Формула Радбруха: межа між законом і справедливістю – судді Верховного Суду та науковці обговорили сучасні реалії

Формула Радбруха – не музейний експонат правової думки, а живий інструмент, актуальність якого підтверджується як сучасною судовою практикою, так і викликами воєнного часу. Про це говорили судді Верховного Суду та науковці на круглому столі «Формула Радбруха: теоретичний конструкт чи практичний інструмент у пошуках справедливості», який відбувся в рамках Днів науки Національного університету «Києво-Могилянська академія» у співпраці з Верховним Судом та за сприяння Програми підтримки ОБСЄ для України.

Виступаючи з вітальним словом, Секретар Великої Палати Верховного Суду, д. ю. н., професор, член-кореспондент Національної академії правових України Сергій Погрібний зазначив: до 1933 року німецький філософ права Густав Радбрух писав, що суддя зобов’язаний підкорятися закону, навіть якщо той несправедливий. Суспільство потребує стабільності. Право мусить бути передбачуваним. А в 1946 році він написав те, що ми сьогодні називаємо формулою Радбруха. Вона передбачає, що коли конфлікт між позитивним законом і справедливістю досягає нестерпного ступеня, закон як «хибне право» мусить поступитися справедливості. Постає питання: «Що таке “нестерпний ступінь” і де проходить межа нестерпності?».

Доповідач звернув увагу, що Велика Палата ВС у постанові від 19 лютого 2026 року у справі № 240/7215/24 вперше у своїй практиці застосувала формулу Радбруха: його тріада (справедливість, доцільність, правова визначеність) використана як безпосередній інструмент оцінки законодавчого рішення.

У цій справі суд першої інстанції задовольнив позов щодо скасування зменшення надбавки за вислугу років державного службовця з 50 % до 30 % Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік». ВП ВС поставила радбрухівське питання. Чи досягає конфлікт між цим законом і справедливістю нестерпного ступеня? Чи є законодавче рішення про перерозподіл складників зарплати свавільним або явно несправедливим? І відповіла, що ні: реформа має зрозумілу легітимну мету, не порушує сутності права працівника на оплату праці, не позбавляє людину засобів існування, не заперечує рівність як ядро справедливості.

Водночас Сергій Погрібний застеріг, що формула Радбруха – це зброя. І, як будь-яка зброя, вона небезпечна в неправильних руках. Сам Густав Радбрух не хотів, щоб кожен суддя щоразу, коли закон видається йому несправедливим, просто відмовлявся його застосовувати. Формула – це виняток, а не правило, акцентував доповідач. І додав, що судді ВП ВС пам’ятають про недопустимість того, щоб суд підміняв законодавця.

Підсумовуючи, Сергій Погрібний зазначив, що формула Радбруха нагадує нам, що право, яке зрікається справедливості, перестає бути правом. Але і справедливість, яка зрікається права, перестає бути справедливістю.

Декан факультету правничих наук НаУКМА, к. ю. н.,  доцент Володимир Венгер у вітальному слові наголосив, що відновлення традиції наукового діалогу навіть у складних умовах воєнного часу є важливим кроком для розвитку правової думки та державності.

Він зауважив про значення таких наукових заходів як простору для формування нових ідей, критичного переосмислення правової реальності та утвердження державницьких підходів. Володимир Венгер також акцентував на актуальності теми круглого столу, вказавши, що формула Радбруха потребує не лише теоретичного осмислення, а й практичного впровадження в судову практику.

Учасників привітав і завідувач кафедри загальнотеоретичного правознавства та публічного права факультету правничих наук НаУКМА, д. ю. н., професор, академік НАПрН України Анатолій Заєць. Крім того, він був співмодератором (разом зі старшою викладачкою кафедри загальнотеоретичного правознавства та публічного права факультету правничих наук НаУКМА, к. ю. н. Юлією Матвєєвою) першої панелі заходу «Критерії визначення “кричущої несправедливості”», на якій також виступив із доповіддю «Місце формули Радбруха в сучасній філософсько-правовій доктрині».

