Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Спеціалізація суддів у справах дітей; що робити, коли один з батьків відмовляється від проходження ДНК-тесту на батьківство; як забезпечити виконання рішень про визначення місця проживання дитини чи участь батьків у її вихованні – ці питання обговорювали судді Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Ольга Ступак, Євген Синельников і Павло Пархоменко на заході на тему «Право кожної дитини в Україні на зростання в сімейному оточенні: виклики та пропозиції».
Павло Пархоменко розповів про реалізацію пілотного проєкту щодо запровадження спеціалізації суддів у справах сім’ї та дітей. Проєкт був започаткований за ініціативою КЦС ВС та Міжвідомчої координаційної ради з питань правосуддя щодо неповнолітніх за підтримки Представництва Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні та ГО «ВГЦ "Волонтер"».
Доповідач нагадав, що в листопаді минулого року в КЦС ВС відбувся установчий семінар з нагоди початку реалізації проєкту, на якому окреслили його основні завдання та способи реалізації. Пізніше було визначено 10 пілотних судів у різних регіонах України, де запровадили відповідну спеціалізацію суддів. Павло Пархоменко також звернув увагу, що в травні цього року між ВС і Представництвом ЮНІСЕФ в Україні підписано Меморандум про взаєморозуміння.
Він зазначив, що в січні – лютому цього року розробили спеціалізовану навчальну програму для суддів, що беруть участь у пілотному проєкті. У її розробленні брали участь судді ВС та інших інстанцій, представники Національної школи суддів України, адвокати, фахівці у справах дітей, представники служб у справах дітей, психологи. Після цього було проведено навчання, яке включало очні зустрічі в судах та вебінари. В ході навчання розглядалися конкретні кейси у справах відповідної категорії, учасники ділилися власним досвідом, спільно шукали шляхи розв’язання тих чи інших проблем, вивчали міжнародні стандарти, які застосовуються при розгляді справ, що стосуються інтересів дитини, та ін.
Крім того, в рамках проєкту за підтримки ЮНІСЕФ у деяких судах було облаштовано спеціальні зали судових засідань для розгляду справ за участю дітей. Павло Пархоменко порівняв фотографії цих залів до й після їх облаштування та відзначив, що це унікальна практика для нашої держави сьогодні. Надалі планується облаштовувати такі зали і в інших судах.
Також за участю ГО «ВГЦ "Волонтер"» було розроблено методичний супровід проєкту, а саме напрацьовано алгоритм запровадження спеціалізації суддів у справах сім’ї і дітей. Напрацювання розіслано в пілотні суди для їх обговорення і вдосконалення, щоб надалі відповідний документ став орієнтиром для судів.
Важливим є те, що на основі певних досліджень розроблено методичні рекомендації для психологів, які залучаються до розгляду справ відповідної категорії. Це сприятиме дотриманню якнайкращих інтересів дитини при розгляді таких справ.
Євген Синельников виступив із доповіддю «Конкуренція між правом на усунення без зайвої затримки невизначеності щодо особистої ідентичності, гідністю людського тіла після смерті та правом особи не проходити ДНК-тест».
Він зазначив, що ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини. Його доказова цінність суттєво переважає над будь-яким іншим доказом, наданим сторонами з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства.
Доповідач проаналізував практику ЄСПЛ щодо встановлення батьківства в разі, коли один з батьків відмовляється від проходження такого тесту, посилаючись на своє право не брати участь у відповідних дослідженнях.
Євген Синельников навів рішення ЄСПЛ у справі MIFSUD v. Malta (заява № 62257/15 від 29 квітня 2019 року), в якому зроблено висновок, що суди досягли справедливого балансу при зважуванні конкуруючих інтересів. Тест на ДНК, від проходження якого відмовлявся заявник, не суперечив принципам верховенства права та природної справедливості, особливо з огляду на законну мету в цій справі, яка полягала у виконанні державою своїх обов'язків перед позивачем відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У рішенні у справі MIKULIĆ V. Croatia (заява № 53176/99 від 4 вересня 2002 року) ЄСПЛ врахував, що розгляд справи тривав занадто довго (декілька років), експертиза призначалася вісім разів, але відповідач не з’являвся для її проведення. Тому Суд вказав на необхідність певних механізмів для того, щоб можна було примусити (або стимулювати) відповідача до відібрання зразків для надання відповідних доказів, які є істотними для визначення ідентичності.
Також доповідач звернув увагу на рішення ЄСПЛ у справі JÄGGI v. Switzerland (заява № 58757/00 від 13 жовтня 2001 року). Суд дійшов висновку, що немає підстав вважати, що могло мати місце втручання в приватне життя померлої особи у зв’язку з клопотанням про відібрання з її тіла зразків для тесту ДНК, у разі якщо таке клопотання було зроблено після її смерті. ЄСПЛ не вважає, що інтерес особи у встановленні свого батька може зникнути з часом.
Євген Синельников розповів про справу, яка перебуває на розгляді Суду ЄС (C 196/24). Заявник у цій справі звернувся до італійського суду з проханням встановити, що особа, яка померла та похована у Франції, є його біологічним батьком. Італійський суд надіслав до французького суду запит на ексгумацію та взяття генетичних зразків тіла передбачуваного батька відповідно до Регламенту (ЄС) 2020/1783 Європейського парламенту та Ради від 25 листопада 2020 року про співробітництво між судами держав-членів в отриманні доказів у цивільних або комерційних справах щодо отримання доказів. Однак, згідно із Цивільним кодексом Франції, суддя не може ухвалити рішення про ексгумацію тіла з метою отримання генетичного зразка для встановлення батьківства, якщо померла особа не дала на це своєї згоди за життя. Тож французький суд направив відповідний запит до Суду справедливості ЄС.
