Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
У Верховному Суді відбувся круглий стіл «Виконання рішень приватними виконавцями. Проблемні питання та судова практика», учасники якого обговорили актуальні виклики у сфері виконання судових рішень, а також шляхи підвищення ефективності виконавчого провадження.
Відкриваючи захід, Голова Верховного Суду Станіслав Кравченко наголосив, що право на виконання судового рішення є невід’ємною складовою права на справедливий суд, гарантованого як Конституцією України, так і міжнародними актами, зокрема Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Він зауважив, що проблема виконання судових рішень залишається однією з найбільш гострих як на національному, так і на міжнародному рівнях.
«Фактичне виконання рішень – це питання номер один, адже саме воно визначає реальний авторитет суду. Судове рішення має цінність лише тоді, коли виконується, інакше воно перетворюється на декларацію», – зазначив Голова ВС.
Окрему увагу спікер звернув на зв’язок між рівнем виконання судових рішень і довірою до судової влади. За його словами, ситуація, коли особа проходить усі етапи судового захисту, отримує рішення, але не може домогтися його виконання, суттєво підриває довіру до правосуддя загалом. Саме тому розвиток практики, вдосконалення законодавства та посилення інституційної взаємодії у цій сфері є ключовими завданнями.
Станіслав Кравченко також відзначив, що у 2025 році рівень виконання судових рішень, особливо у справах майнового характеру, залишався недостатнім. Серед ключових причин – як об’єктивні, так і суб’єктивні фактори, зокрема вплив повномасштабної війни.
Голова ВС також підкреслив важливість розвитку міжнародно-правових механізмів, зокрема створення Реєстру збитків, завданих агресією рф проти України, до якого вже подано понад 130 тис. заяв від громадян. За його словами, ефективне вирішення проблеми виконання таких рішень потребує комплексної взаємодії національних і міжнародних інституцій.
Станіслав Кравченко зауважив, що програма круглого столу охоплює широкий спектр практичних питань, які виникають у діяльності приватних виконавців. Зокрема, щодо звернення стягнення на заставлене майно, оскарження результатів торгів, витребування нерухомого майна, застосування доктрини добросовісності та заборони суперечливої поведінки, а також про складні питання, пов’язані зі спільною сумісною власністю подружжя. Крім того, окремий блок дискусії присвячено взаємодії виконавчого провадження з адміністративним судочинством, зокрема питанням судового контролю та стягнення виконавчого збору і основної винагороди приватного виконавця.
Підсумовуючи, Голова ВС висловив переконання, що цей круглий стіл є важливою платформою для професійного діалогу та напрацювання рішень, які можуть бути імплементовані як на рівні законодавства, так і в судовій практиці.
Т. в. о. керівника Апарату Верховного Суду Расім Бабанли зауважив, що круглий стіл охоплює три тематичні підгрупи: перша з них пов'язана з питаннями цивільного права, друга – з питаннями адміністративного права і процесу, третя – з питаннями господарського права і процесу. Як показує попередній досвід, додав Расім Бабанли, такі заходи завжди спрямовані на практику та обговорення реальних потреб, які турбують як суддів, так і приватних виконавців, результатом чого є покращення стану виконання судових рішень.
Виконання судових рішень формує довіру громадян і бізнесу до держави. На цьому наголосила Голова Асоціації приватних виконавців України Оксана Русецька, вітаючи присутніх від імені АПВУ й відзначаючи важливість підтримання діалогу між ВС та приватними виконавцями.
Голова АПВУ навела статистику щодо виконання судових рішень. Так, минулого року рівень фактичного виконання судових рішень за кількістю документів становив 31,5 %, а за сумами – лише 1,5 % від загальної суми боргу. Як пояснила Оксана Русецька, показник щодо суми стягнення нерозривно пов'язаний, зокрема, з рішеннями щодо стягнення з держави-агресора, які на сьогодні, на жаль, неможливо виконати в Україні. Також, на думку спікерки, наведені дані демонструють, що справжня проблема у виконанні судових рішень полягає в ефективності самих механізмів стягнення.