Анатолій Заєць зосередився на історичному розвитку німецької правової науки та співвідношенні права і закону. Так, доктрина юридичного позитивізму, яка панувала в Німеччині до 1945 року, виявилася безсилою перед наповненням права тоталітарним й аморальним змістом – расові закони, нюрнберзькі переслідування та смертні вироки стали закономірним наслідком цієї вразливості. Саме із цієї трагедії розпочалося повернення до ідей природного права, що втілилося в Конституції Німеччини.

Густав Радбрух, на думку доповідача, був одним із ключових (хоча й не єдиним) мислителів  цього процесу. Цікаво, що схожі ідеї розвивав і український вчений Станіслав Дністрянський, який вважав, що суддя має захищати не лише норми держави, а й норми інших суспільних зв’язків, відступаючи від позитивного права заради вищих засад справедливості.

Доповідач наголосив на важливій закономірності: що авторитарнішою стає держава, то більше розходяться право і закон. Континентальна правова система на відміну від британської була змушена виробити спеціальні механізми обмеження державної влади через концепцію природного права.

Підсумовуючи, він зазначив, що сучасні правові тенденції, зокрема концепція Рональда Дворкіна, виходять за межі вузького позитивізму, визнаючи право цілісною системою, яка має узгоджуватися з моральними засадами спільноти. Сьогодні саме суспільство є носієм права, а закон повинен відповідати суспільним уявленням про справедливість.

Професор кафедри прав людини та юридичної методології Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, д. ю. н., член-кореспондент НАПрН України Сергій Максимов виступив на тему «Формула Радбруха: можливості та межі застосування». Він розкрив місце формули в сучасній філософії права, зазначивши, що вона стала поштовхом до непозитивізму – напряму, розвиненого згодом Робертом Алексі.

Доповідач розрізнив дві версії непозитивізму: сильну, за якою будь-який несправедливий закон не є правом, та слабку, започатковану саме Густавом Радбрухом, яка є практично реалістичною (у звичайних ситуаціях перевага надається правовій визначеності, однак у разі крайньої несправедливості вона поступається справедливості). Формула Радбруха застосовується не до будь-якої несправедливості, а лише до найвищого її ступеня, коли закон втрачає якість права і стає свавіллям. Критерієм такої крайньої несправедливості слугують право на життя та право на особисту недоторканність – права, від яких держава не може відступити навіть у надзвичайних ситуаціях.

Доповідач також порушив прагматичне питання: «Чи може окремий суддя протистояти несправедливій системі?». На його думку, якщо серед юристів складеться консенсус не застосовувати вкрай несправедливі закони, певний ефект можливий. Однак посадова особа, яка все ж застосовує неправовий закон, має усвідомлювати: неправова держава не вічна і її дії будуть оцінені з позицій ліберально-демократичних цінностей.

На завершення доповідач відзначив: хоча формула Радбруха в повсякденній судовій практиці застосовується опосередковано, вона задає ціннісний орієнтир, на який має рівнятися вся правова система.

У своїй доповіді «Вразливі питання формули Радбруха» старша викладачка кафедри загальнотеоретичного правознавства та публічного права факультету правничих наук НаУКМА, к. ю. н. Юлія Матвєєва зосередилася на проблемних аспектах цієї формули та її співвідношенні із сучасними правовими інструментами.

Перше, на чому вона наголосила, – суб’єктивізм у розумінні справедливості. Застосування формули вимагає від судді глибокої підготовки та належної аргументації, адже визначити межу «кричущої несправедливості» на практиці надзвичайно складно.

Друге – поява нових інструментів вимірювання несправедливості, зокрема принципу верховенства права у трактуванні Венеційської комісії та міжнародних договорів про права людини. При цьому доповідачка провела важливе розмежування: формула Радбруха є реакцією на вже існуюче незаконне право, тоді як верховенство права в сучасному розумінні – це інструмент для недопущення несправедливості в законі.

Третє – дуалізм у розумінні права, закладений формулою Радбруха, має теоретичні вади. Послідовник Радбруха Артур Кауфман пішов далі, відмовившись від поділу права на два блоки й запропонувавши розуміти право як гібридний феномен – єдність формальної сили закону та справедливості.

