Судді ВС долучилися до форуму «Лабіринт кредиторів», присвяченого захисту прав кредиторів у процедурі банкрутства (неплатоспроможності) та в позовному провадженні

Про захист прав кредиторів у процедурах неплатоспроможності, фраудаторні правочини та актуальні підходи Верховного Суду до їх правової кваліфікації й оспорювання йшлося під час другого науково-практичного форуму «Лабіринт кредиторів» на тему «Захист прав кредиторів у процедурі банкрутства (неплатоспроможності) та у позовному провадженні», який відбувся в м. Чернівцях.

Участь у заході взяли суддя Великої Палати Верховного Суду Олександр Банасько і суддя Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Володимир Погребняк.

Форум об’єднав суддів, науковців, арбітражних керуючих та фахівців у сфері банкрутства для висвітлення проблемних аспектів захисту майнових прав кредиторів і напрацювання практичних рекомендацій щодо оптимізації правових конструкцій у процедурі банкрутства.

З вітальним словом до учасників заходу звернувся Володимир Погребняк, наголосивши на важливості фахової дискусії щодо ефективних механізмів захисту прав кредиторів у процедурах неплатоспроможності.

Суддя звернув увагу на тривалий пошук ефективної процесуальної моделі, здатної забезпечити належний рівень захисту кредиторів. Він зазначив, що з прийняттям КУзПБ законодавець поєднав процесуальні механізми зі спеціальними способами захисту, характерними саме для проваджень у справах про банкрутство.

Володимир Погребняк зауважив, що відкриття провадження у справі про банкрутство вже свідчить про порушення прав кредиторів, а тому особливого значення набуває питання ефективного способу захисту та підвищення рівня задоволення кредиторських вимог. У цьому контексті він акцентував на необхідності проактивної позиції кредиторів у межах процедури, їхньої взаємодії з арбітражним керуючим, іншими кредиторами та судом.

Серед ключових інструментів захисту прав кредиторів Володимир Погребняк виокремив механізми визнання правочинів фраудаторними із застосуванням відповідних правових наслідків, а також інститути субсидіарної та солідарної відповідальності осіб, винних у доведенні боржника до неплатоспроможності.

Окрему увагу суддя приділив розвитку судової практики у справах цієї категорії. За його словами, після запровадження відповідних інститутів у межах справ про банкрутство відбувалася не лише еволюція, а були й певні коливання практики, зумовлені різними підходами до застосування механізмів субсидіарної та солідарної відповідальності.

Водночас Володимир Погребняк підкреслив, що практика й теорія у сфері банкрутства продовжують активно розвиватися, а законодавчі зміни та напрацювання Верховного Суду мають сприяти формуванню збалансованого підходу, який забезпечуватиме належний захист прав кредиторів і водночас залишатиме боржнику можливість відновлення платоспроможності.

У межах другої дискусійної панелі «Фраудаторні правочини: умови, порядок та проблематика визнання їх недійсними» з доповіддю виступив Олександр Банасько, розглянувши фраудаторні правочини в судовій практиці Верховного Суду. Суддя детально проаналізував розвиток підходів, зокрема, Великої Палати Верховного Суду до правової кваліфікації як фраудаторних правочинів, так і підстав їх недійсності та звернув увагу, що поняття «фраудаторний правочин» було нормативно закріплене в КУзПБ після внесення змін Законом України від 19 вересня 2024 року № 3985-IX «Про внесення змін до Кодексу України з процедур банкрутства та деяких інших законодавчих актів України щодо імплементації Директиви Європейського парламенту та Ради Європейського Союзу 2019/1023 та запровадження процедур превентивної реструктуризації». Водночас, за його словами, судова практика застосування конструкції фраудаторного правочину почала формуватися значно раніше – ще з рішень об’єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 2018 року та подальшої судової практики судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС ВС.

Аналізуючи практику Великої Палати ВС, Олександр Банасько зупинився на постановах від 3 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, від 7 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20, від 18 грудня 2024 року у справі № 916/379/23 та від 4 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24, які стали ключовими для формування сучасних підходів щодо розгляду позовів про недійсність фраудаторних правочинів.

Суддя звернув увагу, що в постанові ВП ВС від 3 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц Суд вперше детально розкрив кваліфікуючі ознаки фраудаторного правочину як такого, що вчиняється на шкоду кредиторам.