За її словами, нині приватні виконавці відіграють неабияку роль у системі примусового виконання рішень. Зростає і довіра кредиторів саме до інституту приватних виконавців: у 2025 році до приватних виконавців було пред'явлено майже пів мільярда виконавчих документів на суму 150 млрд грн. Показовими є результати діяльності приватних виконавців і під час реалізації майна – одній із найскладніших стадій виконання судових рішень. Один приватний виконавець реалізує майна у 23 рази більше, ніж державний виконавець. У сфері земельних торгів приватні виконавці переважають не лише за сумами реалізації, а й за кількістю лотів, виставлених на аукціони.
Крім того, Оксана Русецька повідомила, що Закон України від 7 квітня 2026 року № 4833-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку виконання судових рішень, рішень інших органів та цифровізації окремих етапів виконавчого провадження» вносить певні корективи в чинну систему примусового виконання рішень. Тож Голова АПВУ анонсувала необхідність у подальших подібних зустрічах з обговорення законодавчих новел і їх застосування на практиці.
Під час першої секції, присвяченої проблемним питанням, що виникають при виконанні рішень загальних судів, яку модерував Расім Бабанли, приватний виконавець виконавчого округу Полтавської області Володимир Скрипник розповів про звернення стягнення на заставлене майно щодо застосування ч. 1 ст. 51 Закону України «Про виконавче провадження».
Спікер зазначив, що вказана норма передбачає можливість звернення стягнення на заставне майно у разі, якщо:
У постанові від 15 січня 2020 року у справі № 910/7221/17 Касаційний господарський суд у складі ВС зробив висновок, що відповідне звернення стягнення можливе лише за сукупності всіх трьох умов. Це, на думку виконавця, фактично зробило норму нежиттєздатною. Він зауважив, що добросовісні кредитори не надають позики боржникам, які вже мають судові провадження, тому перша умова на практиці не може бути виконана. На практиці це призводить до зловживань: заставодержателі відмовляють у згоді навіть тоді, коли вартість майна багаторазово перевищує їхній борг, блокуючи задоволення вимог інших стягувачів.
Суддя ВС у Касаційному цивільному суді Василь Крат виступив із доповіддю «Зловживання правом та доктрина заборони суперечливої поведінки як підстави для відмови в позові про недійсність торгів». Він звернув увагу, що вивчення загальної частини цивільного права у закладах вищої освіти Німеччини традиційно розпочинається з концепції волевиявлення та пов'язаних із нею правових колізій. Хрестоматійним прикладом, до якого заради наочності вдається більшість викладачів, є знаменитий казус «Трірського винного аукціону». Ситуація полягала в тому, що один із присутніх на торгах підняв руку, щоб привітати товариша, проте ведучий аукціону розцінив цей жест як нову, фінальну ставку. Це породило ключову юридичну дискусію: чи призводить таке неусвідомлене волевиявлення до «появи» договору. Втім, казус чудово ілюструє набагато глибшу тезу: ми існуємо не так у вимірі реальних суб'єктивних прав, як у сфері їхньої зовнішньої видимості.
Він розповів про природу та межі застосування доктрини заборони суперечливої поведінки і застеріг від її надмірно широкого використання у виконавчому провадженні.
Спікер акцентував на тому, що слід розмежовувати доктрину venire contra factum proprium (що характерна для романо-германської традиції) та еstoppel (властивий для англосаксонської традиції). В німецькій літературі звертається увага на те, що принцип venire contra factum proprium, відомий ще в римському праві, спочатку був лише юридичним висловом, так званою паремією. Основа принципу venire contra factum proprium знаходиться в ідеї захисту довіри, яка на непрямому рівні специфічно характеризується для цього інституту через елемент суперечності, співвіднесеність двох способів поведінки один з одним (див. Dette H.W. Venire contra factum proprium nulli conceditur, 1985).
Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) є проявом принципу доброї совісті та базується ще на римській максимі «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). Наприклад, у ст. I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права (DCFR) вказано, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (див. постанову Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18)). Застосування доктрини venire contra factum proprium є засобом для недопущення недійсності оспорюваного правочину всупереч принципу добросовісності, а не підставою для визнання його недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 357/7734/18 (провадження № 61-19170св19)).