На завершення доповідачка звернулася до трирівневої концепції права, яка поєднує аксіологічний (цінності та справедливість), нормативний (право як текст) та функціональний (право в дії) рівні. Ця концепція виходить за межі дискусії «позитивізм чи природне право» і розглядає право як моноліт. Юристи, підсумувала вона, мають знаходити в собі сміливість боротися з несправедливістю – не лише в теорії, а й на практиці.

Доцентка кафедри теорії та історії права та держави ННІП Київського національного університету імені Тараса Шевченка, к. ю. н. Вікторія Середюк розповіла про філософсько-правові засади та сучасний контекст формули Радбруха.

Вона наголосила, що формулу неможливо розглядати у відриві від ідеї права Радбруха, яка охоплює три елементи: справедливість, доцільність і правову визначеність. Радбрух намагався подолати прірву між позитивізмом та природним правом через концепт культури, розглядаючи право як культурне явище з позитивними й ідеальними характеристиками. Цей підхід згодом розвинули Артур Кауфман і Роберт Алексі.

Щодо сучасних контекстів формули доповідачка виокремила три напрями. Перший і найгостріший – застосування формули в умовах сучасних тоталітарних режимів, зокрема стосовно воєнних злочинів рф проти України: невизнання міжнародного права, маскування порушень під правомірність, хибне тлумачення міжнародних норм і свідоме заперечення справедливості через таємні, неопубліковані рішення з боку рф. Другий – розвиток формули в сучасній доктрині, передусім у працях Роберта Алексі, який побудував на її основі нову теорію права та запропонував інструмент її застосування через «закон конкуруючих принципів» і «закон зважування». Третій – актуальність формули в сучасних конституційних демократіях, у яких суди, не посилаючись на формулу прямо, фактично використовують її аргументацію (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах щодо розстрілів біля Берлінського муру).

Професор, завідувач кафедри прав людини та юридичної методології НЮУ імені Ярослава Мудрого, д. ю. н. Станіслав Погребняк виступив із доповіддю «Формула Радбруха: сучасні виклики». Науковець зауважив, що формула була революційною для 1946 року. Сьогодні вона дещо втратила ту гостроту, яку мала в момент написання, однак не втратила актуальності – і дискусія навколо неї залишається важливою.

Доповідач провів паралель між формулою Радбруха та стандартом доказування «поза розумним сумнівом». Як у кримінальному процесі недостатньо простої переваги 51 на 49 (переконаність має сягати 90–95 %), так і «нестерпна несправедливість» у розумінні формули Радбруха не може бути предметом незначної більшості. Це має бути очевидне порушення справедливості, яке визнали б 9 із 10 осіб. Тобто поріг застосування формули Радбруха є свідомо високим і потребує майже одностайної очевидності – подібно до стандарту «поза розумним сумнівом» у кримінальному судочинстві.

Суддя ВП ВС, к. ю. н., доцент Микола Мазур виступив на тему «Закон і право на терезах правосуддя: коли принцип правовладдя вимагає від суду слідувати букві закону, а коли відійти від неї».

Доповідач зауважив, що питання співвідношення справедливості та закону хвилювало філософів протягом століть. Однак після Другої світової війни стало очевидним, що закони можуть бути не просто несправедливими, а й втіленням абсолютного зла. Водночас, хоча Густав Радбрух і критикував позитивізм, він визнавав, що є дві інші цінності – справедливість і доцільність. При цьому закон також може бути елементом справедливості, оскільки забезпечує правову визначеність.

Суддя зазначив, що розпізнати «кричущу несправедливість» видається нескладним завданням у теорії. Але на практиці історія неодноразово доводила: люди часто вчиняють зло, будучи або нездатними розпізнати цю «кричущу несправедливість», або свідомо ігноруючи її, або просто не зважаючи на неї. Сьогодні ми є свідками подібних діянь з боку російських загарбників.

Принцип, народжений із досвіду нюрнберзьких процесів, і формула Радбруха знову набувають актуальності, зокрема, в питанні ретроактивного застосування ст. 442-1 КК України щодо злочинів проти людяності, вчинених до жовтня 2024 року.

