Від міжнародних договорів до практики ЄСПЛ: чого навчали на цьогорічній Літній академії міжнародного права

Четверта Літня академія міжнародного права обʼєднала молодих правників, науковців, суддів та експертів для обговорення актуальних питань міжнародного й європейського права. У відкритті заходу взяв участь Голова Верховного Суду Станіслав Кравченко, який звернувся до учасників з вітальним словом.

Вітаючи учасників, Голова ВС подякував організаторам і партнерам заходу – Програмі підтримки ОБСЄ для України в рамках проєкту «Підвищення якості правосуддя шляхом посилення ролі Верховного Суду у забезпеченні прозорого, підзвітного та інклюзивного правосуддя», Українській асоціації міжнародного права, Національній академії правових наук України та Інституту прав людини і гуманітарного права Рауля Валленберга – за послідовну підтримку цієї освітньої ініціативи. Окремо він висловив вдячність викладачам і спікерам Академії, серед яких судді Європейського суду з прав людини та Верховного Суду, представники міжнародних організацій, науковці й практики.

Станіслав Кравченко наголосив, що сьогодні професійна підготовка юриста вже не може обмежуватися знанням лише національного законодавства.

«Сучасний юрист має мислити не лише категоріями національного права, а й у ширшому європейському та глобальному контексті», – зазначив він.

За словами Голови Верховного Суду, освіта формує не лише професійні знання, а й правову культуру, цінності, здатність до аргументації та ухвалення рішень у складних правових ситуаціях. Саме тому Літня академія міжнародного права є важливим майданчиком, що сприяє наближенню України до європейських стандартів правничої освіти та інтеграції в європейський правовий простір.

Особливу увагу в своєму виступі Станіслав Кравченко приділив тому, як повномасштабна війна суттєво змінила вимоги до професійної підготовки українських правників. Він наголосив, що міжнародне право сьогодні є невід'ємною складовою щоденної роботи суддів і юристів.

Зокрема, йдеться про розслідування та судовий розгляд воєнних злочинів і злочину агресії, застосування норм міжнародного гуманітарного права, практичне використання положень Женевських конвенцій, а також про відшкодування шкоди, діяльність Реєстру збитків, захист прав внутрішньо переміщених осіб, проблематику судового імунітету та взаємодію національного законодавства з міжнародним правом.

Голова Верховного Суду звернув увагу на нові виклики, що постали перед Україною після ратифікації Римського статуту, яка відкриває новий етап розвитку національної правової системи та потребує поглибленого вивчення міжнародного кримінального права й відповідної судової практики.

Окремо він відзначив, що Верховний Суд уже кілька років активно досліджує практику Суду Європейського Союзу.

«Хоча рішення Суду ЄС не є для нас джерелом права так, як рішення Європейського суду з прав людини, вони вже сьогодні допомагають формувати сучасні підходи української судової практики», – зазначив Голова Верховного Суду.

Станіслав Кравченко також наголосив на важливості міжнародних механізмів притягнення до відповідальності за злочин агресії, зокрема створення спеціального трибуналу, та зауважив, що попри наявні виклики саме розвиток міжнародного правосуддя залишається одним із ключових інструментів захисту міжнародного правопорядку.

«Літня академія – це не просто навчальний захід. Це простір, у якому формується нове покоління правників, здатних працювати в умовах складного міжнародного правового середовища. Знання та навички, здобуті слухачами в межах Академії, стануть основою їхньої майбутньої професійної діяльності – у національних судах, міжнародних інституціях, науковій і практичній сфері», – підсумував Голова ВС, побажавши учасникам продуктивної роботи, професійного розвитку та натхнення.

Суддя Верховного Суду в Касаційному цивільному суді Дмитро Гудима прочитав лекцію «Міжнародні договори у практиці Верховного Суду».

Він зауважив, що з огляду на теми інших доповідачів академії його доповідь не стосується практики застосування ВС Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами – членами, з іншої сторони (див., напр., постанови Великої Палати ВС від 3 серпня 2022 року у справі № 910/9627/20, від 5 березня 2025 року у справі № 910/8781/23), а також послідовної практики застосування положень Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1958 року.

Лектор розглянув постанову від 17 січня 2024 року у справі № 308/7570/18-ц (757/7570/18-ц), в якій КЦС ВС відповів на питання, чи порушує права автора використання без посилань частини його автореферату іншою особою в навчально-методичному комплексі. Суд застосував, зокрема, Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів 1971 року й наголосив, що умовою правомірності використання відповідних фрагментів є зазначення імені автора та джерела запозичення (цитування). Автор навчально-методичного комплексу цих умов не дотримав, тому його дії КЦС ВС кваліфікував як плагіат безвідносно до того, що такий комплекс мав навчальну мету, і стягнув компенсацію за порушення майнових та немайнових прав.

