Судді ВС розповіли про сучасні виклики судового контролю, актуальну судову практику та законодавчі зміни

Судді Великої Палати Верховного Суду Ольга Ступак, Олег Ткачук, Сергій Погрібний, Олександр Банасько, суддя ВС у Касаційному адміністративному суді Андрій Жук та суддя ВС у Касаційному цивільному суді Василь Крат взяли участь у ІІ щорічній конференції «Судовий контроль. Процесуальна взаємодія суддів та виконавців при примусовому виконанні рішень».

Захід об’єднав народних депутатів України, представників Міністерства юстиції України, суддів апеляційних і місцевих судів усіх юрисдикцій, адвокатів, а також державних та приватних виконавців.

Метою конференції було підвищення кваліфікації учасників і покращення взаємодії між суддями та виконавцями у процесі судового контролю за виконанням судових рішень.

Серед ключових тем, які обговорили учасники заходу, – новели Закону України від 21 листопада 2024 року № 4094-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення положень про судовий контроль за виконанням судових рішень»; практика ВС щодо добросовісності набувача у справах про оскарження результатів електронних аукціонів; витрати на професійну правничу допомогу під час здійснення судового контролю.

Суддя-спікер ВП ВС Ольга Ступак у вітальному слові зазначила, що в часи, коли Україна стикається з безпрецедентними викликами, ефективна взаємодія між судовою владою та виконавчою службою набуває особливого значення, оскільки лише виконаний судовий акт реалізує право на справедливість. У контексті загарбницької війни росії проти України питання про виконання судових рішень набуває ще більшої актуальності.

За словами судді, збройний конфлікт ускладнює доступ до активів боржників, створює додаткові перешкоди для судового контролю та процедур виконавчого провадження, зокрема через руйнування майна боржників і вимушене переселення значної частини населення. Водночас забезпечення виконання судових рішень у таких складних умовах є критично важливим для підтримки правопорядку і захисту прав людей, які зазнають таких істотних втрат.

Ольга Ступак наголосила, що своєчасне та належне виконання судових рішень – ключовий елемент верховенства права в будь-якій національній системі. Вона зазначила, що розширення повноважень приватних виконавців відповідає європейським стандартам і викликам сучасних умов життя в Україні.

Суддя висловила впевненість, що змістовні дискусії, обмін думками у форматі запитань і відповідей та аналіз практичних кейсів сприятимуть напрацюванню підходів, які підвищать ефективність судового контролю, та зміцненню верховенства права. 

Олег Ткачук зазначив, що Закон № 4094-IХ вніс суттєві зміни до трьох ключових процесуальних кодексів – Цивільного, Господарського та Адміністративного, які спрямовані на посилення ролі суду в забезпеченні реального виконання своїх рішень.

Прийняття Закону № 4094-IХ було обумовлене системною проблемою невиконання судових рішень, яку ідентифікували як одну з основних причин недосконалості механізму судового контролю. Згідно зі щорічним звітом Комітету міністрів Ради Європи за 2019 рік Україна посідала третє місце серед країн з найбільшою кількістю заяв до ЄСПЛ та справ, що перебувають під наглядом Комітету міністрів Ради Європи. Зокрема, група справ «Іванов / Бурмич» перебуває під посиленим наглядом і стосується довготривалої структурної проблеми невиконання або несвоєчасного виконання судових рішень національних судів, що є порушенням статті 6 (пункт 1) та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Європейської конвенції з прав людини), а також ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Характер законодавчих змін відображає комплексний підхід до розв’язання цієї проблеми на загальнодержавному рівні.

Той факт, що Закон вносить зміни до трьох ключових процесуальних кодексів, підкреслює, що проблема невиконання судових рішень розглядається як всеосяжна, що вимагає гармонізованого підходу. Це означає, що подібні механізми та принципи судового контролю впроваджуються або посилюються в усіх основних судових юрисдикціях, що потенційно призведе до більш уніфікованої практики виконання. Для суддів це означає, що тлумачення та застосування нових норм в одній юрисдикції може впливати на інші, сприяючи розвитку єдиної судової практики.

Судові органи тепер уповноважені та, по суті, зобовʼязані відігравати активнішу роль у забезпеченні виконання своїх рішень.

Позитивний досвід застосування аналогічних положень у КАС України, зокрема ст. 382 цього Кодексу, яка була введена Законом від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», привів до запровадження інструменту судового контролю в ЦПК України та ГПК України.

Протягом тривалого часу застосування положень ст. 382 КАС України довело свій позитивний вплив та дозволило адміністративним судам здійснювати судовий контроль за виконанням судових рішень ефективніше, ніж в інших формах судочинства. Отже, виникла потреба поширити цей позитивний досвід на цивільне та господарське судочинство.