Усе ж, як зауважив Микола Мазур, у сучасній європейській правовій традиції питання співвідношення букви закону і принципу верховенства постає у значно ширшому контексті, який виходить за межі «кричущої несправедливості» Радбруха та ґрунтується на необхідності ефективного забезпечення прав людини. Це яскраво демонструє перше рішення, у якому ЄСПЛ надав вирішального значення принципу верховенства права при тлумаченні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що дало йому можливість вийти за межі буквального змісту ст. 6 Конвенції і заявити, що право на доступ до суду гарантоване цією статтею, хоча і прямо не зазначене в ній (справа «Голдер проти Сполученого Королівства», 1975).

Доповідач вказав, що в одних випадках ЄСПЛ говорить про надмірний формалізм, а в інших – про порушення права через недотримання норми закону. Це ставить перед суддями складне питання: «Коли в конкретній справі треба керуватися буквою закону, а коли необхідно від неї відійти, щоб не порушити принцип верховенства права?».

Посилаючись на власний суддівський досвід, Микола Мазур зазначив, що більшість справ він вирішував саме в межах закону чи усталеної судової практики, адже законність і правова визначеність є ключовими елементами верховенства права. Однак були і випадки, коли сліпе слідування букві закону могло призвести до порушення прав людини або явно несправедливого результату, що вимагало чіткого розрізнення букви закону і відмінного від неї принципу верховенства права.

У будь-якому разі вирішення питання про співвідношення закону і верховенства права на практиці завжди потребує від судді дуже ретельного зважування аргументів за і проти слідування букві закону.

Доцентка кафедри теорії та історії права НЮУ імені Ярослава Мудрого, к. ю. н., дослідниця Програми MSCA4Ukraine в Центрі міждисциплінарних конституційних досліджень Ягеллонського університету Крістіна Трихліб висвітлила тему «Справедливість vs законність: межі вільного розсуду та ефективний захист прав людини».

Вона зосередилася на методологічних засадах застосування формули Радбруха в судовій практиці й нагадала, що перевага справедливості над позитивним правом виникає лише тоді, коли суперечність між законом і справедливістю досягає нестерпного ступеня.

Крістіна Трихліб присвятила увагу інструментам, які допомагають уникнути суддівського свавілля при застосуванні формули. Зокрема, розглянула формулу ваги Роберта Алексі, згадала тест на пропорційність і доктрину меж вільного розсуду з практики ЄСПЛ. Крім того, вона наголосила, що законність і справедливість не слід протиставляти – вони мають існувати як єдність форми та змісту.

Пошук межі між формальним застосуванням закону й досягненням справедливого результату залишається одним із ключових викликів для суду в сучасних умовах. На цьому акцентував суддя ВП ВС, д. ю. н., професор, член-кореспондент НАПрН України Віталій Уркевич у межах виступу «Верховенство права проти формалізму у практиці ВП ВС». Він зазначив, що спори, які надходять на розгляд Верховного Суду, переважно потребують складного балансування між нормою права, її тлумаченням і конкретними життєвими обставинами.

Серед наведених прикладів – справа щодо обовʼязкового зупинення провадження у справі за участю військовослужбовця. У ній Велика Палата ВС сформувала підхід, відповідно до якого суд має з’ясувати волю такої особи (позивача або ж третьої особи із самостійними вимогами щодо предмету спору) щодо продовження розгляду справи. За наявності відповідного волевиявлення провадження не підлягає автоматичному зупиненню, що дає можливість уникнути надмірного формалізму та забезпечити ефективний захист прав.

В іншій справі щодо виплати компенсації співвласнику в разі неможливості виділення частки в натурі ВП ВС попри формальну відповідність заявлених позовних вимог положенням цивільного законодавства врахувала положення ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та дійшла висновку, що реалізація такого судового рішення могла б призвести до втрати єдиного житла особами з інвалідністю. У зв’язку із цим перевагу надано захисту права на житло як більш вагомому інтересу.

