та іншими суб’єктами владних повноважень. Це сприяє підвищенню передбачуваності судових рішень і довіри до судової системи. Водночас доповідач порушив низку дискусійних питань, пов’язаних із природою правових висновків Верховного Суду, зокрема щодо їхнього змісту, рівня узагальнення та меж застосування в інших справах, наголосивши на необхідності подальшого наукового осмислення цих аспектів.

На завершення Расім Бабанли звернувся до розвитку механізмів консультативної взаємодії між судами, які можуть стати важливим інструментом підвищення якості правозастосування. Він розповів про використання Протоколу № 16 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який дає змогу верховним судам звертатися до ЄСПЛ за консультативними висновками. Верховний Суд уже двічі скористався цим механізмом. Окремо доповідач зупинився на законодавчих ініціативах щодо запровадження аналогічної процедури в Україні. За його словами, це дало б змогу судам оперативніше отримувати консультативні висновки Верховного Суду щодо тлумачення норм права, не очікуючи завершення касаційного перегляду, а також сприяло б формуванню єдиної судової практики й забезпеченню правової визначеності, що є особливо важливим у сучасних умовах розвитку правової системи.

Літню школу організовано Національним університетом «Києво-Могилянська академія» спільно з Верховним Судом та Програмою підтримки ОБСЄ для України.

Фото надали організатори.