Доповідач зауважив, що доктрина заборони суперечливої поведінки – як «джокер», для «корекції» правової ситуації і не є загальним правилом. Василь Крат зазначив, що тривалий час ми жили без принципу доброї совісті та його окремих проявів, зокрема доктрини заборони суперечливої поведінки, і сьогодні виникає спокуса застосовувати її скрізь. Однак насамперед необхідно застосовувати норми права, а відповідна доктрина може стати в пригоді лише тоді, коли законодавчого регулювання недостатньо або воно є очевидно несправедливим.
Доктрина venire contra factum proprium є матеріальною-правовою конструкцією та розрахована на її застосування в матеріальних приватно-правових відносинах (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2024 року в справі № 522/24415/17 (провадження № 61-7955ск24)). Тобто доктрина заборони суперечливої поведінки є матеріально-правовою, а не процесуальною конструкцією. Тому вона застосовується у сфері цивільних (приватноправових) відносин, але не в більшості ситуацій, що виникають у виконавчому провадженні, де відносини мають інший характер. Обговорювану доктрину слід застосовувати зважено – лише у виключних випадках, а не як універсальну відповідь на будь-яку складну ситуацію у виконавчому провадженні.
Приватний виконавець виконавчого округу Одеської області Валерій Притуляк висвітлив тему «Залишення боржником за собою залишку коштів після реалізації майна як конклюдентне схвалення торгів та підстава для відмови в задоволенні позову про визнання торгів недійсними (ч. 3 ст. 16 ЦК України)».
Він навів типову ситуацію, коли боржник після реалізації його майна на торгах звертається до виконавця із заявою про перерахування залишку коштів, власноруч підписує її та отримує гроші, а згодом підписує позов про визнання цих торгів недійсними. На думку доповідача, така поведінка є класичним прикладом порушення доктрини заборони суперечливої поведінки.
Посилаючись на постанову Верховного Суду від 7 листопада 2020 року у справі № 450/2286/16, доповідач зазначив, що коли особа своєю поведінкою дала зрозуміти, що не реалізовуватиме право на оспорення, вона пов'язана цим рішенням і не вправі його змінити. Отже, отримання боржником залишку коштів від реалізації майна є конклюдентним схваленням результатів торгів незалежно від розміру отриманої суми.
Доповідач кваліфікував подальше звернення боржника з позовом про недійсність торгів як зловживання правом. Боржник фактично прагне отримати подвійну вигоду – і кошти від реалізації майна, і повернення самого майна. Така поведінка порушує права добросовісного покупця на майно та права приватного виконавця. Відповідно до ч. 3 ст. 16 ЦК України суд вправі відмовити такій особі у захисті цивільних прав та інтересів.
На темі щодо презумпції вчинення правочину в інтересах сім’ї зосередився приватний виконавець виконавчого округу Львівської області Зорян Маковецький. Він нагадав, що інститут майнової відповідальності подружжя визначає межі прав кредиторів та обсяг захисту права власності. Відповідно до ст. 60 СК України майно подружжя презюмується спільним, однак ч. 2 ст. 73 Кодексу встановлює чіткий запобіжник: звернення стягнення на спільне майно можливе лише тоді, коли суд доведе, що договір укладався одним із подружжя в інтересах сім'ї. А ч. 6 ст. 48 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає, що стягнення на спільне майно боржника звертається виключно на його частку, яку визначає суд за поданням виконавця.
Зорян Маковецький зауважив, що характер шлюбних відносин не завжди дозволяє однозначно встановити, коли кожен із подружжя діє у власних інтересах, а коли – в інтересах сім'ї. Судова практика фактично презюмує солідарну відповідальність подружжя в межах виконання судового рішення.
На думку спікера, виконавець має право звернутися до суду із заявою про встановлення порядку і способу виконання рішення щодо спільного майна подружжя, в межах якої суд може встановити солідарну відповідальність.
В рамках обговорення Секретар Великої Палати Верховного Суду Сергій Погрібний сформулював кілька важливих застережень і порад для приватних виконавців щодо роботи із судовою практикою та тлумачення норм права.