Генеральний адвокат з приводу цієї справи висловив думку (вона не є обов’язковою для суду), що французький суд не може відхилити запит італійського суду. Хартія основоположних прав ЄС не забороняє суду Держави-члена вимагати, відповідно до Регламенту 2020/1783, збору доказів шляхом посмертного генетичного взяття проб, навіть якщо померла особа не дала своєї згоди на таке взяття проб протягом свого життя.
Крім того, суддя проаналізував практику ВС щодо порушеного питання. Він навів постанову КЦС ВС від 19 жовтня 2022 року у справі № 686/3582/16-ц. Суд вказав, що законодавець встановив спеціальну процесуальну санкцію для осіб, які ухиляються від участі в експертизі. Важливим у такому випадку є встановлення ухилень як умисних дій учасника справи, внаслідок чого неможливо провести експертизу для відповіді на питання, яке має значення, наслідком чого може бути визнання судом факту, для з’ясування якого була призначена експертиза, або відмова у його визнанні.
У постанові від 6 листопада 2024 року у справі № 334/6732/21 КЦС ВС зазначив, що відповідачка вказувала, що вона не ухиляється від проведення експертизи, водночас не клопотала перед судом про вирішення питання про відібрання необхідних біологічних зразків у малолітнього за межами України, а тому суд дійшов передчасного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову відповідно до ст. 109 ЦПК України.
Євген Синельников навів також інші рішення ВС у справах відповідної категорії, звернув увагу, що Україна 19 жовтня 2000 року приєдналася до Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах 1970 року. Національні суди на її підставі неодноразово зверталися з проханням про міжнародне співробітництво для збору доказів, зокрема зразків, необхідних для проведення генетичної експертизи з метою встановлення батьківства. Однак отримання таких доказів може зайняти багато часу.
Презентація Євгена Синельникова – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezentacii_2025/DNA_test_.pdf.
Ольга Ступак виступила на тему «Право кожної дитини на зростання в сімейному оточенні: виклики та пропозиції».
Суддя зауважила, що сьогодні в правничій спільноті України всі розуміють необхідність дотримання принципу забезпечення якнайкращих інтересів дитини у справах щодо дітей і те, що інтереси дитини переважають над інтересами батьків. Вона звернула увагу на сформовані ЄСПЛ підходи до визначення якнайкращих інтересів дитини. Ці підходи вже стали частиною національної практики.
Так, при вирішенні спорів щодо дітей враховується два базових аспекти:
Також доповідачка зазначила, що вирішенню спорів щодо дітей у суді мали б передувати спроби батьків порозумітися між собою в інший спосіб. Тому вона вважає за доцільне внести зміни до законодавства, якими передбачити введення обов’язкової досудової процедури врегулювання спорів, які стосуються прав та інтересів дітей.
Суддя наголосила, що інститут медіації – це менш травмуюча процедура і для батьків, і для дітей, яка дає можливість досягти більш стійкого результату у вирішенні відповідних спорів. Адже після розгляду справи судом завжди може бути незадоволена сторона, яка протидіятиме виконанню рішення, ініціюватиме інший спір. «Наприклад, сьогодні суд може визначити місце проживання дитини з одним із батьків, а за пів року інший ініціюватиме новий спір про визначення місця проживання дитини з ним», – сказала Ольга Ступак. Натомість при досягненні згоди в процесі медіації сторони досягають прийнятного для них компромісу.
Крім того, вона звернула увагу на рішення ЄСПЛ від 24 липня 2018 року у справі «Вишняков проти України». Суд вказав, що результатом неналежного виконання обов’язків посадовими особами була не лише бездіяльність національних органів влади, зокрема неналежний спосіб, у який національні органи влади організовували виконання рішення про надання доступу до дитини. До цих недоліків також призвели недостатньо розвинуті законодавчі та адміністративні механізми.
Так само недоліки в роботі державних органів, які не допомогли батькові, що потрапив у складні життєві умови, отримати опіку над дитиною і взагалі доступ до неї, констатовані в рішенні ЄСПЛ від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України». Суд дійшов висновку, що було порушення ст. 8 Конвенції з огляду на невжиття органами влади жодного суттєвого заходу для забезпечення заявникові доступу до його дитини та можливості взяти участь у її вихованні.
Продовжуючи обговорення проблематики виконання рішень у справах щодо дітей, Ольга Ступак звернула увагу на викладення резолютивної частини відповідних рішень. Як вона зауважила, коли суд визначив місце проживання дитини з одним із батьків, на практиці виникають проблеми з передачею дитини до такого місця. Разом із цим суд може сприяти виконанню рішення в порядку судового контролю. Однак було б краще, якби законодавство передбачало певні процесуальні механізми у виконавчому провадженні. Тому, на думку судді, необхідне реформування сфери виконання відповідних рішень. Водночас і суддям, і адвокатам варто міркувати над тим, як формулювати позовні вимоги у справах про визначення місця проживання дитини, встановлення способів участі одного з батьків у вихованні дитини тощо так, щоб потім можна було виконати рішення у справі в примусовому порядку.
Також доповідачка порушила питання комунікації між судом та органами опіки і піклування й посилення ролі громад у вирішенні відповідних конфліктів.
Підсумовуючи, Ольга Ступак сформулювала такі пропозиції:
– формування національними судами практики, яка б дозволяла використання засобів виконавчого провадження;
– посилення контролю суду за виконанням судових рішень у справах, пов'язаних із забезпеченням доступу батьків до дитини;
– посилення комунікації між судом та органами опіки і піклування.
Презентація Ольги Ступак – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezentacii_2025/Prava_ditei_Stupak_.pdf.
Захід організовано Комітетом Асоціації правників України з цивільного, сімейного та спадкового права спільно з Українською мережею за права дитини.
_03_03.png)