Верховний Суд вже мав практику застосування штрафів за невиконання судових рішень, зокрема в адміністративних справах, ще до прийняття Закону № 4094-IХ. Це стосувалося, наприклад, накладення штрафів на керівників субʼєктів владних повноважень за неподання звіту про виконання судового рішення. Верховний Суд ухвалою від 8 вересня 2023 року у справі № 640/21223/20 наклав штраф у розмірі 50 тис. грн за неподання звіту та невиконання рішення суду.

Справи, провадження в яких відкрито до набрання чинності цим Законом, тепер розглядаються з урахуванням нових положень. Це забезпечує уніфікацію правозастосовної практики та запобігає виникненню подвійних стандартів у судочинстві.

Крім того, доповідач висловив думку про доцільність розширення повноважень приватних виконавців на справи, у яких недостатньо ефективно діє Державна виконавча служба України.

Андрій Жук зазначив, що сьогодні обговорюється питання, чи слід приватним виконавцям надавати можливість виконувати судові рішення у справах адміністративної юрисдикції, у 99 % яких відповідачем виступає держава. Він наголосив, що держава повинна виконувати судові рішення без будь-якого примусу. Але, як уже зазначалося, питання тут не так у небажанні держави виконувати судові рішення, як у відсутності в неї коштів для цього. Тож немає різниці, чи такі рішення будуть виконувати державні виконавці, чи приватні.

Разом із цим доповідач припустив можливість передання приватним виконавцям повноважень щодо виконання деяких рішень адміністративних судів, які не пов’язані з виплатами з державного бюджету.

Також Андрій Жук зазначив, що в адміністративній юрисдикції судовий контроль уже застосовувався з 2017 року, і суди напрацювали певні правові позиції. Він існував у формах: подання звіту про виконання судового рішення, яке набрало законної сили (ст. 382 КАС України); оскарження рішень дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, які ним вчиняються на виконання судового рішення (ст. 383 КАС України). Тобто до набрання чинності Законом України № 4094-IX в адміністративній юрисдикції існувало дві статті, які регулювали судовий контроль. Вказаним Законом таке регулювання було уніфіковано у всіх процесуальних кодексах, і, зокрема, в КАС України з’явилося вже п’ять відповідних статей. Також суддя окремо звернув увагу на ст. 287 КАС України «Особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця».

Доповідач акцентував, що тепер процесуальний закон передбачає не тільки дискрецію суду щодо зобов’язання сторони, яка програла спір, подати звіт про виконання судового рішення, але й відповідний обов’язок суду, якщо це спір щодо виплати пенсій, соціальних платежів та ін. Крім того, в разі невиконання судового рішення державним органом на його керівника може бути накладено штраф. Але якщо такий керівник обґрунтує, що він намагався виконати рішення, але це неможливо через відсутність коштів, то суд має право зменшити розмір штрафу або звільнити від його сплати. 

Під час другої секції «Правозастосовча практика Верховного Суду щодо належного способу захисту порушених прав та добросовісності набувача у справах про оскарження результатів електронних аукціонів, що проводяться у порядку примусового виконання судових рішень» Сергій Погрібний окреслив ключові засади тлумачення правових позицій найвищої судової інстанції та актуальні виклики судового контролю.

Суддя наголосив, що правові висновки ВС формулюються в контексті конкретних обставин справи та в межах заявлених доводів сторін. За його словами, варто уникати спрощеного сприйняття судових рішень, оскільки правозастосування передбачає складні балансування між стабільністю цивільного обороту та захистом прав добросовісного набувача і власника майна. «Право — це надзвичайно складна сфера знань, і там немає простих відповідей на складні запитання», — сказав суддя, зауваживши, що студенти, які шукають однозначності у правових позиціях, мають розуміти глибину і контекст кожного рішення.

Він нагадав, що у цивільному процесі суд касаційної інстанції обмежений приписами ст. 400 ЦПК України, а в господарському процесі — ст. 300 ГПК України, тож вихід за межі доводів касаційної скарги є можливим лише у виняткових, належно обґрунтованих випадках. Такий підхід забезпечує дотримання принципу диспозитивності та запобігає проявам надмірного судового активізму.

Доповідач акцентував, що протягом усього часу розвитку української держави її цивільне законодавство постійно зазнавало змін, що об’єктивно впливає на сталість судової практики. Як приклад пошуку справедливого балансу між інтересами власника та добросовісного набувача майна він навів запроваджену Верховною Радою України ч. 2 ст. 391 ЦК України, яка істотно коригує механізм захисту речових прав. Стабільність правозастосування, підкреслив суддя, неможлива без стабільної бази нормативних актів.

Підсумовуючи, Сергій Погрібний зазначив, що ВС функціонує у парадигмі прецедентного права: сформульовані правові висновки слугують орієнтиром, однак їхній зміст потрібно розуміти крізь призму фактичних та процесуальних меж кожної конкретної справи. Лише за такого підходу можливо одночасно забезпечити захист прав власників, правову визначеність добросовісних набувачів і стабільність цивільного обороту.