Спікер звернув увагу на те, що аналізувати постанови ВП ВС потрібно повністю, адже принципово важливо розуміти, у яких саме правовідносинах та за яких конкретних обставин справи зроблено той чи інший правовий висновок, враховуючи концепцію релевантності правових висновків (висновок, зроблений в одних правовідносинах та за певних обставин, не обов'язково поширюється на інші правові ситуації).
У контексті системного підходу до законодавства доповідач зауважив, що право – це насамперед система. Україна зберігає галузевий підхід до побудови системи законодавства. Довільно «вилучати» правову норму з її місця в нормативному акті чи в системі законодавства і поширювати її дію на суспільні відносини, яких вона не стосується, – це помилка. Верховний Суд послідовно віддає перевагу системному тлумаченню над буквальним.
Так само, як і системне тлумачення, важливим інструментом з’ясування дійсного змісту правової норми є її телеологічне тлумачення, що надає можливість з'ясувати те, яку ідеальну модель суспільних відносин прагнув створити законодавець, ухвалюючи ту чи іншу норму. Саме це допомагає уникнути довільного тлумачення правових норм.
До того ж Секретар ВП ВС наголосив на потребі чіткого розмежування між приватноправовою та публічно-правовою сферами суспільних відносин. Норми, розраховані на приватні відносини, не можуть механічно застосовуватися до відносин публічно-правового характеру, і навпаки.
Суддя ВС у КЦС Євгеній Краснощоков звернув увагу виконавців на принципи, якими керується ВС, вирішуючи спори про визнання торгів недійсними та розглядаючи скарги на дії виконавців.
Він зазначив, що основною умовою для задоволення будь-якої скарги є встановлення факту порушення права особи, яка звертається. Сам по собі факт відсутності виконавця чи оцінювача під час огляду майна ще не означає порушення права боржника – ключовим є саме наявність такого порушення.
Щодо солідарної відповідальності подружжя суддя зауважив, що виконавець діє в межах тих прав, які має стягувач: якщо стягувач вправі звернутися до суду для встановлення режиму солідарної відповідальності подружжя, то й виконавець у межах відповідного провадження має таке право.
Стосовно висновку КГС ВС про необхідність для звернення стягнення на заставлене майно наявності всіх трьох умов, передбачених ч. 1 ст. 51 Закону України «Про виконавче провадження», суддя сказав, що вказану норму треба розглядати у співвідношенні з ч. 5 тієї ж статті, яка передбачає першочергове задоволення вимог заставодержателя. Саме в цьому контексті перша й третя умови без другої (щодо розміру заставних вимог) фактично втрачають сенс.
Водночас Євгеній Краснощоков припустив, що не кожна ситуація потребує застосування всіх умов у сукупності. Зокрема, варто розмежовувати випадки, де необхідна сукупність підпунктів, і ті, де умови можуть розглядатися окремо. На думку доповідача, у кожній ситуації необхідно виходити з балансу інтересів сторін виконавчого провадження, а не застосовувати загальний висновок механічно до всіх випадків.
Другу секцію заходу на тему «Приватні виконавці й адміністративні суди. Проблемні питання стягнення основної винагороди приватного виконавця та контроль за виконавчим провадженням» модерувала Голова Асоціації приватних виконавців України Оксана Русецька.
Виступ приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Андрія Авторгова був присвячений забезпечувальній функції суду у виконавчому провадженні.
Суд не лише вирішує процесуальні питання, а й санкціонує окремі дії та контрольну функцію (розгляд скарг на дії чи бездіяльність). Він зазначив, що забезпечувальна функція реалізується через санкціонування судом певних виконавчих дій, які, на думку законодавця, потребують додаткових гарантій законності та захисту прав учасників. Контрольна функція у вузькому розумінні – нагляд за правомірністю дій виконавців, а в широкому – контроль за виконанням судового рішення в цілому.
Відповідно до практики ЄСПЛ метою судового контролю є сприяння виконанню рішень без зайвого формалізму, усунення перешкод, запобігання затягуванню процесу та забезпечення компенсації за затримку виконання.
На думку спікера, судовий контроль має бути спрямований не лише на перевірку законності дій виконавця, а й на оцінку поведінки боржника.
