Рішення ЄСПЛ у справі «Ващенко та Третяк проти України» – про що воно насправді?

У медіа поширюється інформація щодо того, що Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Ващенко та Третяк проти України» визнав порушення у зв’язку з незабезпеченням єдності практики Верховним Судом.

Таке трактування не відповідає дійсному змісту цього рішення.

Нагадаємо, що у 2016–2017 роках відбулося суттєве реформування судів касаційної інстанції в Україні й замість вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України почав функціонувати Верховний Суд. Істотних змін зазнали також процесуальні інструменти забезпечення єдності судової практики.

Наявні до цього інструменти були визнані неефективними, внаслідок чого їх, власне, і було змінено.

Рішення у справі «Ващенко та Третяк проти України» (№ 42489/16 та № 74213/17) стосується саме інструментів, які існували до згаданої реформи 2016–2017 років, а констатоване в ньому порушення є черговим переконливим підтвердженням необхідності проведених змін.

У цьому рішенні ЄСПЛ дійшов висновку, що скасування остаточних та обов’язкових до виконання судових рішень у результаті їх перегляду Верховним Судом України на підставі судової практики, сформованої після ухвалення цих рішень, не відповідало принципу res judicata – одному з елементів принципу правової визначеності.

На момент розгляду справ заявників у цій справі на національному рівні Верховний Суд України керувався положеннями тодішнього адміністративного й цивільного процесуального законодавства.

Це законодавство дозволяло сторонам у провадженнях, розгляд яких уже був завершений остаточним рішенням суду касаційної інстанції, звертатися до Верховного Суду України з проханням про екстраординарний перегляд рішень нижчих судів в адміністративних та цивільних справах на тій підставі, що після остаточного рішення в наступних судових рішеннях відбулося інше застосування матеріального права.

ЄСПЛ вже оцінював зазначену процедуру перегляду у ВСУ, визнавши, що вона не становила ефективного національного засобу правового захисту, яким могли скористатися сторони, оскільки сама природа підстав, на яких її можна було вимагати, породжувала невизначеність: вони повністю залежали від фактора, що не підлягав контролю сторін, а саме від майбутніх гіпотетичних змін у судовій практиці, які могли відбутися в будь-який момент протягом однорічного строку з дати оскаржуваного рішення касаційного суду (див. «Вестра, ПП та інші проти України» (ухв.), № 60680/16 та 6 інших, §§ 51–56, 2 вересня 2025 року).

З огляду на викладене вище ЄСПЛ дійшов висновку, що остаточними національними рішеннями у справах компаній-заявників були ті, що набрали законної сили до подання заяви про перегляд (там само, §§ 57–58).

Зрештою, ЄСПЛ зазначає, що немає жодних ознак того, що скасування остаточних судових рішень у справах заявників було обумовлено необхідністю виправлення помилки, що мала справді фундаментальне значення для судової системи, або обставинами істотного та переконливого характеру. Це було результатом рутинного застосування правових положень, які на той час дозволяли ставити під сумнів остаточні та ті, що підлягають виконанню, судові рішення лише з тієї причини, що пізніша судова практика вказувала на інше рішення.

Таким чином, рішення ЄСПЛ не стосується чинної системи забезпечення єдності практики Верховним Судом, не містить її аналізу та оцінки. Його зміст радше підтверджує необхідність проведених змін процедур, які діяли до судової реформи 2016–2017 років.