Василь Крат зосередив увагу на проблемних аспектах конструкції недійсності торгів, наголосивши на відсутності тяглості правової традиції. Конструкція недійсності торгів тривалий час регулювалася в законодавстві України. У ст. 399 ЦПК УРСР (гл. 46) встановлювалася можливість визнання недійсними публічних торгів та підстав для оспорювання. Зокрема, передбачалося, що торги визнаються судом недійсними: в разі зловживання з боку судового виконавця, стягувача або покупця (ч. 1 ст. 399, гл. 46 ЦПК УРСР). У 2000 році гл. 46 була виключена із ЦПК УРСР.

Суддя поставив запитання про те, що саме становлять собою торги. Традиційно у цивілістиці розгляд торгів відбувається в контексті укладення договору. Якщо надати певною мірою спрощене розуміння торгів, то це «клубок» юридичних фактів (механізм, процедура чи спосіб укладення договору). У цій процедурі не простежуються класичні «властивості» правочину, зокрема сторони, зміст. Тому навряд чи можливо без застережень кваліфікувати торги як правочин. Що може «вражати» недійсність? Недійсність може «вражати» (стосуватися) договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. Очевидно, що недійсність не може стосуватися механізму, процедури чи способу укладення договору. Зокрема, ч. 1 ст. 203 ЦК України стосується змісту, а не порядку вчинення правочину.

Василь Крат проілюстрував ці міркування порівняльно-правовим аналізом: наприклад, у ч. 1 ст. 230 Swiss Civil Code (https://www.fedlex.admin.ch/eli/cc/27/317_321_377/en) передбачено, що будь-яка зацікавлена особа може протягом 10 днів подати позов про оспорення аукціону, на результат якого було здійснено вплив незаконними або аморальними засобами. Чи може застосовуватися до торгів доктрина laesio enormis? Доктрина laesio enormis проявлялася в римському праві в тому, що якщо річ було продано менш ніж за половину її дійсної вартості, то продавець міг «знищити» договір і вимагати повернення речі. Так, в окремих правопорядках не застосовується доктрина laesio enormis, якщо предмет був проданий з аукціону за рішенням суду (§ 935 Австрійського цивільного уложення; https://www.jusline.at/gesetz/abgb/paragraf/935).

У підсумку суддя поставив ключове риторичне запитання: чи є публічні торги сьогодні найбезпечнішою підставою набуття права власності? Він висловив думку, що це має бути так і підґрунтям для цього, зокрема, є наявність в українському правопорядку віндикаційного імунітету в ч. 2 ст. 388 ЦК України.

Олександр Банасько розповів про судову практику ВС щодо спорів на стадії виконавчого провадження.

Він звернув увагу учасників заходу на трансформацію судової практики щодо посилення захисту прав добросовісного набувача в контексті оскарження результатів публічних торгів, що проводяться в межах примусового виконання судових рішень або в процедурах банкрутства.

Спікер зазначив, що публічні торги мають залишатися найбільш безпечним способом набуття майна і, як наслідок, це дозволить формувати в результаті їх проведення максимально можливу ціну реалізованого майна. За його словами, попередня судова практика, відповідно до якої в разі визнання результатів торгів недійсними майно підлягало обов’язковому витребуванню, поступово змінюється. Наразі підхід ВС ґрунтується на концепціях захисту добросовісного набувача та наявності віндикаційного імунітету: навіть якщо прилюдні торги визнаються недійсними, витребування майна в набувача можливе за умови доведення обставин, які поза обґрунтованим сумнівом свідчитимуть про пропорційність втручання у мирне володіння майном добросовісного набувача або про його недобросовісність.

Суддя навів приклади з практики судової палати з розгляду справ про банкрутство КГС у складі ВС, яка відступила від підходу автоматичного витребування майна після визнання торгів недійсними. У цих постановах судова палата сформулювала позицію, згідно з якою необхідною передумовою для витребування майна є встановлення обставин недобросовісності набувача. Також суддя наголосив, що визнання правочину недійсним саме по собі не є підставою для витребування майна, якщо не встановлено дефектів волевиявлення сторін оспорюваного правочину. До того ж при застосуванні приписів ст. 388 ЦК України слід враховувати положення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Ці позиції, знову ж таки, спрямовані на захист прав добросовісного набувача та були закріплені, зокрема, у постановах судової палати з розгляду справ про банкрутство КГС у складі ВС від 22 травня 2024 року у справі № 924/408/21 (924/287/23) та від 29 травня 2024 року у справі № 910/5808/20.