Також доповідач зупинився на підході до визначення належного відповідача у спорах щодо самочинного будівництва. Велика Палата ВС зазначила, що обов’язок зі знесення такого об’єкта має покладатися на особу, яка є його поточним власником, оскільки саме вона має юридичний інтерес у справі та реальну можливість захищати свої права, маючи процесуальний статус відповідача.

Узагальнюючи наведені приклади, суддя зауважив, що Верховний Суд у кожній справі відшукує баланс між формалізмом і верховенством права задля справедливого вирішення спору. Водночас він звернув увагу на відсутність універсальних критеріїв оцінки «нестерпної несправедливості» у цивільних і господарських спорах. За його словами, питання допустимих меж відступу від буквального тлумачення закону значною мірою залежить від внутрішнього переконання судді, сформованого на підставі його професійного досвіду з урахуванням усіх обставин справи.

Доцентка кафедри фінансових розслідувань і економічної безпеки Державного податкового університету к. ю. н., адвокатка Ілона Камінська виступила з доповіддю «Справедливість для “всіх”, але не для кожного: як через резонанс формується суспільний запит на несправедливість відносно суддів». 

Вона звернула увагу на небезпечну тенденцію: суспільний запит дедалі частіше диктує судам ігнорувати процесуальні гарантії заради популярного покарання. За цією логікою процедура втрачає значення, якщо суспільство вже переконане у винуватості особи. Особливо гостро ця проблема постає, коли йдеться про самих суддів: медійні кампанії формують образ винної особи ще до завершення будь-якого провадження.

Ілона Камінська наголосила, що верховенство права існує саме тоді, коли навіть людині, яку суспільство вже визнало винною, гарантується право на справедливий процес. Допускаючи винятки із цього правила, суспільство руйнує саму основу правової держави. Справедливість не може бути вибірковою – вона має поширюватися на кожного, хто перебуває під юрисдикцією українського правопорядку, незалежно від посади чи суспільного резонансу справи.

Модератором другої панелі «Справедливість у судовій практиці» був т. в. о. керівника Апарату Верховного Суду, д. ю. н. Расім Бабанли. Він зазначив, що попри прагнення універсалізувати підходи до розуміння справедливості в кожній сфері права вона має свої особливості прояву, а отже панацеї або єдиного рішення для всіх випадків не існує. Водночас суд не може ігнорувати сам дух справедливості при застосуванні права.

Модератор зауважив, що навіть у професійному середовищі немає однозначної відповіді на питання, чи є правосуддя тотожним справедливості, та вказав, що уявлення про справедливість часто є суб’єктивним. Однак орієнтиром для суду можуть бути випадки очевидної несправедливості, які спонукають до пошуку рішень поза суто формальним застосуванням закону.

У цьому контексті Расім Бабанли окреслив коло питань для дискусії, зокрема:

• чи має справедливість реалізовуватися виключно через закон і судову практику;
• чи може суд у певних випадках застосувати розширювальне тлумачення або навіть відступати від закону задля досягнення справедливого результату;
• чи є справедливість виключно сферою законодавця або ж вона має формуватися і на рівні судової практики.

Питання змісту категорії справедливості висвітлив доцент кафедри загальнотеоретичного правознавства та публічного права факультету правничих наук НаУКМА, к. ю. н. Олексій Цельєв. Він зазначив, що попри активне використання цього поняття у правничій сфері, воно не має єдиного визначення. Водночас одним зі способів його осмислення є підхід через категорію несправедливості.

Доповідач звернув увагу на нерівномірність закріплення принципу справедливості в законодавстві: у Конституції України він згадується обмежено, у податковому праві пов’язується з рівномірністю оподаткування, а найбільш активно застосовується в цивільному праві разом із принципами розумності та добросовісності. Також він відзначив трансформацію підходів законодавця, зокрема відмову від прямого визначення «несправедливих умов» у сфері захисту прав споживачів на користь категорій нікчемності й дисбалансу сторін. Водночас судова практика демонструє орієнтацію на ідею справедливості, зокрема через зменшення надмірних санкцій у разі очевидного дисбалансу.