Міжнародні стандарти підкреслюють важливість запобігання зловживанням засобами правового захисту та стримування таких зловживань, оскільки саме вони спричинили накопичення незавершених виконавчих проваджень у багатьох країнах Європи. Рада Європи рекомендує державам запровадити дієві механізми протидії процесуальним зловживанням. Зокрема, йдеться про розширення повноважень суддів та виконавців щодо накладення штрафів на недобросовісні сторони, а також посилення їхніх слідчих (розшукових) функцій. Крім того, доповідач надав пропозиції щодо концептуальних змін до процесуального законодавства.
Актуальні питання судового контролю за виконавчими провадженнями в адміністративному судочинстві висвітлили секретар судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Жанна Мельник-Томенко та суддя ВС у КАС Андрій Жук.
Андрій Жук відзначив, що у 2024 році було внесено зміни до КАС України і ст. 287 цього Кодексу щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавців тепер також належить до однієї із засад судового контролю за виконанням судових рішень. Таким чином, контроль за діяльністю виконавців на законодавчому рівні визнано невід'ємною частиною контролю за виконанням рішення суду.
Суддя зауважив, що деякі норми ухваленого у квітні цього року Закону України № 4833-IX вже запрацювали. Зокрема, це стосується підп. 18 п. 10 розд. І, який викладає ч. 1 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» у новій редакції. На думку спікера, йдеться про повернення до попередньої моделі, за якою контроль за діями державних і приватних виконавців при примусовому виконанні судового рішення здійснює саме той суд, який видав виконавчий документ. Це правило поширюється також на оскарження постанов про стягнення виконавчого збору, основної винагороди приватного виконавця та накладення штрафів у межах виконавчого провадження. Попри оновлення ч. 1 ст. 74 редакція ч. 2 цієї статті залишилася незмінною. Це створює необхідність у додатковому тлумаченні та зіставленні цих норм для уникнення колізій.
Суддя зауважив, що виникли й питання з імплементацією зазначених змін, оскільки законодавець у прикінцевих положеннях до Закону України № 4833-IX не визначив долі справ, які вже перебувають на розгляді в судах (були подані до набрання чинності Законом). Також відсутній алгоритм дій для справ, що перебувають на стадії апеляційного оскарження. Ці питання потребують вирішення. Саме тому, на переконання Андрія Жука, професійні дискусії та обмін думками є важливими для формування практики застосування відповідних новацій при розгляді справ, пов’язаних із контролем за виконавчим провадженням.
Жанна Мельник-Томенко відзначила складність вибудовування вертикальної та горизонтальної ієрархії джерел права при розгляді справ. Вона нагадала, що згідно з ч. 4 ст. 7 КАС України, у разі суперечності закону чи іншого акта Конституції суд застосовує Основний Закон як норму прямої дії.
Так, у постанові від 10 грудня 2024 року у справі № 240/19209/21 судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав КАС ВС відступила від попередніх висновків і дійшла висновку, що на будь-якій стадії судового процесу у випадку, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції, він не застосовує такий закон чи інший правовий акт, зокрема й до правовідносин, які виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, яким положення закону визнані неконституційними, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
Застосовуючи положення ч. 1 ст. 8, частин 1, 2 ст. 55, ст. 129-1 Конституції України як норми прямої дії, з урахуванням Рішення КСУ від 13 травня 2024 року № 6‑р(ІІ)/2024, Верховний Суд у постанові від 20 лютого 2025 року у справі № 440/8929/24 дійшов висновку, що судовий збір не справляється за подання апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції, постановлену за результатами розгляду поданого в порядку ст. 287 КАС України адміністративного позову.