Олександр Банасько наголосив на необхідності зміни підходів у питанні щодо визначення шляхів реагування заінтересованими особами на порушення процедури проведення публічних торгів, зауваживши на тому, що насамперед за відповідні порушення мають нести майнову відповідальність замовник і організатор торгів. На думку судді, визнання прилюдних торгів недійсними має бути винятковим засобом реагування на допущені під час їх проведення порушення. 

Відповідаючи на запитання модератора панелі, суддя приділив увагу підходам ВП ВС, сформульованим у постанові від 13 лютого 2024 року у справі № 910/2592/19, згідно з якою:

1) якщо майно боржника за результатом проведеного аукціону у справі про банкрутство перебуває у власності боржника, то ефективним способом захисту порушеного права особи, яка вправі оскаржувати результати аукціону, є пред’явлення позову про визнання недійсними результатів аукціону;

2) якщо ж за результатами аукціону з переможцем укладено договір купівлі-продажу, то ефективним способом захисту порушеного права особи, яка вправі оскаржувати результати аукціону, є пред’явлення позову про визнання недійсними результатів аукціону й укладеного з переможцем аукціону договору купівлі-продажу майна боржника та застосування реституції (у разі повернення майна, що перебуває у власності переможця аукціону);

3) якщо за результатом проведення аукціону у справі про банкрутство відчужено майно, яке належить іншій особі на праві власності, відновлення порушеного права власника проданого майна здійснюється шляхом пред’явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387, 388 ЦК України.

Правовим наслідком задоволення судом позовних вимог щодо визнання результатів аукціону з реалізації майна та договору купівлі-продажу майна боржника недійсними є повернення відчуженого з порушенням вимог Закону про банкрутство майна до ліквідаційної маси боржника, навіть у випадку заявлення такої вимоги позивачем, який не є стороною договору.  При  цьому позивач, заявляючи за наслідком визнання недійсними результатів оспорюваного аукціону та договору купівлі-продажу вимогу про повернення боржнику переданого за недійсним правочином майна або відшкодування вартості майна, фактично заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію навіть у тому випадку, коли буквально позивач вимагає лише повернення йому майна, відчуженого за недійсним правочином, не згадуючи про повернення відповідачу отриманого за таким правочином самим позивачем.

Завершуючи виступ, Олександр Банасько звернув увагу на актуальність розгляду ВП ВС справи щодо оспорення фраудаторних правочинів за позовами державного або приватного виконавця. Йдеться про касаційне провадження № 367/252/24, яке має важливе значення для забезпечення виконання судових рішень. У цьому контексті він згадав і правову позицію, викладену в постанові ВП ВС від 8 червня 2022 року у справі № 2-591/11, якою підтверджено право виконавця звертатися з позовами, необхідними для виконання судового рішення.

Із презентацією Олександра Банаська можна ознайомитися за посиланням: https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezentacii_2025/Prezent_vukonavche_provad.pdf.

У межах третьої секції конференції, присвяченої темі «Витрати на професійну правничу допомогу під час судового контролю», Ольга Ступак звернула увагу на комплексний аналіз проблематики відшкодування витрат на професійну правничу допомогу виконавцям під час розгляду скарг у виконавчому провадженні.

Обговорювали, зокрема, справу № 921/357/20, передану на розгляд ВП ВС з огляду на необхідність відступу від правової позиції Касаційного цивільного суду у складі ВС. Як зазначила доповідачка, ситуація у справі була нестандартною: йшлося про тривалий спір у межах зведеного виконавчого провадження.

Ольга Ступак наголосила на важливому аспекті: навіть у разі залишення скарги боржника без розгляду приватний виконавець має право заявити вимогу про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, якщо дії скаржника в межах конкретної справи необґрунтовані. У цій справі скаргу було залишено без розгляду після того, як виконавець скасував оскаржуваний арешт, відповідно, боржник заявив про відсутність подальших вимог. ВП ВС застосувала загальні положення процесуального закону щодо розподілу судових витрат, зокрема ч. 5 ст. 142 ЦПК України, підкресливши, що ці правила є релевантними й на стадії судового контролю за виконанням рішень.

Доповідачка наголосила на необхідності розмежування категорій «необґрунтованість дій» і «зловживання процесуальними правами», зауваживши, що перша оцінюється виключно в межах конкретного провадження. Вона також сказала, що суд має зважати на розумність, доцільність, необхідність і співмірність витрат, як це передбачено судовою практикою.

Серед ключових висновків ВП ВС — підтвердження права приватного виконавця користуватися професійною правничою допомогою та застосування загальних правил про розподіл судових витрат навіть у разі відсутності розгляду скарги по суті. Це рішення стало важливим етапом у формуванні єдиної судової практики в цій категорії справ.

Конференцію організовано Асоціацією приватних виконавців України за підтримки Національної школи суддів України, проєкту ЄС «Право-Justice» та Національної асоціації адвокатів України.

Фото надала Асоціація приватних виконавців України.