У цій справі позов було заявлено кредитором про недійсність договору дарування боржника щодо єдиного ліквідного майна своїм дітям після відкриття виконавчого провадження про стягнення з такого боржника понад 580 тис. грн боргу. Велика Палата, погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову про недійсність договору дарування як фіктивного, дійшла висновку про його фраудаторність з огляду на те, що цивільно-правовий інструментарій не може використовуватися для уникнення виконання судового рішення або приховування майна від звернення стягнення.

У цій же постанові ВП ВС зробила висновки щодо правової кваліфікації правочину як фраудаторного, виснувавши, що особа вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника (фраудаторний правочин), на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України), або послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена ст. 234 ЦК України, так і інша, наприклад підстава, передбачена ст. 228 ЦК України.

Олександр Банасько проаналізував також постанову ВП ВС від 7 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20 щодо розгляду спору про визнання недійсним договору про відступлення банком права вимоги до боржника у справі про банкрутство афілійованій особі такого боржника на суму 2,8 млн дол. США, в якій було визначено спільні та відмінні риси між фіктивним і фраудаторним правочинами, можливість кваліфікації із застосуванням положень статей 3, 13, 215, 234 ЦК України як фраудаторного правочину, вчиненого у процедурі банкрутства боржником з метою позачергового задоволення вимог окремого кредитора через дочірню компанію (афілійовану особу) боржника, з повним фінансуванням цього правочину самим боржником. За словами судді, саме в цій справі Велика Палата ВС значною мірою спиралася на судову практику судової палати для розгляду справ про банкрутство щодо застосування конструкції фраудаторності під час розгляду спорів про недійсність правочинів.

Коментуючи висновки ВП ВС, зроблені в постанові від 18 грудня 2024 року у справі № 916/379/23, суддя звернув увагу на розвиток концепції зловживання правом як підстави для визнання правочину фраудаторним. Ішлося про передачу нерухомого майна вартістю майже 10 млн грн до статутного капіталу іншої юридичної особи шляхом правочину, оформленого актом приймання-передачі нерухомого майна з метою уникнення виконання зобов’язань перед колишнім учасником товариства.

Центральною частиною виступу став аналіз постанови ВП ВС від 4 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24. Олександр Банасько наголосив, що Велика Палата ВС відступила від висновку, викладеного в постанові ВП ВС від 3 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, щодо необхідності одночасного застосування загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України), недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України) та конструкції фіктивного правочину для кваліфікації правочину як фраудаторного.

Так, ВП ВС виснувала, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (ст. 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), не допускається.

Таким чином, наголосив спікер, за актуальним підходом ВП ВС нормативна підстава для кваліфікації правочину як фраудаторного і визнання його недійсним за статтями 3, 13 ЦК України (всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом) є достатньою, а оспорити такий правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною.

Крім того, суддя сказав, що конструкція фраудаторного правочину сьогодні активно застосовується не лише в межах процедур банкрутства, а й у позаконкурсному оспорюванні – у звичайному позовному провадженні, коли сторони спору не є учасниками справи про неплатоспроможність боржника.

Суддя зазначив, що за висновками ВП ВС метою позаконкурсного оспорення є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто щоб кредитор опинився в тому становищі, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину. Відповідно, належним способом є відновлення становища, яке існувало до порушення (п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України).

«Правопорядок не повинен допускати вчинення дій, які є очевидно недобросовісними та спрямовані на заподіяння шкоди кредиторам», – наголосив Олександр Банасько, говорячи про природу фраудаторних правочинів і принцип добросовісності як основу їх правової оцінки.

Завершуючи виступ, Олександр Банасько звернув увагу учасників на інформаційні та аналітичні ресурси Верховного Суду (База правових позицій, Supreme LAB, Supreme Observer), дайджести й огляди судової практики, а також українськомовну версію Платформи обміну знаннями Європейського суду з прав людини (ECHR-KS), яка містить систематизовану та актуалізовану інформацію щодо практики ЄСПЛ.

Презентація Олександра Банаська: https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezent2026/Prezent_Fraudat_pravochunu.pdf

Захід організовано Науково-дослідним інститутом приватного права і підприємництва імені академіка Ф. Г. Бурчака НАПрН України та юридичним факультетом Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.