Окрім цього, спікерка продемонструвала напрацьований адміністративною юрисдикцією підхід, закріплений у ч. 6 ст. 7 КАС України: у разі відсутності закону, що регулює спірні відносини, суд застосовує аналогію закону, а за її відсутності – виходить із конституційних принципів і загальних засад права. Як приклад суддя навела постанову ВС від 19 березня 2026 року у справі № 500/2556/23. У цій справі ВС на підставі застосування ч. 7 с. 27 Закону України «Про виконавче провадження» до спірних правовідносин дійшов висновку, що в разі скасування рішення суду, що підлягає виконанню, чи визнанні судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, після завершення виконавчого провадження у зв'язку з поверненням виконавчого документа стягувачу за його заявою та під час виконання постанови про стягнення виконавчого збору в окремому провадженні, що відкрите відповідно до ч. 3 ст. 40 Закону, надалі виконавчий збір не стягується.
У разі стягнення виконавчого збору на момент скасування рішення, що підлягало виконанню, чи визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню.
Суддя Великої Палати Верховного Суду Олена Губська звернула увагу на проблемні питання, які виникають у процесі виконання судового рішення під час стягнення виконавчого збору та основної винагороди. Зокрема, йшлося про «подвійне стягнення», коли стягувач спочатку звертається до органів державної виконавчої служби, а згодом – до приватного виконавця.
Спікерка зауважила, що тривалий час існувала невизначеність щодо предмета оскарження: чи спростовувати постанову про відкриття провадження приватним виконавцем, чи оскаржувати дії державного виконавця. Згідно з останньою практикою КАС ВС, доцільнішим є закінчення виконавчого провадження державного виконавця, а потім вирішення решти питань у межах виконавчого провадження.
Суддя виділила й проблему застосування ч. 7 ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» у випадках, коли рішення суду було виконане (включно зі стягненням збору), але згодом скасоване судом касаційної інстанції. За аналогією закону, якщо виконавче провадження закінчене у зв’язку зі скасуванням рішення або визнанням виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, виконавчий збір не стягується, а вже сплачений – підлягає поверненню.
Ще одна проблема, на яку звернула увагу Олена Губська, – тривалість виконавчого провадження та колізії в нарахуванні виконавчого збору. Зокрема, йдеться про базу розрахунку 10 % винагороди: до серпня 2018 року Закон передбачав стягнення відсотків від фактично стягнутої суми, тоді як пізніша його редакція визначила базою суму, зазначену у виконавчому документі.
Про неможливість проведення виконавчих дій згідно з умовами служби боржника в контексті наявності чи відсутності підстав для зупинення вчинення виконавчих дій розповів приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Назар Павлюк.
Попри те, що ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження» зобов’язує виконавця зупиняти провадження в таких випадках, її практичне застосування має певні недоліки. Такий аналіз питання, як зазначив спікер, базується на позиції ВС за 2023 рік, у якій сформульовано два ключові висновки:
Суд надав виконавцям механізм для запобігання зловживанням з боку боржників, але водночас поклав на них обов’язок прийняття рішення. Виконавець має самостійно визначити, чи заважають умови служби виконанню рішення, чи ні. Така ситуація створює підґрунтя для конфліктів, адже боржники часто сприймають виконавця не як незалежну особу, а як сторону стягувача, будь-яке рішення про відмову в зупиненні трактується як необґрунтоване.
У цьому аспекті спікер закликав напрацювати чіткі критерії для таких ситуацій.
Модератор третьої секції – заступник генерального директора з юридичних питань ДП «СЕТАМ» Ярослав Деяк, відкриваючи обговорення на тему «Проблемні питання, що виникають при виконанні рішень господарських судів. Витребування нерухомого майна. Дебіторська заборгованість», звернув увагу на важливість взаємодії виконавців і господарських судів у процесі виконання рішень, а також на співвідношення процедур банкрутства і виконавчого провадження як таких, що покликані врегульовувати заборгованість.
Приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Марія Фесик виступила з доповіддю на тему «Примусове виконання судових рішень про витребування нерухомого майна».
За її словами, у професійному середовищі є різні підходи до виконання таких рішень. Зокрема, відповідно до роз’яснень Міністерства юстиції України, вони мають виконуватися шляхом державної реєстрації права власності, після чого участь виконавця є обмеженою. Водночас у практиці Верховного Суду сформовано інший підхід, за яким рішення з резолютивною частиною «витребувати майно» підлягають виконанню в порядку ст. 63 Закону України «Про виконавче провадження».