Стосовно захисту прав інтелектуальної власності доповідач звернув увагу також на застосування Верховним Судом у постанові від 13 травня 2026 року у справі № 757/7508/22-ц ст. 6 septies Паризької конвенції про охорону промислової власності й увагу КЦС ВС до відповідної практики Суду справедливості ЄС у справі T-145/22, CEDC International v EUIPO – Underberg AG від 28 червня 2023 року.

Суддя привернув увагу до справи, у якій постало питання, чи може бути відповідачем у суді України генеральне консульство іншої держави у спорі про незаконне звільнення співробітника з посади перекладача в цьому консульстві (постанова КЦС ВС від 20 березня 2024 року у справі № 466/674/18).

Віденська конвенція про консульські зносини 1963 року визначає, що саме консульські посадові особи не підлягають юрисдикції органів держави перебування щодо дій, вчинених при виконанні консульських функцій, а ст. 11 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року, що не набрала чинності, але положення якої розглядають як кодифіковані звичаї міжнародного права, передбачає, що за відсутності іншої домовленості у спорах стосовно трудових договорів держави з працівником, який мав виконувати роботу на території іншої держави, держава-роботодавець не може посилатися на імунітет від юрисдикції іншої держави, крім випадків, коли працівник є, зокрема, консульською посадовою особою.

Крім того, ЄСПЛ у рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Cudak v. Lithuania» щодо права на доступ до суду у справі про незаконність звільнення заявниці з посади оператора комутатора в посольстві встановив порушення цього права застосуванням судового імунітету держави. Мотивував, зокрема, тим, що вона не виконувала жодних функцій, тісно пов'язаних зі здійсненням державної влади, не була дипломатичним агентом чи консульським працівником, а також не була громадянкою держави-роботодавця.

З огляду на вказане КЦС ВС зробив висновок, що держава-роботодавець не може посилатися на судовий імунітет у трудовому спорі з громадянином України, якщо посада останнього (перекладач) у генконсульстві не пов'язана зі здійсненням суверенних функцій держави, трудовий договір генконсульство уклало самостійно, без погодження з державними органами, цей договір виконувався в Україні із застосуванням українського законодавства, а генконсульство брало активну участь у судовому процесі через представника.

Дмитро Гудима звернув увагу на постанову КЦС ВС від 18 травня 2022 року у справі № 522/2493/18, у якій суд встановив, що незадовільний стан здоров'я позивачки, який унеможливлював належне лікування в слідчому ізоляторі, існував на момент обрання їй запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та під час перебування під вартою, а слідчий ізолятор визнав відсутність можливості надати їй адекватну медичну допомогу. Це підтверджує порушення державою негативного й позитивного обов'язків в умовах позбавлення свободи і зумовлює необхідність відшкодування шкоди безпосередньо на підставі ст. 3, а не статей 5 і 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та безвідносно до приписів Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду».

Також лектор проаналізував рішення ЄСПЛ від 28 січня 2021 року у справі «Сатановська та Роджерс проти України» (заява № 12354/19), в якому ЄСПЛ, застосовуючи ст. 8 Конвенції 1950 року, звернувся до приписів п. «b» абз. 1  ст. 13 Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року щодо серйозного ризику завдання шкоди дитині в разі її повернення.

Після ухвалення цього рішення Велика Палата ВС переглянула справу № 2-4237/12 і в постанові від 13 квітня 2021 року вказала, що відмова в поверненні дитини на підставі п. «b» абз. 1 ст. 13 Гаазької конвенції є втручанням у гарантоване ст. 8 Конвенції право на повагу до сімейного життя. Але таке втручання встановлене законом, який характеризується належною якістю і дозволяв позивачеві прогнозувати можливість відмови в поверненні дитини, зокрема, через існування серйозного ризику заподіяння шкоди її психіці в разі такого повернення. Крім того, це втручання переслідує правомірну мету – захист прав і свобод дитини, які можуть виправдовувати її неповернення, зокрема, у випадку серйозного ризику того, що повернення дитини завдасть їй фізичної чи психічної шкоди. 