Суддя ВС у Касаційному адміністративному суді, д. ю. н., професор, академік Національної академії правових наук України Семен Стеценко зазначив, що суд має бути готовим відступити від застосування закону у випадках, коли закон є не просто несправедливим, а нестерпно несправедливим, одночасно намагаючись зберігати баланс із принципом правової визначеності.

Доповідач окреслив ключові риси судді для застосування формули Радбруха: належний рівень обізнаності в обставинах справи та нормативно-правовому регулюванні спірних правовідносин, психологічна готовність ухвалювати рішення із застосуванням формули Радбруха та розуміння меж владних повноважень судової влади в контексті системи стримувань та противаг. За його словами, поняття «нестерпно несправедливого» закону є оціночним і не має чітких критеріїв, а тому може застосовуватися лише у виключних випадках.

Окрему увагу спікер звернув на взаємозв’язок цієї концепції із застосуванням норм Конституції України як норм прямої дії та навів приклад справи щодо ініціювання позивачем призначення виборів під час воєнного стану, у якій суд не вбачав підстав для відступу від чинного законодавчого регулювання. Підсумовуючи, він зазначив, що формула Радбруха є важливим інструментом запобігання застосуванню відверто несправедливих законів, а її подальший розвиток потребує як практичного осмислення в судовій діяльності, так і належної уваги в юридичній освіті.

Директор Науково-дослідницького інституту порівняльного права та міжнародного права Ужгородського національного університету, д. ю. н., професор Михайло Савчин акцентував, що справедливість у праві досягається через балансування між людською гідністю, свободою та рівністю. Саме суд має знаходити цей баланс у кожній справі. Він зазначив, що універсальної моделі справедливості не існує, а її зміст визначається через можливість особи реалізувати свої права. У складних справах суд має виходити за межі формального застосування норм і зважувати інтереси сторін.

Доповідач також звернув увагу на значення дотримання принципів змагальності, рівності сторін і презумпції невинуватості у кримінальному процесі. Водночас у разі прогалин чи колізій у законодавстві суд не може відмовити в правосудді, а повинен застосовувати конституційно-конформне тлумачення норм. Окремо він зауважив на ролі конституційного контролю, акцентувавши, що навіть за формальної конституційності закону спосіб його застосування може призводити до порушення прав людини, що потребує належної оцінки з боку суду.

Суддя Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді, к. ю. н., доцент Альберт Єзеров у своєму виступі наголосив на актуальності формули Радбруха для захисту соціальних прав. За його словами, ця концепція пов’язана з відновленням соціальної справедливості та може слугувати інструментом для подолання ситуацій, коли формальне застосування закону призводить до очевидно несправедливих результатів.

Спікер нагадав, що Густав Радбрух сформулював свою доктрину після досвіду життя в різних політичних режимах – від імперської Німеччини до Веймарської республіки, потім Третій Рейх і до демократії після падіння нацизму.

За словами Альберта Єзерова, у сучасних правових системах ця ідея трансформувалася у складні правові механізми, зокрема:

– застосування принципу верховенства права та прямої дії Конституції;

– практику Європейського суду з прав людини;

– концепцію якості закону;

– відмову від надмірного формалізму у правозастосуванні.

Він також сказав, що можна конкретизувати формулу Радбруха прикладами з української судової практики. Зокрема, один з апеляційних судів застосував безпосередньо положення ст. 46 Конституції України, відмовившись застосовувати урядову постанову, яка встановлювала пенсію, нижчу за прожитковий мінімум.

Окремо суддя згадав рішення КСУ щодо пенсійних прав ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС. Тоді було визнано неконституційним обмеження, яке дозволяло отримувати відповідну пенсію лише військовослужбовцям, що перебували на строковій службі під час ліквідації аварії. Це рішення фактично розширило право на пенсійне забезпечення для сотень тисяч людей.

Після рішення КСУ відповідну правову позицію було розвинено в постанові Верховного Суду у зразковій адміністративній справі, яку розглядали КАС ВС та ВП ВС.

Верховний Суд застосував позицію КСУ й підтвердив право ширшого кола ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС на пенсійне забезпечення по інвалідності, що стало важливим прецедентом для подальшої судової практики.