Як зазначила спікерка, така дуальність підходів зумовлює виникнення низки практичних питань. Зокрема, застосування процедури, передбаченої ст. 63 Закону, пов’язане зі складнощами, оскільки вона орієнтована передусім на вилучення рухомих речей. Водночас для стягувача часто недостатньо самого факту державної реєстрації права власності, адже постає запитання, чи відновлює така процедура повний обсяг правомочностей — володіння, користування та розпорядження майном.
Доповідачка також звернула увагу на проблеми, які виникають під час практичного виконання таких рішень, зокрема щодо оцінки нерухомого майна та доступу до нього, що може ставати підставою для подальшого оскарження результатів реалізації.
Крім того, Марія Фесик розповіла, що на практиці виконавці змушені застосовувати різні підходи до виконання таких рішень. Водночас, за її словами, питання належного алгоритму дій виконавця залишається відкритим, оскільки відмова у відкритті виконавчого провадження або виконання таких рішень виключно як зобов’язальних не забезпечує досягнення мети примусового виконання.
На практичних аспектах звернення стягнення на дебіторську заборгованість суб’єкта, стосовно якого приватний виконавець не має права здійснювати примусове виконання / продаж права вимоги, зосередився приватний виконавець виконавчого округу Черкаської області Олексій Плесюк. Спікер звернув увагу на правову позицію Верховного Суду у справі № 910/10579/19, згідно з якою звернення стягнення на грошові кошти юридичних осіб, де частка держави у статутному капіталі перевищує 25 %, перебуває поза межами компетенції приватного виконавця. За словами доповідача, це створює ситуацію, за якої виконавець, навіть виявивши актив у вигляді заборгованості, не може реалізувати стягнення в порядку ст. 53 Закону України «Про виконавче провадження».
Олексій Плесюк розглянув практичні перешкоди, пов’язані з отриманням інформації про дебіторську заборгованість. Доповідач зазначив, що податкові органи не надають вичерпних даних, а аналіз банківських виписок чи додатків до податкових декларацій є складним і не завжди дає остаточний результат. Проблема полягає у відсутності чіткого алгоритму дій у ситуації, коли боржник і треті особи ігнорують запити.
Спікер наголосив на наявності правової невизначеності щодо вибору процедури: застосовувати механізм звернення стягнення на заборгованість із подальшим виставленням платіжних вимог чи реалізовувати право вимоги як актив через аукціон. Як зазначив Олексій Плесюк, поки що в судовій практиці немає чіткого розмежування щодо застосування ст. 53 Закону України «Про виконавче провадження» і загальних правил реалізації прав вимоги, тому він закликав учасників круглого столу обговорити, які заходи виконавця вважатимуться достатніми для доведення існування дебіторської заборгованості та який із шляхів реалізації є пріоритетним у таких провадженнях.
Суддя ВП ВС Олександр Банасько підсумував окремі питання, порушені під час третьої секції, зосередившись на практиці ВС щодо дії мораторію в справах про банкрутство на процедуру виконавчого провадження, особливості звернення стягнення на дебіторську заборгованість і примусового виконання рішень про витребування майна.
Насамперед спікер звернув увагу на співвідношення виконавчого провадження і процедури банкрутства в контексті дії мораторію. Він зазначив, що практика ВС формувалася на підставі попередньої редакції ст. 41 КУзПБ і допускала можливість списання грошових коштів виконавцем за умови повідомлення про це арбітражного керуючого.
Однак у 2023 і 2024 роках відповідне законодавче регулювання зазнало трансформації, згідно з якою була виключена необхідність інформування арбітражного керуючого про списання грошових коштів під час дії мораторію. Олександр Банасько зазначив про відсутність актуальної практики ВС з цього питання, але звернув увагу на підхід, висвітлений, зокрема, у постанові Центрального апеляційного господарського суду від 14 серпня 2025 року в справі № 908/2351/23, відповідно до якого для списання грошових коштів під час дії мораторію після відкриття провадження у справі про банкрутство необхідно звертатися до суду за отриманням відповідного дозволу. На його думку, це відповідає загальній ідеології КУзПБ, яка передбачає застосування принципу судового контролю і пріоритет конкурсного задоволення вимог кредиторів, на чому також наголошено в постанові судової палати КГС у складі ВС для розгляду справ про банкрутство від 22 вересня 2021 року в справі № 905/1923/15, яка стосувалася дії мораторію на вимоги забезпечених кредиторів.