Насамкінець спікер розглянув застосування двосторонніх договорів у практиці ВС, зокрема, для визначення підсудності цивільних справ з іноземним елементом. На прикладі постанови КЦС ВС від 6 травня 2026 року у справі № 646/8824/19 він пояснив, що українські суди правильно визнали відсутність у них юрисдикції вирішувати спір за позовом громадянина України до зареєстрованого за законодавством Чехії товариства, незважаючи на те, що сторони спору в їхньому договорі встановили підсудність справ судам України. Причиною відсутності юрисдикції було те, що за змістом ст. 497 ЦПК України і ст. 48 Договору між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах 2001 року у сторін не було права визначати підсудність спорів, а лише обирати застосовне законодавство.

Крім того, суддя провів міні-тренінг з написання юридичних текстів за попередньо складеною фабулою. За зразки викладу інформації він узяв постанови КЦС ВС від 29 травня 2026 року у справі № 743/1920/23, від 13 травня 2026 року у справі № 753/5734/23, від 29 квітня 2026 року у справі № 303/5427/23, від 20 травня 2026 року у справі № 125/9/23, від 13 травня 2026 року у справі № 742/7046/23 та ін.

Презентація Дмитра Гудими  – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezent2026/Prezent_Mihznar_dogovor_prakt_VS.pdf

Т. в. о. керівника Апарату Верховного Суду Расім Бабанли представив огляд практики Європейського суду з прав людини за 2025–2026 роки, запропонувавши слухачам не лише аналіз окремих рішень, а й бачення того, як формується сучасна європейська правова думка та які орієнтири вона задає для українського правозастосування.

Аналізуючи рішення у справах, в яких поставало питання щодо порушення права на життя, гарантованого ст. 2 Конвенції, Расім Бабанли звернувся до справи «Заєць проти України». У відповідному рішенні ЄСПЛ констатував порушення державою позитивних зобов'язань через загибель дитини на необладнаному залізничному переході в м. Ірпені. Суд наголосив, що місцева влада вжила необхідних заходів безпеки лише після трагедії, допустивши неприйнятне зволікання. Доповідач зауважив, що рішення в цій справі демонструє сучасний підхід ЄСПЛ до позитивних зобов'язань держави: вона має не лише утримуватися від порушень права на життя, а й своєчасно усувати відомі небезпеки та забезпечувати ефективне розслідування випадків смерті.

Питання справедливого суду в умовах розвитку цифрових технологій було проілюстровано рішенням у справі «Хелме проти Естонії» – першим рішенням ЄСПЛ щодо оцінки провокації злочину через інтернет.

Окремий блок виступу спікер присвятив праву на повагу до приватного життя. Зокрема, у справі «Манджані проти Албанії» ЄСПЛ підтвердив право особи на соціальну реінтеграцію, визнавши непропорційною відмову у вступі до Школи магістратів через судимість за крадіжку, вчинену в неповнолітньому віці. Як наголосив Расім Бабанли, це рішення демонструє, що негативні наслідки вчинення злочину не можуть переслідувати людину протягом усього життя, а право на реабілітацію є невід'ємною складовою демократичного суспільства.

Говорячи про свободу вираження поглядів, доповідач проаналізував рішення у справі «Бояров та інші проти України», в якій Суд визнав виправданим обмеження доступу до російських соціальних мереж з огляду на загрози національній безпеці, контроль над цими ресурсами з боку спецслужб держави-агресора та наявність альтернативних способів поширення інформації.

Тематику цифрових прав продовжила справа «Міладзе проти Грузії», у якій ЄСПЛ визнав правомірним притягнення особи до відповідальності за поширення в соціальній мережі відео з персоналізованими нецензурними образами на адресу мера Тбілісі, підкресливши, що навіть суспільно значуща дискусія не виправдовує таких форм висловлювання. 

Завершуючи огляд, доповідач проаналізував розвиток практики щодо захисту права власності на прикладі справ «Нога проти України» та «Звонар проти України». Він акцентував на сформульованій ЄСПЛ концепції належної обачності, відповідно до якої особа, яка набуває майно за очевидно заниженою ціною або за обставин, що свідчать про можливі порушення закону, повинна усвідомлювати пов'язані з цим ризики. За відсутності такої обачності негативні наслідки можуть бути покладені саме на набувача.

Підсумовуючи виступ, Расім Бабанли наголосив, що практика ЄСПЛ має застосовуватися не формально, а релевантно – з урахуванням повного змісту судового рішення, його фактичних обставин і національного правового контексту. За його словами, саме такий підхід сприяє розвитку сучасного українського праворозуміння, імплементації європейських стандартів та є важливою передумовою успішної інтеграції України до європейського правового простору.