На переконання спікера, формула Радбруха надає суддям інструмент для відмови від застосування норм, які призводять до грубого порушення базових прав людини, зокрема права на життя і людську гідність.

«Жоден суддя, наголошував Радбрух, не може посилатися на закон і практику, що ґрунтується на ньому, якщо вони призводять до відвертої несправедливості. У таких випадках слід звертатися до прав людини, які стоять вище за формальне право, – до невід’ємних прав, що існують із незапам’ятних часів і не можуть бути скасовані навіть примусовими наказами тиранічної влади. Показово, що ці ідеї були сформульовані ще задовго до ухвалення Загальної декларації прав людини та інших міжнародних актів, якими сьогодні керується світова правова система», – зауважив спікер.

Перший віцепрезидент НаУКМА, к. ю. н., доцент кафедри кримінального та кримінального процесуального права факультету правничих наук НаУКМА Денис Азаров звернув увагу на іншу проблему – ситуації, коли конфлікту між законом і правом начебто немає, але результат судового рішення все одно здається вкрай несправедливим. На його думку, саме в таких випадках перевіряється реальна спроможність суду забезпечити справедливість.

Доповідач навів результати аналізу судової практики у справах про порушення правил дорожнього руху у стані сп’яніння, що призвели до загибелі людей.  «Аналіз показав значну різницю у призначених покараннях. У подібних за обставинами випадках суди призначали покарання від кількох років позбавлення волі до значно суворіших строків. Іноді трапляються рішення, які викликають серйозні питання щодо справедливості, наприклад коли після смертельної ДТП обвинуваченому призначається штраф», – розповів Денис Азаров.

На його переконання, ключовою умовою справедливого судового рішення є ґрунтовне мотивування: «Я можу не знати, які саме критерії визначають справедливість, але точно знаю, без чого справедливого рішення не може бути – без якісної аргументації».

Наступною темою дискусії стала проблема неупередженості суду та вразливості учасників процесу. З відповідною доповіддю виступила адвокатка, керуюча партнерка юридичної фірми «LiRox L.A., Law firm» Лілія Олійник, яка розглянула можливість застосування формули Радбруха в контексті забезпечення справедливого судового розгляду.

Спікерка нагадала, що Густав Радбрух визначав справедливість як рівне ставлення до рівних і різне ставлення до нерівних. Цей підхід, на її думку, особливо актуальний у ситуаціях, коли сторони процесу перебувають у фактично нерівному становищі.

У своєму виступі Лілія Олійник звернула увагу на проблему вразливості учасників судового процесу та те, як вона може впливати на реалізацію принципу справедливості. Зокрема, згадала про потерпілих від сексуального насильства, для яких участь у судовому розгляді часто супроводжується страхом, психологічною травмою та відчуттям залежності. За її словами, саме тому суд має бачити не лише юридичну конструкцію справи, а й реальне становище людини.

«Формально однакові процесуальні правила можуть створювати фактичну нерівність», – пояснила спікерка, акцентувавши, що безсторонність суду не означає ігнорування об’єктивної нерівності сторін.

Право не може виправдовувати несправедливість лише тому, що вона формально відповідає закону. «Справедливість не зводиться лише до формальної законності», – наголосила вона. Саме тому, за словами спікерки, судовий процес потребує не лише дотримання правил, а й професійної чутливості та сміливості, аби не допустити ситуацій, коли механічне застосування норми позбавляє людину можливості на справедливий суд.

Учасники заходу також обговорили співвідношення права і моралі, роль суду у виправленні несправедливих норм та історичний досвід застосування формули Радбруха, зокрема після падіння тоталітарних режимів.

Доповідачі наголосили, що центральною цінністю права залишається справедливість. Саме прагнення до справедливості є тим орієнтиром, який має визначати діяльність правників.

У круглому столі також узяли участь суддя ВС у Касаційному господарському суді Єгор Краснов, суддя ВС у Касаційному кримінальному суді Аркадій Бущенко і суддя ВС у Касаційному цивільному суді Віктор Пророк.