Окремо суддя зупинився на питанні щодо звернення стягнення на дебіторську заборгованість. Він наголосив, що за усталеним підходом ВС факт існування заборгованості дебітора не обов’язково має підтверджуватися судовим рішенням, що не перешкоджає можливості звернення стягнення на таку заборгованість у порядку ст. 336 ГПК України та ст. 53 Закону України «Про виконавче провадження» і реалізації права вимоги в процедурі виконавчого провадження, однак вочевидь, що відсутність такого судового рішення істотно впливає на ринкову вартість і ліквідність такого права вимоги. Відповідно, ризиковість активу визначає його ціну під час реалізації на конкурентних торгах.
У рамках обговорення зазначеного питання Олександр Банасько звернув увагу на сформований ВС у постанові від 2 листопада 2021 року у справі № 910/10579/21 актуальний правовий висновок щодо неможливості звернення приватним виконавцем стягнення на грошові кошти юридичної особи, частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25 %, оскільки це перебуває поза межами компетенції приватного виконавця, передбаченої відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», у тому числі й у порядку ст. 53 цього Закону.
Також Олександр Банасько проаналізував підходи ВС до виконання рішень про витребування майна. Він зазначив, що такі рішення за практикою ВС кваліфікуються як майнові й підлягають виконанню в порядку ст. 60 Закону України «Про виконавче провадження». При цьому ключовим для виконання таких рішень, за його словами, є розмежування між юридичною реєстрацією права власності та фактичним володінням спірним майном: якщо відповідач фактично володіє майном, то застосовуються заходи примусового виконання; якщо ж такого володіння з боку відповідача немає, достатньою є виконання без примусових заходів шляхом проведення державної реєстрації права власності на підставі судового рішення, що, зокрема, відображено в постанові ВС від 6 листопада 2024 року у справі № 910/9669/21.
Секретар судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Олег Васьковський зосередився на концептуальному співвідношенні виконавчого провадження та процедур банкрутства. Він зазначив, що процедуру банкрутства слід розглядати як таку, що поєднує елементи як судового захисту, так і виконання судових рішень. Саме ця подвійна природа, за його словами, зумовлює складність визначення співвідношення між виконавчим провадженням і банкрутством у практиці.
Олег Васьковський наголосив, що співвідношення виконавчого провадження та процедур банкрутства будується не за принципом взаємного виключення, а за принципом процесуальної координації. Для розуміння цього процесу він окреслив ключові характеристики процедури банкрутства, зокрема її колективний характер, який передбачає участь кількох кредиторів. Тобто, акцентував суддя, у цій процедурі перевага колективного задоволення вимог кредиторів, а не індивідуального.
Окрему увагу суддя приділив ролі мораторію у процедурі банкрутства, який запобігає індивідуальному стягненню та забезпечує можливість судового контролю.
Спікер також звернув увагу на передбачену в КУзПБ концепцію раннього входу в процедуру банкрутства, яка спрямована на запобігання «проїданню» активів боржника та забезпечення більш ефективного і пропорційного задоволення вимог кредиторів.
Крім того, Олег Васьковський акцентував на проблемності так званих справ про банкрутство з одним кредитором, зазначивши, що такі випадки суперечать природі інституту неплатоспроможності. За його словами, за наявності лише одного кредитора відповідні правовідносини мають вирішуватися в межах виконавчого провадження, яке не може підмінятися процедурою банкрутства.
Доповідач закликав виконавців активно використовувати наявний інструментарій, зокрема актуальну практику Великої Палати ВС щодо фраудаторних правочинів, щоб не допускати зловживань процедурою, коли недобросовісні боржники намагаються використати банкрутство для штучного уникнення виконання зобов'язань там, де має місце звичайне виконання рішення.
Захід організований Верховним Судом спільно з Асоціацією приватних виконавців України.
_03_03.png)