Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Суддя Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Павло Пархоменко на вебінарі для адвокатів «Право на справедливий суд: практика ЄСПЛ та особливості національного правозастосування» розповів про те, як Європейський суд з прав людини розглядає право на справедливий суд.
Під час лекції Павло Пархоменко зосередився на таких питаннях:
Лектор звернув увагу, що ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує «процесуальну» справедливість (процесуальні гарантії сторін), що на практиці розуміється як змагальні провадження, у процесі яких у суді на рівних засадах заслуховуються аргументи сторін (рішення ЄСПЛ у справі Star Cate Epilekta Gevmata and Others v. Creece).
Справедливість у вказаній статті слугує для визначення того, чи були надані заявнику достатні можливості викласти свою позицію та оспорити докази, які він вважав недостовірними, а не для того, щоб оцінити правильність або неправильність рішення, прийнятого національним судом (Karalevičius v. Lithuania). Наведена стаття передбачає розгляд справедливості в цілому (всіх стадій і можливостей, наданих заявнику), а не окремо взятого процесуального недоліку як такого (п. 49 рішення у справі Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece).
Павло Пархоменко зазначив, що ст. 6 Конвенції не захищає право притягнути когось до кримінальної відповідальності; право на апеляцію; право держави звертатися до суду. Вона не гарантує результату розгляду на користь сторони (п. 201 рішення у справі Andronicou and Constantinou v. Cyprus), а також не дає можливості ЄСПЛ діяти як суд четвертої інстанції, тобто знову встановлювати факти справи або знову вивчати порушення національного законодавства (Bernard v. France).
Право на справедливий суд не є абсолютним правом і може бути обмежене, але лише таким способом та до такої міри, щоб не порушити змісту цих прав (Stanev v. Bulgaria, Philis v. Greece). Процесуальні обмеження не будуть сумісні з п. 1 ст. 6 Конвенції, якщо вони не переслідують законної мети або якщо немає розумного співвідношення пропорційності між використаними засобами та метою, якої прагнуть досягти. Загалом, процесуальні норми не повинні обмежувати або зменшувати доступ особи таким чином або до такої міри, щоб порушити саму суть права (Karakutsya v. Ukraine).
Лектор проаналізував окремі елементи, необхідні для забезпечення справедливого судового розгляду, вказані безпосередньо в ч. 1 ст. 6 Конвенції:
Крім того, у своїх рішеннях ЄСПЛ вказав інші вимоги, зокрема:
При цьому суд зазначив, що вказані елементи не є вичерпними.
Щодо вимоги публічного розгляду ЄСПЛ у рішенні у справі Miller v. Sweden зазначив, що винятковий характер обставин, які можуть бути підставами для відмови в усному розгляді, великою мірою залежить від характеру проблеми, що вирішується компетентним національним судом, а не від частоти виникнення таких ситуацій. А в рішенні у справі Helmers v. Sweden ідеться, що відсутність слухання в судах другої та третьої інстанції може бути пояснена особливостями проваджень, за умови, що слухання було проведено в суді першої інстанції.
Стосовно розумного строку ЄСПЛ визначив такі критерії його визначення:
Розповідаючи про право на доступ до суду, Павло Пархоменко зазначив, що загалом прийнятним вважається встановлення в національному законодавстві процесуальних обмежень і вимог з метою належного здійснення правосуддя, проте вони не повинні підривати саму суть права на доступ до суду. Якщо держава передбачає апеляційне оскарження до суду вищої інстанції, вона має право встановлювати умови такої апеляції – як матеріально-правові, так і процесуальні, як-от: судові збори, часові обмеження, обов’язкове представництво тощо (Stepenska v. Ukraine).
Лектор зауважив, що встановлення на рівні закону справ, які не підлягають оскарженню в касаційному порядку, автоматично не створює порушення ст. 6 Конвенції. Він звернув увагу, що ЄСПЛ визнав правомірною відмову Верховного Суду розглянути справу про виплати у трудовому спорі через її малозначність.
В ухвалі від 9 жовтня 2018 року щодо неприйнятності у справі Azyukovska v. Ukraine Суд вказав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі підпункту «а» п. 3 ст. 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до п. 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи.
В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювали суди нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій п. 1 ст. 6 Конвенції.
Презентація Павла Пархоменка – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezentacii_2025/Prezent_Pravo_na_spravedl_sud_prakt_ESPL_osobl_nac_zastos.pdf
Вебінар організувала Вища школа адвокатури Національної асоціації адвокатів України.
_03_03.png)